Яси

Ясшаг

Контакти аланів з угорцями мають давню історію. Глибокі історико-культурні зв'язки між територією сучасної Угорщини і Південно-Східною Європою — Північним Кавказом намітилися вже за доби бронзи — раннього заліза (II тис. до н. е.). Культури епохи раннього заліза Угорщини зазнали, як це визнано в науковій літературі, впливу синхронних культур Північного Кавказу. За посередництва племен Північного Причорномор'я і Молдови ці зв'язки стали особливо активними в VIII — VI ст. до н. е., коли на Північному Кавказі квітнула яскрава кобанська культура, що базувалася на місцевій традиції металовиробництва, а в Центральній Європі склалася не менш видатна гальштатська культура. Взаємопроникнення елементів цих бронзових культур показано в дослідженнях угорських і російських археологів[7]. Багато з них вважають, що кобанська культура була створена індо-іранцями (аріями) або просто іранцями[8].

У VI —III століття до н. е. на території Східної Європи набувають поширення предмети, цілком типові для культури скіфів — іраномовних рухливих номадів, що кочували в степах Північного Причорномор'я. На угорській рівнині Альфельд з'являються скіфські кургани з окремими кінськими похованнями — Тепіоселе, Гевеш, Сентеш-Векерзуг, Артанд, але скіфське вторгнення не призвело до зміни населення, про що свідчить збережена спадкоємність культурних традицій місцевих племен. Зі скіфами була пов'язана наступна хвиля проникнення іраномовних етнічних елементів в Угорщину[9].

На межі нашої ери на території сучасної Угорщині виникла римська провінція Паннонія, що включала в себе також північні області східної Хорватії, частково, Словенії і Сербії і східні області Австрії. Паннонія мала величезне військово-стратегічне значення для Рима, входячи в його лімес — захисну буферну зону уздовж північно-східного кордону Імперії і призначену насамперед для відбиття східних кочівників. Лімес, укріплений системою фортець з гарнізонами, відділив римський світ від варварського.

З останнім пов'язане подальше проникнення давніх іранців в Паннонію. У середині I ст. н. е. в межиріччі Дунаю і Тиси з'явилося сарматське плем'я язигів, потіснивши даків. Незабаром весь Альфельд аж до нинішньої південної межі Угорщини опинився в руках язигів. У 1943 р. на березі озера Фехер експедиція Сегедського університету розкопала поселення I—II ст., приписуване вченими язигам. Ними були відкриті підвалини трикутної в плані невеликої будівлі, викладені кам'яними плитами. Археологи зближують цю цікаву споруду з очеретяними «юртами» угорських пастухів — «kontyos kunyho», що дожили в Альфельді до XX ст., що видається цілком припустимим в умовах кочового пастушого побуту, який відзначався певною консервативністю. За Яношем Харматтою, з кінця II ст. для сарматів Угорщини настав новий період, який відрізнявся в матеріальній культурі від більш раннього появою металевих предметів і типів перлового намиста, доти невідомих у Карпатському басейні. Найближчі аналогії цим предметам дає Ольвія — антична колонія на Бузькому лимані, що входила в римську провінцію Мезія. Це наводить на думку, що головною базою чорноморської торгівлі язигів, які не втратили зв'язку з Північним Причорномор'ям, була саме Ольвія[10].

На початку II ст. коло східних кордонів Дакії з'явилося інше сарматське плем'я — роксолани (іран. 'світлі алани'). Роксолани були відокремлені від язигів даками, але римський імператор Марк Аврелій після закінчення Маркоманських воєн дозволив язигами зсилатися зі своїми одноплемінниками роксоланами через територію Дакії. Мабуть, цією обставиною і пояснюється спрямування східних зв'язків язигів на Ольвію, яка в II—III ст. перебувала в оточенні роксоланів. За висновком Яноша Харматти, до III ст. роксоланів потрібно вважати головним фактором на території Північно-Західного Причорномор'я. Він же відзначає появу в сарматських похованнях Угорщини з кінця III ст. роксоланських рис (панцирі з кістяних лусочок, невідомі язигам довгі мечі). Отже, до кінця III ст. роксолани з'явилися в Паннонії, очевидно, зрушені на захід вторгненням готів. Вдерлися великі маси роксоланів, які, об'єднавшись із язигами, стали головною небезпекою для Риму. У III ст. лімес Нижньої Паннонії отримав навіть назву «сарматського берега» і займав лівобережжя Дунаю від Естергома до Костолаца в сучасній Сербії. У 70-х роках III ст. сармати беруть участь у війні проти Риму разом з германським плем'ям вандалів; зазнавши поразки, вони беруть участь у тріумфі Авреліана. В особі роксолан іраномовні алани в Паннонії фіксуються з III ст., а акумуляція східних кочівників тут, особливо в східній і південній частинах, посилюється. Дослідники вбачають у роксоланах одне з аланських племен, які увійшли до складу аланського племінного об'єднання[11].

Присутність сармато-ранньоаланського населення на території Альфельда підтверджується їхніми археологічними пам'ятками, які отримали розробку в працях угорських учених. Вони представлені головним чином могильниками — такими, як Якабсаллаш, Сентеш-Кіштеке, Яношсаллаш, Монор, Фелшейож, Чонград-Венделхалом, Дебрецен, Ясалшосентдьйордь, Хортобадь та ін. Сарматська матеріальна культура, принесена з Північного Причорномор'я, зазнала впливу з боку культури кельтів, даків і римлян. Група поховань IV — першої половини V ст., на думку вчених, в етнічному відношенні цілком може бути аланською.

Близько середини IV ст. на Альфельді осіла нова група сарматів, що прийшли з районів на схід від Карпат, тобто з території України. Відтоді язиги і роксолани в джерелах більше не згадуються, і в них починають фігурувати сармати-аргараганти і сармати-ліміганти (що, мабуть, підпорядкували старе сарматське населення).

У 372 році кочовики-гуни вдерлися в землі аланів-танаїтів, що жили в Нижньому Подонні. Алани були розбиті і вступили в спілку з гунами, а потім спільно з ними напали на готів. Рятуючись від гунів, вестготи переселилися в межі Римської імперії, а незабаром на нижньому Дунаї з'явилися переслідуючі готів гуни зі своїми союзниками аланами. Нова хвиля сармато-аланських переселенців, ймовірно, об'єдналася з більш раннім сарматським населенням Паннонії і утворила тут значний етнічний масив. Так, у 376 р., почався 50-річний період панування гунів у Паннонії. В 378 році гуни і алани були вже на Тисі. В 380 р. імператор Граціан поселяє частину готів і аланів на правах федератів у Південній Паннонії; вождями аланів Йордан називає Алафея і Сафрака. За оцінкою вчених, аланів у групі Сафрака було до 20 тисяч воїнів. Це була значна маса населення (з урахуванням родин). За словами римського панегіриста Паката (391 р.), колишній ворог Риму «наповнив міста Паннонії… Гот, гун, алан стали до лав військ, змінювалися на варті, боялися виявитися несправними по службі».

Імператор Граціан розселив аланів Сафрака у південній частині Паннонії, неподалік від Савії; пізніше алани під керівництвом префекта Саула були розселені в провінції Валерія, на захід від сучасного Будапешта. Після смерті Аттіли і поразки гунів при Недао готи в 471 р. полишили Паннонію, а їхнє місце було передане новим федератам: скірам, герулам, гепідам і аланам[12]. Усі колись підвладні гунам народи поспішили зайняти свої землі або ті, які були втрачені Східною чи Західною імперіями. Cармато-алани Заходу після відходу їхньої частини в Галлію і Іспанію, а звідти (разом з вандалами) в Карфаген (Північна Африка), все ще залишалися на колишніх місцях, тобто між середнім Дунаєм і Дністром, у значній кількості. У той же час частина аланів, які брали участь у битві народів при Недао на чолі з царем Кандагом, отримала при розподілі земель краю Мезії (у Болгарії) і Малої Скіфії (Добруджа). Трохи пізніше частина їх разом із остготами переселилася до Фракії. Алани-язиги, крім того, заволоділи на короткий час на середньому Дунаї колишньою римською фортецею Сінгідуном (Белградом). Однак у 473 р. король середньодунайських язигів Бабай на зворотному шляху після успішного бою зі східноримським генералом Камундом був убитий із засідки остготським конунгом Теодоріхом Великим. Після цього угорські язиги втратили контроль над Сінгідуном. Та їхня частина, яка мешкала в його околицях, в VI ст. була відтіснена гепідами і склавинами на схід за Траянів міст до р. Алут — колишньої західного кордону роксоланів. Згідно з Йорданом, північна межа аланів у VI ст. проходила у верхів'ях Дністра, в районі української Садгори (тоді Садагора — від племені садагаріїв). Письменник V ст. Стефан Візантійський зафіксував появу в «Скіфії» (тобто в межиріччі Дністра — Нижнього Дунаю) народу «аса» і села того ж назви. А її мешканців називав «ассаіоі». Страбону також був відомий цей «народ», який він зараховував до одного з маcагетських племен. Якщо взяти до уваги ототожнення стародавніми авторами аланів з масагетами, то можна припустити, що Стефан Візантійський відзначив чергову аланську міграційну хвилю на обжиті їхніми родичами землі. Сармато-алани продовжували населяти межиріччя Дунаю і Тиси як в аварський, так і в булгарський періоди[13].

Фахівці давно звернули увагу на збережений до нового часу в Передкавказзя топонім Можар, Маджар. Почав вивчення цього топоніма Янош Ерней. На його наявність посилаються автори з історії мадярів до Х ст. Ерік Мольнар, Карой Цегледі, Дюла Немет, Ласло Бендефі. Про те, що цей етнотопонім зберігається віддавна, можна судити з його опису, залишеному арабським мандрівником Ібн Батутою, який відвідав його близько 1332—1333 р. Ібн Батута зберіг його назву «ал-Маджар». Ал-Омарі згадує це місто під іменем «Маджар», а Абу-л-Фіда говорить про нього, можливо, на основі усної інформації, називаючи «Куммаджар», тобто «Маджар на річці Кумі» і розташовуючи на півдорозі між сучасним Дербентом («Залізні ворота») і Азовом. На думку Тадеуша Левицького, який навів дані східних авторів про цей топонім, «Маджар» нині — руїни на околиці м. Будьонівська в Ставропольському краї. Левицький ідентифікує «Маджар» із топонімом «Можаров Юрт» («Мажаров Юрт») «Книги Великому Кресленню» 1627 р. Також «Поля Можарские» фігурують в джерелі XVI ст., а руїни старовинного міста на Кумі згадує архівний документ. В урочищі Маджар проводилися археологічні розкопки[14]. Осетинські перекази відображають алано-угорські контакти саме в цьому місті. Згідно з одним із переказів, родоначальник дигорських феодальних родів Баделя вважається вихідцем з Угорщини, а за іншим — з Маджара, звідки він разом з братом Басіатом (родоначальником балкарських таубіївських родів) пішов до Балкарії, а далі, залишивши там брата, в Дигорію[15].

Свідченням тісних контактів мадярів з аланами Північного Кавказу і Подоння є аланські за походженням слова мадярської мови. На іранізми не тільки в угорській, а й в мовах східних фіно-угрів (удмуртів, марі, хантів і мансі) вказують багато вчених. Контакти фіно-угрів зі стародавніми іранцями, що почалися ще на початку доби заліза, обумовлювали сприйняття ними маси іранських слів, а разом з ними, безсумнівно, і чималої кількості іранських елементів матеріальної і духовної культури, вірувань, що доводиться багатьма даними етнографії. Особливе місце має бути відведено тому факту, що більшість (або принаймні значне число) відомих нам угро-фінських народів, у тому числі мансі і ханти, найближчі родичі угорців за мовою, марійці, удмурти і деякі інші племена угро-фінської мовної системи обрали для своїх етнонімів іранську підоснову. Навіть сама назва мадярин (угорець) виводиться від давньоіранського слова mort (mart) 'людина'. Видатний угорський історик Дьйордь Дьйорффі у зв'язку з цим висуває теорію, згідно з якою в історії угрів і сарматів, які жили в найближчому з ними сусідстві, був період, коли останні поширили свою владу на угрів, прагнення яких пристосуватися до завойовникам і змусило їх назвати себе іранськими (сарматськими) словами. Безперечно також і те, що частина іранських (осетинських) слів була засвоєна мадярами (угорцями) на їхній прабатьківщині[16][17].

Крім давньоіранського слова 'золото' (арань), засвоєного ще за угро-фінської доби, а також іранського слова 'сім' (хет), запозиченого за доби угорської спільноти, і слів зі значенням 'корова' (техен), 'молоко' (тей), 'десять' (тиз), 'повсть, фетр' (немез), 'м'ясо' (хуш), 'віз, віз' (секер) , 'ряднина, полотно' (васон), 'вдівець, вдова' (езведь), 'тисяча' (езер) і кілька пізніших іранських запозичень зі значеннями 'сорочка' (інг) і 'шабля, шашка, меч' (кард) потрапили вже в мову мадярів невідомо, з яких іранських мов і в який час, у мові мадярів є слова, в аланському походженні яких у фахівців немає сумнівів. Щодо цих слів відомо також, що вони запозичені до здобуття батьківщини, а не з мови тих аланів, які мешкали в королівстві Угорщина, починаючи з епохи монгольської навали. Ці аланські слова мають значення: 'княгиня, королева' (ассонь, зараз це слово має значення 'жінка'), 'міст' (хід), 'панцир' (верт). До них примикає група слів, аланське походження яких більш-менш ймовірне: 'весь, цілий' (егес), 'багатий' (газдаг), 'молодша сестра' (хуг), 'отрута, трутизна' (мерег), 'скло' (ювег), 'яма' (верем), «зелений» (зельд). Пам'ять про контакти з мадярами зберегла й мова осетинів, які є прямими нащадками аланів. Осетинські слова 'п'яний' (ресіг), 'дуб' (тельдзе), 'сад, город' (керт) — на думку деяких учених, є мадярськими за походженням. Крім зазначених вище запозичень з іранських мов, у мову мадярів до здобуття батьківщини проникли слова середньоперської мови (пехлеві), що мають значення 'ярмарок' (вашар), 'мито' (вам), 'фортеця, замок' (вар) і, ймовірно, 'пісня, мелодія' (ханг), сучасне значення цього слова — 'голос, звук'. Всі ці запозичення, виявлені працями угорських лінгвістів, систематизовані і пояснені в зведених роботах Гези Барці[18].Серед осетино-угорських мовних сходжень звертає на себе увагу чоловіче ім'я Аладар, відоме вже в епоху Арпадів (осет. «князь» (алдар))[19].

