Релігійна музика
Духовна музика — музичні твори, пов'язані з текстами релігійного характеру, призначені для виконання як під час церковної служби, так і в побуті. Під духовною музикою у вузькому сенсі мають на увазі церковну музику християн; в широкому сенсі духовна музика не вичерпується супроводом богослужіння і не обмежується християнством. Тексти творів духовної музики можуть бути як канонічними (наприклад, в Реквіємі Моцарта), так і вільними (наприклад, в мотетах Гійома де Машо), написаними на основі або під впливом священних книг (для християн — Біблії)[1].
![](../I/JSBach.jpg.webp)
Надалі мова йде про духовну музику в широкому сенсі. Про духовну музику, що розуміється як синонім богослужбової (у християн — церковної музики), дивись відповідні статті.
Жанри духовної музики
- Музика на богослужіннях
- Паралітургійна музика (лауда, кондукт, ноель, керол, духовний вірш та інші)
- Літургійна драма
- Органна музика
- Музика для інших музичних інструментів
- Музика для оркестру і солістів
- Музика для оркестру, солістів та органу
- Музика для хору, оркестру, солістів та органу
- Хорова
- Хорова з інструментальним супроводом
- Сольна
- Сольна з інструментальним супроводом
- Молитовно-медитативна музика
Християнська духовна музика
Жанри християнської духовної музики
Найбільш поширені жанри християнської духовної музики, католицької та протестантської, запозичені з музики церковної; це хорал, псалом, гімн (в тому числі Te Deum, Ave Maria), меса (в тому числі заупокійна — реквієм), секвенція і страсті (пасіони).
![](../I/Schutz.jpg.webp)
Кожен з перелічених жанрів має власну історію, але загальним для всіх є те, що народжувалися вони в церкві і право складати твори духовного характеру — не тільки тексти, а й музичне їх оформлення — спочатку належало виключно служителям церкви (так, наприклад, авторство більшості пісень римської літургії середньовічна традиція приписувала папі Григорію I). В результаті відбору, переробки та уніфікації складалися канони. Існували й вільні форми, зокрема секвенція, дуже поширена в епоху Відродження; деякі секвенції згодом були канонізовані — наприклад, Dies Irae, складена францисканським ченцем Томмазо де Челано і стала основною частиною католицького реквієму, або Stabat Mater, складена іншим францисканцем, Якопоне да Тоді[2].
Згодом право музичного оформлення канонічних текстів надали й світським композиторам. Після Реформації широкого поширення набули духовні твори на неканонічні тексти — хорали, гімни (в тому числі і складені Мартіном Лютером), пізніше Страсті[3].
До них історично сходить і релігійна ораторія, що з'явилася в XVII столітті; будучи формою більш вільною, спочатку не пов'язаною з богослужінням, ораторія могла ґрунтуватися як на події Страсного тижня (наприклад, «Сім слів Христа на хресті» Генріха Шютца і «Сім слів Спасителя на хресті» Йозефа Гайдна), так і на інших розділах Євангелія («Різдвяна історія» (Weihnachtshistorie) Шютца, «Месія» Генделя, «Різдвяна ораторія» Йоганна Себастьяна Баха, «Дитинство Христа» Гектора Берліоза), а також на сюжетах зі Старого Заповіту, як, наприклад, ораторії Генделя «Саул», «Ізраїль в Єгипті», «Самсон» і «Іуда Маккавей»[4].
Починаючи з епохи Відродження світська культура впливала на традиційно церковні форми: розвиток симфонічних жанрів, з одного боку, і італійської опери — з іншого, перетворило і пристрасті, і меси (особливо заупокійні) та інші, не настільки великі форми, які, в свою чергу, еволюціонували в бік симфонізації, концертності і «оперності». Виконання духовних творів поступово перейшло в концертну практику, і вже у XVIII столітті, а десь і раніше багато творів створювалися спеціально для виконання в концертному залі або для придворного побуту, замовлялися для конкретного випадку, як, наприклад, коронаційні меси і реквієми.
Протягом усієї історії християнської церкви нарівні з церковною існувала і так звана паралітургійна духовна музика: твори релігійного характеру, що не відповідали церковним канонам[5]. Що не знайшли собі застосування в богослужінні (а в інших випадках і свідомо для нього не призначені) пісні, як анонімні, так і авторські, іспано-португальські кантиги, французькі ноелі і кондукти та інші — мали часте використання в побуті; відкинуті Тридентським собором у XVI столітті секвенції вплинули на розвиток народної духовної пісні — німецьких Rufe і Leise, англійської carol, італійської лауди, а ті, в свою чергу, на розвиток духовної музики більших форм[2].
