Історія ЛГБТ-руху в Німеччині

Велика французька революція (1789—1799) і проголошення Декларації прав людини і громадянина (1789) започаткували процес відокремлення церкви від держави і заклали основи для лібералізації ставлення до гомосексуалів в Західній Європі. У 1787 році у кримінальному кодексі імператора Священної Римської імперії Йосипа II, що діяв на спадкових землях Габсбургів, була скасована страта за одностатеві стосунки і замінена штрафами. У 1791 році в Франції була офіційно декриміналізівані гомосексуальні стосунки, що також збереглося і у французькому Кримінальному кодексі 1810 року. Завдяки Наполеонівським війнам французьке право поширилося на багато підконтрольних територій, у тому числі на деякі німецькі держави.

30 вересня 1817 року в Швейцарії був публічно страчений гомосексуальний чоловік за вбивство свого коханця. Ця історія глибоко зачепила німецькомовного письменника Генріха Хесслі(нім. Heinrich Hössli), внаслідок чого він провів власне розслідування цієї історії і на її основі написав книгу «Ерос: Чоловіча любов греків»(нім. Eros. Die Männerliebe der Griechen), яка вважається першою працею по захисту гомосексуальності в сучасній історії.

У 1870 році прусське кримінальне законодавство, караюче за одностатеві зв'язки, було перейнято Північнонімецьким союзом[1], а в 1871 році воно поширилося на територію усієї Германської імперії в результаті об'єднання німецьких держав в єдину державу[2]. З 1 січня 1872 року новий кодекс набуває чинності, в нім параграф про «протиприродну розпусту», нарешті, отримує номер 175, з яким і стає сумнозвісним.

Карл Генріх Ульріхс

Німецький юрист і письменник Карл Генріх Ульріхс, що жив в Королівстві Ганновер, де гомосексуальність кримінально не переслідувалася, з 1850-х років займався вивченням феномену гомосексуальності. Ним було опубліковано багато статей з серії «Загадки чоловічої любові»(нім. Räthsel der mannmännlichen Liebe), в яких він зокрема розробив ранню концепцію сексуальної орієнтації. Вивчаючи сексуальність людини, Ульріхс розрізняв з одного боку, «діонінгів»(нім. Dioninge) — чоловіків, що люблять жінок, і жінок, що люблять чоловіків, і з іншого боку, "урнінгів(нім. Urninge) — чоловіків, що люблять чоловіків, і «урніндів»(нім. Urninden) — жінок, що люблять жінок.[2][1] Ульріхс вважав, що уранізм є природженою властивістю людини і тому гомосексуали не повинні притягуватися до кримінальної відповідальності.

У 1864 році Ульріхс у своїй роботі «Vindex. Social — juristische Studien über mannmännliche Geschlechtsliebe», виданою у Лейпцізі, не лише вимагав припинення кримінального покарання і громадського осуду одностатевої любові, але і закликав самих гомосексуалів об'єднуватися і боротися за свої громадянські права.[1] У своїх дослідженнях Ульріхс стверджував, що в кожному місті з більш ніж 100 000 жителями є не менше 50 дорослих гомосексуалів, а в усій Германській імперії повинно налічуватися до 35 тисяч гомосексуалів.[1] Своїми численними публікаціями Ульріхс намагався пробудити в гомосексуалах прагнення емансипації і боротьби за свої права, а також роз'яснити суспільству наслідки переслідування одностатевої любові.[3]

Влітку 1869 року Карл Маркс відправив Фрідріху Енгельсу одну з брошур Ульріхса.[4] У своєму листі у відповідь від 22 червня 1869 року Маркс писав:[4]

29 серпня 1867 року на засіданні німецьких юристів в Мюнхені, в якому брали участь понад 500 чоловік, Ульріхс уперше запропонував не розглядати гомосексуальні стосунки з позиції правопорушень і відмінити усі наявні кримінальні переслідування гомосексуалів. Така пропозиція не викликала захвату у юристів, які не дали Ульріхсу закінчити свою промову, визнавши його доповідь скандальною, «надмірно сексуалізованою» і порочною.[5][6]

У 1870 році Ульріхс намагається організувати журнал для гомосексуалів «Уранус», проте після виходу першого числа журнал припиняє своє існування.[2] Незабаром у 1880 році Ульріхс з причини ставлення його колег, що усе більш погіршується до нього і суспільства в цілому до його робіт, емігрував в Італію.[2] Помер він у 1895 році в невеликому італійському містечку Акіла у бідності і забутті.[7]

Перша згадка слова «гомосексуал» в листі Карл-Марія Кертбені.

У 1869 році берлінський публіцист угорського походження Карл-Марія Кертбені, що займався питаннями прав людини, анонімно видав листівку, в якій висловлювався проти кримінального переслідування одностатевих стосунків. У ній він уперше використав слова «гомосексуальність» і «гетеросексуальність».[2][8]

В кінці дев'ятнадцятого століття завдяки публікаціям наукових робіт багатьох іменитих лікарів-психіатрів гомосексуальність починає вважатися психічним захворюванням.[2] Слід зазначити, що терміни «гомосексуальність» і «гетеросексуальність» у той час означали виключно сексуальну поведінку, тобто конкретні сексуальні контакти, а не почуття, бажання або фантазії.[9]

У 1869 році берлінський психіатр Карл Вестфаль вводить термін «контрерсексуальность»(нім. Konträrsexualität) для осіб, що практикують одностатеві сексуальні контакти, і осіб, що носять одяг протилежної статі. Таких людей Вестфаль відносить до психічно хворих.[10]

У 1886 році психіатр і сексолог Ріхард фон Крафт-Эбінг, що керував також притулком для божевільних, опубліковує свою знамениту працю «Psychopathia sexualis», в якій розрізняє природжену і придбану форми гомосексуальності і вводить їх в ранг сексуальних девіацій і статевих збочень.[10] У 1891 році психіатр і сексолог Альберт Молль опубліковує першу монографію німецькою мовою, цілком присвячену гомосексуальності, — свою роботу «Die Conträre Sexualempfindung». Він вважає гомосексуальність природженою властивістю і зараховує її до хворобливої перверсії, а також висловлюється проти кримінального переслідування гомосексуалів.[11]

Гучний судовий процес, що відбувся у 1895 році в Лондоні проти англійського поета Оскара Уайльда за звинуваченням у сексуальних зв'язках з Альфредом Дугласом, в результаті якого поет був засуджений до двох років в'язниці і примусових робіт, став поштовхом для німецького лікаря і сексолога Магнуса Хіршфельда до громадської діяльності по декриміналізації і громадського визнання одностатевих контактів між чоловіками.[11]

Щорічник проміжних статевих сходинок (1914).

15 травня 1897 року зусиллями Магнуса Хіршфельда, Макса Шпора, Едуарда Оберга і Франца-Йозефа фон Бюлова був заснований Науково-гуманітарний комітет — перша у світі організація, що відстоювала права гомосексуалів; однією з цілей Комітету стала боротьба за відміну § 175.[11][12][13] У 1902 році виникають регіональні представництва Комітету в Франкфурті-на-Майні, Мюнхені, Дюссельдорфі і Лейпцізі.[14]

Журнал «Свій», листопад 1920 року.

У 1897 році Комітет подає першу петицію Рейхстагу з проханням відмінити переслідування гомосексуальних контактів.[2][15] Петицію підписали понад 6 тисяч учених, політиків і діячів мистецтва.[15] У 1900 році Комітетом була подана друга подібна петиція.[16][17] Третя петиція була подана в 1904 році, але вона була відхилена; подана повторно в 1907 році вона також не мала ніякого успіху.[18][19]

У 1899 році Науково-гуманітарний комітет випускає перший науковий журнал по сексології — «Щорічник проміжних статевих сходинок»(нім. Jahrbuch für sexuelle Zwischenstufen), який виходив впродовж наступних 23 років аж до 1923 року.[2] Щорічник став найважливішою платформою для дискусій про гомосексуальність; у журналі регулярно друкувалися результати наукових досліджень, історикографічні статті і біографічні есе.[2] В роботах Хіршфельда і його послідовників в центрі уваги стоїть проміжне статеве положення гомосексуалів — фемінінного гомосексуального чоловіка і маскулінної гомосексуальної жінки.[16]

Створене в 1903 році Адольфом Брандом(нім. Adolf Brand) «Співтовариство своїх»(нім. Gemeinschaft der Eigenen), що було закритим товариством передплатників журналу «Свій»(і другою організацією чоловіків-гомосексуалів Німеччині після Комітету), відкидало ідеї Хіршфельда про фемінінність гомосексуальних чоловіків як стереотипне карикатурне представлення і оспівувало мужність.[2] Перший журнал для гомосексуалів «Свій»(нім. "Der Eigene") був заснований Брандом в 1896 році.[11]

«Що повинен знати народ про третю стать» Магнусa Хіршфельдa.