До тих же хронологічно ірано-аланських впливів може належати згадана в найдавнішій угорській хроніці назва країни угорців Дентумогер. Анонім часу короля Бели (кінець XII — початок XIII століття) називає Скіфію і народи, які там живуть, цим терміном:

«Земля ж скіфська вельми протяжна завдовжки і завширшки, люди ж, які її замешкують, звуться по-простацькому дентумогер донині й ніколи вони не були підпорядковані владі будь-якого імператора. … Отже, найсильніший і найнаполегливіший у ратній праці народ мадярів, як ми сказали вище, веде своє походження від скіфського народу, який їхньою власною мовою називається Дентумогер»[20].

Цим терміном Анонім позначав прабатьківщину мадяр, предків сучасних йому угорців і мадярів, які жили за його часу на сході[21]. З урахуванням дигорського «донті» він перекладається як 'річкові мадяри' або 'мадяри межиріччя'[22][23].

Після того, як предки угорців в VI ст. почали просуватися з Уралу на захід, вони на довгий час осіли в степах Південної Росії і на Північному Кавказі та виявилися близькими сусідами аланів. Соціальні та етнокультурні зв'язку аланів і угорців знайшли відображення, зокрема, в угорському фольклорі. Насамперед це підтверджується угорським переказом про походження угорців. Вперше він фігурує у того ж Аноніма часу короля Бели і згадує повелителя аланів Дула (principis Dulae Alanorum duas filias). Той же переказ знаходиться у автора другої половини XIII ст. Шимона Кезаї в його праці «Діяння угорців». Дослідники відзначають фольклорне походження легенди[24]. Згідно з останньою, прабатьки-етнархи угорців брати Гунор і Могор полювали на оленя поблизу боліт Меотиди (Азовське море), зустріли тут болгар і викрали їх жінок і дітей. Серед захоплених знаходилися і дві дочки аланського князя Дула. Аланки стали дружинами Гунора і Могора і від цих шлюбів пішов угорський народ:

«Гігант Менрот після початку змішування мов увійшов в землю Евілат, краї якої в ті часи називали Персією, і там він зродив від своєї дружини Енети двох синів, тобто Хунора і Могора, від яких пішли гуни, або мадяри. Але кажуть, що у гіганта Менрота, крім Енети, були й інші дружини, від яких він зродив, крім Хунора і Могора, безліч синів і доньок. Ці його сини і їхні нащадки населяють край Персії, тілом і кольором вони схожі на гунів і лише промовою відрізняються трохи один від одного, як сакси і тюринги. Оскільки ж, однак, Хунор і Могор були у Менрота первістками, то відокремившись від свого батька, вони виселилися в окремі шатра.

Сталося в один із днів, що коли вони вийшли полювати в болота Меотиди, у пустельному місці перед ними з'явилася олениця, а коли вони стали її переслідувати, вона втекла від них. І позаяк вона зовсім зникла у них з очей, вони довго шукали її, але не змогли натрапити на її сліди. Однак, проходячи по згаданих болотах, вони побачили, що вони зручні для прокорму худоби. Потім вони повернулися до батька і, отримавши від нього дозвіл, з усім своїм майном вони переселилися в болота Меотиди, щоб там оселитися. Край же Меотида знаходиться по сусідству з Персією, їхньою батьківщиною. Звідусіль його оточує море, крім дуже вузького броду. Річок там зовсім немає, але травою, деревами, рибою, птицею і звірами вона рясніє. Вхід туди важкий і вихід — теж. Прибувши в болота Меотиди, вони нікуди не рухалися протягом п'яти років. На шостий рік вони вийшли і в пустельному місці випадково натрапили на дітей і дружин синів Белара, які залишилися в шатрах без чоловіків. Разом з їхнім добром вони швидко відвели їх у болота Меотиди. Сталося так, що серед дітей вони схопили двох доньок князя аланів Дули. Одну з них взяв у дружини Хунор, іншу — Могор. Від цих жінок ведуть походження всі гуни»[25].

Цей переказ повторюється у «Кепеш-хроніці» XIV ст. та інших пізніших джерелах[24].

Відомо, що заснована ханом Кубратом династія Дуло існувала і у болгар. Її походження навіть пов'язують з аланами та аланським етнонімом дул-ас, опираючись на ім'я найвідомішого з синів Кубрата Аспаруха, яке має давнє північноіранське походження й означає в перекладі 'світлий кінь'. Дослідники відзначають ім'я Дуло в сарматських написах, а прізвище «Дулата» — Дулаєви у осетинів існує дотепер. Збіг імені легендарного аланського князя з реальним осетинським фамільним ім'ям вельми прикметний. Аланське походження князя Дуло визнане в угорській історіографії[26][27].

Не заперечуючи зв'язку угорської генеалогічної легенди з гунським міфом про оленя, полювання на якого допомагає знайти нову батьківщину, угорські та осетинські вчені вказують, що даний сюжет відомий не тільки у гунів і оногурів, а й у аланів-осетинів. Дійсно, в осетинському нартівському епосі присутня барвиста розповідь про невдале полювання нарта Сослана на чарівного оленя[28]. У осетинів-горян нерідко заснування того чи іншого поселення пов'язується з оленем, якого ранить мисливець, і поранений олень приводить його до джерела або на якусь галявину, де мисливець обирає собі місце поселення[29]. Так, згідно з легендою, переслідуючи оленя, відкрив для поселення землі Устур-Дигорії родоначальник знатної родини Хаміцаєвих Хамица. Так само потрапляє в Дигорію Гагу, що заснував Доніфарс. Близькі легенди розповідалися і про заснування с. Ціміті і Донісар[30].

У IX ст. угорці покинули українські степи, просунулися далі на захід та осіли на території сучасної Угорщини. Існує версія, за якою певна частина аланських племен (так звані «кінні алани») пішла в Подунав'я разом з угорцями[29]. У недавньому минулому в низці місцин Альфельда зустрічалися ще аланські поселення, що відносилися до раннього середньовіччя. Як на одне з таких місць мешкання нащадків цих аланів вказують на невелике село Кендереш (кендер 'конопля', осет. ган) в Надькуншагу[31]. Дослідники також висували думка, за яким ім'я Арпада швидше аланське, ніж мадярське, ім'я його співправителя Курсан походить від осетинського Хур-зæнæг 'нащадок Сонця', і більше того, перший християнський король Угорщини, Іштван Святий, носив у язичництві, згідно з Тітмаром Мерзебурзьким (IV 59), ім'я Вайк, зіставне з осетинським уаиг 'велетень, велет'[32].

Доведено, що з іменем перших угорських князів, святого Іштвана і святого Ласло (XI ст.) пов'язаний культ святої чаші — характерна іранська ідея. У скарбниці династії Арпадів довгий час зберігали прекрасну золоту чашу, інкрустовану коштовним камінням. За описом вона точно відповідає чаші Хосрова, що зберігається в Парижі, і електровій чаші, знайденій у Сегед-Надьсекшош, у багатому гунському комплексі, що датується V ст., а також схожій чаші, описаній у легендах про короля Артура. Однією з чудесних речей, пов'язаних зі святим Ласло, є срібна чаша, що володіє магічними властивостями. Безсумнівно, всі ці чаші відповідають тим уявленням, які характеризували вже скіфів, а також персів-Ахеменідів. У персів царську владу небесного походження і царське сяйво — фарн — символізувала золота чаша. Ця сяюча чаша небесного походження була зображена на фресці церкви в Велемері, написаній у 1378 р. На вже загиблому розписі зображений святий Імре (син короля Іштвана), що сидить на коні і передає батькові, котрий також сидить на коні, чарівну чашу. Про таку ж святу чашу, прикрашену дорогоцінними каменями, чашу Грааля, писав Кретьєн де Труа: на королівському бенкеті дівчина-красуня вносить у залу чашу, оздоблену найпрекраснішими дорогоцінними каменями світу, сяйво яких затьмарює світло канделябрів. Немає сумніву, що вірування і звичаї, пов'язані зі святою і одночасно магічною чашею небесного походження, народилися в іранців і своїм корінням сягають скіфського або, найпізніше, ахеменідського часу, й уже звідти вони потрапили в Західну Європу через Карпатський басейн[33]. Ця священна чаша угорської династії, як і Святий Грааль, відповідає чаші Нартамонга (Уацамонга), чарівній посудині, яка відіграє важливу роль в нартівському епосі осетинів[34].

Існує припущення, що на «питному розі» Х ст. н. е. з Надь-Сент-Міклоша (Південна Угорщина) читається напис, що містить нібито назва Уацамонга[35]. У 1799 р. в селі Надь-Сент-Міклош (Nagy-Szent-Miklós ' «Великий Святий Миколай») поблизу річки Мароша був виявлений скарб із 23 золотих судин вельми витонченою роботи. Особливий інтерес представляють написи на них: три — грецького письма, а решта вісімнадцять, як доводив Георгій Турчанинов, виконані аланським листом. На його думку, написи витримані в історичних та діалектних змішаних дигорсько-іронський нормах осетинської мови. Дані дешифрування дають їхнім прихильникам підстави припускати, що в X ст. в Південній Угорщині зберігався стародавній сармато-аланський етнічний масив. Його вельможне панство і правителі, мабуть, під впливом аварів або булгар, сприйняли тюркський титул каганів. Населення вживало як дигорський, так і іронський діалекти осетинської мови, а можливо, говорило змішаною дигорсько-іронською говіркою. Подібного типу змішаний діалект — уалагкомський говір був зафіксований в Північній Осетії. На думку Турчанинова, відмінність між Надь-сент-міклошською аланською мовою і мовою сучасних осетинів-уаллагкомців — лише в тому, що в першій на дигорську основу мови накладаються іронізми, а в другій навпаки — первинна основа мови іронська. Також аланське населення Південної Угорщини Х ст. зберігало в масовій свідомості один із найдавніших сюжетів нартівського епосу — про чашу нартів. Як вважають прихильники дешифрування, алани Південної Угорщини були пов'язані з кавказьким світом і, можливо, мали у своєму складі представників інших етнічних спільнот. Крім того, вони були християнами. Як відомо, Szent-Miklós — святий Миколай був у той же час покровителем християнізованого алано-осетинського середовища на Північному Кавказі, в верхів'ях Кубані, де був знайдений аланомовний Зеленчукський пам'ятник із його згадкою[36].

Архієпископ зальцбурзький Теотмар (Дітмар) у своєму посланні від 900 р. відкидав і називав брехливим звинувачення мораван у тому, що баварці «разом з мадярами образили католицьку віру і принесли клятву за допомогою собаки або вовка, а також інших недостойних і язичницьких (простолюдних) способів і уклали з ними (мадярами) мир і що ми дали їм гроші, щоби вони пройшли до Італії»[37]. Подібні клятви побутували аж до нового часу у осетинів: так, наприклад, під час судового розгляду про крадіжки одним з найдієвіших засобів упізнання винного вважалося змусити підозрюваного переступити через запалену вовчу жилу і заприсягтися в невинності. Винний не посміє цього зробити, бо тоді його руки зведе, як корчиться на вогні вовча жила[38].

У свою чергу Теотмар звинуватив мораван у тому, що це вони протягом багатьох років укладали союз за вказаною вище язичницьким звичаєм і «саме вони взяли до себе чималу масу мадярів і за звичаєм мадярів повністю обстригли голови своїх лжехристиян». Звичай мадярів стригти повністю волосся був добре відомий у Європі. Його згадує як одну зі стереотипних етнічних ознак мадяр Регіно Прюмський: «Волосся своє вони зрізають ножем до шкіри»[39]. Осетини голили голову або носили дуже коротко стрижене волосся[40].

Цікаві відомості дає Регіно Прюмський, коли підкреслює мимохідь, що бретонці б'ються подібно до угорської кінноти. Бретонці зазвичай не доводять свою атаку до кінця, але після атаки повертають своїх коней, вони відрізняються від мадярів тільки тим, що останні пускають стріли, тоді як перші метають дротики. Далі він зауважує, що угорці ніколи не сходять з коней і не б'ються пішими[41]:

«Вони не можуть боротися впритул (з противником) у бойовому строю або захоплювати міста завдяки облозі. Б'ються на конях, і просуваючись назад, і відступаючи. Часто навіть вдаються до удаваної втечі. І не можуть довго битися. Втім, якби у них стійкість була такою ж, як сильний їх напад, то вони були б непохитними. Як правило, після жаркої сутички залишають битву, а трохи згодом повертаються з утечі в бій, і коли ти подумаєш вже, що переміг, тут ти і потрапляєш у смертельну небезпеку. Цей спосіб боротьби тим більш небезпечний, що він незвичайний для інших народів (етносів). Існує відмінність між способом вести бій у них і у бриттів, які використовують дротики: (мадяри) використовують стріли»[42].

Ці паралелі дослідники вважають наслідком того, що на бретонців вплинули алани, які мешкали в Армориці[41].

Регіно Прюмський стверджував, що мадяри, за чутками, «п'ють кров, серця людей, яких вони захоплюють, вони ділять на шматочки і пожирають їх ніби ліки»[43]. Анонім часу короля Бели визнавав, що народ мадярів «дійшов до такої жорстокості, що, як кажуть деякі історики, рухомий гнівом, їв людське м'ясо і пив людську кров»[44]. У міфології і обрядовості скіфів, массагетів і аланів людській крові надавалося важливе значення, їй приписувалися містичні властивості зцілення і фізичного відродження. Скіфський воїн, убивши першого ворога, пив його кров. Кров полонених приносили в жертву мечу бога війни. Массагетська цариця опустила голову свого ворога, перського царя, у бурдюк, доверху наповнений людською кров'ю. Середньовічні алани розірвали одного зі своїх знатних ворогів на частини і скуштували його крові[45].

За однією з версій, перші яси переселилися до Угорщини після походу великого князя Святослава у 965 р. на хозарів, ясів і касогів[46].

Згідно з Яном Ферентом, ще в XII ст. угорський король Ласло II взяв у полон невелику групу ясів і поселив їх між Тисою і Задьвою, а також хотів їх охрестити. Можливо, освоєння Ясшаґу ясами можна починати з цього невеличкого епізоду[47]. Павло Голубовський підмітив, що розміщення кунських (і яських) поселень мало на меті убезпечити кордон з Польщею і Руссю[48]. Тому цілком справедливим є припущення дослідників, що алани, котрі оселилися пізніше в тому ж Альфельді, цілком могли зустрітися там зі своїми родичами і навіть порозумітися з ними рідною мовою[49].

Алано-угорські взаємини поновилися після того, як в XIII ст. монголи розбили аланів і їхніх союзників половців (куманів), і частина їх переселилася на захід.

Історики вважають, що половці — куни в XIII ст. оселялися в Угорщині двічі. Згідно з магістром Рогерієм[50], уперше вони з'явилися тут у 1239 р. на чолі з ханом Котяном, який брав участь у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. на стороні русинів, а потім знову був розбитий монголами в 1238 р. Угорський король Бела IV, незважаючи на попередження великого монгольського хана не брати до себе втікачів половців, особисто урочисто зустрів Котяна і його орду на кордоні. Котян визнав королівську владу і обіцяв прийняти християнство. Однак незабаром угорські феодали, незадоволені зростанням політичного впливу половців і посиленням королівської влади, організували змову і вбили Котяна і групу половецьких неофітів. Після цього половці полишили Угорщину і пішли в район нижньої течії Дунаю[51].

