Боббі Фішер

Роберт Джеймс Фішер народився 9 березня 1943 року в Лікарні Майкла Різа в Чикаго (штат Іллінойс)[14]. У свідоцтві про народження його батьком записаний Ганс-Герхард Фішер, також відомий як Герардо Лібшер[15], німецький біофізик. Його мати, Регіна Вендер-Фішер, громадянка США[16][17], народилась у Швейцарії, її батьки — польські євреї[18][19]. Регіна виросла в Сент-Луїсі (штат Міссурі)[14], стала вчителькою, медсестрою, а потім лікаркою[20].

Закінчивши коледж, юна Регіна вирушила до Німеччини, щоб відвідати свого брата. Там вона познайомилася з генетиком і майбутнім лауреатом Нобелівської премії Германом Джозефом Мюллером, який переконав її переїхати до Москви, щоб вивчати медицину. Вступила до Першого Московського державного медичного університету імені І. М. Сєченова, де зустрілася з Гансом-Герхардом, за якого вийшла заміж у листопаді 1933 року[21]. 1938 року в Ганса-Герхарда і Регіни народилась дочка, Джоан Фішер. Повернення антисемітизму за часів Сталіна спонукало Регіну перебратися з Джоан до Парижа, де вона стала вчителькою англійської мови. 1939 року загроза німецького вторгнення змусила її вирушити з донькою до Сполучених Штатів. Регіна і Ганс-Герхард розійшлись у Москві, хоча оформили розлучення вони лише 1945 року[21].

На момент народження сина Регіна не мала власного житла[22]. Щоб прогодувати сім'ю, вона змінила багато різних робіт і шкіл по всій країні. Брала участь у політичній діяльності й самотужки виростила Боббі та Джоан[23][24][25].

1949 року сім'я переїхала на Мангеттен[26], а наступного року в Бруклін (Нью-Йорк). Там Регіна вчилася на магістра в галузі сестринської справи й згодом почала працювати за спеціальністю[24].

2002 року Пітер Ніколас і Кліа Бенсон з газети The Philadelphia Inquirer у своєму розслідуванні вперше оприлюднили джерела, де йдеться про те, що біологічним батьком Фішера був угорський єврей Пал Немейні, фізик і експерт із механіки рідини та прикладної механіки[25][27][28]. Упродовж 1950-х років ФБР перевіряло Регіну і коло її знайомих на предмет симпатій до комунізму, а також її попереднє життя в Москві[29]. Згідно з файлами ФБР Ганс-Герхард Фішер ніколи не бував у Сполучених Штатах, тоді як Пал Немейні надзвичайно цікавився вихованням Боббі Фішера[27][30][31]. Там також йдеться, що Регіна і Немейні не тільки мали стосунки в 1942 році, а й що Немейні щомісяця платив Регіні аліменти і далі оплачував навчання Боббі до своєї смерті в 1952 році[32].

У березні 1949 року 6-річний Боббі і його сестра Джоан навчилися грати в шахи, прочитавши інструкцію до комплекту гри, який купили в цукерні[33]. Джоан швидко втратила інтерес до шахів, а Регіна не мала на це часу, тому Боббі довелося грати свої перші партії проти самого себе[34]. Коли того літа сім'я відпочивала в Патчогу (Лонг-Айленд), Боббі знайшов книгу старих шахових партій і ретельно її вивчив[35].

1950 року родина переїхала до Брукліна, спочатку до квартири на перетині вулиць Юніон і Франклін, а потім до двокімнатної квартири за адресою 560 Lincoln Place[36]. Саме там «гра так поглинула Фішера, що Регіна боялася, що він проводить забагато часу на самоті»[24]. Тому 14 листопада 1950 року Регіна надіслала листа в газету Brooklyn Eagle, аби розмістити оголошення, щоб знайти ровесників Боббі, яким було б цікаво грати з ним у шахи. Газета відхилила її оголошення, оскільки ніхто не міг зрозуміти, як його класифікувати. Вони направили її запит Герману Гелмсу, «деканові американських шахів», який повідомив їй, що майстер Макс Пейві, колишній чемпіон Шотландії, даватиме сеанс одночасної гри 17 січня 1951 року[37][38]. Фішер зіграв у ньому. Він протримався аж 15 хвилин і навіть привернув увагу натовпу роззяв, але врешті-решт програв шаховому майстру[39].

Одним із глядачів був новообраний президент Бруклінського шахового клубу[40] кандидат у майстри Кармайн Нігро, який грав майже в силу майстра й працював інструктором[41]. Нігро був настільки вражений грою Фішера[40], що прийняв його в клуб і почав навчати[42][43][44]. Фішер так пригадував свій час із Нігро[45]: «Пан Нігро був, можливо, не найкращий гравець у світі, але дуже хороший учитель. Зустріч з ним була, ймовірно, вирішальним чинником у моєму шаховому прогресі».

Білл Ломбарді і Боббі Фішер аналізують гру, а Джек Коллінз спостерігає

1952 року, у своєму домі, Нігро організував перший шаховий турнір у житті Фішера[46]. Влітку 1955 року Боббі, якому тоді було 12, вступив до Шахового клубу Мангеттена, найсильнішого шахового клубу в країні[47][48]. Стосунки Фішера з Нігро тривали до 1956 року, коли той переїхав до іншого міста[49][50].

Нігро представив Фішера майбутньому гросмейстеру Вільямові Ломбарді[51], і, починаючи з вересня 1954 року[52], Ломбарді почав давати Фішеру приватні уроки[53][54][55][56][57]. «Ми провели години в наших заняттях, просто граючи для підвищення якості гри», сказав Ломбарді. «Я намагався прищепити Боббі секрет мого власного швидкого підйому, ейдетичних образів і повного занурення»[58]. Як приклад миролюбності він наводив свою партію 1956 року проти Повіласа Вайтоніса, в якій погодився на нічию всього після 13 ходів. Ломбарді казав Фішеру: «Не приймай пропозицію нічиєї. Для амбітного і талановитого гравця прийняти нічию означає поставити хрест на високих результатах. Суперники побоюються безкомпромісного опонента, і внаслідок цього більше помиляються. Дій як я раджу і не копіюй мою боязкість»[59]. Ломбарді відіграв ключову роль у становленні Фішера як чемпіона світу. Він був помічником Фішера в Порторожі[60][61], де вони аналізували партії Фішера[62], та секундантом Боббі в Рейк'явіку[63][64][65][66][67][68].

Коли Боббі виповнилося тринадцять років, його мати попросила відомого шахового тренера Джона Коллінза узяти його до себе. Раніше Коллінз тренував таких відомих у США шахістів, як-от Вільям Ломбарді і Роберт Бірн. Фішер проводив багато часу з Коллінзом, який у певному сенсі замістив йому батька.

У червні 1956 року Фішер почав відвідувати шаховий клуб імені Готорна, що розташовувався в домі Коллінза[69]. Впродовж довгого часу вважали, що Коллінз був учителем і тренером Фішера[70][71][72]. Втім, сам Коллінз заявляв, що був не учителем[73], а радше наставником[74][75][76][77].

З ним та іншими сильними гравцями Боббі зіграв тисячі швидких і випадкових партій. Він вивчав книги у великій шаховій бібліотеці Коллінза і обідав у нього вдома майже так само часто, як у себе[78][79][80].

Майбутній гросмейстер Арнольд Денкер також був наставником юного Боббі й часто брав його з собою на матчі хокейного клубу Нью-Йорк Рейнджерс, які відбувались у Медісон-сквер-гарден. Боббі любив ці відвідини й ніколи про них не забував. Вони з Денкером залишились друзями на все життя[81].