У 1901 році Науково-гуманітарний комітет публікує призначену для широких верств статтю Хіршфельда «Що повинен знати народ про третю стать»(нім. "Was muss das Volk vom Dritten Geschlecht wissen"!).[2] З 1903 року Хіршфельд наслідує приклад таких відомих сексологів як Хевлок Елліс і Пауль Некке і проводить дослідження, покликані показати відсутність взаємозв'язку між гомосексуальністю і дегенерацією особи.[14]

У 1903 році Хіршфельд проводить масове анкетування студентів, метою якого є отримання статистичних даних про кількість гомо- і бісексуалів в суспільстві. В результаті дослідження Хіршфельд приходить до висновків про те, що 1,5 % населення гомосексуальні і 3,9 % бісексуальні.[2] Один із студентів, що отримав анкету Хіршфельда поштою, подає проти нього позов унаслідок «образи» і «поширення розпусної літератури». Позов проти Хіршфельда був задоволений і дослідник був засуджений до грошового штрафу в 200 марок.[14]

Низка гучних процесів, що пройшла у 1907—1909 роках, пов'язаних з справою Хардена-Ойленбурга, значно посилює антигомосексуальні настрої у суспільстві.[2][1] Хіршфельд призначається експертом у справі для встановлення гомосексуальності учасників процесу. В результаті того, що Хіршфельд після закінчення одного з процесів і вже в процесі іншого раптом відмовляється від заключень своєї попередньої експертизи, до нього втрачається довіра і в результаті багато членів Науково-гуманітарного комітету виходять з нього і засновують організацію Sezession(«Сецесія»).[2] В результаті протиріч, що виникли в Комітеті в ньому настає криза.[20]

У 1908 році Хіршфельд разом з психоаналітиком Карлом Абрамом проводять офіційне дослідження чоловіка, після чого чоловік отримує офіційний дозвіл від влади на носіння жіночого одягу.[2] В 1910 році Хіршфельд вводить термін «трансвестит» для позначення чоловіків і жінок, що воліють носити одяг протилежної статі, попри те, що більшість психоаналітиків(зокрема, Ізидор Задгер і Вільгельм Штекель) продовжують зараховувати таких людей до гомосексуалів.[21]

У 1914 році Хіршфельд видає монографію «Гомосексуальність чоловіка і жінки»(нім. "Die Homosexualität des Mannes und des Weibes"), в якій уперше в історії пропонує концепцію терапії гомосексуалів з метою примирення їх зі своєю сексуальністю, а не з метою перетворення їх на гетеросексуалів.[21]

З падінням імперії і створенням Веймарської республіки(1918) були гарантовані свободи слова і зборів усім громадянам. В цей час відбувається розквіт гомосексуального руху і з'являється багато організацій гомосексуалів.[22]

Перші такі «гуртки», завданням яких було поліпшення соціального і соціального становища гомосексуалів, виникли у великих містах вже у 1919 році.[1] Наприклад, у Берліні був створений «Берлінський дружній союз»(нім. Berliner Freundschaftsbund), метою якого була проголошена боротьба за поліпшення соціального, політичного і юридичного положення гомосексуалів.[2] В 1920 році на його базі при співпраці організацій гомосексуалів з Гамбурга і Франкфурта-на-Майні створюється «Німецьке об'єднання дружби»(нім. Deutscher Freundschaftverband), що є координаційним центром для різних регіональних груп.[23] У 1921 році в Касселі відбувся перший з'їзд «Німецького об'єднання дружби», в якому взяли участь 8 регіональних організацій гомосексуалів.[22][23] У подальші роки до 1929 року проходили також декілька подібних зустрічей.[23]

У 1922 році «Німецьке об'єднання дружби» було перетворене в «Союз за права людини»(нім. Bund für Menschenrecht), що став єдиною на той час масовою організацією гомосексуалів.[24][22][25] Першим головою Союзу став видавець Фрідріх Радсцувайт (нім. Friedrich Radszuweit).[26][22][25] Друкованим органом організації був «Бюлетень за права людини» (нім. Blatt für Menschenrecht).[27] Основною метою Союзу була проголошена відміна кримінального переслідування і боротьба з суспільними забобонами проти гомосексуалів. Незважаючи на невелике число активних членів, що займаються боротьбою за політичні цілі, в цілому в квітні 1924 року Союз налічував 12 тисяч членів.[24][25] До 1929 року число членів зросло до 48 тисяч.[24][27] В той же час «Співтовариство Своїх» Адольфа Бранда налічували не більше 2-3 тисяч членів.[24] Більшість місцевих гуртків «Союзу за права людини» були зустрічами для дозвілля за інтересами і обговоренням новин.[27]

У 1923 року «Союзом за права людини», Науково-гуманітарним комітетом і «Співтовариством Своїх» був заснований «Активний комітет»(нім. Aktionskomitee) для здійснення координації дій.[24][28][23] Основним завданням Науково-гуманітарного комітету була підготовка наукового ґрунту для відміни параграфа 175.[29][24] В той же час «Союз за права людини» перейняв на себе усі необхідні контакти з державними установами і проведення роз'яснюючої роботи з громадськістю.[1] Завданням «Співтовариства Своїх» стала інформаційна пропаганда за допомогою мистецтва.[25]

Між «Союзом за права людини» і Науково-гуманітарним комітетом були розбіжності з різних питань. Тоді як Союз вимагав лише декриміналізації сексуальних контактів між повнолітніми чоловіками старше 18 років, Комітет вимагав повного правового зрівнювання гомосексуальних і гетеросексуальних контактів і пониження віку згоди до 16 років.[30] Крім того, Союз піддавав великій критиці фемінізованих гомосексуалів і трансвеститів за їх «відразливий вигляд» і, як наслідок, посилення гомонегативістських настроїв в суспільстві; тоді як в Науково-гуманітарному комітеті жіночні чоловіки і трансвестити розглядалися як природний прояв чоловічої гомосексуальності відповідно до теорії Хіршфельда про «проміжні сексуальні щаблі» (нім. sexuelle Zwischenstufen).[30][29]

У 1919 році Магнусом Хіршфельдом у Берлінському районі Тіргартен був заснований Інститут сексуальних наук, що тісно співпрацював з Науково-гуманітарним комітетом, який перемістився до Інституту і створив у нім «Відділ сексуальних реформ».[31][32] Інститут активно контактував у своїх дослідженнях з гомосексуалами і трансгендерами. У дослідженнях Інституту гомосексуали розглядалися як представники третьої статі разом з чоловіками і жінками, тому вони не мають бути переслідувані через наявність у них певної природженої якості.[33]

Заснуванням Інституту Хіршфельд переслідував мету поглиблення науково-дослідної бази з питань гомосексуальності задля відміни антигомосексуального § 175, а також розгляд загальних питань людської сексуальності і сприяння проведенню сексуальних реформ.[1] Зокрема, в Інституті проводилися громадські вечори питань і відповідей на теми сексуальності, сімейного життя, гігієни тіла, контрацепції, аборту, гомосексуальності, статевим інфекціям і іншим питанням.[34] Таким чином, Інститут був багато в чому практичним і науково-популярним продовженням Науково-гуманітарного комітету.[34]

Афіша до фільму «Не такий як усі» (1919).