Удруге половці з'явилися в Угорщині після відходу татаро-монголів в 1242 р. Цього разу вони міцно осіли тут. Точна дата другого поселення половців не встановлена, але в 1279 р. вони вже отримують привілеї від короля Ласло IV. Окремі історики приймають 1279 р. за дату поселення половців, але вона вкрай сумнівна: це дата оголошених королівських привілеїв, але не заселення половців, яке мало бути дещо раніше. Вчені мають підстави вважати, що остаточне розселення половців (і ясів) в Угорщині відбулося між 1242—1279 рр., швидше за все незабаром після 1242 р.

Чисельність половців-кунів і алан-ясів, які опинилися в Угорщині, може бути визначена лише приблизно. За даними Яна Ферента, у Котяна було 40 тисяч наметів (у такому разі кунів було не менше 100 тисяч чоловік). Однак деякі угорські фахівці з історії кунів визнають більш вірогідною цифру 40-50 тисяч чоловік. Що стосується кількості ясів, вона вказана Ферентом — 10 тисяч осіб, назване й ім'я яського вождя Качар Огала. Завдяки Рашиду ад-Діну відомо ім'я іншого аланського вождя Качір-укуле, який близько середини XIII в., тобто одночасно з вождем Качар Огала в Угорщині, разом з «еміром» кипчаків Бачманом вів партизанську боротьбу проти татаро-монголів у пониззі Волги і тут загинув. Обидва названих вище аланських лідера носять одне ім'я, мабуть, воно було популярним. У осетинів і зараз існує прізвище Хачірта — Хачірови[52].

Питання про території первісного розселення ясів в Угорщині також повинне розглядатися у зв'язку з питанням про розселення половців-кунів. Останнє спеціально вивчалося Андрашем Палоці-Хорватом: згідно з привілеями, даними Ласло IV, у 1279 р. їм був призначений верховний суддя «надор» (намісник короля) і відведена територія межиріччя Дунаю і Тиси по річках Кереш, Марош і Темеш. У даний час це землі комітату Бач-Кішкун — «основне місце поселення номадів-куманів, які розселялися по Угорщині». Андраш Палоці-Хорват локалізував на карті місцезнаходження семи кунських кланів у 1282 р.; сьомий клан, найбільш висунутий на північ по річці Задьва, — яський або язигський «алано-осетинського походження». Найближчими сусідами ясів виявилися куни клану Улаша, які освоїли район на схід од Сольнока з центром у Карцагу.

Як видно, від самого початку розселення в Угорщині алани (по-угорськи яси) зайняли свою нинішню територію, що отримала назву Ясшаґ, адміністративним центром якого згодом стало м. Ясберень. Оселившись у 40-х роках XIII ст. в Угорщині куни і яси ніби продовжили функції федератів, зобов'язаних за отримані землі і королівські милості нести службу з охорони кордонів — картина, яка спостерігалася ще в римській Паннонії. Ця порівняно невелика рівнинна територія, зрошувана тихими річками Задьва і Тарна, стала основною етнічною територією угорських аланів-ясів, що забезпечила їхнє багатовікове існування. Тут розташувався головний масив яських селищ, що виникали одне за іншим: за наявними даними найбільш давніми є села Ясладань (з 1067 р.), Аллатіан (з 1212 р.), Яношхіда (з 1283 р. під назвою Szentkristof), Ясароксаллаш (з 1356 р. під назвою Arukmelleke), Ясберень (з 1357 р. під назвою Beren), Ясіакохалма (з 1357 р.), Ясапаті (з 1391 р.), Ясалсосентдьйордь (з 1399 р.), в 1433 р. з'явилися великі села Ясдожа і Ясфенісару, в 1458 р. Ясболдогхаза, у 1466 р. Ясіван. В даний час на території Ясшаґу є 16 населених пунктів, у назві яких міститься етнічний формант «яс».

У той же час окремі групи ясів оселилися за межами Ясшаґ, про що свідчить топоніміка, що приводиться угорськими дослідниками. У таких випадках алано-яська основа іноді супроводжується тюркським суфіксом множинності -lar: Eszlar, Oszlar, Azlar, Azalar; Дюла Месарош, з посиланням на 3олтана Гомбоца, вказує на 7 таких назв у різних районах Угорщини). Ці топоніми зустрічаються в комітаті Сабольч у Тітті, десь на 10 км південніше Токаю, тобто в сучасній північній Угорщині, в комітаті Боршод, десь за 50 км на південний захід від вищеназваної місцевості, в комітаті Пешт між Тисою і Дунаєм, два в комітаті Шомодь на південь від озера Балатон, у старій Південній Угорщині, десь за 30 км на південь од Темешбурга, в комітаті Ноград у північній Угорщині. Дюла Немет зазначає, що «скрізь, де є куманські поселення, ми можемо зустріти також яські поселення». Два яські села Ясфалу існували поза Ясшагом: одне в комітаті Комаром, десь за 18 км на схід від Ершекуйвара, інше в районі Піліша за 20 км на північний захід Будапешта. «Місцевістю з яським населенням був Удол (Wdol 1347/1364) в комітаті Барш, недалеко від Селіца», — свідчить Дюла Немет. Звідси можна зробити висновок, що, поряд з районом компактного розселення ясів у Ясшаґу, мало місце і їхнє дифузне розселення у багатьох інших районах Угорщини[53][54].

Відомі й інші поселення аланів по сусідству з Угорщиною: в Молдові (місто Ясси на річці Прут, угор. Jasz-vasar 'Яський ринок', києворуськ. Ясский торг), а також у прикордонних із Візантією землях. В 1365 р. король Людвіг I передає правителю Угорщині Міклошу Конту взятих у полон аланів із їхніми родинами й майном, з дозволом поселити їх в Угорщині. Тому можна припускати, що окремі групи аланів могли потрапляти в Угорщину незалежно від куманів[55].

Крім того, не виключена можливість того, що окремі групи угорських ясів могли переселятися у зворотному напрямку — із заходу, на схід, за межі сучасної Угорщини. У зв'язку з цим великий інтерес становить походження назви населеного пункту Ясиня, розташованого на території українського Закарпаття. У довідковій літературі зазначено, що вперше це поселення згадується у документі, датованому 1555 р. Там мова йде про те, що село Ясиня належить угорському феодалу Драгфі. Тому, якщо виходити з того, що східні слов'яни, як і угорці, називали аланів ясами, то можна припустити, що угорці могли переселити аланів-ясів з Альфельда в Закарпаття, яке тоді належало ім. Саме це могло відобразитися в топонімії[56].

Оскільки немає прямих даних про спільне переселенні ясів і кунів до Угорщини, питання це довго дискутувалося в угорській літературі. Автор ХІХ ст. Іштван Дяфраш, наприклад, вважав таке переселення найвірогіднішим, інший дослідник, Дьйордь Дьйорффі, навпаки, схилявся до факту неодночасного переселення ясів і кунів. Вважали також, що через нестачу джерел складно вирішити і питання про території первісного заселення ясів. Деякі автори гадали, що сучасна територія ясів була початковим місцем мешкання їхніх предків, що останні влаштувалися спочатку поза Ясшаґом, в інших місцях Альфельда, а потім вже переселилися сюди.

Такої точки зору дотримувався Дьйордь Дьйорффі, стверджуючи: «Якщо виникає питання, що якась територія Угорщини була тією, на якій жили до переселення в Ясшаґ, крім просторів Пілісша, то ми можемо думати, що це була місцевість між Темешем і Нижнім Дунаєм»[1].

Акумуляційні і інтеграційні процеси давньоіранського населення Угорщини підготували ґрунт і зумовили напрямок яської міграції XIII ст., і заперечувати таку спадкоємність немає ніяких підстав. Але в угорській літературі висловлена й інша точка зору: пізніші яси генетично пов'язуються з сарматським племенем язигів і таким чином реконструюється континуїтет (безперервність) історичного розвитку ясів Угорщини з середини I ст. н. е. Зокрема, подібні побудови знаходяться в роботі Калмана Рушваї «Походження і мова ясів»[57]. Справедливо зазначаючи, що яси говорили аланською мовою, належною до іранської гілки індоєвропейської мовної сім'ї, і їхніми «родичами» є скіри, парфяни, перси, осетини, Калман Рушваї пише, що предки ясів алани жили на півночі Кавказу вже у VII ст. до н. е., що під натиском гунів у II ст. до н. е. аланське плем'я ясів рушило на захід, а за ними надійшло плем'я роксоланів. Плутанина і помилки в хронології тут очевидні: алани не предки ясів, бо «яси» — руська назва самих аланів; аланів не існувало в VII ст. до н. е., як і гунів у II ст. до н. е., тощо. Автор змішує язигів з ясами, пропонуючи лише відокремити «ранніх» ясів (язигів) від «пізніх»[58]. Але приналежність тих і інших до кола давньоіранських племен і фонетична близькість етнонімів «язиги» і «яси», відзначена в українській, російській і європейській історіографії, ще не дає підстав їх ототожнювати, тим більше, що хронологічно яси від язигів відмежовані тисячоліттям. Далі Рушваі наводить карту Птоломея (II ст.) і назви восьми міст, поміщених на ній і заснованих, нібито, ясами, за винятком Абієти[59].

Сумнівність цих побудов вже відзначалася дослідниками. Як вони вважають, мова може йти про картину, близьку до континуїтету, та з деякими хронологічними перервами; історія власне угорських ясів починається лише з 30-х років XIII ст.[60]. Одначе комплекс письмових джерел, археологічні дані, епіграфічні пам'ятки й графіті, дані лінгвістики, що відносяться до різних епох, дозволили історику Анатолію Ісаєнкові зробити аналогічний висновок про практично безперервне існування північноіранського населення на Нижньому і Середньому Дунаї, а також в межиріччі Дунаю і Тиси. На його думку, протягом двох тисячоліть це населення постійно поповнювалося за рахунок родинних міграцій з Поволжя, Причорномор'я і з Північного Кавказу, а середньовічна міграція XIII ст. аланів-ясів разом із тюркомовними кунами (вони ж кумани, половці, кипчаки) — всього лише епізод у довгій серії пересувань, в процесі яких кінні маси кочівників переміщалися зі сходу на захід, час від часу досягаючи меж Румунії, Угорщини, Австрії та інших країн Європи[61].

Яси, що мігрували в Угорщину разом з половцями, становили чисельну меншість і якийсь час в джерелах не відділялися від половців-кунів. Перша їхня згадка в письмових джерелах як «…ancille sue empticie nacione Jazonice Elysabeth nominate» — латинський еквівалент етноніма «яси» — належить до 1318 р.[55]. З початку XIV в. кунсько-яські відносини характеризуються поступовим ослабленням влади кунів і дедалі більшою самостійністю ясів. На це, зокрема, вказує грамота короля Карла Роберта, дана в 1323 р. 18 ясам про їхнє звільнення від влади синів якогось Кеверге. На думку Ласло Сабо, Кеверге був куном. Влада куна Кеверге і його синів над ясами була пов'язана з тим, що, згідно з однією із грамот короля Ласло IV, куни повинні були жити не в наметах (юртах), а в будинках, як християни, і наприкінці XIII ст. у грамотах з'являється вираз «християнські куни», але на початку XIV в. цей вираз зникає, а з 1347 р. знову з'являється визначення кунів як «ті, що живуть у наметах», тобто провадять кочовий спосіб життя. Алани-яси, як відомо за східноєвропейськими матеріалами, давно вже були осілими землеробами і, ймовірно, продовжували свої землеробські традиції в родючому Ясшаґу. Можливо, що причина конфлікту 18 ясів із синами Кеверге укладена саме в цій специфіці відносин кочівників і хліборобів, де хлібороб завжди прагне звільнитися від залежності від кочівника.

У грамоті 1323 р. наводяться як імена згаданих 18 ясів, так і імена їхніх батьків, загалом 30 імен, що становлять науковий інтерес. Яські імена в українській транскрипції: Ларсан син Зокана, Івахан син Фурдуха, Яколус син Кешкене, Хареф син Амбултана, Деметрус син Пубула, Стефаніус син Бегзана, Паулус син Мокзуна, Андреас, Хакан, Захарас і Георгіус, Деметрус син Курмана, Гурз, Арпан, Андреас сини Звагана, Задух син Колхена, Георгіус син Мадьяра, Петрус син Хомоза.

Згадані яські імена ще підлягають ретельному філологічному аналізу, який дозволить витягти з них додаткову історичну інформацію[68]. Торкаючись походження імен, Володимир Ламанський писав, що «з них, за винятком Мадьяр, якщо не всі інші 19, то принаймні значна їх більшість, не тюркського, а іранського вигляду й характеру»[69], з чим солідарний Ласло Сабо. Борис Калоєв порівнює такі імена ясів, як Безган, Пубула, Ларса, Закан, Макзун, Гурзо, Арпан, Задухи, Зваган з тими, що зустрічалися у осетинів-єрашті Моздокського району Північної Осетії, вихідців з Дигорської ущелини, на початку XIX ст., — Гуіман, Гога, Гола, Дибан, Балі, Гуджі, Бурс, Гіца, Егон тощо. Причому цим переселенцям давали два імені: своє і церковне — Димитрій, Павло, Андрій, Захар, Георгій, Петро та інші, що зустрічаються серед розглянутих яських імен і характерні для імен східного (православного) християнства[68]. Ламанський справедливо звернув увагу на те, що 10 ясів мають християнські імена Димитрій, Стефан, Павло, Андрій, Захар, Георгій, Петро, причому ці імена більш типові для східних (православних) християн, аніж для західних (католиків)[69]. Оскільки половці-куни на початку XIV ст. в основному ще були язичниками, яські християнські імена не могли бути запозичені від кунів і залишається припускати, що християнські імена ясами були принесені зі Східної Європи, де вони і познайомилися з візантійським християнством до навали монголів.

Королівська влада, даючи звільнення групі ясів від влади кунів, переслідувала при цьому і власні цілі. Відомо, як посилилося політичне значення половців-кунів у другій половині XIII ст. Коли куни відтіснили угорських вельмож від королівського двору, перебували найближчими радниками королів і брали участь у вирішенні державних справ, а син Бели IV Стефан одружився з однією з дочок хана Котяна. Піднесення прибульців-кунів викликало гостре невдоволення угорських феодалів, підтримуваних римським папою. У цих умовах королівська влада була змушена лавірувати. Переважання половців у внутрішньополітичному житті Угорщині стало скорочуватися після подій 1290 р., коли група половецьких князів організувала змову, убила короля Ладислава і сама була страчена. Не дивно, що яси виходять на історичну арену Угорщини незабаром після цих драматичних подій, а потім починають отримувати від влади пільги і привілеї. Король задовольнив прохання 18 ясів, дозволив їм самим обирати собі суддю, а також дав ясам право проходити військову службу в королівських військах. Карл Роберт дозволив ясам битися під своїми знаменами[70].