Високий рейтинг і значні турнірні успіхи дозволили Шаховій федерації США запросити Фішера зіграти в чемпіонаті США 1957-58[114]. У цьому турнірі брали участь такі відомі шахісти: шестиразовий чемпіон США Самуель Решевський, чинний тоді чемпіон США Артур Бісгаєр, а також Вільям Ломбарді, який у серпні переміг на Чемпіонаті світу серед юніорів з єдиним в історії тих змагань ідеальним результатом (11–0)[115][116][117]. Бісгаєр передбачав, що Фішер «завершить змагання десь у середині турнірної таблиці або трішки вище»[115]. Попри всі досить скромні передбачення, вісім перемог і п'ять нічиїх дозволили Боббі виграти чемпіонат з результатом 10½ з 13, на пів очка попереду найближчого переслідувача[118][119]. Отож, за два місяці до своєї 15-ї річниці Фішер став наймолодшим чемпіоном США за всю історію[120]. Оскільки той чемпіонат США був одночасно і зональним турніром, то перемога в ньому зробила Фішера міжнародним майстром[121][122], а також дозволила йому взяти учать у міжзональному турнірі 1958 року в[11] Порторожі[112]. Він мав тоді другий рейтинг у країні, 2626 пунктів, поступаючись за ним лише Решевському (2713)[123].

Для Фішера шахи стали важливішими, ніж уроки в школі, настільки, що «до четвертого класу він змінив уже шість шкіл»[158]. 1952 року Регіна домовилась про стипендію для Боббі (завдяки його шаховому таланту і «астрономічно високому IQ») в Бруклін-Ком'юніті-Вудфорд[159][160]. Згодом Фішер навчався в Старшій школі Еразмус-Голл в той самий час, коли її відвідували Барбра Стрейзанд і Ніл Даймонд[161][162]. 1959 року студентська рада присудила йому золоту медаль за шахові досягнення[163][164]. Того ж року шістнадцятирічний Фішер кинув школу, щойно міг це зробити законно[165][166]. Пізніше він пояснював Ральфові Гінзбургу: «вас нічому не навчать у школі»[167][168].

20 серпня 1962 року в газеті Sports Illustrated з'явилась стаття Фішера «Росіяни тримають під своїм контролем шаховий світ». У ній він заявив, що троє з п'яти радянських шахістів (Тигран Петросян, Пауль Керес і Юхим Геллер) заздалегідь домовились швидко звести внічию свої партії один проти одного, щоб зберегти енергію для гри проти Фішера. Загалом вважають, що це звинувачення має під собою ґрунт[227][228]. Фішер заявив, що більше ніколи не братиме участь у кандидатському турнірі, оскільки його формат, в поєднанні з гаданою змовою, унеможливили перемогу нерадянського шахіста. Після появи статті Фішера, наприкінці 1962 року ФІДЕ ухвалила радикальні реформи системи плей-оф, замінивши кандидатський турнір кандидатськими матчами на вибування один-на-один[13]. У матчевому форматі Фішер домінуватиме 1971 року[228][229].

Влітку 1962 року Фішер переміг Бента Ларсена у товариському матчі в Копенгагені, що його транслювали на данському ТБ. Пізніше того ж року у Варшаві Фішер переміг Богдана Сливу в командному матчі проти Польщі[230].

На Чемпіонаті США 1962−63 Фішер у першому турі поступився Едмару Меднісу. Лише наприкінці турніру Фішер наздогнав Бісгаєра, що був у відмінній формі. Вони зустрілися між собою в останньому турі, маючи по 7 очок. Бісгаєр добре стояв у мітельшпілі, але припустився грубої помилки, дозволивши Фішеру виграти свій п'ятий поспіль чемпіонат США[231].

Перемога Фішера на чемпіонаті США 1966−67 дозволила йому взяти участь у наступному циклі Чемпіонату світу[261].

На Міжзональному турнірі 1967 року в Сусі (Туніс) Фішер набрав 8½ очок у перших 10 партіях і вийшов у лідери. Організатори поставились з розумінням до його належності до Всесвітньої Церкви Бога Суботи сьомого дня, але вона коштувала Фішеру декількох вихідних днів. Це призвело до суперечок щодо розкладу[272] і змусило його на знак протесту знятися спочатку з двох партій, а потім взагалі з турніру. Так він позбавив себе права змагатись за участь у Матчі за звання чемпіона світу 1969[12][273]. Труднощі у спілкуванні з дуже недосвідченими місцевими організаторами також були суттєвим чинником, оскільки Фішер погано знав французьку мову, а вони — англійську. Ніхто з туніських офіційних осіб не мав попереднього досвіду проведення заходу такого масштабу[274].

Оскільки Фішер завершив менше, ніж половину від запланованих партій, то всі його результати анульовано і викреслено з офіційних результатів турніру[229].

1968 року Фішер з великою перевагою[275] виграв турніри в Нетанії з 11½ з 13 (+10−0=3)[276] та Вінковцях 11 з 13 (+9−0=4)[277]. Потім на 18 місяців припинив виступи, за винятком перемоги над Ентоні Сайді в командному матчі Нью-Йоркської Метрополітен-ліги 1969 року[278][279]. Того року Фішер (з допомогою гросмейстера Ларрі Еванса) випустив свою другу книгу вибраних партій: 60 моїх пам'ятних партій, яку опублікувало видавництво Simon & Schuster[280]. Книга «мала миттєвий успіх»[281].

Протокол гри Фішера проти Мігеля Найдорфа в 3-му раунді Шахової олімпіади 1970 в Зігені (Німеччина)

Чемпіонат США 1969 року був, водночас, і зональним відбірковим турніром, із якого перші троє учасників виходили в міжзональний. Однак, Фішер не взяв участі в цьому чемпіонаті США через розбіжності щодо призового фонду. Пал Бенко, який на ньому посів одне із трьох перших місць, погодився поступитися Фішеру своїм місцем у міжзональному турнірі, щоб той мав шанс у ще одному чемпіонському циклі. Ломбарді, який був би «наступним у черзі» після Бенко, зробив те саме[282][283][284][285][286][287].

У 1970 і 1971 роках Фішер «домінував над сучасниками до міри, ніколи не баченої ні до, ні після»[288].

Напередодні міжзонального турніру 1970, в березні і квітні 1970 року найкращі шахісти світу взяли участь у матчі СРСР проти решти світу в Белграді (Югославія), який часто називають «Матчем століття». Багато подиву викликало рішення Фішера взяти в ньому участь[289].

Фішер прилетів до Белграда[290] з наміром зіграти за збірну решти світу на першій шахівниці[291]. Проте, данський гросмейстер Бент Ларсен вважав, що нещодавні турнірні перемоги дають право грати на першій шахівниці саме йому, хоча Фішер мав вищий рейтинг Ело[291][292]. На подив усіх, Фішер погодився поступитись першою шахівницею[293]. Хоча збірна СРСР все ж здобула перемогу з мінімальним рахунком 20½–19½, втім «на чотирьох перших шахівницях совітам вдалося виграти лише одну партію з можливих шістнадцяти. Боббі Фішер став найкращим представником своєї команди, перемігши Петросяна з рахунком 3−1 (дві перемоги й дві нічиї)»[12][294]. «Фішер нікому не залишив жодного сумніву в тому, що він з користю використав свою тимчасову перерву від турнірів. Петросяна було майже не впізнати в перших двох партіях із чотирьох. Потім він зібрався й почав тиснути на супротивника, але не зміг досягнути більшого, ніж двох нічиїх»[291].