Австрійський фізіолог Ойген Штайнах в 1919 році приходить до ідеї про те, що причина гомосексуальності лежить в жіночому яєчнику або чоловічій мошонці, у зв'язку з чим Штайнах пропонує як «лікування» гомосексуалів їх односторонню кастрацію і заміну одного «гомосексуального» яєчка на «гетеросексуальне».[31] Хіршфельд переймає ці ідею і направляє деяких своїх пацієнтів на подібні операції, проте вони не призводять до успіху, тому в 1922 році подібні операції припиняються.[31]

У 1919 році режисером Ріхардом Освальдом в співавторстві з доктором Хіршфельдом був знятий німий фільм «Не такий як усі» з Конрадом Фейдтом в головній ролі — мелодрама про одностатеву любов, шантаж і смерть. Метою фільму була просвіта населення з питань гомосексуальності.[35][31] Показ фільму був скасований поліцією в Відні, Мюнхені і Штутгарті.[1] Творці фільму звинувачувалися в гомосексуальній пропаганді(нім. Homosexuelle Propaganda).[31] Прусський ландтаг відхилив пропозицію про заборону фільму на території Пруссії унаслідок того, що заборона фільму суперечила б свободі слова, гарантованій конституцією Веймарької республіки.[36] 25 квітня 1920 року німецький парламент ввів-таки цензуру в кіно. Про те, чи вплинув фільм «Не такий як усі» на це рішення, говорити важко.[36] Зроблена у 1927 році спроба зняти перероблену версію фільму не увінчалася успіхом через ухвалений закон про цензуру.[36]

З 1921 року Інститут сексуальних наук проводив міжнародні конгреси з питань сексології, гомосексуальності і сексуальних реформ.[34][23] Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років подібні конгреси лікарів-сексологів проходили в декількох містах світу. Для координації міжнародних конгресів у 1928 році була створена Всесвітня ліга сексуальних реформ, президентами якої разом з Магнусом Хіршфельдом були також призначені Огюст Форель(Швейцарія) і Хевлок Елліс(Англія).[37][38] Практичними завданнями Ліги було поширення сексологічних знань з метою легалізації абортів, лібералізації сімейного права і відміни кримінального переслідування гомосексуалів.[37] Ліга провела міжнародні конгреси в Копенгагені (1928), Лондоні (1929), Відні (1930) і Брно (1932).[2] В результаті гіперінфляції в країні і появі великої кількості журналів і газет для гомосексуалів в 1923 році видання Науково-гуманітарним комітетом «Щорічника проміжних статевих сходинок» був припинений.[25]

У 1929 році усередині Науково-гуманітарного комітету виникає чергова криза, викликана невдоволенням керівництва, внаслідок чого Хіршфельд залишає пост голови Комітету. Новим керівником Комітету стає колишній заступник Хіршфельда Отто Юліусбургер(нім. Otto Juliusburger).[15][2] Після залишення Хіршфельдом Комітету змінюється його курс, і Комітет незабаром відмовляється від теорії «проміжних сходинок» і ставить під питання зв'язок чоловічої гомосексуальності і фемінінності.[39]

У видавництві Фрідріха Радсцувайта виходив цілий спектр газет і журналів для гомосексуальних чоловіків і жінок, наклад деяких з яких доходив до 100 тисяч екземплярів в місяць.[22] Один лише журнал «Острів»(нім. Insel) до 1930 року досяг накладу в 150 тисяч екземплярів.[40][25] Преса була доступною для гомосексуалів у газетних кіосках великих міст.[27] Радсцувайт відкриває у Берліні книжковий магазин для гомосексуалів, в якому можна було придбати не лише художню літературу, газети і журнали, але і еротичні фотографії.[25] З 1924 року у видавництві Радсцувайта виходить лесбійський часопис «Подруга»(нім. Die Freundin), в якому розміщується також невеликий блок для трансвеститів.[41]

Лесбійський часопис «Подруга», травень 1928 року.

У 1925 році один з номерів часопису «Свій» виходить під іншою назвою «Тітка»(нім. Tante). Номер повністю присвячується критиуі хіршфельдовської теорії чоловічої гомосексуальності і позиції Науково-гуманітарного комітету, що фемінізують гомосексуальних чоловіків.[41]

В часописах для гомосексуалів у великій кількості публікувалася також і белетристика, що торкається гомосексуальних тем.[42] Зі збільшенням числа камінг-аутів у суспільстві багато авторів, у тому числі і відомі, починають звертатися до теми гомосексуальності у своїх творах.[42] Вже в 1913 році Томас Манн публікує свою новелу «Смерть у Венеції», в якій він описує власні гомосексуальні переживання.[43] У ряді творів його сина Клауса Манна гомосексуальні переживання зайняли центральне місце — "Благочестивий танець"(1926), «Олександр» (1929) і "Місце зустрічі в нескінченності"(1932), що вийшли у видавництві S. Fischer Verlag.[43]

Великий успіх мав роман російської емігрантки Олени Нагродської, що вийшов в 1919 році, «Бронзові двері»(нім. Die bronze Tür), що розповідає про проблеми рівноправ'я одностатевої любові. Роман витримав п'ять перевидань і був екранізований у 1928 році віденським режисером Хансом Эффенбергером(нім. Hans Effenberger).[42] Також і Стефан Цвейг звертається до теми гомосексуальності у своїй новелі «Сум'яття почуттів».[43]

Практично у кожному великому місті були бари і закусочні для гомосексуальної публіки.[42] По всій країні від Кенігсберга до Кельна, від Фленсбурга до Мюнхена проходили різні заходи розважального характеру, святкування і бали, організовані для гомосексуалів.[44]

1 вересня 1935 року набув чинності жорсткіший, виправлений варіант § 175. Тепер окрім «протиприродного перелюбства між особами чоловічої статі або людини з твариною» він охоплював широкий спектр «непристойних домагань» і «непристойна» поведінка чоловіків. За новим німецьким законом ув'язненням стали карані не лише взаємний онанізм, але навіть і спроби загравання — дотики або погляди.[56][57][58][59][55]

Між 1933 і 1944 роками за § 175 в Третьому рейху було засуджено від 50 до 100 тисяч чоловіків, з них близько чотирьох тисяч підлітків.[60][61]

Для систематичного обліку і контролю гомосексуальних чоловіків 10 жовтня 1936 року секретним указом Гіммлера було засновано Центральне імперське бюро по боротьбі з гомосексуальністю і абортами під управлінням Гестапо.[62][63] Об'єднання двох цих «злочинів» також свідчить про постановку людської сексуальності на державний контроль.[63]

У 1937 році послідувало чергове посилення закону «Про небезпечних рецидивистів». Тепер будь-хто, хто відбув термін покарання, при здійсненні їм щонайменшого проступку або у разі наявності «злочинної схильності» і вірогідності «повторного здійснення їм злочину» міг у будь-який момент з метою «виправлення» і «одужання» бути спрямований в концентраційний табір на невизначений термін. Таким чином, будь-хто раніше хоча б раз звинувачений і відбувший термін покарання гомосексуальний чоловік, міг у будь-який момент бути депортований в концтабір.[64]

Наслідки націонал-соціалістичної ідеології давали про себе знати упродовж ще тривалого часу після закінчення війни. Успадкований від нацистської Німеччини параграф 175 продовжував діяти в ФРН в його нацистській редакції до 1969 року без змін.[66] Усі спроби оскарження закону в судовому порядку у всіляких інстанціях відхилялися, і суди не знаходили ознак націонал-соціалістичної ідеології і ідеології «расової гігієни» в нацистській редакції § 175.[67][68]

Становище гомосексуалів в Західній Німеччині залишалося незрозумілим. З одного боку, нова Конституція гарантувала їм свободу зборів, об'єднань, преси і слова, з іншого боку, скористатися цими правами часто було небезпечно.[69] Холодна війна також нанесла свій відбиток на ставлення до гомосексуальності у ФРН. Гомосексуалів нерідко називали «агентами Москви», а Східну Німеччину звинувачували в терпимості до гомосексуальних стосунків.[70] Подібний політичний клімат не сприяв відродженню німецького руху за права сексуальних меншин. Незважаючи на це в 1950-ті роки в Бремені, Ганновері, Франкфурті-на-Майні і Західному Берліні виникають перші післявоєнні гомосексуальні організації.[71] Першою такою організацією стала заснована в серпні 1949 року у Франкфурті «Асоціація за гуманне ставлення до життя» (нім. Verein für humanitäre Lebenshaltung), що здійснює соціальну, політичну і юридичну підтримку гомосексуалів.[72] Разом з бременською «Міжнародною дружньою ложею»(нім. Internationale Freundschaftsloge), створеною у вересні 1951 року[73], ці дві організації в 1950-ті роки стають найбільш політично активними гомосексуальними організаціями Західної Німеччини.[71]

Вже в 1949 році також була зроблена спроба відродження Науково-гуманітарного комітету, проте в реєстрації Комітету було відмовлено, оскільки головною його метою була боротьба за відміну § 175.[74] Перша можливість в післявоєнний час говорити про гомосексуальність на науковому рівні з'явилася зі створенням 12 квітня 1950 року Німецької спілки сексуальних досліджень.[74][73] У 1953 році ФРН приєднується до Європейської конвенції з прав людини, проте в 1956 році оголошується, що кримінальне переслідування гомосексуалів не суперечить Конвенції, оскільки служить захисту здоров'я і моралі.[75]