Найбільш відомі твори
![](../I/George_Frideric_Handel_by_Balthasar_Denner.jpg.webp)
Псалми — музичні твори малої форми, засновані на тексті Псалтиря. Найдавніший жанр, оскільки співи та молитви на вірші Давида складалися в Юдеї ще у дохристиянські часи. У XVI столітті псалми набули поширення в професійній музиці, особливо «De profundis» — на текст 129-го псалма, який як спочатку в іудеїв, так пізніше і у католиків нерідко використовувався як похоронна молитва; відомі, зокрема, «De profundis» Яна Зеленки і Крістофа Глюка.
Мабуть, найбільш ранні з обробок, що дійшли до наших часів, належать Жоскену Депре. Псалми на латинські і нелатинські тексти, оригінальні або перероблені, писали Шютц («Псалми Давидові»), Бах, Гендель; в XIX столітті до них зверталися Шуберт, Мендельсон і Брамс. Писали псалми і композитори XX століття: Макс Регер, Арнольд Шенберг, Кшиштоф Пендерецький. Один із найвідоміших творів — Симфонія псалмів Ігоря Стравинського.
Меси — циклічні вокальні або вокально-інструментальні твори, що являють собою збори частин католицької літургії. У протестантській церкві були прийняті короткі меси, що складалися лише з двох перших частин католицького ординарія — Kyrie eleison і Gloria[6].
Перша авторська меса на повний текст ординарія була написана в середині XIV століття Гійомом де Машо — чотириголосна Messe de Notre Dame; найдавніші із мес, що дійшли до нас, належать композиторам епохи Відродження: Дюфаї, Окегему, Депре, Палестрині. У період з XVIII — початку XIX столітть відбувалося поступове відділення меси як жанру від, власне, богослужіння; в концертну практику міцно увійшли меси Баха (перш за все, сі-мінорна), Моцарта, Шуберта, Урочиста меса Бетховена. Протягом XIX століття інтерес до жанру поступово згасав, і в XX столітті композитори зверталися до меси рідко; можна назвати месу Стравинського на канонічні тексти католицької літургії, в 5 частинах (1948), Месу Леонарда Бернстайна. У XX столітті продовжували писати кантати на окремі частини ординарія меси (наприклад, Gloria Франсіса Пуленка).
Існують і органні меси, в яких всі хорові частини замінюються органними композиціями (версет); твори цього жанру не містять текст релігійного характеру, але в тих випадках, коли композитор прагне до адекватності музичного ряду подразумеваемому словесному, органні меси також зараховують до духовної музики. Це в першу чергу відноситься до «Німецької органної меси» Баха.
![](../I/Franz_Schubert_by_Wilhelm_August_Rieder_1875.jpg.webp)
Реквіємом спочатку називали виключно католицькі заупокійні меси. Першим твором цього жанру, написаним на канонічний латинський текст, вважається Реквієм Дюфаї, що не дійшов до нас; перший зберігся, твір a capella в поліфонічному стилі, який зберігся до наших днів, належить Йоханнес Окегем (XV століття)[7]. Проте вже у другій половині XVIII століття реквієми нерідко писали не для церкви, що в подальшому зробило можливим створення реквіємів на неканонічні тексти або з частковим використанням канонічного тексту.
В даний час найбільш виконуваними є написані на канонічний латинський текст Реквієми Моцарта і Верді. У концертний репертуар міцно увійшли також канонічні реквієми Керубіні (до-мінорний), Берліоза, Форе (на усічений текст) і неканонічні Німецький реквієм Брамса і Військовий реквієм Бріттена, в якому традиційний латинський текст поєднується з віршами англійського поета Вілфреда Оуена[7]. Останнім часом завойовують визнання Реквієми Зеленки та фон Бібера.
Страсті — вокально-драматичні твори, присвячені подіям Страсного тижня, спочатку засновані на євангельських текстах; проте з початку XVIII століття для творів цього жанру все частіше використовувалися тексти, написані за мотивами Євангелій відомими поетами, в тому числі оперними лібретистами[8].