Після матчу СРСР проти решти світу відбувся неофіційний чемпіонат світу з бліцу (по 5 хвилин кожному на партію) в Херцегу-Новому. Петросян і Таль вважалися фаворитами[295], але Фішер розгромив увесь зоряний склад учасників. У 22-х партіях він набрав 19 очок (+17−1=4) і набагато випередив Таля (14½)[12], Корчного (14), Петросяна (13½) і Бронштейна (13)[295][296]. Фішер програв лише одну партію (Корчному, який також виявився єдиним, хто досяг хоча б рівного результату в особистих зустрічах з ним у двоколовому турнірі)[297][298]. Фішер «розгромив з сухим рахунком таких королів бліцу, як Таль, Петросян і Смислов»[299]. Таль з подивом зрозумів, що «за весь турнір Фішер не прогавив жодного пішака!», тоді як інші гравці «прогавлювали коней табунами, а слонів — стадами»[299][300]. Для Ломбарді, який зіграв проти Фішера багато партій у бліц[301], його перемога з перевагою 4½ очка «стала приємним сюрпризом»[302].

Фішер у Белграді під час Матчу століття 1970 року

У квітні–травні 1970 року Фішер переміг у Ровіні/Загребі з результатом 13 з 17 (+10−1=6), на два очка випередивши Глігорича, Горта, Корчного, Смислова і Петросяна[303][304]. У липні–серпні розгромив переважно гросмейстерський склад у Буенос-Айресі, випередивши найближчого суперника на 3½ очка 15 з 17 (+13−0=4)[305]. Потім він зіграв на першій шахівниці за збірну США на 19-й шаховій Олімпіаді в Зіґені, де здобув срібну медаль в особистому заліку, набравши 10 з 13 (+8−1=4)[191], зазнавши єдиної поразки від тодішнього чемпіона світу Бориса Спаського[306]. Одразу після Олімпіади Фішер переміг Ульфа Андерссона у виставковій грі, організованій шведською газетою Expressen[307]. Він підняв свою гру на новий рівень[308].

У листопаді–грудні 1970 року в Пальмі Фішер виграв Міжзональний турнір з результатом 18½ з 23 (+15−1=7)[309]. Він на цілих 3½ очка випередив Ларсена, Юхима Геллера і Роберта Гюбнера[310][311] і завершив турнір сімома перемогами поспіль[312][313]. Якщо не брати до уваги Міжзональний турнір у Сусі (з якого Фішер знявся бувши лідером), то ця перемога забезпечила йому перше місце вже восьмий турнір поспіль[314]. Проте, екс-чемпіона світу Михайла Ботвинника не вразили його результати, й він заявив: «Фішера оголосили генієм. Я не згоден з цим… Для того, щоб заслужити звання генія в шахах, ви повинні перемогти рівних суперників з великим відривом. Донині він не робив цього»[315].

У чвертьфіналі претендентських матчів 1971 року Боббі випало грати проти радянського гросмейстера і піаніста-концертмейстера, Марка Тайманова. Матч розпочався в середині травня у Ванкувері (Британська Колумбія, Канада)[316]. Фішер був загальновизнаним фаворитом[316][317]. Тайманов мав підстави для власної впевненості. Його надійним помічником був Ботвинник, який «ретельно вивчив творчість Фішера і зібрав усеохопне „досьє“ на нього», що залишилося відтоді, як він сам домовлявся з Фішером про матч[318]. Після того, як Фішер переміг Тайманова у другій партії матчу, той запитав переможця, як йому вдалося придумати хід 12. N1c3. Фішер відповів: «що ідея була не його — він натрапив на неї в монографії радянського майстра Олександра Нікітіна, де була маленька виноска з рекомендацією цього ходу»[319]. Тайманов так сказав про це: «дивовижно, що я, експерт з сицилійського захисту, залишив поза увагою цю теоретично важливу репліку свого співвітчизника, а Фішер побачив її в книзі іноземною мовою!»[320]. За рахунку 4-0 на користь Фішера, відкладання п'ятої партії треба було бачити[321]. Шенберг так це описує[322]:

Тайманов приїхав до Ванкувера з двома секундантами, обидва гросмейстери. Фішер був сам. Йому здалося, що вигляд Тайманова та його секундантів — найсмішніше, що він коли-небудь бачив. Тайманов і його секунданти мали кишенькові набори і шість рук швидко рухались у повітрі, варіанти носились усюди. А сам Тайманов сидів зі спантеличеним виглядом. Перед самим відновленням гри [п'ятої партії] секунданти давали Тайманову останні поради. Коли бідний Тайманов увійшов в ігрову залу й сів, щоб протистояти Фішеру, його голова була так переповнена суперечливими продовженнями, що він занервував, поставив туру під бій і одразу ж здався.

Фішер обіграв Тайманова з рахунком 6−0[12]. Важко згадати прецедент настільки розгромного рахунку у відбірковому матчі на звання чемпіона світу[323].

Програвши останню партію цього матчу, Тайманов знизав плечима і сказав сумно Фішеру: «Ну що ж, у мене ще залишається музика[324]». Після цього виступу Тайманова виключили зі збірної СРСР і на два роки заборонили виїжджати за кордон. Йому заборонили писати статті й позбавили місячної стипендії; [і] влада заборонила йому виступати на сцені[325]. Ця розгромна поразка практично поставила хрест на шаховій кар'єрі Тайманова[326].

У наступному матчі Фішеру належало грати проти данського гросмейстера Бента Ларсена. Спаський передбачав уперту боротьбу: «Ларсен трохи сильніший духом»[327]. Перед початком матчу Ботвинник так висловився перед радянською телеаудиторією[328]:

Важко сказати, як завершиться матч, але певно, що такої легкої перемоги, як у Ванкувері [проти Тайманова] Фішер не здобуде. Я думаю, що Ларсен має в запасі неприємні сюрпризи для [Фішера]. Розібравшись у такий спосіб з Таймановим, Фішер захоче зробити так само з Ларсеном, а це неможливо.

Фішер переміг Ларсена з таким самим рахунком 6−0[12]. Роберт Бірн пише: «Певною мірою я міг зрозуміти матч проти Тайманова як якусь цікавинку — майже дивацтво, дивне шахове явище, що ніколи не повториться. Але тепер мені бракує слів, щоб висловити свою розгубленість… Мені надто складно пояснити, як Боббі, чи хтось узагалі, міг виграти шість партій поспіль у такого генія гри як Бент Ларсен»[329]. Лише рік тому Ларсен грав на першій шахівниці за збірну решти світу, а Фішер на другій, до того ж він завдав Фішеру єдиної поразки на міжзональному турнірі. Гаррі Каспаров пізніше писав, що жоден гравець ніколи не здобував перевагу над своїми суперниками порівняну з фішеровим «неймовірним» результатом 12−0 у двох матчах[330]. Спеціаліст з шахової статистики Джефф Сонас зробив висновок, що перемога над Ларсеном дала Фішеру «найвищий в історії рейтинговий перформенс за один матч»[331].

8 серпня 1971 року, готуючись до свого останнього кандидатського матчу проти екс-чемпіона світу Тиграна Петросяна, Фішер взяв участь у турнірі зі швидких шахів у Манхеттенському шаховому клубі, вигравши його з результатом 21½ з 22 проти сильного складу учасників[296][332].