Історики, аналізуючи ці відомості, бачать у грамоті вагомий документ, що свідчить про феодалізацію ясів. Автономія кунів в Угорщині гарантована грамотою короля Ласло в 1279 р. Верховним суддею кунів названий на ній народ («заступник» короля), який повинен був вирішувати спірні питання, що виникали між кунами і рештою населення країни; внутрішні ж справи вирішувалися їхніми власними ватажками. Всі грамоти, де згадуються куни, повідомляють про сім родів кунів, причому серед них немає відомостей про ясів, тоді як безсумнівно, що останні вже мешкали там і брали участь у військових походах на боці короля. Про хоробрість і мужність ясів грамоти мовчать, говорячи тільки про подвиги кунів. Отже, яси виступали під проводом кунів. Угорцям, котрі не володіли мовою кунів, не було відомо, зі скількох і яких саме етнічних елементів складалися куни, що прийшли зі сходу.

Згадані 18 ясів просили про те, щоб їх перевели в розряд королівських служивих людей. Цілком ймовірно, попередньо вони були підпорядковані у військових походах кунам. Адже куни самі служили угорським феодалам, неодноразово брали участь у їхніх походах. У грамоті 1323 р. йдеться про те, що сини Кеверге тримали ясів у підлеглому становищі. Після того, як король звільнив їх з-під влади синів Кеверге, яси змогли обрати собі суддю, тобто надалі роль судді виконував уже не родоначальник. Деякі історики вважають, що ця грамота не відображає початку загального процесу феодалізації, оскільки немає інших аналогічних документів, а про існування родової організації і про кочовий спосіб життя ясів джерела згадують ще довгий час. Ім'я Кеверге — кунського походження. Назви семи кунських родів відомі. Коли виникають кунські «сьоки» (адміністративна одиниця) всередині округу, їх теж стає сім. Один з таких сьоків знаходився саме в центрі розселення ясів — у Ясберені. У 1339 р. цей центр і сьок стали вже рівними з кунськими сьоками і, таким чином, можна зробити висновок, що яси і раніше мали свій самостійний рід, але він був підпорядкований, на думку істориків, кунам. Те, що на території Ясшаґа мешкали куни, — безсумнівно; про це свідчить топоніміка. Куни підпорядкували собі ясів. Судячи з згаданої грамоти, яси виступали спільно: 18 ясів були представниками околиці Берені. Вони отримали привілеї від короля як певний народ (етнос), який і раніше служив королю, але був підпорядкований іншому народові — кунам. У грамоті підкреслюється їхня етнічна приналежність. Як суспільний прошарок яси в жодному разі не отримали б таких привілеїв. Вони вміло скористалися відповідним історичним моментом — початком процесу зміцнення на престолі влади короля Карла I, який прагнув обмежити певною мірою владу кунів.

В 1301 р. єдиною його опорою проти феодалів були куни. Вони не хотіли, щоб угорський престол зайняв чеський герцог і неодноразово робили військові походи проти чехів. В 1317 р. куни підтримували супротивника короля Карла І Копас. Боршу. Пізніше влада кунів стала зовсім небажаною для короля, і коли він отримав остаточну перемогу над феодалами, то грамотою 1323 р. обмежив владу кунів. Доти, як видно з вищевикладених фактів, у внутрішні справи кунів королі не втручалися. Припускають, що протиставлення кунів і ясів було навмисним кроком з боку короля[71].

Через десятиліття, приблизно в 1333—1334 рр., з'являється згадка про першого відомого ватажка ясів Шандора. З цього свідоцтва ми дізнаємося, що його слуга Пал Секей поскаржився управителю області Сольнок на куна, на ім'я Іштван, який вкрав у нього речі. Яс Шандор згадується також в грамотах 1335 р. у зв'язку з тим, що він разом зі своїм озброєним слугою входив до королівського оточення у Вишеграді[72].

Всі ці грамоти, однак, не вказують місця мешкання ясів, які згадуються в них. Вважають, що яські (аланські) поселення знаходилися на північному сході від Буди, на кордоні областей Піліш і Естергом. Джерела вказують на розташування яських поселень і поза Ясшаґом, далеко від нього, в землях Комаром, Ноград і Барш, ближче до королівського двору, Дьйордь Дьйорффі вважає, що територія між Темешем і Нижнім Дунаєм також належала до числа ранніх яських поселень; одним із доказів цього, за його словами, є те, що назва місця Моксонд (1370: Moxond), що знаходиться тут, збігається з однією із яських назв (Mokzun), мешканці якого в 1323 р. мали певні привілеї[72].

В 1339 р. центр Ясшаґа місто Ясберень і його сьок (адміністративна одиниця) стали рівними з кунськими сьоками. До кінця XIV ст. у ясів з'являється невідомий раніше соціальний термін «капітан» (Sandrini capitanei Jazinorum). За словами дослідників, точне значення цього терміна досі неясне, але ясно, що термін «капітан» не пов'язаний зі структурою угорського суспільства і вживався на позначення вождів родів і племен. Дослідники звертають увагу на одночасну поява терміну «капітан» і у кунів (у грамоті 1347 р.) і роблять висновок про значну соціальну диференціацію кунів і ясів, коли знатні і незнатні протистоять один одному[70].

У цьому зв'язку варто згадати лист Лайоша Таранто про те, що король Лайош Великий у боях за Неаполь не дбає про куманів і «про інших язичників», яких він привів з собою. Під «іншими язичниками», на думку вчених, потрібно мати на увазі ясів, які в грамотах звичайно згадуються разом з куманами[73].

Поселення ясів на території сучасного Ясшаґа (у минулому Пілісше) згадуються в 1361 р. у зв'язку з тим, що жителі яського села Арак, поряд із іншими поселеннями ясів, користувалися пасовищами в передгір'ях Матри. До числа так званих ранніх поселень на цій же території джерела відносять поселення Апаті (нині велике село Ясапаті) і нині не існуюче Надь (відоме з археологічних розкопок — Надьсаллаш), засновані в 1391 р. Однак, судячи з надьсаллашських археологічних знахідок, яси облаштувалися в Ясшаґу набагато раніше, ніж вказують джерела, у період не пізніше кінця XIII — початку XIV ст. Серед цих знахідок, крім безлічі предметів матеріальної культури, характерних для ясів, є сліди фундаментальних будівель, що належали тільки осілому хліборобському населенню[74].

Вважають, що процес формування яського населення в долинах річок Задьва і Тарна завершився в XV ст. Існує й інша точка зору (Дьйордь Дьйорффі), за якою цей процес закінчується не у XV ст., а в середині XIV ст. Питання про час остаточного завершення процесу заселення ясами нинішньої території розглядається і в роботах Ласло Сабо, який закінчення цього процесу пов'язує з роком отримання ясами незалежності (1323 р.). З цього часу, вважає він, склалося компактне поселення ясів в місцевості Пілісше, яка, за його словами, тоді ж стала іменуватися Ясшаґом. Це твердження вченого обґрунтовується джерелами, що вказують на формування тут протягом століть яських поселень: Ясланд, Яношхіда (1283), Ясарок-саллаш (1356), Ясберень (1357), Ясапаті (1391), Ясалсосентдьёрдь (1399), Ясдожа (1433), Ясфенісару (1433), Ясіван (1466). Деякі з них наприкінці XV ст. перетворилися на великі селища — Ясберень, Ясапаті, Ясдожа тощо.[75].

В 1458 р. яси і куни мали свої адміністративні органи (сьоки), що розташовувалися в Ясберені, вважалися самостійними, користувалися особливими привілеями, в той час як їхні сусіди — угорські селяни — відбували панщину, платили численні податі на користь своїх поміщиків. У тому ж році король Матяш, великий реформатор і просвітитель, дав вказівку королівському суду здійснювати керівництво економічними, адміністративними, військовими справами ясів і кунів[68].

Ясам були надані привілеї, якими вони користувалися до 1848 р., а автономні права області Ясшаґ були скасовані лише в 1876 р.

Наприкінці XIV ст. почалися зіткнення угорців з турками на Балканах, але опір балканських держав рятував Угорщину від турецьких вторгнень. У битві на Косовому полі в 1389 р. турки завдали поразки військам Боснії, Сербії, Болгарії та Волощини(у битві брав участь і угорський загін). Після цього турки вперше вторглися в південну Угорщину. Почалася важка боротьба угорців з турецькими завойовниками, подальша доля Угорської держави залежала від результату цієї боротьби.

Альфельд, частина якого становив Ясшаґ, став ареною турецької агресії. Перший турецький похід в землю ясів відбувся в 1536 р., унаслідок чого область була сплюндрована, а населення, що залишилося, стало концентруватися в Ясберені. Тут і в 12 яських селах в 1550 р. було переписано 752 родин, з них 437 родин мешкало в Ясберені. Після турецької навали 1552 р. на території Ясшаґа в 1572 р., за неповними даними, жило вже 1049 сімей. Це пояснюється тим, що з інших областей рівнини до Ясшаґу прийшла безліч людей. Але, на жаль, податковий перепис (дефтер) 1550 р. є не зовсім точним. Достовірно лише те, що стосується м. Ясберень. Оскільки раніше угорському королеві місто і пов'язані з ним 12 сіл разом платили данину щороку, а дану форму турки зберегли, то не потрібно було точно вказувати число родин у кожному селищі. При проведенні дефтера 1550 р. було зареєстровано низку прізвищ яського або кунського походження, серед яких відзначаються Куча, Баксан, Шабуран, Барла, Гарган, Гога, Дурган, Бакатор, Бало, Бодон, Бодор, Бузган, Карачон, Кашкан, Олан (алан, на думку філологів), Тар, Токан. Фамільні імена Куча, Баксан, Барла, Карачон, Тар мають семантичні та фонетичні аналогії на Північному Кавказі. Фамільні імена з суфіксом «-он», як вважають дослідники, мають алано-яське походження. Ласло Сабо відзначає також прізвища, що явно вказують на яське походження їхніх носіїв (Яз, Яс) і побутували поза Ясшаґом на території північної Угорщини.

Більшість прізвищ жителів Ясшаґу має угорський вигляд, але це не означає, що носії даних прізвищ за походженням не були ясами: поступово вони змінили прізвища. Етнічне походження в XVI ст. ще жваво зберігалося у свідомості ясів. Оскільки в різних селищах зустрічалися абсолютно ідентичні прізвища, і на додачу у великій кількості, необхідно було вдаватися до різних прізвиськ, щоб відрізнити їх один від одного. Дещо пізніше замість колишніх прізвищ стали вживати тільки ці прізвиська, а прізвища поступово зникали. Так могли зникнути й яські прізвища. Ці «прізвиська» часто служили визначниками родів. Усередині родів були великі і малі родини. Аж до XV ст. зустрічаються лише односкладові імена, двоскладові є дуже рідкісними, і носії їх зазвичай виконували певну суспільну функцію. В цей же час феодальні відносини окреслилися і в Ясшаґу. Колишні родові володіння розбилися на сімейні, успадковувані певною родиною. Дещо пізніше у зв'язку з сегментацією родин таких прізвищ стало дуже багато, а їхнє відношення один до одного вже не мало значення. Необхідно було «придумати» нові прізвища, які могли б висловити нові відносини. У цей час могли зникнути яські прізвища, що існували ще в XIV ст. Дуже цікаво, що угорські прізвища, незважаючи на їхнє переважання в селищах, не мають стількох варіантів, скільки їх мають прізвища яського типу. Це також свідчить про походження нових угорських прізвищ. До 1550 р. мешканці Ясшаґу ще зберігали свою етнічну єдність, хоча більшість прізвищ стали угорськими. У цей час відбувалися суспільні зміни, й зміни у сфері прізвищ були пов'язані саме з цим. Після 1550 р. турки винищували населення Ясшаґу, але незважаючи на це, навіть скептики, такі, як Ференц Фодор, вказували на цілу низку родин, які зберегли яське походження.

За народними переказами, яси дбали про самооборону, не покидали своїх сіл і, подібно до інших угорців, не йшли, рятуючись від турків. Пішовши зі служби з королівських військ, які розпалися, вони охороняли свої селища від турецьких та місцевих грабіжників. Це положення поділяють і угорські дослідники. Тим не менш і ясів не оминула страшна кривава навала турків, руйнування ними історичних і культурних пам'ятників, осквернення церков, перетворення їх на стайні. У Ясшаґу показують кілька таких храмів, в тому числі монастир с. Яношхіда, де, за хронікою, до приходу турків мешкали ченці, котрі поширювали серед ясів католицьку віру. Турки завоювали Ясшаґ в 1552 р. і побудували фортецю в Ясберені. Місто платило данину султанові, але перебувало у кращому становищі, ніж інші поселення Ясшаґу. Різними привілеями населення залучалося назад в Ясберень і він зростає: на лівому березі Задьви виникає католицький район міста Ясварош, на правому — протестантський Мадьярварош. Цей поділ відноситься до XVI ст. Найбільш критичний період в житті Ясшаґу настав після взяття турками Егера в 1596 році, коли Ясшаґ майже спорожнів, а адміністративно був включений в Егерський турецький вілайєт. Біженці з Ясшаґу розселяються серед хайду в Північно-Східній Угорщині і в фортеці Фюлек. В 1608 р. яси присутні на коронації Матяша II Габсбурга під своїм прапором. Отже, хоча яси під час турецького завоювання і зазнали великих втрат, вони не були винищені і збереглися як етнографічна група. Цьому питанню присвячено дослідження Ласло Сабо, який показав, що незгадування Ясшаґа в письмових джерелах 1599—1608 рр. аж ніяк не свідчить про загибель його населення і наступній заміні його іншим населенням (як думали окремі вчені). Як вважає Ласло Сабо, яське населення не загинуло, а прийняло й асимилювало нових поселенців, прищепивши їм свою культуру, «яси зберегли велику роль у формуванні вигляду району та народу, що його населяв, не тільки по крові і антропологічно, а й з точки зору культури»[76][77][78].

Доба панування турків, а особливо час після вигнання їх із Угорщини вважаються періодом масового осідання в яських селах нових прибульців ззовні, що значно прискорило процес асиміляції ясів угорцями. Після 1608 р. як надор (намісник короля), так і турецький султан вмовляли населення повернутися на свої колишні місця; поміщики відпускали тих, хто тимчасово пішов з Ясшаґу або Куншаґу. Багато кріпаків знайшли притулок на території Ясшаґу в XVII—XVIIІ ст. Вони часто змінювали свої прізвища і таким чином ховалися. Серед кріпаків-біженців було багато старих парубків, які не мали власності. Частину їх складали палоці, які пішли з великих сімей, що їх гнобили, й вступили у шлюбні зв'язки з ясами. Вони ставали повноправними мешканцями селищ, і громада боронила своїх нових членів. Ласло Сабо, розглядаючи це питання, вважає, що іммігранти асимілювалися ясами. Прибульці розселялися некомпактно, тому вони не робили помітного культурного впливу на ясів[79][80].