Саме поняття асоціюється в першу чергу зі знаменитими Страстями за Матвієм і за Іоанном Йоганна Себастьяна Баха. Останнім часом на концертній естраді часто звучать Страсті Господа нашого Ісуса Христа Антоніо Сальєрі. Найбільш ранні з відомих Страстей належать Якобу Обрехту (ймовірно, оскільки авторство його) і Орландо ді Лассо (XV—XVI ст.)[8].
Жанр Страстей був вельми популярний до середини XVIII століття, вже в другій половині століття композитори зверталися до нього все рідше і рідше, потім він був надовго забутий, і лише в XX столітті інтерес до старовинної музики сприяв відродженню деяких жанрів, в тому числі Страстей; популярність придбали «Хоральні пристрасті» Хуго Дістлера, засновані на всіх чотирьох Євангеліях, і «Страсті за Лукою» К. Пендерецького (1966)[8]. До 250-річчя від дня смерті Баха «Пристрасті» за чотирьох Євангеліях — Луки, Марка, Матвія і Іоанна — були замовлені чотирьом композиторам зі різних країн, Софія Губайдуліна створила «Страсті за Іоанном», О. Голіхов «Страсті за Марком».
Stabat Mater — католицький спів (секвенція) на латинський текст Якопоне да Тоді.
З найбільш ранніх відомі твори Жоскена Депре, Палестріни і Орландо Лассо; найбільш виконувані в наш час — Stabat Mater Джоаккіно Россіні, з прекрасними вокальними партіями і в цілому така, що відповідає театральному стилю композитора, і більш аскетична Stabat Mater Джованні Перголезі. Відомі також твори Вівальді, Гайдна, Моцарта, Шуберта, Верді (цикл «Чотири духовні п'єси»); є Stabat Mater і у Сєрова. У XX столітті до Stabat Mater зверталися Кароль Шимановський, Франсіс Пуленк, Золтан Кодай, Кшиштоф Пендерецький, Арво Пярт.
![](../I/Krzysztof_Penderecki_20080706.jpg.webp)
Te Deum — католицький подячний гімн на текст, написаний в наслідування псалмів; спочатку виконувався в рамках християнського богослужіння. Перший збережений зразок двоголосного Te Deum відноситься до кінця IX століття[9].
Відокремившись від культової обрядовості, з XVIII століття гімн частіше звучав під час придворних урочистостей, в тому числі коронаційних, для них писали свої гімни Гендель, Гайдн, Сальєрі, Моцарт. У XIX столітті Te Deum став твором концертного характеру, писався для великих виконавських складів — солістів і хору в супроводі оркестру або органу; такими є гімни Берліоза, Ліста, Верді, Брукнера і Дворжака.
У російському православному богослужінні аналогом католицького Te Deum є спів «Тебе, Бога, хвалимо[10]» (його текст являє собою церковнослов'янський переклад латинського тексту Te Deum); відомі твори Веделя, Давидова, Римського-Корсакова, Архангельського.
Ave Maria — католицька молитва, звернена до Діви Марії. Найвідоміша належить Францу Шуберту (спочатку написана на неканонічний текст[11]); серед часто виконуваних також Ave Maria Гуно (складена як мелодія в супроводі 1-й прелюдії «Добре темперованого клавіру» Й. С. Баха і спочатку написана також на неканонічний текст), Ave Maria, приписана Джуліо Каччіні (насправді цей популярний твір — містифікація ленінградського лютняра Володимира Вавілова). Найбільш рання з тих, що дійшли до нас, належить Жоскену Депре; відомі також гімни Якоба Аркадельта, Палестріні, Керубіні, Гуно (створена на основі прелюдії Баха), Мендельсона, Верді (цикл «Чотири духовні п'єси»), Ліста, Брукнера, Дворжака, Франческо Тості. До канонічного тексту гімну охоче звертаються і сучасні композитори, в тому числі Караманов, Енніо Морріконе, Лученок.
Всенічне бдіння
- Основна стаття: Всеношна
Починаючи з XVIII століття російські композитори створювали на тексти Всенічного бдіння твори концертного характеру — «Всенічні», які могли виконуватися і поза богослужіннями; відомі «Всенічні» Веделя і Дегтяревського. З другої половини XIX століття «Всенічні» нерідко приймали форму оригінальних хорових творів або досить вільних обробок древніх розспівів; такі твори створили, зокрема, Архангельський, Гречанінов і Чесноков. Кращими зразками жанру вважаються «Всенічні бдіння» Чайковського і Рахманінова[12].