У 1950-х роках у ФРН заново було започатковано близько 25 гомосексуальних журналів, хоча багато хто з них виходив лише нетривалий час; деякі журнали перейняли назви довоєнних років — Die Insel, Die Freundschaft і інші.[76] В той же час багато публікацій піддавалися цензурі або заборонялися до поширення. Наприклад, в 1950-х роках видавець гей-журналу Freond був засуджений за «поширення розпусних матеріалів» на одну тисячу марок або два місяці ув'язнення через публікацію в одному з номерів журналу світлин чоловіків в купальних плавках. В той же час подібні світлини в ті роки вільно розміщувалися в журналі для бодібилдерів.[69] У 1955 році був ухвалений закон про захист дітей і молоді, що забороняє суспільний продаж гомосексуальних часописів.[77][13]

У 1957 році режисер Файт Харлан знімає перший післявоєнний фільм про гомосексуальність. Проте його стрічка "Не такий як ти і я", створена за сприяння сексолога Ханса Гізе, зазнає великої невдачі і бойкотується у тому числі і самими гомосексуалами.[78]

У 1958 році Рудольф Кліммер(нім. Rudolf Klimmer) у Гамбурзі видає книгу «Гомосексуальність»(нім. Die Homosexualität), що отримала позитивні відгуки в гомосексуальному русі.[79] У 1959 році Ханс Гізе видає книгу «Гомосексуальний чоловік у світі»(нім. Der homosexuelle Mann in der Welt), в якій він розділяє гомосексуальних чоловіків на «здатних до створення союзу»(нім. bindungsfähig) і нездібних до нього. Навколо цієї книги виникають гострі дискусії усередині гомосексуального руху.[79]

Конституційний суд ФРН у своєму рішенні від 10 травня 1957 року не знайшов ознак націонал-соціалістичної ідеології в нацистській версії § 175 і підтвердив, що цей параграф «не суперечить ідеям вільної демократичної держави».[66][78] Також суд вказав, що застосування абз. 2 статті 3 Конституції ФРН(про рівноправ'я чоловіка і жінки) є неприйнятним по відношенню до гомосексуальності.[80]

У цьому ж 1957 року в країні відбувається низка судових процесів за антигомосексуальними параграфами, розпочата з гучного процесу у Франкфурті-на-Майні. В результаті цього стає ризикованим бути поміченим в гомосексуальному русі і помітно падає активність гомосексуальних організацій.[81]

1960-ті роки у ФРН ознаменувалися різким падінням активності гомосексуального руху на тлі судового переслідування чоловіків, що посилилося, за гомосексуальні контакти.[82] У ці роки припиняють виходити практично усі усі гомосексуальні журнали.[82] До 1968 року в країні не залишається не однієї міжрегіональної гомосексуальної організації і виходить лише два журнали для гомосексуалів — Der Weg і Amigo.[83] В той же час тема гомосексуальності поступово виноситься в суспільство. Статті про гомосексуальність з'являються в пресі, у тому числі у таких великих журналах як Der Spiegel і Quick, на телебаченні і радіо з'являються передачі і дискусії, що зачіпають теми гомосексуальності.[82] В 1962 році Курт Хіллер робить чергову спробу відтворення Науково-гуманітарного комітету в Гамбурзі.[82]

У 1963 році розгортається гостра суспільна дискусія після того, як у Гамбурзі чоловікові, засудженому за «важку розпусту між чоловіками» проводиться добровільна кастрація для «звільнення від протиприродного статевого потягу» на основі прийнятого в 1935 році нацистами і що продовжує діяти закону «Про попередження генетичних хвороб».[84]

Ще в 1966 році СвДПГ виступила за повну відміну § 175, а в 1967 році декриміналізацію гомосексуальних контактів відкрито підтримав міністр юстиції Густав Хайнеман(СДПГ).[84] Відповідні зміни до кримінального законодавства ФРН були прийняті в червні 1969 року під правлінням коаліції християнських демократів і соціал-демократів.[85] При цьому добровільні сексуальні контакти між чоловіками, що досягли 21-річного віку, більше не криміналізували.[86][85] Таким чином, вік згоди для гомосексуальних контактів між чоловіками був встановлений на відмітці в 21 рік, при цьому вік згоди для різностатевих сексуальних контактів становив 18 років.[85]

Добровільні гомосексуальні контакти чоловіків з особами, що не досягли 21 року, примус до одностатевого контакту з використанням залежного положення і чоловіча гомосексуальна проституція, згідно нової редакції Кримінального кодексу, каралися, як і раніше, тюремним терміном до 5 років.[87]

Вже в червні 1973 року уряд ФРН прийняв нову редакцію § 175, в якій вік сексуальної згоди для сексуальних контактів між чоловіками було знижено з 21 року до 18 років.[88] Закон набув чинності в листопаді.[86] Між тим вік згоди для гетеросексуальних контактів склав 16 років.[88] Конституційний суд ФРН в тому ж році підтвердив конституційність різних вікових цензів для гомосексуальних і для гетеросексуальних контактів.[88]

Відміна кримінальної відповідальності за добровільні сексуальні контакти між дорослими чоловіками у вересні 1969 фактично зробила можливою офіційну ЛГБТ-діяльність. В результаті у багатьох містах стали виникати нові «гомофільні» організації, що орієнтуються у своїй діяльності на організації 1950-х років. Серед організацій, що виникли, можна виділити «Міжнародну гомофільну організацію»(нім. Internationale Homophile Weltorganisation) і «Союз за інтересами гомофілів Німеччини»(нім. Interessengemeinschaft Homophiler Deutschlands).[89]

Вже через місяць після лібералізації § 175, у жовтні 1969 року в Берліні вийшов у світ перший номер журналу «Du & Ich|DU&ICH|Du & Ich», орієнтований на читачів-геїв. Трохи пізніше почав видаватися і журнал «him».

Підсумком декриміналізації одностатевих стосунків стало і різке зростання гомосексуальної субкультури, що проявився у виникненні великої кількості барів, кафе, дискотек, клубів і саун для гомосексуалів.[90]

Початок 1970-х років ознаменувався зміною поколінь і зміною парадигми в гомосексуальному русі Західної Німеччини. Закриті таємні товариства консервативного або ліберального штибу поступово поступилися місцем молодіжним і студентським лівоорієнторованим організаціям. Якщо метою ранніх гомосексуальних організацій було припинення дискримінації гомосексуалів, то метою нового молодіжного руху стали соціальні зміни в суспільстві і ліквідація статеворолевої фіксації.[91] Формування нового молодіжного руху супроводжувалося формуванням нової ідентичності — нові групи відмовлялися від використання слів «гомофіл» і стали активно використовувати те, що було у той час лайливим[92] слово schwul для самоназви.[91][93]

Ідеї гей-емансипації отримують розвиток на початку 1970-х років серед молоді великих міст, в першу чергу серед студентів і молодих фахівців з вищою освітою. В цей час виникають багато організацій гомосексуалів(наприклад, організація Homosexuelle Aktion Westberlin), які намагаються описати теоретичні концепції емансипації гомосексуалів.[94] Більшість цих організацій у своїх політичних поглядах тяжіли до лівих рухів.[94]

Спочатку нові гомосексуальні групи об'єднували в себе як геїв, так і лесбійок, проте дуже скоро, особливо з формуванням західнонімецького феміністичного руху, сталося розщеплювання гомосексуального руху за статевою ознакою і зародження лесбійського руху, близького за духом ідеям фемінізму.[95][96] Таке розщеплювання проіснувало аж до 1990-х років.[96]

У червні 1971 року в Західній Німеччині завдяки широкому освітленню в гомосексуальній пресі стало відомо про Стоунволлські бунти, що сталися в 1969 році в США[95]. В 1973 році у ФРН відбулася лібералізація законодавства про порнографію, в результаті чого з'явилися еротичні і порнографічні гомосексуальні журнали.[89]

Роза фон Праунхайм.

4 липня 1971 року на XXI Берлінському кінофестивалі у рамках форуму молодих режисерів відбулася прем'єра фільму Рози фон Праунхайма «Не гомосексуал збочений, а ситуація, в якій він живе».[95][92] Показ фільму в кінотеатрах викликав гарячі дискусії, в яких часто брали участь і самі автори фільму.[89][95] В результаті таких дискусій було утворено декілька ініціативних груп в різних містах країни.[89][92] Серед них — організації Homosexuelle Aktion Westberlin (HAW) в Берліні, Rote Zelle Schwul у Франкфурті, Homosexuelle Aktionsgruppe Saarbrücken в Саарі, «Фронт визволення геїв» в Кельні, Homosexuelle Aktionsgruppe в Мюнхені.[95]

Показ фільму по західнонімецькому телебаченню 31 січня 1972 року на регіональному каналі WDR в Кельні викликав настільки великий скандал і резонанс в німецькому суспільстві, що запланована загальнонімецька трансляція на Першому центральному каналі ARD була скасована з метою захисту самих гомосексуалів. Після показу фільму по телебаченню телефони телекомпанії були перевантажені сотнями дзвінків, понад 95 % з яких були негативними.[97][98]

Повторний показ фільму спровокував створення жіночого феміністського блоку HAW, метою якого була детабуїзація лесбійства і подолання ізоляції і самотності лесбійок в суспільстві.

