Липинський В'ячеслав Казимирович

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (пол. Wacław Lipiński; 5 (17) квітня 1882(18820417), с. Затурці, Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія — 14 червня 1931, Перніц біля Відня, Австрійська Республіка) — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії. Вважав, що принципи етики та людської солідарності є універсальними для всіх людей у ​​світі, незалежно від їхньої національності, мови чи релігії. Був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі, і противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний[1].

В'ячеслав Липинський
пол. Wacław Lipiński
В'ячеслав Липинський у 1921 році (фотографія з дипломатичного паспорту)
Псевдо Nobilis Ruthenus,  В. Правобережець, Василь Безрідний
Народився 5 (17) квітня 1882(1882-04-17)
Затурці, Локачинський район, Волинська область, Українська Радянська Соціалістична Республіка
Помер 14 червня 1931(1931-06-14) (49 років)
Перніц коло Відня, Австрійська Республіка
·туберкульоз
Поховання Затурці, Друга Річ Посполита (нині, Затурці, Волинська область, Україна)
Громадянство Українська Держава
Національність поляки
Діяльність історик, теоретик, дипломат, публіцист, соціолог, історіософ, викладач
Alma mater Ягеллонський університет і Женевський університет
Мова творів українська, польська
Роки активності 1909—1931
Magnum opus «Листи до братів-хліборобів»
Рід Липинські гербу Бродзицьd
Брати, сестри Липинський Станіслав Казимирович
Автограф
Нагороди
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Теоретик українського консерватизму
 Липинський В'ячеслав Казимирович у Вікісховищі
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Роботи у  Вікіджерелах

Біографія

Походження та ранні роки
Бродзиць, герб Липинських

Народився у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських в селі Затурці (Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія, Російська імперія).

Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі кресов'яків — поляків, що попри усвідомлення своєї окремішності чудово володіли українською мовою та знали місцеву культуру і звичаї[2]. Рід Липинських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них — молодший брат Станіслав (нар. 1884), доктор філософії, агроном-селекціонер.

Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.

Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

Перебування у Києві, де він був учнем 1-ї Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що

«там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям — любов’ю до України».
Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від 1-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість він став членом православної учнівської Громади.

Після закінчення гімназії 1902 року Липинський відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 1906 року одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати. Повернувся В.Липинський до Кракова, де продовжив навчання в Ягеллонському університеті, який закінчив у 1908 році.

В'ячеслав Липинський як офіцер російської армії, 1914 рік

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз визволення України (1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

Меморіальна дошка, Дубно

Доба визвольних змагань

1917 року, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918 року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.

Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів

 — писав В'ячеслав Липинський у листі до Богдана Шемета.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. 24 липня 1918 року у німецькому посольстві у Відні провів обмін ратифікаційними грамотами у справі Берестейського мирного договору з послом Німеччини у Відні Вільгельмом Штолберг-Вернігероде[3].

Роки еміграції

Послом залишався після повалення Гетьманату. Хоча був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку у Нижній Австрії.

У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність: була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656—59», звідти керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся до Австрійської республіки, оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца 1928 року.

У цей час загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Липинський фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об'єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники В. Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою було вражене серце. Під час хвороби остерігався, що його можуть поховати живцем у стані каталепсії. Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року. За його волею, було зроблено посмертний прокол серця.[4]

Поховання

Похований В'ячеслав Липинський 2 липня 1931 року на католицькому кладовищі у с. Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. У перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського.

Нині відремонтовано родинне обійстя Липинських, понівечене перебуванням тут колгоспної худоби. 2011 року, напередодні 20-річчя незалежності України, відреставрований та відкритий меморіальний музей В. Липинського[5].

Пам'ятник В'ячеславу Липинському на території МАУП Київ, автори: Сидорук Олесь та Крилов Борис.

Вшанування пам'яті

Пам'ятники

Вулиці

У мистецтві

Бібліографія

В'ячеслав Липинський є автором таких праць:

Політичні погляди

Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва, на його думку, було встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав історик, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки.

Історик розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:

  1. демократія з республікою;
  2. охлократія з диктатурою;
  3. класократія з правовою, обмеженою законом монархією.

Найбільш придатною для України Липинський вважав останню форму. Пояснював це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями. Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Історик стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Основна орієнтація В. Липинського — ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочемо бути. Відповідно власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народові України свої висновки як світогляд, здатний перетворити пасивний народ у політичне активний організм. Ідеологія розглядалася як рушійна сила національного відродження. Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності націй, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст.

Отже, за концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку науковця, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.

Основні праці
Меморіальна дошка В'ячеславові Липинському у Києві (бульвар Тараса Шевченка, 14)

Див. також

Примітки
  1. І.Г.Передерій. В'ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газеті «Рада».
  2. Кралюк П. М. Козацька міфологія України: творці та епігони — Харків: Фоліо, 2016. — 394 с. (296 с.) ISBN 978-966-03-7605-2
  3. Грамота Гетьмана Всієї України видана на підставі ухвали Ради Міністрів про ратифікацію Мирового Договору України з Німеччиною.— Київ: Видання «Державного Вісника», 1918 року.— С. 32.
  4. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — с. 27.
  5. Карась А. Волинь повертає борг Липинському // Волинь, 25 серпня 2011, с. 5
  6. Житомирська обласна державна адміністрація - Розпорядження голови ОДА: перелік перейменованих вулиць. oda.zt.gov.ua. 20 травня 2016. Архів оригіналу за 5 червня 2016. Процитовано 16 лютого 2018.

Джерела

Література

Публікації в пресі

Посилання
Попередник: Посли України в Австрії
1918-1919		 Наступник:
Яковлів Андрій Іванович Сидоренко Григорій Микитович
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.