Співи Літургії
Ці ж, і багато інших композиторів, створювали музику для піснеспівів літургії (вершини християнського богослужіння), зокрема для:
- єктеній
- антифонів
- «Єдинородний Сину»
- «Святий Боже»
- «Алилуя»
- «Іже херувими»
- «Милість миру»
- «Достойно єсть»
та інших.
Російський духовний концерт
Прийшовший до Росії з Західної Європи наприкінці XVII століття духовний концерт, що являв собою «змагання» двох і більше протиставлених один одному хорів, спочатку розвивався як жанр суто церковної музики і відповідав традиціям православного богослужіння: на відміну від західноєвропейського, не припускав інструментальний супровід і писався у формі затвердившогося на той час в церкві партесного багатоголосся, в якому кількість голосів зазвичай коливалася від 3 до 12 (в деяких концертах вона досягала 48). Але в другій половині XVIII століття духовний концерт вийшов за межі церкви; класичні твори в цьому жанрі створені Максимом Березовським і Дмитром Бортнянським[13].
Спірічуелс
Спірічуелс (англ. spiritual — духовний) — духовні пісні афроамериканців, які можуть розглядатися як відгалуження християнської духовної музики, оскільки джерелом для них послужили духовні гімни, завезені до Америки європейцями, і тематику їх традиційно складають біблійні сюжети. Адаптовані до афроамериканської культури і умов повсякденного побуту афроамериканців, ці гімни перетворилися в оригінальний жанр: в спірічуелс риси американських пуританських гімнів поєднуються з характерними особливостями африканських виконавчих традицій. Для спірічуелс характерна питально-відповідна структура — діалог проповідника з прихожанами. Оформилися як жанр в кінці XIX століття, спірічуелс виконувалися хором, без інструментального супроводу і являли собою колективну імпровізацію; але з появою таких видатних виконавців, як Маріан Андерсон і Поль Робсон, перетворилися у переважно сольні пісні з інструментальним супроводом. Спірічуелс використовував Джордж Гершвін у своїй знаменитій опері «Поргі та Бесс». Найвідоміший спірічуел — «Go Down Moses».
Юдейська духовна музика
Музика з найдавніших часів відігравала важливу роль у духовному житті юдеїв: в Старому Завіті згадується безліч музичних інструментів — ударних, духових і струнних (за підрахунками фахівців, в цілому 24). У храмовий ритуал музика, згідно з Біблією, була введена ще за царювання Давида; при храмі перебували та брали участь у службі великий хор і оркестр.
Основним жанром храмової музики був псалом, — як припускають, синкретичний музично-поетичний жанр. Зміст псалма обумовлювало і характер його виконання, і вибір інструментального супроводу. До початку нової ери склалися три способи виконання псалмів: сольний спів, респонсорний, тобто соло, супроводжуване хоровими репліками-«відповідями», і просто хоровий, без соліста. Хор, в свою чергу, міг ділитися на дві групи, які вели між собою діалог (антифон)[14].
Після руйнування Храму в 70 році нашої ери почався розвиток синагогальної музики. У синагозі народився новий жанр — молитва, що замінила собою жертвопринесення, а пізніше псалмодія — спів, текст для якого черпали не у Псалтирі, а в інших книгах Старого Завіту, наприклад, у книгах Йова, Єремії і Приповістей Соломонових. На відміну від храмового, синагогальний спів протягом багатьох століть був виключно вокальним; спростилася і манера виконання: виробився особливий вид літургійного речитативу — з'єднання, власне, читання з мелодійною декламацією[14].
Вже у Середньовіччі отримав поширення ще один жанр — Піют; як і псалом, жанр музично-поетичний, найчастіше представляє собою гімн релігійного характеру. На рубежі VIII і IX століть в синагогах з'явилися професійні співаки — хазани (кантори). Хазани мали право інтерпретувати старовинні молитовні наспіви і створювати нові, поступово в них проявлялися риси мелодики в сучасному значенні цього слова.
