Удмурти

Сімейна пара вотяків

Динаміка чисельності удмуртів відома за матеріалами ревізій — обліку населення для обкладання податками. В XVIII–XIX століттях було проведено 10 подібних ревізій. В 1719 році нараховано 48,1 тисяч удмуртів, в 1795–135 тис., в 1858–251 тис. В 1897 році першим всеросійським переписом зареєстровано 421 тис. удмуртів, в 1917 році — 535,2 тис., в 1926–504,2 тис. Зменшення чисельності удмуртів в ці роки — результат Громадянської війни та голоду 1921 року. На 1959 рік удмуртів в СРСР проживало 624,8 тис., в 1970 році — 704,3 тис., в 1979–714 тис., в 1989–746,8 тис.

За федеральним переписом 2002 у РФ проживало 637 тисяч удмуртів, в тому числі півмільйона чоловік у самій Удмуртії. Відносно велика удмуртська громада є у Казахстані (бл. 10 тис. чоловік).

В Україні, згідно з переписом населення 2001 року проживало 4,712 удмуртів, з яких як рідну удмуртську мову вказали 729 чоловік (понад 15%), українську — 380 чоловік.[2]

Загальна чисельність удмуртів у світі — близько 650 тисяч чоловік.

За віросповіданням переважна більшість удмуртів православні, хоча є і прибічники традиційних вірувань, а також традиціоналісти, що додержуються як православних, так і національних звичаїв.

В удмуртів виділяють субетнічні групи ватка (північ), калмез (центр і захід), етнічну група бесермян, яка замешкує північну частину Удмуртії, також відносять до числа удмуртської нації.

див. також: розділ Структура удмуртського етносу у статті Культура Удмуртії.

Основна стаття: Удмуртська мова.

Удмуртська мова належить до пермської гілки фіно-угорської групи уральської мовної родини. Діалектне членування: північний, південний, бесерм'янський (так звані удмуртомовні татари) та серединні говори.

Крім того, що серед удмуртів поширений білінгвізм (як друга мова використовується російська, також татарська), удмуртську мову рідною називають лише 3/4 удмуртів, трохи менша кількість користується нею в побуті[4]. Писемність на кириличній основі.

Удмуртський народ виник у результаті розпаду прапермської етноінгвістичної спільноти і є автохтонним населенням Урало-Поволжя. У мові, культурі й побуті північних удмуртів особливо відчутний вплив окремих груп росіян, що мають західне фіно-угорське походження. У південних удмуртів відчутний вплив казанських татар, що пояснюється їхнім спільним проживання у державі Волзька Булгарія. Так, уже 1489 північ Удмуртії номінально належала Московській державі, тоді як південь лишався під владою Булгарії, пізніше — Золотої Орди й Казанського ханства. Остаточна анексія удмуртських земель з боку Московії розтягнулася ще більш, ніж на століття. При чому на початку 17 ст. (розвал Москвії після війни з Річчю Посполитою) Удмуртія тимчасово відновила свій суверенітет.

Серед учених нема одностайності в судженнях про устрій удмуртів перед входженням до складу Російської держави. Найвірогідніше, що в XV—XVI століттях удмурти являли собою раньокласову спільноту (ранній феодалізм).

Процес саморозвитку нації було перервано російською експансією, яка втім мала і позитивне значення. У результаті з утворенням В'ятського намісництва в 1780 році, а пізніше В'ятської губернії в 1796 році удмурти склали більшість населення чотирьох її повітів — Глазівського, Сарапульського, Малмизького та Єлабузького — і всі разом були приписані до державних селян.

За царату удмурти потерпали не лише від економічного гноблення, а й національного. Виникали стихійні селянські заворушення, удмурти брали участь у селянській війні під орудою Пугачова. Протягом XIX століття відбувалися так звані «картопляні» й «кумишечні» бунти. Найбільше повстання в 1807 році охопило весь Сарапульський повіт і було реакцією на приписання царським наказом населення прилеглих поселень до заводів.

Лише наприкінці XVIII століття — початку XIX століття до удмуртів, як і до інших «інородців» Росії звертають свої погляди вчені, перш за все, географи і лінґвісти. Слідом за угорськими, фінськими та німецькими дослідниками фіно-угрів регіону починають вивчати і російські вчені; наприкінці XIX століття з'являються представники національної (удмуртської) інтелігенції. На всю країну стала відомою «мултанська справа» 1894—1896 років про людське жертвоприношення, яке начебто вчинили удмурти-язичники.

Кузебай Герд, удмуртський поет

Після Лютневої революції 1917 року відбулося кілька регіональних з'їздів удмуртів, які також брали участь у діяльності Спілки малих народів Поволжя.

Становлення державності удмуртів — це утворення Вотської автономної області в 1920 році, з 1932 року — Удмуртська автономна область, з 1934 року — Удмуртська АРСР, з 1991 року — Удмуртська Республіка.

У перше десятиліття радянської влади швидко розвивалася удмуртська література, проте її розвиток призупинили репресії 1930-х років, зокрема, знана справа «Спілки визволення фінських народностей».

Сьогодні удмурти — розвинута європейська нація. У республіці діють наукові й культурні заклади. Удмуртською мовою ведеться радіомовлення, видаються книги і періодика, однак її вжиток продовжує знижуватися. Всеудмуртська асоціація «Удмурт Кенеш» виконує роль ключової національно-культурної організації удмуртів.