Та все ж пізніше через рік 15 січня 1973 року фільм був показаний на Першому центральному каналі в пізньому вечірньому ефірі о 22:45 годині.[99] При цьому Баварія перекрила показ цього фільму на своїй території.[99][100]

Поштовх, який зробив фільм, вже неможливо було зупинити. Німецький кінокритик Дітріх Кульбродт(нім. Dietrich Kuhlbrodt) порівнює значення показу цього фільму по німецькому телебаченню з Стоунволлськими бунтами в США.[101]

Демонстрація HAW 9 червня 1973 року.

У травні 1972 року в Мюнстері відбулася перша загальнонімецька демонстрація гомосексуалів, на яку з'їхалися представники усіх гомосексуальних організацій країни.[95] В цьому ж році в Західному Берліні під час першотравневого маршу близько двох сотень відкритих гомосексуалів організували власну колону, закликаючи інших гомосексуалів Західної Німеччини заявити про себе.[94]

У травні 1972 року члени HAW організовують перші «Зустрічі на Трійцю», що став згодом щорічним. На цих зустрічах обговорювалася подальша стратегія розвитку гомосексуального руху у ФРН. У рамках зустрічей делегація із Західного Берліна відвідала також і Східний Берлін, де зустрілася зі східнонімецькими гомосексуалами для обміну досвідом.[95]

У 1973 році під час чергових «Зустрічей на Трійцю» в Західному Берліні, щорічно організовуваних HAW, була проведена демонстрація, у якій взяли участь чоловіки, переодягнуті в жіночі сукні. Подібне шоу було негативно сприйняте багатьма групами гомосексуалів, що привело до серйозних конфліктів усередині ЛГБТ-руху.[88] Ця криза серед істориків дістала назву «Тунтенштрайт»(нім. Tuntenstreit, від нім. Tunte — «жіночний, манірний гомосексуал із зухвалою поведінкою» і нім. Streit — «суперечка»). Підсумком конфлікту став розкол HAW на два крила: інклюзіоністів(що виступали за зміну суспільства шляхом інтеграції) і радикалів (що виступали за зміну суспільства шляхом подолання патріархату).[88]

Інклюзіоністи, в основному представники марксистської ідеології, пояснювали причину суспільного негативізму по відношенню до гомосексуалів пережитками докапіталістичної системи, негідним сучасного суспільства. На їх думку, соціальна інтеграція гомосексуалів в суспільство була можлива у будь-який момент, тому найважливішим завданням на даний момент був розвиток усередині робітничого руху активної солідарності з сексуальними меншинами, а також зміцнення у гомосексуалів самосвідомості про їх становище як робочої сили, що експлуатується.[88]

На відміну від них, радикальна фракція відмовлялася від політики меншин, яка означала б визнання гетеросексуальності пануючою більшістю. Така позиція, на їх думку, сприяє гетеронормативному розподілу статевих ролей в суспільстві, гетеросексизму і латентній гомосексуальності серед чоловіків. З цих позицій радикали вимагали розвитку автономного ЛГБТ-руху, який не йшов би на поводі у гетеросексуального суспільства, а відстоював би свої власні позиції.[102]

Логотип AHA-Berlin.

У 1974 році в Західному Берліні виникає організація AHA-Berlin.[102] Всього до 1974 року у ФРН налічується близько 45 гомосексуальних організацій.[102] До травня 1975 року виходить близько 35 локальних і надрегіональных видань для гомосексуалів.[102] В 1975 році організація AHA-Berlin проводить першу акцію «Рожевий трикутник», нагадуючи про переслідування гомосексуалів нацистським режимом.[102]

У 1974 році сексологи Мартін Даннекер і Раймут Райхе видають результати своїх емпіричних досліджень — праця «Гомосексуал звичайний»(нім. Der gewöhnliche Homosexuelle), в якому намагаються описати соціально-психологічну ситуацію гомосексуалів.[102]

У 1975 році в Західному Берліні було засноване видавництво Verlag rosa Winkel, орієнтоване на видання публіцистики і белетристики гомосексуальної тематики. Пізніше виникають і інші подібні видавництва — Albino, Bruno Gmünder, Förster, MännerschwarmScript та інші.[103] Мюнхенський «Союз за сексуальне рівноправ'я»(нім. Verein für sexuelle Gleichberechtigung) в 1975 році домагається покладання пам'ятних вінків гомосексуальним жертвам нацизму в концентраційному таборі Дахау.[103]

З 1976 року в країні всюди починають з'являтися всілякі гей-проекти, гей-центри і гей-кафе. Всього до цього часу налічується близько 60 різних груп.[103] В 1976 році в Дюссельдорфі уперше у ФРН в одній з вечірніх шкіл проводяться курси, що порушують питання гомосексуальності.[103] В червні 1977 року створюється екуменістична група «Гомосексуали і церква» (нім. Homosexuelle und Kirche, HuK).[103] Унаслідок політичних протиріч в 1977 році HAW припиняє активну політичну діяльність і зосереджують свою роботу лише на управлінні гей-центром SchwuZ в Західному Берліні.[104] В квітні 1978 року в Гамбурзі виникає консультаційний центр для гомосексуалів Rosa Hilfe, пізніше подібні центри виникають і в інших містах.[104]

У червні 1979 року у Бремені, Західному Берліні і Штутгарті відбулися перші в історії Німеччини прайд-паради.[104] Заходи дістали назву Christopher Street Day(CSD) на честь Стоунволлських повстань на Крістофер-стріт в США. У цьому ж році у Франкфурті-на-Майні пройшли перші ЛГБТ-зустрічі Homolulu, політики, що є сумішшю, і розважального заходу.[104][105]

У 1981 році психолог з Гамбургe Томас Гроссман(нім. Thomas Grossmann) опублікував свою книгу «Гей — і що»? (нім. Schwul - na und?) — перша збірка порад по камінг-ауту для геїв. У цьому ж році вийшла і подібна збірка для лесбійок — «Книга лесбійської сексуальності»(нім. Sapphistrie: Das Buch der lesbischen Sexualität) — переклад американського автора Патріка Каліфіа(англ. Patrick Califia). У 1989 році увагу громадськості привернула книга Беа Трампенау(нім. Bea Trampenau) «Немає місця для дівчинки-лесбійки».

До початку 1980-х років в декількох містах(зокрема, в Інгольштадті, Ульмі і Ахені) міською владою було відмовлено ЛГБТ-організаціям в розміщенні інфо-стендів унаслідок їх «загрози» для населення. У 1975 році Вищий адміністративний суд в Мюнстері ухвалив, що стаття 5 Конституції ФРН не поширюється на ЛГБТ-організації і залишив в силі заборону Ахенської міської адміністрації.[106]

На початок 1980-х років у ФРН сталася чергова зміна поколінь ЛГБТ-активістів. Ідеологія нового покоління відійшла від політизації, властивого руху 1970-х років.[107] В 1980-ті роки отримала розвиток тенденція до створення професійних ЛГБТ-груп усередині великих організацій, що намітилася ще з 1978 року. Так, окремі ЛГБТ-групи виникли в середовищі медиків, юристів і учителів, в профспілках працівників транспорту, вихователів, державних службовців.[108] ЛГБТ-групи з'явилися і усередині політичних партій.[108] Так, виникли група "Геї і лесбійки в Соціал-демократичній партії Німеччини(офіційно визнана лише в 1983 році); робоча група «Гомосексуальність» в Вільній демократичній партії(заснована в 1978 році, офіційно визнана в 1981 році); робоча ЛГБТ-група усередині Партії зелених і багато інших. До грудня 1980 року у ФРН налічувалося 148 ЛГБТ-груп, з них 18 — в Західному Берліні.[108] До 1981 року в країні виходило 38 газет і журналів на ЛГБТ-тематику.[107]