Якщо спочатку юдейська культова музика вплинула на ранньохристиянський церковний спів, то у подальшому музика єврейських діаспор вбирала в себе елементи місцевих європейських культур; під їх впливом у побут єврейських громад поступово повертався інструментальний супровід співу. Так, скрипаль і композитор Саломон деї Россі, що жив у Мантуї на рубежі XVI і XVII століть, створював світську вокальну та інструментальну музику в поширених в той час в Італії жанрах (мадригали, канцонети та інші). В той же час він є автором синагогальних творів: 33-х хоралів (книга «Єврейські псалми і пісні») і збірника композицій «Га-ширім Ашер лі-Шломо» («Пісні Соломона»)[14].
У XIX столітті представники реформістського напряму в юдаїзмі, прихильники залучення єврейського народу до цінностей європейської культури (в їх числі — Якоб Херц Бер, батько Джакомо Мейєрбера) встановлювали у синагогах органи і створювали органні обробки літургійних наспівів.
У Східній Європі, де єврейські громади вимушено жили більш замкнуто, в 30-х роках XVIII століття в Речі Посполитої зародився хасидизм, що поширився згодом на території Австро-Угорщини і Російської імперії. У культурі хасидів важливою частиною ритуалу став танець, що виконується під інструментальний супровід або спів. Музика і танці хасидів увібрали в себе елементи українського, польського, румунського і угорського фольклору, але разом з тим представляли собою мистецтво глибоко національне[14].
У другій половині XIX століття вплив західноєвропейської музичної культури досяг і Східної Європи; в 1901 році в Одеській синагозі був встановлений орган, хазан Н. Блюменталь організував в Одесі першу хорову школу, в якій культивувався стиль бельканто, а в літургії використовував мелодії класичної німецької музики[14].
Ісламська духовна музика
Ісламська духовна музика — це перш за все каввалі, виконання під музику суфійської поезії. Мистецтво каввалі зародилося в XIII столітті в Індії у результаті з'єднання перської поезії з індійською музикою. Спочатку воно використовувалося виключно у ритуальних цілях, і в даний час каввалі традиційно виконується на гробницях суфійських святих в Індії і Пакистані; але з деяких пір виконання каввалі перейшло і в концертну практику[15].
Зміст каввалі складають головним чином вихваляння — Аллаха, Мухаммеда та суфійських святих. Виконуються каввалі групами, в яких присутній соліст (він заспівує рядок, група підхоплює і повторює на різні голоси), за традицією — з нескладним інструментальним супроводом.
Див. також
Примітки
- Духовная музыка // Музыкальная энциклопедия / под ред. Ю. В. Келдыша. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1974. — Т. 2.
- Баранова Т. Б. (I-III), Владышевская Т. Ф. (IV). Церковная музыка // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1982.
- Баранова Т. Б. (I-III), Владышевская Т. Ф. (IV). Церковная музыка // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1982. — Т. 6.
- Оратория | Belcanto.ru. www.belcanto.ru. Процитовано 26 серпня 2021.
- АМС В. В. Пономарёв. ПАРАЛИТУРГИЧЕСКИЕ СОЧИНЕНИЯ И ПРОБЛЕМА КАНОНИЧЕСКОЙ ДОПУСТИМОСТИ В ПРАВОСЛАВНОМ ЦЕРКОВНОМ ПЕНИИ. sibmus.info. Процитовано 26 серпня 2021.
- Левик Б. В. Месса // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1976. — Т. 3.
- Левик Б. В. Реквием // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1978. — Т. 4.
- Друскин М. С. "Страсти" // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1973. — Т. 1.
- Кюрегян Т. С. Te Deum // Музыкальная энциклопедия / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Советская энциклопедия, Советский композитор, 1973. — Т. 1.
- Здесь „Тебе“ — форма винительного падежа (по-русски: „Тебя“); в церковнославянском написании она отличается от омонимичной формы дательного падежа.
- Об истории текста Ave Maria Шуберта см., например, статью А. Майкапара Архівна копія на сайті Wayback Machine. .
- Булучевский Ю. Фомин В. Всенощная // Краткий музыкальный словарь. С. 78
- Баранова Т. Б. (I-III), Владышевская Т. Ф. (IV). Церковна музика // / Келдиш Юрій Всеволодович. — М. : Радянська енциклопедія, Радянський композитор, 1982. — Т. 6.
- Музыка // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
- Музыкальная комната. www.futura.ru. Процитовано 17 січня 2022.
Посилання
- Церковные лады // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)