Вважають, що турки були відносно лояльні до ясів і особливо кунів, знаходячи спорідненість з ними за мовою. У турецьких документах є маса листів жителів Ясшаґа, особливо Ясберень, адресованих властям і вимагали вжиття заходів проти грабежу і розбою, в яких брали участь не тільки турецькі солдати-розбійники, а й угорці. Тому турецькі і королівські влади повели спільну боротьбу проти цього широко поширеного явища. В 1617 р. паша Егера, куди входив адміністративно і Ясшаґ, видав розпорядження, за яким мешканці яських сіл мали право затримувати і передавати злодіїв-угорців кадію або королівським властям. Як випливає з цього документа, турки дозволяли судити злодіїв і навіть страчувати. В 1640 р., наприклад, вони вперше стратили таких грабіжників-угорців, а в 1651 р. так само вчинили з крадіями-турками[81].

Сформовану під час окупації обстановку розбою і грабежу в Ясшаґу, як і по всій країні, наочно характеризує лист від 2 липня 1640 р. мешканців Ясберені на ім'я сина Хасана Алі, кадію м. Хатвані. У ньому, зокрема, говориться: «З ворожої країни в наше місто і довколишні села приходять гайдуки і розбійники, крадуть у нас коней, одяг та інші речі. У нас є ціла низка указів про те, що ми маємо право затримувати злодіїв і з дозволу мірліва розіп'яти або стратити їх у тому селі, де ми їх спіймали. Нещодавно ми затримали трьох ворожих солдатів за крадіжку і хочемо їх стратити. Просимо надіслати рішення суду про те, що ми маємо на це право за законом». Зазначена ситуація — поширене явище не тільки в Ясшаґу — була наслідком загального занепаду тут економіки, розрухи, зубожіння населення. Головні галузі господарства (землеробство, скотарство) ясів і кунів були сплюндровані, втрачено багато домашніх промислів і ремесел, пов'язаних із ними. Неозорі простори Альфельда прийшли в запустіння.

Однак незабаром турки, зрозумівши вади своєї політики, стали заохочувати розвиток у кунів їхнього традиційного заняття — скотарства, головним чином розведення великої рогатої худоби, а у ясів — землеробства і виноградарства. Характерно, що з метою економії зерна турки, як свідчить документ від 20 червня 1640 р., заборонили ясам варити навіть їхній традиційний напій — пиво. У період турецького панування яси, як і куни, перебували під подвійним податковим пресом — короля і турецьких окупантів, сплачуючи їм натурою і грошима. Так, в 1558 р. жителі 14 яських сіл поставляли королівському двору 1 200 кварт (1 кварта становить 20-25 кг) пшениці, стільки ж ячменю, дещо менше проса, певну кількість вершкового масла, сиру, 10 голів забійної худоби, а також сплатили 400 форинтів. Зрозуміло, це не було межею. Кількість перерахованих обкладань з волі короля могло змінюватися, але тільки в більшу сторону. І тим не менше вони не йдуть у жодне порівняння з тими поборами, яких вимагали турки. Не обмежуючись податками, вони, крім того, штрафували ясів з усіляких приводів, змушуючи нести різні додаткові повинності. Про це говорять адресовані окружній турецькій владі численні скарги ясів на свавілля і беззаконня місцевих ставлеників — кадіїв і емінів.

Одна з таких скарг: вона складена в червні 1575 р. на ім'я Будайського дефтердара (начальника), яси скаржаться на свавілля свого еміна, що бере податі навіть за право поховати померлого, не рахуючись з можливостями його сім'ї. «Якщо раніше, — пишуть вони, — ми ховали за своєю старою традицією, то тепер повинні брати дозвіл на це від еміна, виплачуючи йому 32 акче. Якщо помирає бідна людина, ми ходимо по домівках села і збираємо гроші, щоб сплатити цю суму». Певну плату брали і за право отримання спадщини. Поряд з цим яси зобов'язані були виконувати безліч повинностей на користь еміна, не передбачених законом турецької влади. «Наш емін, — скаржилися яси турецькому чиновнику, — силою змушує нас працювати на себе — сіяти, жати, молотити, косити сіно, сушити і возити його. Він бере з нас податки з дров і сена. Кроме того, він бере з нас більше грошей, ніж встановлено вищим начальством». Широко, як вказувалося, була поширена система штрафів, введена турками в Ясшаґу. Вони бралися місцевими чиновниками по всяких приводів, часом не передбачених, ніякими законами. У цьому відношенні дуже характерно припис султана Мехмеда IV від 5 листопада 1668 р. кадію Егера, в якому, зокрема, говориться: «Я отримав від мешканців Ясберені заяву: „Якщо хто-небудь на території міста або на своїй земельній ділянці з власної необережності впаде з дерева, коня, осла, воза чи даху, потоне або згорить, помре від блискавки або тому, що на нього впала стіна, тощо… під цим приводом з нас беруть виру (штраф) у розмірі 7000-8000 акче … Перевірте і доповісте. Це порушення моїх раніше виданих указів, які забороняють подібне“. Згідно з іншими документами, еміни стягували мита без доведення вини, з власної волі, постійно підвищували їхні суми, обкладали ними осіб, причетних до участі у бійці, кровної помсти, крадіжці тощо, а також сім'ї померлого і засуджених до страти.

У той же час майже 150-річне панування турків не могло не залишити в пам'яті народній чимало кумедних і комічних випадків, що передавалися з покоління в покоління, вперше записаних і виданих класиком угорської літератури, ясом за походженням Ференцом Морою. Ця книга користується великою популярністю особливо серед молоді. Ці епізоди яскраво характеризують спосіб життя турецьких агресорів, їхні взаємини з місцевим населенням. Зокрема розповідають, що угорські та турецькі священики настільки здружилися між собою, що сидячи в шинку, пили спочатку за Магомета, потім за католицьку церкву.

Таким чином, яси, як і всі інші угорці, пережили найтрагічніший період своєї історії, зберігши в той же час, на відміну, наприклад, від кунів з Кішкуншагу, свою самостійність і місця поселення, чому значною мірою допомогли прояви ними їхнього „яського характеру“- войовничого духу. Проте у період тривалого турецького панування яси втратили рідну мову, мабуть унаслідок великого припливу населення, і „обугорилися“, зберігши в той же час багато своїх етнічних рис побуту і культури[82]. В 1640 р. турецький мандрівник Евлія Челебі заявив, що мадяри, серединні мадяри, трансильванські мадяри і сіге (секеї) походять від персів[83].

Язиґія-Ясшаґ (світло-фіолетовим кольором) у XVIII ст. у складі Габсбургського Королівства Угорщини.

Турецька агресія, яка відбулася на початку XVI ст., забрала життя мільйонів угорців, не пожаліла вона і ясів і кунів. Особливо сильно була спустошена область Кішкуншаґ, де майже не залишилося жителів. Після вигнання турків сюди в першій половині XVIІІ ст. поряд з кунами стали переселятися і яси з Ясшаґу. Переселення ясів продовжувалося і в наступний період. У результаті в Кішкуншаґу облаштувалося понад 40 тис. ясів, які населяють нині десять великих сіл (міст) і безліч хуторів. Селища ці відомі під такими назвами: Кішкундорожма (1717 р. заснування), Кішкунмайша (1743), Кішкунфеледьгаза (1743), 1852—1880 рр. заснування: Керекадьхаза, Лайошміже, Ладоньбене, Язкараене, Кочшер, Кара, Яссентласло[84].

До кінця XVI — початку XVIІ ст. завершилося феодальне закріпачення угорських селян. Але в Ясшаґу великого землеволодіння не було, яси залишалися особисто вільними, що і відображено в документах („szabad kun“, „szabad jasz“). У цьому чималу роль зіграли їхні привілеї — яси постачали уряду воїнів. У грамотах вони нерідко іменуються „шляхетними ясами“. Але 11 січня 1702 р. ці королівські пільги були втрачені: Ясшаґ і обидва Куншаги (Великий і Малий) були продані імператором Ліпотом Тевтонскому лицарському ордену за 500000 рейнських форинтів. Почалася тривала боротьба ясів і кунів за свободу і повернення привілеїв.

В 1703 р. в Угорщині спалахнула національно-визвольна війна проти австрійського панування під керівництвом Ференца Ракоці. Природно, що волелюбні яси і куни взяли в ній активну участь. Не обмежуючись виплатою великого річного податку, управління Тевтонського ордену хотіло запровадити в Яскуншагу велике поміщицьке господарство і насадити тут насильно феодальні відносини. Яси і куни, що посилалися на минулі свободи і давні привілеї та бажали звільнитися від тяжких повинностей, одними з перших приєдналися до повстання Ракоці. Військові загони ясів і кунів брали участь у боротьбі до її закінчення, а Ясшаґ став найважливішим військово-операційним базисом визвольного руху. Яскуншаг, що посідав розвинене сільське господарство, слугував джерелом постачання армії Ракоці. У свою чергу Ракоці спеціальним указом повернув ясам і кунам їхні привілеї, але зобов'язав кожного мешканця Яскуншагу, здатного носити зброю, брати участь у повстанні.

У 1711 р. повстання під проводом Ракоці закінчилося поразкою. Ясшаґ був зайнятий іноземними військами, були відновлені органи управління Тевтонського ордену, почалося відновлення поміщицького землеволодіння. На цьому тлі спостерігається деяке зростання селянських господарств і посилення селянського стану. Але яси і куни зібрали необхідну суму і, узявши на себе зобов'язання виставляти 1000 кавалеристів в королівські війська, 1745 року внесли цей викуп імператриці Марії-Терезії, повернувши колишні свободу і привілеї. Виплата Марії-Терезії величезним тягарем лягла на економіку Ясшаґу і загальмувала його розвиток. Розповідають, що від такої непосильної плати господарство ясів довго не могло оговтатися. Цій події присвячений пам'ятник в міському саду Ясберені, на якому напис свідчить, що яси відкупилися від німецького магната. Незважаючи на те, що всі яси були визнані юридично рівноправними, фактична різниця між багатою соціальної верхівкою — „капітанами“ і рядовою масою стала ще помітнішою[85][86].

Припинення внутрішніх війн на початку XVIІІ ст. створило передумови для відновлення господарства, почалася обробка пустуючих земель і економічне освоєння земель Угорщини. У зв'язку з посиленням феодальної експлуатації в північних і західних комітатах почався масовий відхід селян у південні райони, що вимагали робочої сили. На тлі цих соціально-економічних процесів починається відтік яського населення у південніші райони країни. Чимало яських родин розселяється в районах міст Кечкемет, Кішкунфеледьгаза, Кунсентмартон та інших. Прикладом такого досить далекого переселення і освіти хуторів-таньа може бути село Лайошміже недалеко від Кечкемета, у XVIII—XIX ст. колишнє володіння міста Ясберень. Степ в околицях Лайошміже використовували для випасання худоби. У 1745 р. два яські селища — Ясфенісару і Ясалшосентдьйордь — викупили у поміщика Фельдварі степ Кара на правому березі Тиси, а жителі с. Ясалшосентдьйордь крім того володіли віддаленій степом Кішсаллаша між Кішкунфеледьгаза і Чонград. Під час весняного вигону худоби стада, що просувалися в Кішсаллаш, мали зупинку і відпочинок у степу Кара[87].

За новим переписом (1784—1787 рр.), чисельність жителів майже у всіх яських селах різко збільшилася, що пояснюється не тільки природним приростом, але і припливом вихідців з інших регіонів, осіданням після вигнання турків, чималим числом залишилися турецьких ремісників — мідників, чув'ячників, кравців, що увійшли до цехових об'єднань Ясшаґу. Характерно, що, за тим самим переписом, ремісники, помилково іменовані тут містянами, в цілому становили велику кількість серед населення великих яських поселень: у Ясберені — 1110 осіб, у Ясароксаллаші — 507, Ясапаті — 402, Ясдожі — 143 і т. д.[88].

Кавалерійський полк з яських воїнів (2500 чоловік) бився під прапором Кошута в революції 1848—1849 рр. Деякий час штаб Кошута розташовувався в головному місті ясів. В один із передреволюційних років гостював тут і національний герой Угорщини, поет Шандор Петефі, який присвятив місту Ясберень і його мешканцям один зі своїх чудових віршів[89]. Після скасування яскунських привілеїв у 1848—1849 рр. почався процес поділу земель Куншагу, що супроводжувався переселенням мешканців Ясшаґу на новопридбані землі з використанням їх під землеробство[87].

Дуже великою подією для всіх угорців стало будівництво охоплюючої різні регіони країни залізниці, особливо інтенсивне з середини XIX ст. і до початку Першої світової війни. Перша залізниця пройшла по Сольнокській області ще в 1847 р., а головний шлях Сольнок — Дебрецен був відкритий у 1857 р. У 1880—1890 рр. була побудована ціла мережа залізниць місцевого значення. Однак залізнична мережа обійшла стороною більшу частину яських поселень, як і багатьох кунських. Область Ясшаґ із її центром Ясберень залишилася осторонь від цієї магістралі на кілька десятків кілометрів, що не могло не викликати занепаду її колишньої могутності, змінити її самоврядування. Прагнення ясів і кунів здійснити своїми засобами будівництво залізниць на їхніх територіях у необхідних масштабах не мало успіху, на що вказували і деякі угорські вчені: „Звиклі до вільних стосунків виробництва товарів і торгівлі, — писав Геза Чех, — яскуни хоча і підключилися до будівництва залізниць, однак через брак капіталу виявилися нездатними побудувати густу і відповідну їхнім інтересам мережу залізниць. Їхніх грошових капіталів вистачило тільки на те, щоб побудувати короткі залізничні гілки, що підходили до головних залізничних магістралей (Ясапаті-Уйсас і Мезотур-Туркеве), або ж підключитися до підприємництва великих поміщиків, які й фінансували це починання. Будівництво місцевої залізниці Мезотур-Туркеве є прикладом крайньої самопожертви з боку населення“. Відкриття в Яскуншагу залізниць дало змогу розвинути його зв'язки з іншими регіонами країни, підняти сільське господарство, торгівлю, кустарні (цехові) промисли, що мали давні традиції, особливо в Ясшаґу.

В 1867 р. Яскунський троїстий союз був скасований. Яси і куни позбулися одного з важливих своїх привілеїв — територіального самоврядування. Тепер Ясшаґ і Надькуншаґ були включені до складу Сольнокської області, а Кишкуншаг — Пештської. Ясберень як адміністративний і торговельний центр Яскуншагу втратив своє колишнє значення і, не маючи матеріальної підтримки, поступово занепав[90].