На розвиток західнонімецького ЛГБТ-руху в 1980-ті роки значно вплинула епідемія СНІДу, що вразила весь світ.[109] Проблема ВІЛ/СНІДу стала центральною темою усього ЛГБТ-руху в ці роки, відтіснивши усі інші завдання на задній план. Крім того, в перші роки від хвороби, про яку тоді майже нічого не було відомо, померла значна кількість ЛГБТ-активістів.[105] У 1983—1985 роки проблема СНІДу все частіше зачіпалася в громадських дискусіях, посилюючи забобони по відношенню до гомосексуалів.[110] Відкрите обговорення СНІДу і його профілактики викликало небувале раніше широке обговорення гомосексуальної поведінки.[111] Приватне телебачення, що з'являється з 1984 року, активно вело спекуляції на скандальних темах.[105] На тлі підвищеного суспільного інтересу до гомосексуальності знову постало питання про дискримінацію гомосексуалів і насильства проти них. По всій країні почали створюватися «гарячі лінії» для гомосексуалів.[112]

Серед політиків з'явилися дві точки зору на проблему ВІЛ/СНІДу. З одного боку, баварський міністр внутрішніх справ Петер Гаувайлер пропонував боротися з «гомосексуальною субкультурою» і ізолювати хворих СНІДом в спеціальних таборах.[110] З іншого, міністр охорони здоров'я Ріта Зюсмут наполягала на поліпшенні освітніх проектів і профілактиці.[110] Згодом друга точка зору отримала державну підтримку і фінансування.[113] В країні стали виникати консультаційні центри з проблем ВІЛ/СНІДу, які були організовані, передусім, гомосексуальними чоловіками.[114] З 1986 року локальні центри об'єднуються під дахом федеральної організації Deutsche AIDS-Hilfe.[109] В результаті успішної державної політики вже до кінця 1980-х років тема ВІЛ/СНІДу перестає обговорюватися широкою громадськістю і зникає з порядку денного ЛГБТ-організацій.[113]

Музей гомосексуальності на проспекті Мерінгдамм в Берліні.

Правляча партія СвДПГ за підтримки СДПГ в 1982 році знову підняла питання про цілковиту відміну § 175, проте після того, як соціал-демократи були витіснені з коаліції партією ХДС, це питання знову зникло з порядку денного.[107] В 1983 році розгорівся скандал, пов'язаний із звільненням міністром оборони Вернером(нім. Wörner) генерала Кіслінга(нім. Kießling) у зв'язку з обнародуванням його гомосексуальності.[115]

З 1984 року західнонімецький ЛГБТ-рух багато в чому орієнтується на США і Нідерланди, за прикладом яких в країні виникли численні ЛГБТ-групи дозвілля: спортивні клуби, гей-хори, туристичні групи і т. п.[115] В 1984 році в Західному Берліні групою геїв і лесбійок була організована виставка про життя німецьких гомосексуалів, що згодом переросла у Берлінський Музей гомосексуальності.[115] В 1986 році як материнська організація для локальних ЛГБТ-груп створюється «Федеральний гомосексуальний союз»(нім. Bundesverband Homosexualität, BVH).[116] В країні продовжують розвиватися локальні ЛГБТ-проекти, число яких до 1986 року збільшується вже до 416.[117]

Незважаючи на успіхи, яких домоглися ЛГБТ-активісти в ці роки, особливо в царині профілактики ВІЛ, німецький ЛГБТ-рух впав наприкінці 1980-х років в стан застою, якого в ці роки зазнала більшість соціальних рухів країни. Багато ЛГБТ-активістів відійшли від активної діяльності, розчарувавшись в ній. Причин для цього може бути декілька:

• Політична активність серед геїв поступово стала вважатися «несексуальною», в гей-слензі того часу навіть з'явився образливий термін «політсестра»(нім. Politschwester) для позначення геїв-активістів.
• Унаслідок поступово зростаючого визнання гомосексуальності суспільством багато ЛГБТ-активістів бачили завдання ЛГБТ-руху завершеними.
• Багато колишніх ідейних часописів ЛГБТ-руху поступово ставали комерційними проектами і перетворювалися на глянсовані журнали, відмежовуючись від ЛГБТ-руху.
• ЛГБТ-рух став «професійнішим» і через багаторівневу систему ЛГБТ-організацій практично унеможливило участь пересічних людей.

Пам'ятна дошка гомосексуальним ув'язненим концентраційного табору Нойенгамме, встановлена в 1985 році.

Уряд ФРН довгий час не визнавав гомосексуальних чоловіків жертвами репресій Третього рейху. Так, виданий в жовтні 1957 року і такий, що набув чинності в січні 1958 року закон про відшкодування збитків особам, засудженим за часів націонал-соціалізму(нім. Bundesentschädigungsgesetz), не розглядав засуджених за § 175 і § 175a як жертв нацизму.[118][79] Перше офіційне визнання урядом ФРН гомосексуалів жертвами репресій сталося в травні 1985 року, коли на території колишнього концентраційного табору Нойенгамме був відкритий меморіал гомосексуальним ув'язненим табору.[86] Тоді президент ФРН Ріхард фон Вайцзеккер став першим в історії країни офіційною урядовою особою, що визнала гомосексуалів жертвами нацизму у своєму відкритому зверненні.[86]

Гомосексуальність в соціалістичній НДР вважалася «пережитком капіталізму».[119][120] З метою боротьби з «популяризацією гомосексуальністю» уряд намагався не допускати існування клубів, барів, журналів і газет для гомосексуалів.[121] Таким чином, гомосексуальний рух в НДР тривалий час залишався невидимим. Існуючі в таких великих містах як Східний Берлін, Дрезден, Лейпціг і Магдебург гей-бари постійно знаходилися під загрозою закриття, видання і продаж гомосексуальних часописыв були заборонені, а в створенні гомосексуальних організацій відмовлялося.[71][120]

У березні 1950 року Верховний суд НДР прийняв рішення, згідно з яким за параграфом 175 переслідувалися лише гомосексуальні контакти з проникненням.[65] Фактично це означало повернення до практики, що мала місце в Веймарській республіці. При цьому § 175a(спокушання з використанням загроз або залежного положення, спокушання осіб молодших за 21 рік і проституція) залишилися без зміни в нацистській версії.[1][73] Наслідком такої політики стало те, що з моменту утворення НДР значно скоротилося число чоловіків, засуджених за «гомосексуальними параграфами».[65]

Із зведенням Берлінської стіни(1961) і закриттям кордонів посилюється ізоляція східнонімецьких гомосексуалів — вони втрачають доступ до західнонімецьких барів і клубів, журналів і газет для гомосексуалів.[122] За відсутністю своїх дозволених організацій, барів і клубів східнонімецькі гомосексуали вимушені влаштовувати свої зібрання у приватних квартирах і в громадських місцях. У великих містах все ж нелегально виникають кафе і бари для гомосексуалів, які закриваються урядом, а потім виникають у іншому місці і існують до наступного виявлення і закриття.[82]

У 1963 році в НДР видається перша наукова монографія, присвячена гомосексуальності, — «Гомосексуальність у чоловіка»(нім. Die Homosexualität beim Mann) празького сексолога Курта Фройнда.[84] У своїй монографії Фройнд намагається спростувати ідеї Магнуса Хіршфельда про вроджену гомосексуальність, пропонує лікувати гомосексуальність у чоловіків психотерапевтичними методами і виступає проти криміналізації гомосексуальних контактів.[84] Книга отримує позитивні відгуки східнонімецького наукового співтовариства.[84]

Запропонований в 1968 році міністром юстиції НДР Хільдою Беньямін проект нового Кримінального кодексу НДР викликав великі дискусії в уряді. Серед іншого проект передбачав беззастережну відміну покарання за добровільні гомосексуальні контакти.[2] При усьому цьому урядо́ві дискусії відносно антигомосексуального законодавства не потрапляють в пресу.[2] Затверджений Народною палатою новий кримінальний кодекс НДР, в якому одностатеві сексуальні контакти між чоловіками старше 18 років більше не криміналізують, вступає в дію 1 липня 1968 року.[1][85] Таким чином, § 151 нового Кримінального кодексу НДР встановлював вік сексуальної згоди для одностатевих контактів(причому як між двома чоловіками, так і між двома жінками) на відмітці у 18 років, тоді як вік згоди для різностатевих контактів становив 16 років.[2]

Проте незважаючи на декриміналізацію гомосексуальних стосунків між дорослими уряд продовжує здійснювати повну заборону на створення і діяльність гомосексуальних організацій, газет і журналів.[2][123] Незважаючи на відміну антигомосексуального законодавства в НДР аж до 1970-х років гомосексуали країни не виходили на політичну арену, а гомосексуальність залишалася табуїзованою в суспільстві.[1]

У наукових кругах в НДР також продовжував панувати патологізуючий погляд на гомосексуальність.[85] Східноберлінський ендокринолог Гюнтер Дернер в 1969 році висунув гіпотезу про гормональні причини розвитку гомосексуальності у плоду під час вагітності.[85]

У травні 1972 року члени західнлберлінської організації Homosexuelle Aktion Westberlin у рамках щорічних «Зустрічей, що проводяться ними, на Трійцю» відвідали Східний Берлін, де зустрілися зі східнонімецькими гомосексуалами для обміну досвідом[95]. У січні 1973 року під впливом фільму Рози фон Праунхайма "Не гомосексуал збочений, а ситуація, в якій він живе(ФРН, 1971) в Східному Берліні створюється група «Берлінська гомосексуальна спільнота за інтересами»(нім. Homosexuelle Interessengemeinschaft Berlin), яка була єдиною гомосексуальною групою в НДР в 1970-х роках[88].