Попри результати Фішера проти Тайманова і Ларсена, майбутній матч проти Петросяна здавався непростим завданням[333]. Однак, радянський уряд непокоївся через Фішера[334][335]. «Журналісти запитали Петросяна, чи матч триватиме всі дванадцять партій… „Можливо я виграю його раніше“, — відповів Петросян»[336], а потім заявив: «[дев'ятнадцять поспіль] перемог Фішера не справили на мене враження. Він видатний шахіст, але не геній»[337]. У першій зустрічі Петросян зіграв важливу теоретичну новинку і досягнув переваги, але далі грав невпевнено і зрештою Фішер виграв ту партію[338][339][340]. Завдяки цьому переможна серія Фішера сягнула 20 партій проти найсильніших гравців світу (у міжзональному турнірі й претендентських матчах), що поступається лише 25 перемогам підряд Стейніца в 1873—1882 роках[341][342]. Петросян виграв другу партію, нарешті перервавши серію Фішера[343]. Після трьох нічиїх поспіль, Фішер взяв наступні чотири партії, і виграв матч з рахунком 6½–2½[12] (+5−1=3)[344]. «Sports Illustrated» опублікувала статтю про матч, назвавши причиною домінування Фішера застарілу систему підготовки Петросяна[345]:

Нещодавній рекорд Фішера, цілком можливо, свідчить, що він зробив прорив у сучасній шаховій теорії. Взяти, наприклад, його відповідь на добре підготовлений 11-й хід Петросяна в першій партії: російські фахівці тижнями працювали над цим варіантом, але коли його раптом випробували на Фішерові, він самотужки прорахував варіанти й виграв, застосовуючи прості, класичні принципи.

По завершенню матчу Петросян зазначив: «Після шостої партії Фішер справді став генієм. Натомість я або зламався, або втомився, або ще щось трапилося, але останні три партії вже не були шахами»[346][347]. «Деякі експерти й далі наполягали на тому, що Петросян був не в формі, і що він повинен був мати позитивний рахунок наприкінці шостої партії»… на що Фішер відповів: «Люди грають проти мене нижче своїх можливостей упродовж п'ятнадцяти років»[348]. Матчеві результати Фішера спантеличили Ботвинника: «важко щось сказати про матчі Фішера. Поки відбуваються дива. Коли Петросян грав як Петросян, Фішер грав як дуже сильний гросмейстер, та коли Петросян почав припускатися помилок, Фішер перетворився на генія»[349].

На той момент Фішер досяг набагато більшого рейтингу, ніж будь-який гравець в історії[350]. У рейтинг-листі ФІДЕ за липень 1972 року його рейтинг Ело 2785 був на 125 пунктів вищим, ніж у гравця, що займав друге місце, Бориса Спаського[351][352][353]. Завдяки своїм результатам він з'явився на обкладинці журналу Лайф[354] і кинув виклик чемпіонові світу Борисові Спаському, якого раніше ніколи не перемагав (+0−3=2)[355][356].

Фішер в Амстердамі в 1972 році з візитом, щоб обговорити деталі матчу за звання чемпіона світу з тодішнім президентом ФІДЕ Максом Ейве

Фішер в Амстердамі в 1972 році

Напередодні матчу зі Спаським Фішер вчергове проявив упертість щодо умов організації матчів та турнірів, яку демонстрував упродовж усієї кар'єри. З-поміж можливих місць проведення першим вибором Фішера став Белград (Югославія), тоді як Спаський вибрав Рейк'явік (Ісландія)[357]. Деякий час здавалося, що спір вирішиться шляхом поділу матчу між двома цими містами, але домовитись не вдалося[358]. Після того, як цю проблему вирішили, Фішер відмовлявся їхати до Ісландії поки не збільшать призовий фонд. Лондонський фінансист Джим Слейтер пожертвував додаткові $125,000, після чого призовий фонд склав безпрецедентні $250,000 (на сьогодні $1.50 млн) і, зрештою, Фішер погодився грати[359].

До і під час матчу Фішер звертав особливу увагу на свою фізичну підготовку та форму, що було відносно новим підходом серед тогочасних топ-шахістів. Він довів свої тенісні навички до пристойного рівня, й часто грав у вихідні дні в Рейк'явіку. Він також домовився, щоб одноосібно користуватись готельним басейном у певні години, й подовгу в ньому плавав, зазвичай пізно ввечері[360]. За даними радянського гросмейстера Миколи Крогіуса, Фішер «приділяв значну увагу спорту, він плавав і навіть боксував…»[361]

Матч проходив у Рейк'явіку з липня по вересень 1972 року. Фішера супроводжував Вільям Ломбарді; окрім допомоги з аналізом[362] він, можливо, відіграв важливу роль у тому, що Фішер погодився грати цей матч і дограв його до кінця[363]. Цей матч став першим, що показували на американському телебаченні в прайм-тайм[364][365]. Фішер по-дивному програв перші дві партії: у першій — ризиковано побив пішака в нічийному ендшпілі, другу — відмовився грати через суперечку щодо ігрових умов[366]. Можливо Фішер і здав би так само весь матч, але Спаський не бажав перемогти за замовчуванням, тому поступився і погодився на вимоги Фішера перенести наступну партію в підсобку, подалі від камер, присутність яких нервувала Фішера[367][368]. Після цієї партії матч повернули на сцену і він продовжився без подальших серйозних інцидентів. Фішер виграв сім з наступних дев'ятнадцяти партій, програв лише одну й звів унічию одинадцять. Отже, він виграв матч з рахунком 12½–8½ й став 11-м чемпіоном світу з шахів[12][364].

На ґрунті холодної війни матч став медіа-сенсацією[369]. Названий «матчем століття»[370][371][372], він потрапив на перші шпальти американських і світових ЗМІ[373][374]. Перемога Фішера стала американською перемогою в царині, де радянські гравці — тісно ототожнювані з державою й за її фінансової підтримки — домінували впродовж попередньої чверті століття. Каспаров зазначив, що «Фішер ідеально вписується в контекст епохи „холодної війни“: американський геній-одинак кидає виклик радянській шаховій машині й перемагає її»[375][376]. Голландський гросмейстер Ян Тімман назвав перемогу Фішера «історією самотнього героя, який долає цілу імперію»[377]. Сестра Фішера відзначила, що «Боббі зробив це все в країні, майже зовсім без шахової культури. Ніби ескімоси розчистили тенісний корт серед снігу, а потім виграли чемпіонат світу»[378].

Після повернення шахіста до Нью-Йорка[379] відбувся День Боббі Фішера[380]. Йому запропонували численні спонсорські контракти на суму щонайменше $5 млн ($29,9 млн на сьогодні), та він не погодився на жоден[381]. Боббі з'явився на обкладинці Sports Illustrated[382] разом з американським олімпійським чемпіоном з плавання Марком Шпіцом. Його також показали у спецвипуску Боба Гоупа[383]. 1972 року кількість членів Американської шахової федерації подвоїлась[384], а 1974 року досягла свого піку: в американських шахах ці роки часто називають «бумом Фішера». Цей матч викликав більший інтерес у всьому світі, ніж будь-який чемпіонат з шахів до чи після нього[385].

1975 року Фішеру належало захищати свій титул проти Анатолія Карпова, що здобув це право через сито претендентських матчів[386]. Фішер, який не грав офіційних партій з моменту свого матчу на першість світу зі Спаським, виклав пропозицію щодо матчу у вересні 1973 року, через представника ФІДЕ Фреда Крамера. Він висунув три основні вимоги, що не підлягали обговоренню:

1. Матч триває до 10 перемог, не рахуючи нічиїх.
2. Жодних обмежень на кількість зіграних партій.
3. За рахунку 9−9 чемпіон (Фішер) зберігає титул і призовий фонд ділиться порівну[387].