Багато ясів, не маючи засобів до існування, тинялися зі своїми візками в пошуках заробітку, працювали землекопами на залізничних будівництвах, прокладали зрошувальні та обвідні канали. Ще на початку ХХ ст. селяни, шукаючи шляхів виходу з-під соціального і економічного гніту, стали об'єднуватися, домагаючись поліпшення свого становища. В 1910 р. в Ясшаґу був створений революційний комітет робітників і селян, який виступав за соціальну справедливість. Він видавав журнал „Ясберень“, у якому друкувалися статті, спрямовані проти Першої світової війни, через що він був закритий у 1915 р. Яси, що опинилися в Росії у складі бригади інтернаціоналістів, активно підтримали большевицьку революцію. У період угорської демократичної революції (1918 р.) Ясшаґ вважався одним із перших регіонів, де були створені робітничо-селянські ради[90].

Після закінчення Другої світової війни, при соціалістичному режимі в яскуншагському регіоні було побудовано найбільше число залізниць. Тоді ж стало можливим провести залізничну гілку до центру Ясшаґа — Ясберені. Почала розвиватися сучасна промисловість. Був збудований холодильний комбінат ім. Лела, на якому трудився багатотисячний колектив[91].

Етнічна відособленість дозволила ясам зберегти не тільки самоназву, а й деякі відмінності фізичного типу, низку етнопсихологічних особливостей. За словами мешканців Ясшаґу, в Угорщині ясів легко впізнають за їхнім зовнішнім виглядом, кажучи: „У нього яське обличчя“. Відомо, що відмітні риси ясів у цьому плані відзначають і угорські антропологи. За дослідженням угорського антрополога, наукового співробітника Кечкеметського окружного музею Дьюли Хенкеї, яси характеризуються близькою схожістю зовнішнього вигляду з північнокавказькими аланами. З 15100 обстежених ним суб'єктів абсолютна більшість відноситься до туранідського типу, за яким яси характеризуються високим і середнім ростом. Існування у ясів переважно ендогамних шлюбів сприяло збереженню їхнього фізичного типу. В цілому ж яси мають східно-кавказький тип, в той час як куни — середньоазійсько-памірський. У багатьох своїх церквах яси зображують своїх предків-аланів у вигляді піших і кінних воїнів високого зросту, одягнених в бойові обладунки. Відомо, що такими нерідко зображають аланів і осетинські художники. Високий зріст аланів, що відзначається стародавніми авторами, підтверджується і даними угорських археологів. Так, переважна більшість чоловічих скелетів знайдених в яському могильнику Надьсаллаші, неподалік від села Ясдожа, за словами дослідників — археологів Сольнокського музею, відрізняються високим зростом. Виявлені тут же в могильниках багаті жіночі прикраси і зброя воїнів мають багато аналогій із подібними знахідками в аланських катакомбах ст. Змійської в Північній Осетії. Яси зберегли фізичний вигляд своїх предків, будучи нерідко високими на зріст, і багато з них за рисами обличчя мало відрізняються від осетинів[92].

Етнокультурний зв'язок угорських ясів із алано-осетинським етнічним масивом Північного Кавказу, що пунктирно вловлюється за археологічними даними з могильника Надьсаллаш, знаходить підтвердження у висновках інших наукових дисциплін. Тут слід виділити два принципово важливих факти. Особливе значення для етнічної діагностики мають висновки антропологів Тетяни Гладкової і Тібора Тота, засновані на спеціальному дослідженні дерматогліфіки угорців. У ході дослідження були зібрані відбитки долонь і пальців чоловіків у різних сільських районах Угорщини, в тому числі мешканців Ясшаґа. Зокрема, в останньому вивчена група мешканців с. Ясопати. Висновок антропологів щодо даної групи однозначний: „Група Ясопати в пальцевих візерунках виявляє найбільшу схожість із кавказькими осетинами“[93].

Асиміляція ясів була поступовою. Компактне розселення ясів, значна відокремленість в минулому від навколишнього населення, а також низка таких факторів, як відсутність в Угорщині до першої половини XIX ст. єдиної державної мови (до цього такими тут були латинська і німецька), дозволяли ясам зберігати рідну мову, ймовірно, до XVII ст.[94].

Ні в кого з угорських дослідників історії ясів вже в XIX — на початку XX ст. не викликала сумнівів спільність або близькість мови угорських ясів і північнокавказьких осетинів — нащадків алан[93]. Але остаточне світло на це питання пролила знахідка Антона Фекете Надя, що виявив в 1957 р. архівний документ з яським словником-глосарієм 1422 р. Останній видано німецькою та угорською мовами Дюлою Неметом; російською мовою видання джерела здійснено Васо Абаєвим. Глосарій містить близько 40 слів, записаних людиною, що добре знала яську мову, і тому „його список яських слів становить безперечно надійний пам'ятник мови угорських ясів“[95]. У документі згадується селище Чев, що межувало з селищем Ясфалу, тому Дюла Немет вважає, що глосарій був складений для використання в цьому яському селищі (Ясфалу), відомому в документах з 1325 р. і пізніше сплюндрованому турками.

У двох джерелах середини XVI ст. йдеться про те, що в цей період яси ще зберігали свою мову. Угорський гуманіст, архієпископ Міклош Олах в 1536 р. написав працю „Hungaria“, що містить опис тогочасної Угорщини, її географії, освіти, побуту жителів Угорщини. Для дослідників яської проблеми праця Олаха важлива тому, що під 1536 р. він дає свідчення вживання угорськими ясами їхньої стародавньої мови: „Вся Угорщина в наші дні містить в собі різні нації: угорців, німців, чехів, слов'ян, хорватів, саксонців, секеїв, волохів, раців, куманів, ясинів, рутенів і, нарешті, турків; усі вони вживають мову, що відрізняється одна від одної“[96]. Сілезець Георг Вернер у своїй праці 1543 р. „De adrairandis Hungariae aquis hypomnemation“ пише: „І зараз серед угорців живе народ язигів, називаючи себе скорочено іменем ясів, який зберіг свою стародавню й особливу мову, не схожу на угорську“[97]. Але в 1693 р. Франц Форіш Отрокочі у праці „Origines Hungaricae“ вже повідомляє, що яси говорять угорською[97].

Нині яси говорять тільки угорською, пам'ять про свою мову не зберегли. Однак яська мова належить до певного північно-східного діалекту угорської мови, що має шість наріч і кілька говірок[98].

За даними турецького джерела, яси в XVI ст. ще значилися під своїми прізвищами: Багдаса, Гордіса, Комуча, Босонга, Конуча, Сабола, Бексан, Дорган тощо. Наразі вони мають інші прізвища, які з'явилися у них унаслідок переходу до католицького віросповідання. Найбільш поширені з них: Буді, Балог, Бато, Андре, Яроні, Голей, Кіс, Беремо, Гока та ін.[98][99].

В угорській є слово „серен“, що означає „діяльний“, „старанний“, „розторопний“, „перевірений“, яке безумовно відповідає осетинському „сæрæн“ — „енергійний“, „діяльний“, „перевірений“, „умілий“. Цікаво, що угорці це слово застосовують до мешканців Ясшаґу як їхню характерну, нібито, рису[29]. Як і угорцям в цілому, їм притаманні широка гостинність, доброта характеру, невимушеність у поводженні, що споріднює їх з горянами Північного Кавказу. Хоча в угорців, у тому числі ясів, не прийнято проказувати тости, а тим більше підносити почесні келихи, гість у них оточений турботою і увагою, він зобов'язаний пити хоча б нарівні з іншими, його розважають жартами, піснями, грою на музичних інструментах[100]. Говорячи про відмінність між кунами і ясами, угорці стверджують, що перші відрізняються твердим характером, запальністю, часто необдуманими вчинками, не є господарями свого слова; другі, за їхніми словами, позбавлені цих недоліків, в той же час рішучі в досягненні своїх цілей, але можуть і не виконати обіцяне, якщо це розходиться з їхніми інтересами[101].

Традиційне яське вбрання, судячи зі старовинних гравюр, не збереглося, і вже за середньовіччя яси носили загальноугорський одяг[153].

Традиційний костюм ясів можна відновити за деякими мініатюрами, що відобразили яські війни часів середньовіччя, за музейними колекціями, а також із археологічних пам'яток з яського поселення Надьсаллаша. Ще не знайдені предмети одягу, але серед знахідок велику цікавість становлять, наприклад, жіночі нагрудні бронзові гачки, типу сучасних осетинських для святкової сукні, пряжки чоловічого пояса, масивний меч, велика кількість голешників, які носилися на поясах. Ці та інші предмети, що датуються XIV—XVI ст., дають уявлення про яський традиційний костюм, який, за даними порівняльного аналізу, не відрізнявся від костюма північнокавказьких аланів, відомого з багатьох знахідок його елементів у Змійських катакомбних могильниках Х-ХII ст. у Північній Осетії, в могильнику Мещова Балка (VIII—IX ст.) на р. Велика Лаба, притоці Кубані, в курганах (XIV—XV ст.) під П'ятигорськом і Білоріченських (XIV—XV ст.) в однойменній станиці.

Головний убір ясів — шоломоподібний, у вигляді трикутника, який щільно облягає голову й складається з добре обробленої тонкої шкіри, рідше з вовняної тканини, в низці випадків внизу окантований пришитою до нього щільною тасьмою з безліччю золочених дзвіночків, поверхня орнаментована бронзовим бісером або дрібними бляшками. Чоловічі і жіночі головні убори аналогічні. Такі гострі шапки (шоломи) носили й скіфи, а осетинська назва — „худ“ (шапка)сягає іранського — „хауда“. Верхня плечовий одяг — бешмет, а за іншими назвами каптан, архалук і навіть халат, безсумнівно, є також спадщиною скіфів, від них через алан йде до осетинам, у яких іменується „курает“, сягаючи давньоіранської. За всіма археологічними знахідками, каптан-бешмет — зі стоячим коміром, рідше з відкладним, з рукавами довше рук, зі складками в талії, застібався до пояса бубонцями. Каптан оперізувався, шився з добротної привізної тканини, найчастіше оксамиту, який надходив, як і інші товари, „шовковим шляхом“ в Аланію з Італії, Китаю, Персії та інших західних і східних країн. За кроєм він однаковий для чоловіків і жінок. Під нього зазвичай одягали довгий халат-каптан, що підтверджується і мініатюрними зображеннями угорських ясів. Досить добре представлене ​​археологічними знахідками й взуття аланів — шкіряні панчохи, порти, часто прикрашені бубонцями, капці, відомі їм ще з VII—IX ст., як випливає з розкопок аланських катакомб у верхів'ях Кубані.

З мініатюр часів угорського середньовіччя відомо про велику схожість костюмів ясів і кунів, що пояснюється їхнім близьким віковим сусідством і контактами як до приходу в Угорщину, так і особливо після нього. Етнокультурні контакти угорців і аланів у період їхнього спільного перебування (V—IX ст.) у степах Передкавказзя, на Дону і в Приазов'ї не зводилися тільки до мовних чинників. Вважають, що алани передали угорцям не тільки безліч своїх слів, але і деякі елементи свого костюма. Самі вони сприйняли від угорців поряд з багатьма іншими термін „фішал“ (осет. „фжеал“) — різновид трави, яку підкладають у взуття.

Костюм ясів відомий за наявними двома мініатюрними зображеннями угорської ілюстрованої хроніки кінця XIV ст. На першій мініатюрі у сидячого на троні угорського короля Лайоша (XIV ст.) на прийомі з лівого боку велика група послів європейських країн у відповідному одязі, з правого — теж група послів з п'яти чоловік, троє, як можна судити з їхніх розкішних костюмів і збруї, з суспільних верхів, ватажки, двоє — їхні охоронці, один із них, добре представлений, одягнений в тунікоподібний довгий халат без пояса — явна ознака того, що він із низів, на голові у нього вовняний ковпак із червоною смугою внизу, тримає лівою рукою меч. Вважається, що четверо з послів — куни і один яс, високий із пишною бородою, що стоїть в щільному оточенні, так що видно тільки його голову із шоломом, прикрашеним вертикальними смугами з бронзи, типу змійського шолому. Двоє послів, зліва від охоронця, мають такі ж шоломи, але тільки з горизонтальними смугами, один із них, молодший, без вусиків, у довгому до п'ят смугастому халаті-жупані з візерунками в біло-жовту смужку, у другого, старшого з вусами, такий же халат-каптан, але тільки з червоними візерунками. Обидва вони оперезані, з прив'язаними до поясу мечами, а на грудях їх — по одній великій круглій бронзовій блясі.

На другий мініатюрі кінні і піші воїни, можливо яси і куни, зображені в різної форми одязі, аналогічному з одягом, знайомим з археологічних знахідок у могильниках середньовіччя Північного Кавказу і опису мандрівників післямонгольського періоду. Це шоломоподібні шапки з бісером і довгим гострим верхом на кшталт цукрової голови, білі ковпаки і ковпаки у вигляді тюбетейок з вовняної тканини, короткі каптани з широкими довгими рукавами і короткими до ліктів, зі стоячими комірцями (рідше виложистими). Під каптаном надітий довгий халат-каптан, на деяких воїнах — накидки типу кавказької бурки, взуття погано проглядається[154].

Християнство (католицизм) справило величезний вплив на суспільний і сімейний побут ясів, на все їхнє духовне життя: було втрачено багато традиційних обрядів, звичаїв, народних уявлень. Деякі стародавні обряди (наприклад, пов'язані із сільськогосподарським календарем) під впливом християнства значно трансформувалися. Під Новий рік хлопці у масках (зображеннях різних тварин), озброєні палицями, з піснями обходили будинки односельчан, бажали їм у прийдешньому році рясного врожаю і всіляких гараздів. Існував і такий звичай. Наповнивши мішечки золою, хлопці кидали їх у двір тієї родини, де була стара дівка або дорослі дочки, що ще не вийшли заміж. Цей обряд виконувався також під Новий рік і вважався традиційно яським[164].

Цікавий ще той факт, що під час різдвяних свят головним персонажем в угорських святчаних маскарадних масках був олень, відомий у осетинів, „саджы сар“. Фахівці з етнографії Угорщині цей обряд також відносять до давнього періоду їхнього життя. Дослідники взаємодії культур іранських та фінно-угорських народів пов'язують його з культом оленя у аланів. Прикметно, що осетинський „саджы сар“ був насправді маскою не оленя, а кози, тобто осетини утримали назву, а не форму, угорці ж — і те й інше[89].