У 1973 році у Берліні відбувся Всесвітній фестиваль молоді і студентів. В цей час члени «Берлінської гомосексуальної спільноти за інтересамих» провели свою першу публічну акцію, під час якої вони роздавали листівки. Також східнонімецькі активісти зробили спробу організувати дискусії з британськими гостями, проте Міністерство державної безпеки НДР і організатори фестивалю зірвали призначені заходи[88].

У травні 1975 року «Берлінська гомосексуальна спільнота за інтересами» за прикладом колег з ФРН організувала свої «Зустрічі на Трійцю», на які були запрошені гей-активісти з інших міст НДР з метою створення гомосексуальних груп в регіонах[102]. У 1976 році спільнота неодноразово робила спроби державної реєстрації контактного центру для гомосексуалів, проте усі заяви відхилялися урядом з різних причин[103]. У вересні 1979 року спільнота припиняє свою діяльність унаслідок численних негараздів[104].

З кінця 1970-х років під дахом Євангельської церкви в різних місцях виникають світські групи, що проявляють опозиційні настрої по відношенню до державної політики.[124] В 1981 році Євангельська академія провела громадський форум по темі гомосексуальності, в якому беруть участь діячі церкви, учені і гомосексуали. Форум став першим громадським заходом в НДР з цієї теми.[107] В 1982 році також під дахом євангельської студентської групи в Лейпцізі створюється група «Робоче коло по гомосексуальності»(нім. Arbeitskreis Homosexualität), яка стає прикладом для інших ЛГБТ-груп, створених під дахом Євангельської церкви.[107] З 1983 року лейпцизька група презентує себе на щорічних "Днях церкви".[115] Проте, не усі земельні церкви підтримують подібні ініціативи; наприклад, Євангельська Церква Тюрінгії займає непохитну протидіючу позицію.[107] Крім того, ЛГБТ-групи піддаються постійному контролю з боку міністерства держбезпеки.[107] З 1983 року члени створених ЛГБТ-груп стали покладати біля стін Бухенвальду вінки на згадку про гомосексуальних жертв нацизму, що викликало протести з боку уряду.[115] В 1984—1989 роках подібні ЛГБТ-групи під дахом церкви стали виникати в Галле, Магдебурзі, Карл-Маркс-Штадті, Ростоці, Веймарі, Ерфурті, Східному Берліні, Ашерслебені, Хальберштадті і інших містах НДР. До 1989 року налічувалося 17 подібних груп.[115] Варто відмітити, що на відміну від західнонімецького ЛГБТ-руху східнонімецькі геї і лесбійки працювали спільно, лише східноберлінські феміністки-лесбійки створили свою окрему групу.[115] З 1984 року «церковні» ЛГБТ-групи проводять координаційні зустрічі.[125]

«Берлінська гомосексуальна спільнота за інтересами» відмежувалася від «церковних геїв». У Дрездені, Веймарі, Магдебурзі і Лейпцізі були також організовані ЛГБТ-групи, що не мають відношення до церкви. У другій половині 1980-х років між двома таборами(«церковними геями» і «партійними геями») виникає напруга, пов'язана у відмінності цілей і стратегій.[116]

У грудні 1988 року § 151 КК НДР був повністю скасований, і було віддано наказ відносно гомосексуальних контактів використовувати ті ж правові норми, що і для гетеросексуальних.[65][117][126] Вік згоди для гомосексуальних і для гетеросексуальних контактів був зрівняний і склав 14 років.[127] Сексуальні контакти з підлітками 14-16 років(одно- і різностатеві) залишалися злочинними лише у випадках використання відсутності «статевої зрілості» підлітка, відповідно до § 149 КК НДР. Таким чином, одностатеві контакти більше не згадувалися в Кримінальному кодексі країни.[2]

Незважаючи на лібералізацію законодавства, держава, як і в сусідній ФРН, так і не визнавала засуджених в Третьому рейху за § 175 жертвами репресій.[1] Крім того, гомосексуальне спільнота, як і раніше, обмежувалося в свободі зібрань і свободі висловлювання думки. У зв'язку з цим аж до початку 1990-х років в НДР практично не існувало ЛГБТ-організацій або профільних друкованих видань.[65]

У 1985 році східнонімецькими сексологами була організована конференція «Психосоціальні аспекти гомосексуальності», що проходила в Лейпцізі. Подальші конференції проводилися також і в 1988 і 1990 роках.[2] З 1985 року про гомосексуальність починає відкрито говорити друкована преса, радіо і телебачення.[2] В цьому ж 1985 році ученими зі східноберлінського Університету імені Гумбольдта була створена робоча група, покликана розробити рекомендації по спілкуванню з гомосексуалами.[2] На відміну від ФРН в НДР проблема СНІДу замовчується, уперше тема піднімається в 1987 році на координаційній зустрічі «церковних» ЛГБТ-груп.[2]

У липні 1987 року у видавництві «Народ і охорона здоров'я»(нім. Verlag Volk und Gesundheit) виходить книга східноберлінського психолога Райнера Вернера(нім. Rainer Werner) «Гомосексуальність — виклик науці і толерантності»(нім. Homosexualität - Herausforderung an Wissen und Toleranz), перше видання якої склало 50 тисяч примірників і було розпродане за три тижні.[128] У своєму інтерв'ю цюрихській газеті Tages-Anzeiger Вернер відмітив, що проміскуїтет серед гомосексуалів є «наслідком більш ніж тисячолітньої гри в хованки» і вимагав рівних прав гомосексуальних і гетеросексуальних пар при здачі їм в найм житла.[128] Вернер закликав відмовитися від західного шляху геттоїзації гомосексуалів і піти щляхом інтеграції гомосексуалів в суспільство.[129][117]

Падіння Берлінської стіни, 1989

Уперше в історії східнонімецького телебачення тему гомосексуальності порушили восени 1987 року в тележурналі про здоров'я Visite. Основною ідеєю програми було висловлювання про те, що гомосексуальні чоловіки і жінки нічим не відрізняються від гетеросексуальних окрім їх потягу до своєї статі.[1] Телепередача також ставила питання про розвиток гомосексуальності і закликала батьків підтримати свого сина-гея або дочку-лесбійку у випадку їх камінг-аута.[1] В день падіння Берлінської стіни 9 листопада 1989 року відбулася прем'єра першого східнонімецького фільму гомосексуальної тематики «Камінг-аут».[2]

В останній рік існування НДР у лютому 1990 року в країні був створений «Союз геїв НДР»(нім. Schwulenverband in der DDR), який пізніше після об'єднання Німеччини буде перейменований в "Союз геїв Німеччини(нім. Schwulenverband in Deutschland).[2] В цьому ж році організовується група Aids — Hilfe DDR, що займається питаннями профілактики ВІЛ/СНІДу, а також починає виходити перший легальний журнал для ЛГБТ — Courage, який пізніше отримує нову назву «Інший світ»(нім. Die andere Welt).[2] В результаті входження НДР до складу ФРН підвищується загальна політична активність населення, внаслідок чого на території Східної Німеччини в 1990 році виникає понад 40 різних ЛГБТ-організацій, у тому числі і за межами великих міст.[2]

З вступом НДР до складу ФРН в листопаді 1990 року на території «нових земель» набуває чинності Кримінальний кодекс ФРН, а разом з ним і § 175.[2]

З 1991 року нові землі стали розробляти свої земельні конституції. Деякі з них, наприклад, Берлін(стаття 10), Бранденбург(стаття 12), Тюрингія(стаття 2) включили поняття «сексуальна ідентичність» в число характеристик особистості, що не допускають дискримінації.[65]

Ще в 1980 році Вільна демократична партія пропонувала повну відміну § 175, зустрівши відсіч з боку блоку християнських демократів.[130] Повну відміну закону підтримували також Партія зелених і Німецька комуністична партія.[123] На той час § 175 передбачав лише покарання за одностатеві сексуальні контакти з особами, що не досягли 18 років.[131][86]

У травні 1994 року Бундестаг під правлінням коаліції християнських і вільних демократів за підтримки Соціал-демократичної партії, Партії демократичного соціалізму і Партії зелених остаточно відміняє § 175 на території об'єднаної Німеччини.[132] Відповідний закон набув чинності 11 червня 1994 року.[133][134] При цьому також був зрівняний вік сексуальної згоди для гомо- і гетеросексуальних стосунків на відмітці 14 або 16 років. (Підвищена планка в 16 років застосовується у тому випадку, якщо повнолітній партнер виконує для неповнолітнього виховну, освітню або опікаючу функцію).