З'їзд ФІДЕ відбувся 1974 року в ході 21-ї шахової олімпіади в Ніцці (Франція). Делегати проголосували за пропозиції Фішера про гру до 10 перемог, але відхилили дві інші, а також обмежили кількість партій у матчі до 36[388]. У відповідь на таке рішення ФІДЕ, Фішер відправив телеграму Ейве 27 червня 1974 року[389][390][391]:

Я чітко висловився в своїй попередній телеграмі щодо моїх умов проведення матчу: не враховувати нічиї, не обмежувати кількість партій і за рахунку 9:9 вважати матч таким, що закінчився внічию, призовий фонд ділиться порівну, але чемпіон зберігає титул. Містер Кремер повідомив мені, що делегати відхилили мої пропозиції. Такими діями ФІДЕ виступив проти моєї участі в матчі на першість світу 1975 року. Тому я відмовляюсь від свого титулу чемпіона світу ФІДЕ. З повагою, Боббі Фішер.

Делегати відповіли, підтвердивши своє попереднє рішення, але не прийняли відмову Фішера і попросили його переглянути її[392]. Багато оглядачів вважали пункт Фішера про рахунок 9−9 несправедливим, оскільки в цьому випадку претендент мав перемагати з перевагою принаймні у два очки (10-8)[393]. Ботвинник назвав пункт про 9−9 «неспортивним»[394]. Віктор Корчной, Давид Бронштейн і Лев Альбурт вважали пункт про 9−9 обґрунтованим[395][396][397].

Завдяки тому, що посадові особи Шахової федерації США продовжували докладати зусиль[398], у березні 1975 року в місті Берген (Нідерланди) відбувся спеціальний з'їзд ФІДЕ[399]. Там делегати погодилися з тим, що матч має бути безстроковим, але знову, з результатом 35 голосів проти 32-х, відхилили пункт про 9−9[400]. ФІДЕ встановила крайній строк — 1 квітня 1975 року — аби Фішер і Карпов підтвердили свою участь у матчі. До 3 квітня від Фішера не надійшло жодної відповіді. Тож, за замовчуванням, Карпов офіційно став чемпіоном світу[401]. У своїй автобіографії 1991 року він висловив жаль, що матч не відбувся, і ствердив, що втрачена можливість зіграти проти Фішера сповільнила його прогрес як шахіста. Після 1975 року Карпов кілька разів мав дружні зустрічі з Фішером і намагався влаштувати матч. Та зрештою Карпов не досяг успіху, оскільки сам він ніколи б не погодився грати до 10[402].

Браян Карні в Уолл-стріт джорнел висловив думку, що після перемоги Фішера над Спаським 1972 року Боббі вже не треба було нічого доводити, окрім того, що, можливо, хтось одного дня переможе його, а його не цікавив ризик поразки. Він також припустив, що відмова Фішера визнавати колег призвела до розквіту його параної: «Титул чемпіона світу, який він виграв… підтвердив його уявлення про самого себе як шахіста, але й відділив його від гуманізуючого впливу навколишнього світу. Він поринув у якесь божевілля»[228].

У випуску журналу Harper's за січень 1962 року є інтерв'ю Фішера з такими словами: «останнім часом я читаю книги Ніцше і він каже, що релігія призначена для того, щоб просто притупляти почуття людей. Я погоджуюсь»[436][437].

У середині 1960-х років Фішер вступив у Всесвітню Церкву Бога. Ця церква проповідувала суботу як святий день і забороняла працювати (і грати в змагальні шахи) в суботу[438]. За словами його друга і колеги Ларрі Еванса, 1968 року Фішер мав філософське відчуття, що «наближається кінець світу», і що можна трохи заробити, опублікувавши «60 моїх пам'ятних партій»[439]; Фішер вважав, що скоро настане Схоплення[440].

У середині 1970-х років Фішер пожертвував значні кошти на Всесвітню Церкву Бога[441]. 1972 року один журналіст заявив, що «Фішер майже настільки ж серйозно ставиться до релігії, як до шахів», а сам чемпіон приписував вірі значне покращення своєї гри[442][443]. Проте, пророцтва Герберта В. Армстронга не збулись[444]. Зрештою 1977 року Фішер покинув церкву, «звинувативши її в „сатанізмі“, і затято атакував її методи та провідництво»[414].

Хоча мати Фішера була єврейкою, він відкидав спроби визначити його як єврея[25][436][445]. 1984 року він написав листа до редактора Енциклопедії юдаїки, й вимагав, щоб його ім'я вилучили з майбутніх видань. Він додав: «Я пропоную, щоб ви припинили обманом зараховувати мене до євреїв […] а краще пропагували свою релігію за рахунок її власних чеснот, якщо вона справді має хоч якісь!»[446].

Фішер робив численні антисемітські заяви і сповідував загальну ненависть до євреїв, принаймні від початку 1960-х років[436][447]. Ян Гейн Доннер писав, що на момент турніру в Бледі 1961 року «Гітлер був його кумиром і він прочитав про нього все, що могло потрапити до рук»[204]. Доннер повів Фішера у воєнний музей, який «справив велике враження, адже [Фішер] не зла людина, і потім він був стриманішим у своїх висловлюваннях, принаймні сказаних мені»[204].

Починаючи з 1980-х років коментарі Фішера про євреїв були головним мотивом його публічних і приватних висловлювань[448]. Він відкрито заперечував Голокост і називав США «фарсом, який контролюють брудні, горбоносі, обрізані єврейські виродки»[449]. Між 1999 і 2006 роками основним засобом спілкування Фішера з публікою було інтерв'ю на радіо. Він взяв участь у принаймні 34 таких передачах, переважно з радіостанцій на Філіппінах, а також в Угорщині, Ісландії, Колумбії та Росії. 1999 року дав інтерв'ю на радіостанції в Будапешті, в ході якого описав себе як «жертву Міжнародної єврейської змови». В іншому інтерв'ю на радіостанції Фішер сказав, що 1977 року, після прочитання «Таємного світового уряду» Графа Черепа-Спиридовича, йому стало зрозуміло, що єврейські спецслужби полюють на нього[450]. Попри власні погляди, Фішер зберігав добрі стосунки з єврейськими шахістами[451].

Після матчу 1992 року проти Спаського, Фішер, тепер втікач, поринув назад у відносне відлюдництво, оселився в Будапешті і нібито мав роман з молодою угорською шаховою майстринею Зітою Райчаньї[413][452]. Фішер стверджував, що класичні шахи застаріли і тепер він грає в бліц у шахи 960. Він відвідав сім'ю Полгар у Будапешті і проаналізував багато партій разом з Юдіт, Жужою і Софією[453][454]. У 1998/99 роках жив у будинку молодого угорського гросмейстера Петера Леко[455].

Від 2000 до 2002 року Фішер жив у місті Баґйо на Філіппінах[456], мешкаючи в тому ж житловому комплексі, що й філіппінський гросмейстер Еугеніо Торре, близький друг Боббі, який був його секундантом під час матчу зі Спаським 1992 року[456]. Торре познайомив Фішера з Мерилін Янг, якій було 22 роки[457]. 21 травня 2001 року Мерилін Янг народила дочку на ім'я Джинкі Янг і заявила, що Фішер — її батько[458][459].

Одразу після опівночі 12 вересня 2001 року за місцевим філіппінським часом (близько чотирьох годин після терактів 11 вересня 2001 року в США), Фішер дав інтерв'ю Пабло Меркадо в прямому ефірі радіостанції Баґйо Сіті. Фішер заявив, що щасливий від того, що стались напади авіалайнерів, і так висловив свій погляд на зовнішню політику США та Ізраїлю: «Я вітаю цю дію. Дивлюся, ніхто не бере до уваги, що США та Ізраїль убивають палестинців… упродовж багатьох років»[460][461][462][463]. Він також сказав, що «той жахливий спосіб, у який США ведуть себе по всьому світі… Це просто підтверджує, що посієш, те й пожнеш, навіть для Сполучених Штатів»[460][461]. Фішер також згадав фільм "Сім днів у травні і сказав, що сподівається на військовий переворот у США «[я сподіваюся] країну захоплять військові, які закриють всі синагоги, заарештують усіх євреїв, стратять сотні тисяч єврейських ватажків»[464][465]. У відповідь на заяви Фішера про 9/11 шахова федерація США ухвалила рішення скасувати його право на членство в організації[466]. Право Фішера знову стати членом відновлено 2007 року[467].

