Розетський камінь

Розетський камінь — гранодіоритова стела, знайдена французькою армією Наполеона 1799 року. На ній висічено три версії указу мемфіських жерців, виданого в Мемфісі (Єгипет) 196 року до н. е., за часів правління династії Птолемеїв від імені царя Птолемея V. Верхній і середній написи зроблено давньоєгипетською мовою, відповідно, давньоєгипетськими ієрогліфами (священною мовою жерців) і демотичним письмом (поширеним у тодішню епоху скорописом), тоді як нижній напис зроблено однією з давньогрецьких мов — койне. Оскільки існують лише незначні відмінності між трьома версіями указу, то Розетський камінь став ключем до розшифрування єгипетських ієрогліфів, тим самим відкривши вікно в історію Стародавнього Єгипту.

Розетський камінь

Розетський камінь у Британському музеї (© Hans Hillewaert, 2007)
Країна  Єгипет
Тип артефакт
залишкиd і Білінгва (палеографія)
Висота 112,3 см
Матеріал гранодіорит
Дата заснування 196 до н. е.
 Медіафайли у Вікісховищі

Вважають, що цей камінь, висічений в елліністичний період, спочатку був виставлений у храмі, можливо, в сусідньому Саїсі. Його, ймовірно, перевезли у ранньохристиянський період або в середньовіччі, і зрештою використали як будівельний матеріал під час будівництва Форту Жюльєн поблизу містечка Розетта (нині Рашид), що в дельті Нілу, неподалік від Александрії. У липні 1799 року, під час наполеонівської кампанії в Єгипті, його заново відкрив французький лейтенант П'єр-Франсуа Бушар. Це був перший давньоєгипетський двомовний напис відновлений у наш час, і він викликав широкий суспільний інтерес завдяки перспективам розшифрувати раніше неперекладену ієрогліфічну мову. Літографічні копії та муляжі почали поширювати серед європейських музеїв і вчених.

Після відкриття каменю його відправили до Каїра, де за рік до того за наказом Наполеона відкрили Інститут Єгипту (Institut de l'Egypte). Потім його переправили до Александрії. Але 1801 року французи зазнали поразки від британців, і після капітуляції Олександрії 1801 року були змушені передати їм камінь, разом з низкою інших пам'яток, тоді його доставили до Лондона. Починаючи з 1802 року, майже безперервно, він доступний для широкого загалу в Британському музеї і є там найвідвідуванішим експонатом.

Розшифровкою єгипетських текстів на камені паралельно займалися французький вчений Сильвестр де Сасі, шведський дипломат Давид Окерблад, англійський учений Томас Юнг та французький дослідник Жан-Франсуа Шампольйон, якому врешті й удалося розшифрувати текст давньоєгипетської пам'ятки.

Напис грецькою мовою тогочасні дослідники змогли легко прочитати. 1803 року з'явився перший повний переклад грецького тексту. Завдяки змістовній ідентичності записів, камінь допоміг у вивченні демотики та став ключем для розуміння єгипетського ієрогліфічного письма, знання якого було втрачено в давньоримську епоху. Таємниці демотичного тексту вдалося відкрити досить швидко. Складніше було з давньоєгипетськими ієрогліфами. Прорив у справі їх дешифрування зробив Жан-Франсуа Шампольйон (1822 року), застосувавши метод, який став ключем до розуміння єгипетських текстів. Розшифровка стародавньої мови стала загальним надбанням після публікації його праці «Єгипетська граматика» у 1841 році. Це відкриття дало поштовх подальшому активному вивченню єгипетської ієрогліфічної писемності, а французького вченого нагородили орденом Почесного легіону.

Головними успіхами на шляху до розшифрування були: визнання, що камінь пропонує три версії одного й того самого тексту (1799); що демотичний текст використовує фонетичні символи для запису іноземних імен (1802); що ієрогліфічний текст має таку саму особливість і повсюдно схожий з демотичним (Томас Юнг, 1814); і що фонетичні символи використовуються не лише для іноземних імен, але й для запису рідних єгипетських слів (Шампольон, 1822—1824).

Від моменту перевідкриття камінь був у центрі націоналістичних протистоянь, включаючи зміну власності з французької на британську під час наполеонівських воєн, тривалі суперечки щодо відносної цінності внеску Юнга і Шампольйона у розшифрування і, починаючи з 2003 року, вимоги повернути камінь до Єгипту.

Згодом виявлено дві інші фрагментарні копії цього ж указу. Крім того, нині відомі й інші подібні єгипетські двомовні або тримовні написи, зокрема два укази Птолемеїв, які йому передували (указ Канопуса 238 р. до н. е., і Мемфіський указ Птолемея IV, бл. 218 до н. е.). Отже, Розетський камінь більше не є унікальним, але він був необхідним ключем до сучасного розуміння давньоєгипетської літератури та цивілізації. Термін Розетський камінь нині вживають в інших контекстах, щоб позначити необхідний ключ до нової галузі знань.

Розмір розетського каменя — 118×77×30 см; вага — близько 750 кг.

Влада Єгипту веде переговори щодо повернення пам'ятки[1].