По всій Угорщині здавна відомий також весняний звичай встановлення травневого дерева. Вже у XVIII ст. відомі офіційні заборони встановлення травневого дерева через заворушення, шум, що відбувалися при цьому, бо часто вирубували цінні фруктові дерева. У XX ст. юнаки ставили зазвичай травневе деревце перед будинком своїх дівчат. У Ясшаґу травневим деревцем здебільшого були береза чи тополя; його прикрашали креповим папером, стрічками, на гілки вішали пляшку вина та інші подарунки. Натомість у палоців юнак тільки ставив дерево перед будинком дівчини, а прикрашала його дівчина та її мати. Якщо дівчина подобалася не тільки одному хлопцеві, то за право поставити їй дерево часто спалахували сварки і бійки, і поставлене дерево треба було охороняти від суперників[165]. Віддаленою відповідністю травневого дерева є осетинський звичай щорічно у другий понеділок травня зрубувати невелику зелену сосну і ставити її на перевалі з особливим обрядом. Така сосна могла прикрашатися шкурами жертовних тварин[166]. У таджиків Ферганської долини на весняні свята також прийнято було прикрашати зрубані деревця[167].

Дослідники відзначають багато спільного і цікавого в народному танцювальному мистецтві угорців і осетинів, що має знову-таки давню основу. Наприклад, в Угорщині поширений пастушачий танець, який зображає боротьбу на палицях. Угорські етнографи припускають, що його ранньою формою був танець з шаблями, який відомий у осетинів як танець з кинджалами[89].

У народних танцях ясів осетинський хореограф-професіонал може знайти багато схожого з осетинськими танцями. Поряд з загальноугорськими танцями у ясів зберігаються традиційні танці: чоловічі і жіночі, групові, сольні, пастуші, войовничі й інші. Деякі яські танці супроводжуються співом, як у осетинів при виконанні танців «хонгæ кафт» і «чепена»[164].

Народна музика угорців в цілому, за визначенням фахівців, «східного походження», в ній багато елементів музики стародавніх народів, що населяли Євразію, в тому числі й іраномовних. Вважають, що мелодії, споріднені з угорськими, виявляються у фінно-угорських і тюркомовних народів Поволжя. Виявлення подібних елементів в народній музиці всіх угорців і горян Північного Кавказу, зокрема осетин, очікує ще свого вирішення.

Великий вплив на формування народної музики угорців в цілому справила музика оточуючих народів, а також циганська музика, носії якої мешкають у великій кількості в Угорщині з часів турецького панування. Циганські оркестри і музиканти тут здавна користуються великою популярністю.

Із традиційних музичних інструментів, спільних для осетинів і ясів, збереглася тільки пастуша сопілка, іменована останніми загальноугорською назвою — фурулуа, притаманна також багатьом іншим народам. Мабуть, давно втрачена і популярна 12-струнна арфа осетинів, винайдена, як випливає з нартовского епосу, знаменитим героєм Сирдоном, згідно археологічним знахідкам сягаючи корінням у скіфську добу. Можна припускати наявність арфи й у аланів, оскільки це побічно підтверджується епосом, сформованим за аланської доби. У всякому разі, в післямонгольський період арфа мала велике поширення на території колишньої Західної Аланії, звідки вийшли угорські яси. Із загальноугорських народних музичних інструментів, крім сопілки, ясам відомі також цитра — різновид української бандури, і волинка (дуда), яку виготовляють зі шкіри вівці або кози. Дуже рано пізнали угорці, в тому числі яси, скрипку, кларнет, контрабас, різні види гармоніки[164][184].

Вельми цікаве яське декоративно-прикладне мистецтво: обробка кістки, виготовлення зі шкіри різних предметів, різьблення по дереву тощо.[164]. З народного прикладного мистецтва найбільший розвиток отримало художнє різьблення по дереву, добре представлене на стендах Ясберенського музею в роботах яського пастуха з Ясопатів Міклоша Надьпола, виконаних ним в 1931 р., і видатного етнографа з Ясшаґа Блаже Четі, створених в 1948 р. У цих роботах яскраво відображені етнічні особливості ясів у сфері матеріальної культури, зокрема в житловому і господарському будівництві, у характері зовнішнього вигляду будівель і оформлення житла. В роботі Блаже Четі представлені розрізи будинків, укладання стін житла, арки з художнім різьбленим орнаментом, дахи з християнськими хрестами на самому версі для оберега, види огорож, будівельних матеріалів і т. д. Не меншу цікавість викликають вироби Міклоша Надьпола, що становлять собою різні художні сцени, вирізьблені на дерев'яних предметах: пастух із палицею з гачком на кінці і люлькою в роті, там само отари овець, череди великої рогатої худоби, стадо свиней, табуни коней, які скачуть, на передньому плані видно церкву і житлові квартали Ясбереня. Втім, різьблення по дереву було однією з розвинених галузей народного мистецтва всіх угорців[185].

На відміну від інших районів Угорщини в Ясшаґу широке поширення має своєрідний рослинний орнамент, що поєднується з геометричним, яким прикрашають дахи будинків, карнизи вікон, дверей, арки воріт і навіть огорожі садиби. Дослідники вважають, що цей орнамент занесений ясами зі Сходу. Можна лише відзначити, що він аналогічний орнаменту деяких народів Північного Кавказу[164]. Застосовуючи цей квітковий рослинний орнамент у поєднанні з простим геометричним, різьбленням прикрашали також предмети домашнього вжитку, посуд тощо, накладали візерунки вишивкою на тканини і шкіру. Особливо славилися прикрашені вишивкою (або аплікацією) різнокольоровими нитками Ясський кожухи-накидки і ошатні кожушки, що зустрічаються майже всюди в музеях Угорщини. Відомі за джерелами з XVIII ст. і виготовлені майстрами-кушнірами високої кваліфікації, вони відрізняються великим художнім смаком, виглядають вельми красиво і витончено. На предмети зі шкіри та тканини наносили широкі і вузькі смуги, прості геометричні фігури, що нерідко поєднувалися із зображенням квітів. Колір зображень різноманітний. Однак переважає червоний, синій, рідше чорний. Квітковий орнамент відбив, особливо на тканині, різні види домашніх птахів — гусей, півнів, індиків, птахів із піднятими крилами. Декоративні мотиви композиції добре простежуються і на кушнірських виробах, в яких широко використовувалися майстрами багатобарвні шовки. На стенді музею можна побачити фрагмент розшитого кожуха-накидки зі зшитих у довжину цілих баранячих шкур, пофарбованих у жовтуватий колір уздовж швів із червоних, жовтих, синіх, зелених, фіолетових, білих, чорних, світло- і темно-зелених вовняних ниток. Тут же представлена ​​спинка жіночого кідмена — вибілений смушок із аплікацією з білої овечої шкіри та вишивкою двома видами — червоним і синім — «кушнірським шовком».

З орнаментів усім угорцям відомі тільки квітковий, що був у них найбільш поширеним, і геометричний. Обидва вони сягають доби бронзи й могли бути знайомі ясам на їхній прабатьківщині, що підтверджується, зокрема, пам'ятками зі Змійських середньовічних аланських катакомбних могильників Північної Осетії. Однак тут немає найпоширенішого у сучасних осетинів, як і у деяких їхніх сусідів, рогоподібного орнаменту, який широко зустрічається на гірських виробах з тканини, шкіри, дерева, металу, каменю, що датуються приблизно IX—XII ст. Залишається тільки сподіватися, що наявність цього орнаменту у північнокавказьких аланів буде підтвердженв знахідками інших їхніх пам'яток. Вважають, що рогоподібний орнамент, загублений ясами, був сприйнятий осетинами від їхніх прямих предків — аланів. Значне поширення цього орнаменту у казахів, киргизів, деяких народів Алтаю, Сибіру, ​​на переконання етнологів, пояснюється також давньоіранським субстратом в їхньому етногенезі.

Народне образотворче мистецтво відбилося і на виробах гончарного виробництва місцевого угорського походження. Посуд прикрашається квітковим або геометричним орнаментом, часто із зображенням людей, супроводжуючись кумедними написами, на кшталт таких, наприклад, на глечику для палинки або вина: «Ім'я моє сулія, а в мені палінка, відпий, приятелю, з мене, тільки потім не впади» або «Нема на землі кращого вина, ніж у рідній вітчизні, на моїй рідній землі, прекрасній Угорщині»[164][186].

Усна народна творчість ясів викликала до себе інтерес особливо після відкриття «Яського словника» і отримання завдяки цьому ясами статусу етнічної групи Угорщини. З угорської хроніки (XVII—XVIII ст.) відомий переказ про вождя Лела. Крім того, слід ще визначити, що могли зберегти яси з багатого фольклору північнокавказьких аланів, у тому числі з нартівського епосу, що, як відомо, в основному сформувався за середньовічної доби. За даними Інституту мовознавства Угорської Академії наук, сліди цієї пам'ятки виявляються і в самому угорському фольклорі, мабуть, сприйняті угорцями від алан в період їхніх контактів на Сході. Проте вивчення цього питання гальмує те, що досі нартівський епос не повністю перекладений угорською мовою. Фольклор ясів багатий і різноманітний: перекази, легенди, різні пісні, казки, прислів'я, приказки.

Велике місце в усній народній творчості ясів посідають пісні — історичні, героїчні, любовні, сатиричні, а також пастуші і пісні сільських ремісників (ткачів, ковалів, шевців). Кожна з них відповідає своєму призначенню. У пастуших піснях, наприклад, звучать похвали пастухівського вільного життя, тривога за худобу, гордість за свою професію. Особливо вирізнялася за манерою виконання і мелодійності хорова пісня «Яскунмачі» («Я хлопець із Яскуна»), що яскраво відображала вікову дружбу ясів і кунів. Широко відомий в Угорщині та за її межами Яський фольклорний ансамбль, який виконує поряд із загальноугорськими яські пісні і танці.

У ясів особливо багато казок, які висміюють вади людського характеру: дурість, лінь тощо. Чимало в записах прислів'їв і приказок на різні теми. У них відбиті найбільш важливі події угорської історії, у тому числі періоду турецького панування[164][187].

Ті яси, що прийшли в Угорщину, по ідеї повинні були мати свою писемність. Однак це поки що не підтверджується джерелами. У той же час добре відомо, що на прабатьківщині ясів писемність була створена, за припущенням Васо Абаєва, що ґрунтувалося на аналізі давньоосетинського Зеленчукського напису Х—ХІІІ ст., з використанням грецької абетки. Пам'ятка ця була виявлена у Західній Аланії, тобто на тій території, звідки вийшли угорські яси. Там само в 80-ті роки XIX ст. Всеволод Міллер знаходив «значну кількість християнських могильних пам'ятників також із написами грецькими літерами», що дає можливість з великою часткою впевненості говорити про наявність у аланів (ясів) писемності[188].

За археологічними знахідками пам'яток у яських поселеннях, яси протягом тривалого часу зберігали християнство східного обряду, з яким до них прийшла писемність. Як би там не було, за визначенням лінгвістів, укладач «Яського словника» (1422 р.) не був дуже майстерним писарем. Його робота стоїть нижче за середній рівень документів того часу, виконаних в Угорщині. У його знаннях також були прогалини. Він не завжди знає латинську назву деяких повсякденних предметів і тоді вставляє замість латинського угорський переклад яського слова. Латинські слова він пише не завжди грамотно. Угорську він, мабуть, знав добре, хоча в орфографії «зазнавав труднощів. Зате відмінно знав він яську мову. Тут він допускає лише несуттєві помилки»[95]. З цього можна зробити висновок, що яси в цей час були, якщо не три-, то двомовними, мали свої школи, де міг здобути освіту упорядник словника. Викладання в школах могли вести двома мовами — яською та угорською, якими яси, судячи з аналізу «Словника», прекрасно володіли[189].

Нарешті, складання «Словника» латинськими буквами вказує на те, що латина тоді, як і набагато пізніше, була державною мовою Угорщини, мовою навчання в школах і вищих навчальних закладах. Деякі угорські дослідники на противагу вищенаведеним фактам відносять появу перших шкіл в Ясшаґу до більш пізнього періоду, пов'язуючи з діяльністю ченців ясбереньского францисканського собору (1472 р.). За відкриттям в ньому школи, на їхню думку, першої в Ясшаґу, послідувало відкриття інших церковних шкіл, по мірі спорудження храмів у яських селах. У цілому, як і всюди, церква відігравала провідну роль в народній освіті Угорщини, мала монопольний вплив до 80-х років XVIII ст., до реформи Йосипа II, за якою права її були обмежені в цій сфері. Визначною подією для ясів стало відкриття своєї гімназії яським капітаном Джоєм Талом у 1797 р. в Ясберені, що стала їхнім великим центром просвіти й освіти, підготовки вчителів для початкових класів яських шкіл. Будучи свого роду єдиним чотирикласним навчальним закладом в Ясшаґу, що носить нині ім'я національного героя Лела, ця гімназія дала за час свого існування безліч грамотних людей, діячів у різних галузях господарського, суспільно-політичного і культурного життя Угорщини. Гімназія займає великий триповерховий старовинний опрічний будинок у центрі міста[190].

Ясберень, що став за турків (1550 р.) великим адміністративним центром, не міг не мати своїх шкіл. Проте про них немає ніяких даних про цей період. Лише після вигнання турків стає відомо, що в 1705 р. у місті було 4 вчителя, багато священиків і чиновників, в ньому проживало 5250 осіб. Найбільш конкретне уявлення про розвиток народної освіти дають відомості, що стосуються села Ясдожа. За переписом 1550 року, тут не було жодного грамотного; в 1740 р. у селі згадується ім'я першого вчителя — свідоцтво того, що в ньому вже була школа; в 1767 р. тут була двокласну церковна школа з одним учителем, у 1805 р. у селі за наявності 243 дітей шкільного віку в школі навчалося 214 осіб. Нарешті, 1925 р. у селі було 8 вчителів і 2 двокласні школи — чоловіча і жіноча. Найбільші успіхи розвитку шкільної освіти в Ясшаґу досягнуті після революції 1848 р., коли була прийнята низка законів щодо подальшого удосконалення народної освіти Угорщини. Так, прийнятий в 1869 р. закон про загальне обов'язкове навчання «в елементарних чотирикласного школах» мав важливе значення для підвищення грамотності. Однак, незважаючи на ці заходи, в 1898 р. в країні було неграмотно 50 % населення, в 1941 р — 12,3 %. Основою порівняно високого відсотка неписьменності була бідність. 1930 р. серед неписьменних налічувалося 54,9 % бідних селян, 14 % — робітників[191].