Деякий час Фішер жив у Японії. 13 липня 2004 року, відреагувавши на лист від американських чиновників, японська імміграційна служба арештувала його в Міжнародному аеропорту Наріта[13] поблизу Токіо за нібито використання анульованого паспорту США, коли він намагався сісти на борт літака Japan Airlines, що прямував до Міжнародного аеропорту імені Ніноя Акіно в Манілі (Філіппіни)[468][469][470]. Під час затримання Фішер чинив опір, і стверджував, що тоді його побили, порізали та зламали зуб[471]. У той час Фішер мав паспорт (виданий 1997 року і оновлений 2003-го з додатковими сторінками), який, за словами офіційних осіб США, анульовано в листопаді 2003 року через чинний ордер на арешт за порушення санкцій проти Югославії[468]. Попри чинний ордер на арешт у США, Фішер, за його словами, вважав, що паспорт все ще дійсний[472]. Ця служба утримувала Фішера в слідчому ізоляторі впродовж 16 діб, а потім перевела його в іншу установу. Фішер стверджував, що його камера була без вікон, і він не бачив денного світла впродовж того періоду, і що співробітники проігнорували його скарги на постійний тютюновий дим у камері[471][473][474][475][476].

Канадський журналіст і консультант Джон Босніч створив «Комітет за звільнення Боббі Фішера» після зустрічі з шахістом в аеропорту Наріта і запропонував допомогу[477]. 7 вересня Борис Спаський написав відкритого листа президентові США Джорджу Бушу, закликаючи «до милосердя і співчуття», і, якщо це неможливо, щоб «посадили [його] в одну камеру з Боббі Фішером» і «дали [їм] шахівницю»[13]. Міністр юстиції Японії відхилив прохання Фішера про надання притулку і наказав його депортувати[478][479].

Шукаючи способів уникнути депортації до США, на початку січня 2005 року Фішер написав листа уряду Ісландії, з проханням про ісландське громадянство[480]. Співчуваючи становищу шахіста, але не бажаючи дарувати йому всі переваги громадянства, ісландська влада видала йому паспорт іноземця. Коли цього виявилося недостатньо для японської влади, на прохання Вільяма Ломбарді[481] альтинг (ісландський парламент) наприкінці березня одностайно вирішив надати Фішеру повне громадянство. Депутати відчували, що до нього несправедливо поставилися американський і японський уряди[482], а також на знак визнання його матчу 1972 року, який «помістив Ісландію на мапу»[483][484].

24 березня японська імміграційна служба звільнила Боббі Фішера[485]. «[Його] посадили в лімузин, наданий посольством Ісландії, вручили новий ісландський паспорт, і потім пліч-о-пліч з Мійоко він помчав в аеропорт Наріта»[486].

Після прибуття до Рейк'явіка Фішер дав прес-конференцію[487][488]. В Ісландії він жив відлюдником, уникаючи підприємців та інших осіб, які зверталися до нього з різними пропозиціями[489].

Фішер переїхав до квартири в тому будинку, де жив його близький друг і прес-секретар Гардар Сверріссон[490]. Дружина Гардара, Крістін Торарінсдоттір, була медсестрою і пізніше доглядала за Боббі, коли він вже був смертельно хворим. Двоє дітей Гардара, особливо його син, були дуже близькими з Фішером[491]. Шахіст також подружився з Магнусом Скуласоном, психіатром і шахістом, який пізніше згадував довгі бесіди з ним на різноманітні теми[492].

2005 року деякі речі Фішера продали на аукціоні EBay. 2006 року Фішер стверджував, що майно, продане в США без його дозволу, коштувало «сотні мільйонів [американських] доларів, навіть мільярди доларів»[493]. У тому ж інтерв'ю Фішер заявив, що банк UBS закрив його рахунок і ліквідував актив проти його волі, перерахувавши кошти в банк в Ісландії[494].

Церква Лейгардайлір, місце спочинку Фішера

Могила Фішера

17 січня 2008 року Боббі Фішер помер від дегенеративної ниркової недостатності у лікарні Ландспіталі (лікарня Національного університету Ісландії) в Рейк'явіку в 64-річному віці[495][496][497][498][499][500]. Спочатку в нього була непрохідність сечовивідного каналу, та він відмовився від операції або ліків[501][502][503].

21 січня Фішера поховали на маленькому християнському цвинтарі при церкві Лейгардайлір, неподалік від міста Сельфосс[12]. Перед цим відбувся католицький похорон під головуванням брата Якоба Роллана єпархії Рейк'явік. Згідно з побажанням Фішера, там були присутні лише Мійоко Ватаї, а також Гардар Сверріссон зі своєю сім'єю[504][505].

Майно Фішера оцінювали в 140 мільйонів ісландських крон (близько 1 млн фунтів стерлінгів, або $2 млн.). Воно швидко стало предметом судової тяганини за позовами з чотирьох сторін. Ці чотири сторони: японська дружина Фішера Мійоко Ватаї; його гадана філіппінська дочка Джинкі Янг та її мати Мерилін Янг; американські племінники Александр і Ніколас Тарг та їхній батько Расселл Тарг; а також американська держава (податкові виплати)[492][506][507][508].

Мерилін Янг стверджувала, що Джинкі була дочкою Фішера, навівши як докази свідоцтво про народження Джинкі та її хрещення, фотографії, запис про банківські операції від 4 грудня 2007 року (переказ Фішера на рахунок Джинкі), а також ДНК Джинкі у вигляді зразків крові[458][509][510]. З іншого боку, друг Фішера Магнус Скуласон казав, що впевнений, що Боббі не є батьком дівчинки[506]. Також було поставлено під сумнів законність шлюбу Мійоко Ватаї та Фішера[458][511].

16 червня 2010 року Верховний суд Ісландії ухвалив рішення задовольнити петицію від імені Джинкі Янг ексгумувати останки Фішера[512][513]. Ексгумація відбулась 5 липня 2010 року в присутності лікаря, священика та інших офіційних осіб. Було взято зразок ДНК, а потім тіло Фішера перепоховали[514].

17 серпня 2010 року оголошено, що за результатами досліджень ДНК Фішер не є батьком Джинкі Янг[515]. 3 березня 2011 року Ісландський окружний суд ухвалив рішення, що Мійоко Ватаї та Фішер одружилися 6 вересня 2004 року[516], і, як вдова і спадкоємиця Фішера, Ватаї має право на успадкування його майна[517]. Племінникам Фішера присуджено виплатити судові витрати Ватаї в розмірі 6,6 млн ісландських крон (близько $57,000)[516].

Було багато чуток і спекуляцій щодо психологічного стану Фішера, зумовлених його крайніми поглядами і незвичною поведінкою[518]. Втім, наскільки відомо, Фішеру ніколи офіційно не ставили діагноз[28]. Рубен Файн, психолог і шахіст, який зустрічався з Фішером багато разів, заявив, що «деякі аспекти поведінки Боббі настільки дивні, непередбачувані та чудернацькі, що навіть найзапеклішим апологетам важко пояснити, що керує ним», і описав його як «неспокійну людину» з «явними особистими проблемами»[519].