Основні заняття удмуртів до кінця XIX століття — землеробство (жито, овес, ячмінь, гречка, горох, коноплі, льон тощо) і тваринництво. Традиційні заняття — мисливство, рибальство, бортництво і збирання грибів і ягід — носили підсобний характер. Серед ремесел в удмуртів розвитку набули — в чоловіків лісові промисли (заготівля деревини); у жінок — прядіння і ткацтво. З XVIII століття серед удмуртів з'вляються представники робітничого класу (робітники видобувних і металургійних заводів).

Основним традиційним соціальним інститутом була сусідська громада (бускель). Інший соціальний інститут являв собою систему екзогамних груп, що виводили своє походження від спільного пращура (воршуд). Загалом нараховувалось близько 70 воршудів.

Удмуртські селища гурти зазвичай розташовувалися на берегах річок. Планування селищ традиційно розкидане, але вже з середини XIX століття йому на зміну приходить вуличне планування.

Житло — зруб корка з двохсхилим дахом. Серед господарських споруд на подвір'ї обов'язково мали бути комора кенос для зберігання майна і як літнє житло та у минулому куа — капище для сімейного покровителя (воршуда).

У традиційному одязі північні удмурти різняться від південних. На півночі притаманний національний костюм з трьох кольорів (білий, червоний, чорний), для південних удмуртів характерний поліхромний національний одяг. Дотепер зберігся лише жіночий національний костюм.

Дівчата і молодиця удмуртки в національному вбранні.

: див. також: розділи Народне мистецтво і Народна кухня у статті Культура Удмуртії.

Традиційні види удмуртського народного мистецтва — вишивка, лозоплетіння, різьбярство на дереві, мереживне ткацтво, безворсове килимарство тощо.

Удмуртська національна кухня є популярною і в сучасних умовах. У ній як м'ясні, так і страви з продуктів рослинного походження. В удмуртів багато грибних страв, а також з додаванням ягід, різних трав тощо. Поширені супи (шуд): з локшиною, грибами, крупами, капустою, юшка, окрошка з хроном і редькою. З молочних продуктів — кисляк, ряжанка, сир. З м'ясних продуктів — в'ялене м'ясо, пече́ня, студні, кров'янка (віртирем). Питомо удмуртськими стравами є пельмені та ватрушки. Хліб переважно житній (нянь). Популярні напої — буряковий квас (сюкась), різноманітні морси, пиво (сур), медовуха (мусур), самогон (кумишка).

Найвизначнішими дослідниками побуту і матеріальної культури удмуртів є російські вчені В. Владикін (Омель Ладі) та Л. Христолюбова. Удмуртське декоративне прикладне мистецтво вивчає К. Клімов та А.Н.Худолеев, традиційні поселення і житла — Р. Садіков, різьбярство на дереві — І. Косарєва.

Плідні дослідження з етнографії удмуртів провадяться в рамках АН Республіки Удмуртія.

див. також: розділі Релігія та обряди у статті Культура Удмуртії.

Вірування удмуртів близькі міфології інших фіно-угорських (угро-фінських) народів. Для міфології характерні дуалістична космогонія («добре- лихе») і трьохчленний поділ всесвіту. Звідси три основні божества удмуртів — найвище божество Інмар (для монотеїстичного християнства місіонерами був узятий за прообраз Бога у навертанні удмуртів на православ'я), Керемет (він же Луд, Шайтан) — дідько, лихий бог та Килдисін — покровитель землеробства і врожаїв.

Нижча міфологія представлена духами (мурти і кузьо́), зокрема, Вумурт і Вукузьо — водяники (відповідно «водяний дух» і «хазяїн води»), лісовики нюлесмурт («дух лісу») і телькузьо («хазяїн гаю») та інші. Луд — священний гай; деякі дерева носили сакральне значення (береза, вільха, сосна)

див. також: розділі Фольклор у статті Культура Удмуртії.

В удмуртів розвинуті танцювальна і музична творчість. Удмуртські національні музичні інструменти: гуслі (крезь), сопілка зі стеблин трави (чипчирган), волинка (биз), варган (имкрезь), флейта (узьигум), пастушачий ріжок (тутектон) тощо. У наш час у музичній культурі удмуртів поширені запозичені в росіян балалайка і гармонь.

Багатий прозовий фольклор (міфи, легенди, казки, загадки, прислів'я та приказки). Найрозвинутіша пісенна творчість (особливо ліричні жанри), тоді як епічні жанри розроблені відносно слабо. Зразком національного літературного епосу є «Дорвижи».

Як це вірно і щодо інших фіно-угорських народів Росії, удмуртською народною творчістю вперше зацікавились, почали записувати й публікувати не росіяни, а представники близьких у лінгвіститичному відношенні європейських народів. Зокрема, зразки удмуртської мови записував угорський вчений Б. Мункачі (вони були видані Д. Фокош-Фуксом). В Росії удмуртський фольклор записував і видавав Г.Верещагін. Дуже багато для вивчення і введення в науковий обіг удмуртських матеріалів зробив їхній земляк, видатний радянський вчений Д. К. Зеленін. Найвизначнішим місцевим дослідником фольклору удмуртів є Н. П. Краліна — укладач декількох антологій удмуртського фольклору — «Сто сказок удмуртского народа» (1961), «Удмуртские народные сказки» (1976). Удмуртський Інститут історії, мови та літератури Удмуртського відділення РАН видає томи із серії «Удмуртський фольклор»