Після закінчення другої світової війни і проведення новою владою культурної революції діти робітників і селян-угорців вперше отримали широкий доступ в середні та вищі навчальні заклади, була ліквідована неписьменність серед дорослого населення. Уже в 1950/1951 навчальному році, за офіційними даними, 67 % в середніх школах і 58 % в вищих навчальних закладах становили вихідці з робітників і селян. Успіхи народної освіти Угорщини, досягнуті в післявоєнний період, добре ілюструються, наприклад, у Ясшаґу даними Яської гімназії. 1989 р. тут працювало 45 вчителів, які мали університетську освіту, і 520 учнів. Щорічно гімназія випускає з атестатами зрілості понад 130 осіб, з яких 60 % вступають до інститутів та університетів. За успішністю гімназія займає в системі Міністерства освіти дев'яте місце, а за окремими показниками — одне з перших. Зокрема, 1988 р. на Всеугорській олімпіаді з вивчення російської мови вона зайняла третє місце. У тому ж році Яська гімназія входила до числа трьох гімназій Угорщини, в яких відкрилися два двомовні класи навчання угорською й російською. Далеко за межами Угорщини уславилася гімназія і своїми художньо-самодіяльними і спортивними колективами. Її танцювально-хоровий гурток побував в Іспанії, а жіноча волейбольна команда — в Туреччині. Післявоєнний період був ознаменований і відкриттям в Ясберені дворічного педагогічного інституту для підготовки вчителів початкових класів сільських шкіл. 1989 р. в ньому навчалося понад 300 студентів. З інших великих осередків культури ясів слід згадати Ясберенський музей — найважливіший центр зберігання їхніх історичних пам'яток, що створювалися багатьма поколіннями. Це найстаріший культурно-просвітницький центр ясів, що зумів за короткий час встановити дружні зв'язки з багатьма вченими Осетії[192].

З музейних даних відомі імена Рози Камарамі Надь і Янки Зірзен — відомих просвітителів середини XIX ст. в Угорщині, вихідців з Ясшаґу, котрі вперше відкрили приватні школи в Ясберені й низці інших місць. У них отримали можливість навчатися дівчатки, які не мали доступу до інших навчальних закладів. 1868 р. в Ясберені був заснований перший друкований орган яскунів — щотижнева газета «Яс-Куншаґ» (1868—1948), а пізніше безліч інших щотижневих і щоденних газет «Яс-Кунський оглядач» (1872—1873), «Яс-Кунський міщанин» (1874), «Ріг Лела» (1873—1881), «Світ жінок» (1879—1880), «Яська газета» (1910—1914), «Цілина» (1914—1944), «Яський католицький вісник» — свідчення зростання грамотності основної маси населення Ясшаґу того періоду і його зрослих духовних потреб. На це вказує і те, що видання періодики, її поширення Ясшаґом не обмежувалися тільки містом Ясберень[193].

Майже кожне велике яське село видавало кілька газет під різними назвами, які виражали інтереси різних соціальних категорій населення. Вельми показовим в цьому відношенні є Ясапаті, відоме виданням таких газет, як «Ясапатський вісник» (1890—1948), «Яська округа» (1903), «Сільські плітки» (1913), «Ясапатська газета» (1916), «Яська народна газета» (1906—1918), «Католицький вісник» (1918—1919), що випускалися як сільським суспільством, так і приватними особами[193].

У той же час бібліотечна справа ясів не відповідала своєму призначенню, про що, зокрема, свідчить повна відсутність у них громадських бібліотек до закінчення Другої світової війни і встановлення соціалістичної влади. До цього в Ясберені існувала лише одна платна приватна бібліотека та дві-три бібліотеки, що належали комерційним установам. Розвиток бібліотечної справи в Ясшаґу за післявоєнного періоду став одним із великих досягнень ясів у сфері культурного будівництва. Значною подією стало відкриття розташованої у великому сучасному двоповерховому будинку Ясберенської міської бібліотеки, книжковий фонд якої становить кілька сот тисяч примірників. Послугами бібліотеки користуються не тільки маси містян, а й мешканці навколишніх сіл. Якщо до цього додати, що свої бібліотеки мають і педінститут, і гімназія, і великі підприємства, а також великі селища Ясшаґу, то можна судити про розмах культурної революції ясів за ці роки[194].

Тільки з XVIII ст. у джерелах зустрічаються відомості, що стосуються медицини і періодично повторюваних спалахів різних епідемічних хвороб у Ясшаґу, що забирали безліч людських життів. У 1702 р. в Ясапаті від чуми померло 602 людини, у 1831 р. — 200, у 1837 р. — 290, у 1873 р. — 150 чоловік тощо; у с. Ясдожа в 1709 р. померло від холери 425 чоловік, від чуми у 1764 р. — 110 осіб, у 1849 р. — 126, у 1873 р. — 27 осіб. У 1892 р. в Ясберені черговий спалах холери дав поштовх до будівництва лікарні в місті, що, згідно з документом, вважалася найзначнішою в Сольнокській окрузі. У XVIII ст. відзначається й поява у ясів своїх професійних лікарів. 1794 р. в Ясапаті, наприклад, згадується про такого лікаря-хірурга. У 1844 р., згідно з іншим джерелом, лікарі перебували на утриманні сільських громад. У XIX ст. медичне обслуговування охоплювало населення всього Ясшаґу, де майже кожне село мало свого лікаря і аптеку. Тоді ж великим лікувальним центром стає Ясберень. У 1930 р. тут працювало 17 лікарів, велике число молодшого медперсоналу, 6 аптекарів. Охорона здоров'я ясів найбільший розвиток отримала після Другої світової війни, особливо за роки соціалістичної влади, у період великих змін у різних сферах життя всіх угорців[195].

Інший приклад аланської міграції — це масове переселення аланів в Монголію за часів правління великого хана Мунке (1251—1259), який підкорив Аланію, і заселення ними її східних районів (недалеко від м. Сайншанд), де вони були відомі під назвою «асут» («аси»). Однак, на відміну від угорських ясів, унаслідок змішування з місцевим населенням «асут» загубили свою самоназву і омонголилися[196].

Можна вважати твердо встановленим фактом, що яси прийшли до Угорщини разом з половцями (вони ж — кипчаки, кумани, куни), з якими були пов'язані старими етнокультурними контактами в степах півдня Русі і Передкавказзя. «Безсумнівно, що половці, приймаючи аланів у своє середовище, вважали їх не тільки чудовими воїнами, але давніми друзями і союзниками в боротьбі проти монгольських завойовників. У всякому разі, відтоді вони залишилися назавжди нерозлучними, розділяючи і радості і печалі». З кунами яси пов'язали свою долю з найдавніших часів, «розділяючи радості перемог і горе поразок особливо в період майже 150-річного турецького панування в Угорщині». За усними переказами, відокремлення ясів від кунів не вплинуло на їхні традиційні дружні відносини. Вони разом в одній частині продовжували нести службу, пережили півторастолітній гніт турецького ярма, а після вигнання турків разом селилися на спустошеній окупантами території Кішкуншага[197].

Крім кунів, в Угорщині є ще одна етнічна група, тюркська за походженням, — палоці (палоцок). Їхня близькість до Ясшаґу дозволяла палоцам перебувати в тісному контакті з ясами, укладати з ними шлюбні союзи[198].

Не тільки в угорській, а й у румунській та деяких південнослов'янських мовах чимало слів, особливо ті, що позначають деякі харчові компоненти, предмети сільського побуту, продукти скотарсько-молочного господарства, промислів тощо, мають північноіранське кореневе звучання[199].

Осетинські етнографи вважають також, що у ясів багато спільного в побуті та культурі зі східнослов'янськими козаками[200].

З давніх пам'яток мистецтва становить інтерес картина, на якій король Лайош (1374—1376), сидячи на троні, приймає послів західних і східних країн; серед п'яти послів виділяється один із величною бородою, його вважають ясом. Тут вперше дається уявлення про зовнішній вигляд середньовічних аланів (ясів)[201].

Початок вивчення ясів пов'язано з відкриттям «Яського словника» в 1957 р. Тільки тоді вони привернули увагу фахівців суміжних наук. Характерно, що, в порівнянні з ясами, їхні найближчі сусіди і співучасники багатьох історичних подій, куни, досліджуються з XVIII ст. На відміну від них, як і інших великих етнографічних груп (гайдуки, палоці, секеї та інші) угорців, яси донедавна не вважалися такою, хоча щонайменше яскраво виділялися, ніж інші, своїми етнічними особливостями, у тому числі збереженням етнічної самосвідомості. В угорській літературі дискутувалося лише питання походження етноніма «яс». Відкриття «Словника» дало потужний поштовх вивченню ясів у різних аспектах.

Дослідженням цієї пам'ятки яси зобов'язані угорському академіку Дюлі Немету, за походженням куну, і Васо Абаєву. Виключно важливе місце у вивченні етнографії ясів слід відвести Ласло Сабо, котрий присвятив їм ряд змістовних монографій, після виходу яких ця група набула статусу яського етносу в етнографії Угорщини. Спорідненість ясів із аланами Північного Кавказу довів археолог Ласло Шельмеці на підставі своїх знахідок у яських поселеннях. Широко відомий внесок Яноша Тота і Іштвана Сабо в розробку важливих проблем історії, соціальних відносин, суспільного устрою і культурного будівництва ясів. Для глибшого вивчення велике значення мало виявлення нових архівних документів, їхня публікація у вигляді збірників. Багато зробили в цьому плані, зокрема, співробітники Сольнокського окружного архіву, що створили навіть спеціальні фонди документів з ясів і кунів, що включають і записи старих церковних книг, дуже цінних і в той же час не вивчених джерел. Інтерес до цих етнічних груп угорців настільки великий, що ними зацікавилися навіть співробітники архіву Ватикану, відкривши по них фонди документів.

Сучасні яси значною мірою асимільовані угорцями: ще в XVII столітті вони повністю втратили свою яську мову та перейшли на угорську. Але вони не загубили суттєві риси своєї національної, етнічної, самобутності, антропологічний тип, зберегли автономний характер поселення, суттєві риси своєї колишньої військової організації, певні форми суспільного побуту й укладу життя, властиві аланам на їхній далекій батьківщині. Це дало їм можливість виступати в політичному і культурному житті Угорщини як самостійному етнічному підрозділу[89].

Нічого подібного немає у кунів, у яких етнічна самоназва зникла, збереглося лише в якійсь мірі усвідомлення свого походження, головним чином на території їхнього розселення. Причини збереження або втрати самоназви ясами та кунами пояснюються різними рівнями їхнього способу життя. Яси, зберігши войовничий аланський дух, були хоробрими воїнами. Як осілі мешканці, вони були досвідченими хліборобами і скотарями, володіли різними видами ремесла. Всі ці якості, принесені ясами з собою до Угорщини, високо цінувалися королем і вищим духовенством, які надавали їм різні привілеї, що сприяли збереженню їх як етнічної спільності, використовуючи їх до своєї користі; вони не заважали ясам зберігати власну гідність, пам'ятати про своє походження. На думку угорських учених, яси помітно виділяються серед інших етнічних груп угорців порівняно високим зростом, деякими особливостями побуту, матеріальною та духовною культури, збереженням самосвідомості. Де б не мешкали представники цієї народності, в Ясшаґу або за його межами, вони називають себе ясами. За їхніми власними словами, вони найкращі серед угорців хлібороби, скотарі, ремісники і до того ж правовірні католики. Мабуть, ця їхня впевненість виправдовується багатьма фактами і традиціями, що сягають аланської доби і притаманні тільки їм[202]. Є чимало прикладів, які свідчать про те, як ревно оберігається ними досі етнічна самоназва. Так, у 1967 р., в період створення в Ясшаґу нових сіл шляхом об'єднання хуторів, яси поставили умову, щоб назви сіл починалися з «Яс», — знак того, що вони населені саме ясами. Іншим усталеним знаком яської приналежності є «ріг Лехеля», зображення якого є обов'язковою частиною герба в кожному селі. Яси неохоче приймають у своє середовище людей, що потрапили до них, особливо на керівну роботу, з інших, неяських груп угорців[203].

Прагнення ясів бути завжди першими у всьому часто проявлялося і в недалекому минулому. Так, рішення ясів газифікувати власними коштами м. Ясберень було зустрінуте усіма учасниками сесії Державних зборів Угорщини з великим задоволенням. Розповідаючи про це, газета «Известия» повідомляла, зокрема: «У кулуарах сесії, як і на сторінках преси, не раз миготіло слово „Ясберень“. Це містечко, де живуть нащадки підприємливого племені ясів, спробувало самотужки вирішити проблему газифікації. Справа в тому, що газопровід „Братерство“, яким перекачують углиб Угорщини оренбурзький газ, пройшов за сімнадцять кілометрів від міста»[204].

Останнім часом серед ясів спостерігається зростання національної самосвідомості: регулярно проводяться фестивалі яської культури, підвищується інтерес до власної історії, налагоджуються зв'язку між Ясшаґом та Осетією.[205] В 1981 р. на запрошення кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ПОДУ в Осетії побував угорський вчений з Ясбереньського педінституту, доктор Еден Хоргоші. Він підніс у дар кафедрі точний макет знаменитої реліквії — рогу Лехеля — у натуральну величину[206].

У 2008 р. владикавказькою кіностудією «Нарт-Арт-студія» випущений документальний фільм Теміни Туаєвої «Угорська Аланія».

У травні 2009 р. делегація угорських ясів відвідала Північну Осетію.[207] Після повернення до Угорщини члени делегації направили на ім'я повноважного представника Північної Осетії Олександра Тотоонова лист подяки. У ньому, зокрема, говориться:

«Під час п'ятиденного візиту до Північної Осетії ми ознайомилися з життям та побутом сучасних аланів-осетинів. На землі предків ми, угорські осетини, відчували себе комфортно, влада Північної Осетії зробили все для цього. Перший та важливий крок у встановленні братерських відносин між осетинами та ясами вже зроблений.

Уклінно дякуємо Вам ще раз за допомогу, надану під час нашого перебування в Москві.

З глибокою повагою Ласло Добош — голова товариства ясів; Едіт Х. Батхо — директор музею ясів; Бела Ковач — літературознавець; угорські алани».

• Абаєв В. І. О угорських Ясах// Осетинська філологія, № 1. — Орджонікідзе, 1977.
• Гадло А. В. Етнічна історія Кавказу IV-X ст. — Л., 1979.
• Nеmeth J. Eine Worterliste der Jassen, der ungariandischen Alanen // Abhandlungen der Deutschen Akademie der Wissenschaften zu Berlin. Klasse fiir Sprachen, Literatur und Kunst. — Berlin, 1958.
• Калоев, Б.А. (1996). Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. М.: Наука.
• Калоев, Б.А. (1984). Поездка к венгерским ясам. Советская этнография (6).
• Кузнецов, В. А. (1993). Алано-осетинские этюды. Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований.
• Магометов, А. Х. (1981). Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа. Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований.
• Немет, Ю. (1960). Список слов на языке ясов, венгерских алан / Перевод с немецкого и примечания В. И. Абаева. Орджоникидзе: Осетинский научно-исследовательский институт.
• Исаенко, А. В. (1993). Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов. Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К. Л. Хетагурова.
• Сабо, Ласло (1987). Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР.
• Шушарин, В. П. (1997). Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания. М: Росспэн.
• Хоргоши, Э. (1992). Два этюда о ясах Венгрии // Аланы: Западная Европа и Византия. Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований.

• Угорська Аланія
• Яси
• Alán Testvériség (угор.)