Валерій Крилов, радник Анатолія Карпова і фахівець з «психо-фізіологічної реабілітації спортсменів», вважає, що Фішер страждав від шизофренії[518]. Психолог Джозеф Дж. Понтеротто на основі вторинних джерел робить висновок, що «Боббі не відповідає всім необхідним критеріям, аби ставити діагноз шизофренія або синдром Аспергера. Сильнішими є докази на користь параноїдного розладу особистості»[518]. Магнус Скуласон, шахіст, психіатр і головний лікар психіатричної лікарні для душевнохворих злочинців Согн, здружився з Фішером наприкінці його життя. З життєпису Фішера 2011 року Кінець гри Френка Брейді[520]:

[…] Скуласон не був «психіатром Боббі», як писала преса, і він не пропонував Боббі здавати якісь аналізи чи проходити сеанси психотерапії. Біля ліжка Боббі він був другом, й намагався зробити для нього все, що міг. Через свій досвід, однак, він не міг не спостерігати за психічним станом Боббі. «Він точно не був шизофреніком», — казав Скуласон. «Він мав проблеми, можливо через дитячі травми, що вплинули на нього. Його не зрозуміли. Всередині, я думаю, він був турботливою, чуйною людиною».

• Партії Боббі Фішера в шахи англ. Bobby Fischer's Games of Chess (Саймон і Шустер, Нью-Йорк, 1959). ISBN 0-923891-46-3. Раннє зібрання злегка анотованих партій, включаючи Партію століття проти Дональда Бірна.
• «Королівський гамбіт здувся» англ. A Bust to the King's Gambit (American Chess Quarterly, том 1, Випуск № 1 (літо 1961), сс.  3-9).
• «Росіяни тримають шаховий світ під контролем» англ. The Russians Have Fixed World Chess (журнал Sports Illustrated, 20 серпня 1962). Спірна стаття, у якій Фішер стверджував, що деякі з радянських шахістів на Турнірі претендентів 1962 у Кюрасао вступили в змову один з одним, щоб запобігти його [Фішера] перемозі на турнірі.
• «Десять найвизначніших майстрів в історії» англ. The Ten Greatest Masters in History (Chessworld, вип. 1, № 1 (січень–лютий 1964), сс.  56-61). Стаття, в якій Фішер називає Пола Морфі, Говарда Стаунтона, Вільгельма Стейніца, Зіґберта Тарраша, Михайла Чигоріна, Олександра Алехіна, Хосе Рауля Капабланку, Бориса Спаського, Михайла Таля і Самуеля Решевського найвизначнішими гравцями усіх часів. Фішерова власна суб'єктивна оцінка гри, а не досягнень гравців була критерієм включення у цей список[521].
• Боббі Фішер навчає шахів англ. Bobby Fischer Teaches Chess (1966), написана у співавторстві з Донном Мосенфелдером і Стюартом Маргулісом[522], і використовує методологію програмованого навчання. Розмір внеску Фішера поставлено під сумнів[523].
• Колонка „Шах і мат“ англ. Checkmate з грудня 1966 по грудень 1969 року в Boys' Life, як пізніше припускав Ларрі Еванс.
• 60 моїх пам'ятних партій (Саймон і Шустер, Нью-Йорк, 1969, і Faber і Faber, Лондон, 1969; Batsford 2008 (алгебраїчна нотація)). Її замолоду вивчав Каспаров[524] „A classic of painstaking and objective analysis that modestly includes three of his losses.“[525];
• Мене катували у в'язниці Пасадени! англ. I Was Tortured in the Pasadena Jailhouse!(1982) самовиданий „ессей у вигляді чотирнадцятисторінкового буклету“ про час, який Фішер провів у в'язниці Пасадени, куди його запроторено за бродяжництво»[526].

Дебютний репертуар Фішера був у певному сенсі вузьким. Білими він майже виключно грав 1.e4 впродовж усієї своєї кар'єри[527]. Одного разу в серйозній партії він зіграв білими 1.d4, під час бліц-турніру[528]. Попри цю обмеженість, він був відомий, зокрема серед своїх суперників, непередбачуваністю в дебюті, і був важким суперником для підготовки[529].

Чорними Фішер зазвичай застосовував варіант Найдорфа в сицилійському захисті проти 1.e4 і староіндійський захист проти 1.d4, лише зрідка вдаючись до захисту Німцовича (1.d4 Nf6 2.c4 e6 3.Nc3 Bb4), Беноні, Ґрюнфельда або нео-Ґрюнфельда[530]. Фішер визнавав труднощі гри проти варіанту Вінавера у французькому захисті (1.e4 e6 2.d4 d5 3.Nc3 Bb4), але стверджував, що Вінавер помилковий, оскільки відкриває чорних на королівському фланзі, і, що, на його думку, «чорні розмінюють свого доброго слона ходами 3…Bb4 і …Bxc3»[531]. Пізніше Фішер сказав: «я можливо й був би змушений визнати, що Вінавер коректний. Але я сумніваюсь у цьому! Цей захист анти-позиційний і послаблює королівський фланг»[532].

Фішер був відомий своєю дебютною підготовкою і зробив численні внески в дебютну теорію[533]. Він був одним з провідних спеціалістів у іспанській партії[534]. Лінію в розмінному варіанті (1.e4 e5 2.Nf3 Nc6 3.Bb5 a6 4.Bxc6 dxc6 5.0-0) іноді називають «варіантом Фішера» після того, як він успішно воскресив її на Олімпіаді 1966 у Гавані[535][536]. Пожиттєвим результатом Фішера з ходом 5.0-0 у турнірних і матчевих партіях було вісім перемог, три нічиї й жодної поразки (86.36 %)[537].

Фішер був визнаним експертом за чорних у варіанті Найдорфа сицилійського захисту і староіндійському захисті[538]. Він застосовував захист Ґрюнфельда і нео-Ґрюнфельда коли виграв свої знамениті партії проти Дональда і Роберта Бірна, а також зіграв теоретичну новинку в захисті Ґрюнфельда проти чемпіона світу Михайла Ботвинника, спростувавши за шахівницею підготовлений аналіз Ботвинника[539][540]. У захисті Німцовича лінію, що починається 1.d4 Nf6 2.c4 e6 3.Nc3 Bb4 4.e3 b6 5.Ne2 Ba6, названо на честь нього[541][542][543].

Фішер встановив життєздатність так званого варіанту отруєного пішака у варіанті Найдорфа сицилійського захисту (1.e4 c5 2.Nf3 d6 3.d4 cxd4 4.Nxd4 Nf6 5.Nc3 a6 6.Bg5 e6 7.f4 Qb6). Цю сміливу вилазку ферзя, який забирає пішака ціною розвитку, вважали сумнівною[544][545], але Фішер спромігся довести її коректність[546]. З десяти турнірних і матчевих партій чорними у варіанті отруєного пішака Фішер набрав 70 %, здобувши п'ять перемог при чотирьох нічиїх і програвши лише одну зустріч: 11-ту партію матчу зі Спаським 1972 року[547]. Після Фішера варіант отруєного пішака став шанованим і його почали застосовувати багато провідних шахістів світу[548].

Граючи сицилійський захист за білих, Фішер зробив внесок у теорію варіанту, що починається 1.e4 c5 2.Nf3 d6 3.d4 cxd4 4.Nxd4 Nf6 5.Nc3 a6 (або e6) 6.Bc4[546][549], який іноді називають на честь нього[550].

1961 року, під впливом поразки за рік до того від Спаського[551], Фішер написав статтю під назвою «Королівський гамбіт здувся» для першого номера American Chess Quarterly, в якій заявив: «На мій погляд, королівський гамбіт заперечено. Він програє форсовано»[552]. Як спростування королівського гамбіту Фішер радив 1.e4 e5 2.f4 exf4 3.Nf3 d6[553], який відтоді став відомий як захист Фішера[554][555][556]. Пізніше Фішер на змаганнях тричі застосував королівський гамбіт і виграв усі три партії[557].