Після об'єднання НДР і ФРН відбувається поступове злиття двох незалежних ЛГБТ-рухів — східного і західного. Практично тільки що створений «Союз геїв НДР» перейменовується в "Союз геїв Німеччини(SVD) і набирає силу, переманюючи безліч членів західнонімецького «Федерального гомосексуального союзу»(BVH). В цей же час починається об'єднання лесбійських і геївських субкультур і формується єдина ЛГБТ-спільнота, для позначення якої в німецькій мові починає використовуватися англійське слово Community.

З кінця 1980-х років серед ЛГБТ-активістів піднімається питання про дискримінацію гомосексуалів у зв'язку з недоступністю для них інституту шлюбу. Варто відмінити, що в 1970—1980-ті роки в ЛГБТ-спільноті були і протилежні настрої, що називають шлюб «патріархальним інструментом влади».[135] В 1992 році гей-активісти з «Союзу геїв Німеччини» уперше заговорили про можливість «гей-шлюбів» за датському аналогу.[135] В серпні 1992 року активісти «Союзу геїв Німеччини» провели акцію Aktion Standesamt, під час якої понад 250 одностатевих пар попрямували в Загси для подання заяви на укладення шлюбу.[135]

Позиція з питання одностатевих союзів багато в чому пояснювала існування двох великих ЛГБТ-організацій. Так, представники BVH пропонували концепцію «нотаріально завірених партнерств», які не обмежувалися кількістю і статтю партнерів. На відміну від них, члени SVD дотримувалися концепції парних одностатевих шлюбів. Представники BVH звинувачували SVD в зраді принципів емансипації ЛГБТ-руху і у бажанні копіювання гетеросексуальних браків. Члени SVD, навпаки, вважали, що в завдання гомосексуалів, як соціальної меншості, не входить зміна громадських засад. Їх метою була політика рівноправ'я і усунення дискримінації геїв і лесбійок. Впродовж 1990-х років позиція BVH поступово втрачає популярність. Внаслідок цього в 1997 році організація BVH розпускається і SVD залишається єдиною надрегіональною ЛГБТ-організацією Німеччини.[136]

У 1991 році через відсутність фінансування припиняє свою діяльність організація Aids — Hilfe DDR, тому Aids — Hilfe Deutschland організовує філію для східних земель.[137] В першій половині 1990-х років створюється декілька благодійних фондів для підтримки людей, що живуть з ВІЛ, наприклад фонд Positiv leben і інші.[135] Проте центральною темою німецького ЛГБТ-руху першої половини 1990-х років стає насильство відносно ЛГБТ.[135] Крім того, в суспільстві знову порушується питання переслідування гомосексуалів за часів Третього рейху. На цю тему публікуються наукові роботи, видаються біографії гомосексуальних жертв нацизму.[135]

Лотар Берфельде в 1994 році на Берлінському CSD.

У 1992 році орден "За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина" отримує трансгендер Лотар Берфельде на терені боротьби за права ЛГБТ. У 1994 році такого ж ордену удостоюється гомосексуал Манфред Брунс, а в 1996 — Едуард Штапель.[135]

У 1990-ті роки з'являється також значна кількість вузькоспеціалізованих ЛГБТ-організацій. Утворюються різні групи, які характеризуються своєю вузькою спрямованістю за інтересами: спортивні групи, молодіжні групи, групи для допомоги мігрантам і інші.

У 1990 році була утворена молодіжна ЛГБТ-організація Jugendnetzwerk Lambda, діяльність якої направлено на роботу з гомосексуальними підлітками. З 1991 року в Гамбурзі діє організація Völklinger Kreis — профспілка гомосексуальних підприємців і промисловців проти гомофобії і дискримінації ЛГБТ. У 1999 році у Берліні організована аналогічна лесбійська організація Wirtschaftsweiber.

У 1992 році утворюється перша велика організація бісексуального руху BiNe — Bisexuelles Netzwerk. Метою організації є проведення просвітницької роботи з питань бісексуальності, підтримка груп взаємодопомоги, співпраця з міжнародними бісексуальними організаціями. У 1990-ті роки в декількох містах Німеччини(Хайдельберг, Берлін, Гамбург, Кельн) виникли також філії міжнародної організації «Сестри нескінченної поблажливості».

У 1994 році виникла Асоціація гомосексуальних співробітників поліції — об'єднання геїв і лесбійок в поліції Німеччини. У квітні 1997 року у Берліні була організована Спілка гомосексуальних журналістів(нім. Bund Lesbischer und Schwuler JournalistInnen), яка окрім правозахисної діяльності щорічно також вручає премії журналістам за видатну роботу в освітленні ЛГБТ-подій. У 1998 році відтворюється Науково-гуманітарний комітет, який не вважає себе ЛГБТ-організацією, але лівонаправленою сексуальноемансипованою спільнотою.

Група «Геї і лесбійки в Союзі» на гей-прайді у Берліні в 2011 році.

У 1997 році усередині Християнсько-демократичного союзу утворюється робоча група «Християнські демократи-геї», яка вже в 1998 році перетворюється в організацію «Геї і лесбійки в Союзі».[138]

У 1999 році «Союз геїв Німеччини» відкриває свої двері для лесбійок і перейменовується в «Союз геїв і лесбійок Німеччини».[139] Це робиться для того, щоб дати можливість німецьким лесбійкам альтернативу до найбільшої лесбійської організації Lesbenring, яка з феміністичних позицій не приймала одностатеві шлюби.

Початок 1990-х років ознаменувався різким збільшенням розмаху проведення гей-прайдsв в Німеччині. Наприклад, у Берліні число учасників CSD сьогодні доходить до 500 тисяч щорічно. Прайди проводяться практично в усіх великих містах країни.

З 1 серпня 2001 року в Німеччині вводиться інститут одностатевих цивільних партнерств, які мають значно менше прав, ніж браки. У LSVD введення партнерств хоча і визнали важливим кроком, проте назвали новий закон «першим особливим законом для гомосексуалів з часів відміни 175 параграфа». У подальші роки LSVD брав активну участь в розширенні прав цивільних партнерів і у зближенні таких партнерств із звичайними браками в правовому статусі. У 2004 році був ухвалений закон про переробку закону про цивільні партнерства. Проте і сьогодні партнерства ще не повністю відповідають шлюбам в правовому сенсі.

Відкриття меморіалу гомосексуалам — жертвам нацизму у Берліні.

У 1994 році в Франкфурте-на-Майне був відкритий меморіал Франкфуртський ангел, присвячений гомосексуальним жертвам нацизму.[132] Лише в 1998 році німецький Бундестаг визнав такими, що суперечать правам людини і відмінив вироки, винесені нацистським режимом гомосексуальним чоловікам за § 175.[138] В січні 1999 року на території колишнього концентраційного табору Заксенхаузен пройшла пам'ятна церемонія на честь гомосексуальних в'язнів концтаборів, яка стала першою акцією на честь гомосексуальних жертв нацизму на території концентраційного табору.[138]

Аж до 2002 року німецький уряд(за підтримки ХДС/ХСС і СвДП) відмовляв в цьому. Завдяки ініціативі LSVD в 2008 році у Берліні був відкритий меморіал гомосексуалам — жертвам нацизму. Варто відмітити, що до цього моменту в Німеччині вже існувало декілька пам'ятників, присвячених гомосексуальним жертвам нацизму, — відкритий в 1994 році Франкфуртський ангел у Франкфурті-на-Майні і відкритий в 1995 році Меморіал геїв і лесбійок — жертв нацизму в Кельні. Крім того, у багатьох місцях в Німеччині встановлені меморіальні дошки.