Фішер мав відмінну ендшпільну техніку[558]. Міжнародний майстер Джеремі Сілман назвав його одним з п'яти найкращих майстрів цієї стадії партії (разом з Емануїлом Ласкером, Акібою Рубінштейном, Хосе Раулем Капабланкою і Василем Смисловим), особливо підкресливши вміння грати слонові закінчення[559]. Ендшпіль з турою, слоном і пішаком проти тури, коня і пішака іноді називають «закінченням Фішера» завдяки кільком його повчальним перемогам (зі слоном), зокрема трьом проти Марка Тайманова в 1970 і 1971 роках[560][561][562].

1988 року Фішер подав заявку на Патент США № 4-884-255 на новий тип шахового годинника, який давав кожному гравцеві фіксований період на початку партії, а потім додавав деяку кількість часу після кожного ходу[563].

Застосований у матчі-реванші між Фішером і Спаським 1992 року[564][565], «годинник Фішера» незабаром став стандартним на більшості великих шахових турнірів[566]. Фішер пізніше буде скаржитися, що його обдурили, позбавивши роялті за цей винахід[567].

Фішер сильно критикував те, як у той час грали в шахи (на найвищих рівнях)[568]. 19 червня 1996 року в Буенос-Айресі (Аргентина) він оголосив про винайдення варіанту шахів під назвою Fischerandom Chess (пізніше відомий як Chess960). Метою цього варіанту шахів було визначити, хто краще розуміє шахи, а не хто краще розробляє дебютні стратегії чи запам'ятовує дебютні варіанти[569][570].

2006 року в інтерв'ю Ісландському радіо Фішер пояснив своє невдоволення нинішніми шахами[571]:

[У] шахах дуже багато залежить від дебютної теорії, чемпіони до початку минулого століття навіть наближено не знали стільки, скільки, скажімо, я або інші гравці знають про дебютну теорію. Тож якщо ви воскресите їх назад з мертвих, вони, можливо, не дуже добре зіграють, оскільки мають погану дебютну підготовку. Не можна порівнювати силу гри, а можна говорити лише про природну здатність, адже нині існує настільки більше дебютної теорії, настільки більше запам'ятовування. Запам'ятовування надзвичайно потужне. Якась дитина сьогодні чотирнадцяти років, або навіть молодша, може легко здобути перевагу в дебюті проти Капабланки, або особливо проти гравців попереднього століття, таких як Морфі і Стейніц. Можливо вони все ще були б здатні перемогти сучасного молодого хлопця, а може й ні. Тому що в наш час, якщо ви отримуєте перевагу в дебюті, то ви отримуєте не лише перевагу, але й знаєте, як грати дебютну перевагу — вони мають дуже багато прикладів, що робити починаючи з цієї позиції. Тож справді смертельно… дуже смертельно… ось чому я не люблю шахи… Це просто заучування і підготовка, це тепер жахлива гра. Дуже не-творча гра тепер.

Каспаров називає Фішера «мабуть, найбільш міфологізованою фігурою в шахах»[572][573][574][575]. Деякі провідні гравці і деякі біографи Фішера назвали його найвизначнішим гравцем усіх часів[8]. Інші письменники кажуть, що він можливо був найвизначнішим, але остаточного висновку не роблять[9]. За словами Леонарда Бардена, «Більшість експертів ставлять його на друге або третє місце серед найкращих шахістів усіх часів, за Каспаровим, але, ймовірно, перед Карповим»[223].

Деякі гросмейстери порівнюють гру Фішера з комп'ютером;[576][577] як гравця без помітних слабкостей[578].

Хоча міжнародні рейтинги введено лише 1970 року, Chessmetrics (вебсайт, який використовує алгоритми ранжирування виступів ретроспективно і рівномірно по всій шаховій історії) визначив, що піковий рейтинг Фішера — 2895 пунктів — був у жовтні 1971 року, і є найвищим в історії. У свій піковий рік (1971) він мав середній рейтинг 2881, найвищий за весь час. Його трирічний середній пік становив 2867, з січня 1971 року по грудень 1973-го, другий за всю історію після Гаррі Каспарова. Фішер мав перший рейтинг у світі загалом впродовж 109-ти різних місяців, від лютого 1964 року до липня 1974-го з перервами[579].

Великий суперник Фішера Михайло Таль славив його як «найвизначнішого генія, який спустився з шахових небес»[580]. Американський гросмейстер Артур Бісгаєр писав «Роберт Джеймс Фішер — один з небагатьох людей у всіх галузях, якого удостоїли звання легенди за життя»[581]. Екс-чемпіон світу Тигран Петросян заявив, що Фішер приділяв шахам більше часу, ніж уся радянська команда[582].

Біографи Девід Едмондс і Джон Ейдінов писали[583]:

Зіткнувшись з надзвичайною холоднокровністю Фішера, його опоненти починали втрачати впевненість. Хід Фішера, який на перший погляд здавався слабким, потрібно було переоцінити. Він повинен мати глибокий майстер-план за собою, непомітний простим смертним (найчастіше вони були праві, він мав). Американський гросмейстер Роберт Бірн назвав цей феномен «страхом Фішера». Гросмейстери в'яли, їхні костюми м'ялися, піт вилискував на чолі, паніка переповнювала нервові системи. Помилки закрадалися. Розрахунки сходили нанівець. Побутували розмови серед гросмейстерів, що Фішер гіпнотизує своїх супротивників, що він підриває їхні інтелектуальні здібності за допомогою темних, містичних, підступних сил.

Каспаров писав, що Фішер «став детонатором лавини нових шахових ідей, революціонером, чия революція триває»[584]. У січні 2009 року чемпіон світу Вішванатан Ананд описав його як «найвидатнішого шахіста, що колись жив»[585]. Сербський гросмейстер Любомир Любоєвич називав Фішера «людиною без кордонів. Він не розділив Схід і Захід, він об'єднав їх у захопленні ним»[489].

Німецький гросмейстер Карстен Мюллер писав[574]:

Фішер, який перейняв найвищу корону майже самотужки з рук могутньої, майже непереможної радянської шахової імперії, похитнув увесь світ, не лише шаховий, до самої його основи. Він розпочав шаховий бум не тільки в США і в західній півкулі, але й у всьому світі. Викладання шахів або гра в шахи як кар'єра справді стала шанованою професією. Після Боббі, гра була вже чимось іншим.

Фішер отримав Шаховий Оскар (нагорода, заснована 1967 року, яку вручали найкращому шахістові, визначеному голосуванням шахових ЗМІ та провідних гравців) у 1970, 1971 і 1972 роках.

Фішер був чартерним призовником до Зали слави шахів США у Вашингтоні (округ Колумбія) 1985 року. Після розгромних перемог над Таймановим, Ларсеном і Петросяном в 1971 році він досягнув рекордного на той час рейтингу Ело 2785[351][352]. Після перемоги над Спаським з рахунком 12½–8½ в матчі 1972 року, його рейтинг впав до 2780[352].

(Партії рапід, бліц і наосліп не включено; вказано як +перемоги -поразки =нічиї.)[586]

Гравці, які були чемпіонами світу, позначені жирним шрифтом

2001 року Найджел Шорт написав у шаховій колонці Sunday Telegraph, що на його думку, проти нього анонімно грав Фішер на сайті Internet Chess Club (ICC) матчі у швидкі шахи[587][588]. Згодом інші гравці стверджували, що також грали проти Фішера[589]. Сам він заперечував наявність облікового запису[590].