Опис

У тогочасному каталозі предметів, які виявила французька експедиція й 1801 року передала англійським військам, Розетський камінь значиться як «чорний камінь гранодіорит, що має три написи… знайдений у Розетті»[2]. Через деякий час після прибуття каменю до Лондона написи на ньому пофарбовано білою крейдою, щоб зробити їх розбірливішими, а решту поверхні покрито шаром карнаубського воску, щоб захистити артефакт від пальців відвідувачів[3]. Це надало каменю темного кольору, що призвело до його помилкової ідентифікації як чорного базальту[4]. 1999 року нашарування зняли, тоді відкрилися оригінальний темно-сірий відтінок каменю, блиск його кристалічної структури і рожева жила, яка перетинає верхній лівий кут[5]. Порівняння з єгипетськими зразками гірських порід у колекції Клема показало близьку схожість з породою з невеликої гранодіоритової каменоломні в Гебель Тінгар на Західному березі Нілу, в регіоні Асуан, що на захід від Елефантіни. Така рожева жила є типовою для гранодіориту з цього регіону[6].

Розетський камінь заввишки 1123 мм у своїй найвищій точці, завширшки 757 мм і завтовшки 284 мм, важить приблизно 760 кг[7]. Має три написи: верхній регістр записаний давньоєгипетськими ієрогліфами, середній — єгипетським демотичним письмом, а нижній — давньогрецькою мовою[8]. Лицьова поверхня відполірована, і написи на ній висічені неглибоко. Боки каменя гладкі, але задня сторона оброблена грубо, імовірно тому, що після встановлення її не мало бути видно[6][9].

Оригінальна стела
Одна з можливих реконструкцій первісної стели

Розетський камінь є фрагментом більшої стели. Жодних додаткових фрагментів під час подальших пошуків на тому місці не знайдено[10]. Через пошкоджений стан жоден з трьох текстів не є абсолютно повним. Верхній регістр, що складається з єгипетських ієрогліфів, постраждав найбільше. Можна побачити лише 14 останніх рядків ієрогліфічного тексту; з правого боку жодного рядка не вціліло, а з лівого залишилось 2. Наступний регістр, з демотичним текстом, зберігся найкраще; він складається з 32 рядків, з яких перші 14 мають невеликі пошкодження з правого боку. Останній регістр, з грецьким текстом, містить 54 рядки, з яких перші 27 збереглися в повному обсязі; решта - все фрагментарніше внаслідок діагонального зламу у правому нижньому кутку каменю[11].

Повну довжину ієрогліфічного тексту і загальний розмір оригінальної стели, фрагментом якої є Розетський камінь, можна оцінити на основі аналогічних стел, які збереглися, включаючи інші екземпляри подібного типу. Більш рання стела з Канопуським указом, зведена у 238 р. до н. е. за часів правління Птолемея III, має розміри 2190 мм заввишки і 820 мм завширшки. Вона містить 36 рядків ієрогліфічного тексту, 73 рядки демотичного тексту і 74 давньогрецькою мовою. Тексти мають однакову довжину[12]. Порівнявши ці тексти, можна припустити, що у верхньому регістрі втрачено додаткових 14 або 15 рядків ієрогліфічного напису, а це ще 300 мм[13]. Подібно до Канопуської стели, окрім написів, там, ймовірно, була сцена, що зображає як цар постає перед богами, а над усією сценою крилатий диск. Перелічені аналогії, а також ієрогліфічний знак на позначення «стели» на самому камені,
(див. Список знаків Гардінера) дозволяють припустити, що вона спочатку мала заокруглений верх[8][14]. За підрахунками, висота оригінальної стели становила близько 149 см[14].

Мемфіський указ і його контекст

Текст на камені являє собою подяку, яку в 196 до н. е. єгипетські жерці адресували Птолемею V Епіфану, черговому монарху з династії Птолемеїв. Початок тексту:

Новому царю, який отримав царство від батька ...

У період еллінізму було багато схожих документів, написаних двома чи трьома мовами, що згодом допомогло лінгвістам у вивченні зниклих мов.

Стелу звели після коронації царя Птолемея V і на ній написано указ, який встановлював божественний культ нового правителя[15]. Указ видано з'їздом священиків, що зібралися в Мемфісі. Дата значиться як «4 Xandicus» за давньомакедонським календарем і «18 мехіра» за єгипетським календарем, що відповідає 27 березня 196 року до нашої ери. Рік вказаний як дев'ятий рік царювання Птолемея (ототожнюється з 197/196 до н. е.), що підтверджується іменами чотирьох священиків, які служили того самого року: Аетус син Аетуса був священиком божественних культів Александра Македонського і п'ятьох Птолемеїв до самого Птолемея V; а також його троє колег, які, відповідно, вели поклоніння Береніці II (дружина Птолемея III), Арсіної II (дружина і сестра Птолемея II) і Арсіної III (мати Птолемея V)[16]. Проте, у грецькому та ієрогліфічному текстах подано також другу дату, 27 листопада 197 року до н. е., офіційну річницю коронації Птолемея[17]. Напис демотичним письмом суперечить цьому, перераховуючи декрет і ювілей як послідовні дні в березні[17]. Незрозуміле існування таких розбіжностей, але певно, що указ вийшов у 196 р. до н. е. і що його розроблено для відновлення влади царів Птолемеїв над Єгиптом[18].

Видання указу припадає на бурхливий період в історії Єгипту. Птолемей V Епіфан, який правив від 204 до 181 р. до н. е., був сином Птолемея IV Філопатора і його дружини та сестри Арсіної. Він став правителем у віці п'яти років після раптової смерті обох батьків, яких вбито внаслідок змови, у якій, за даними тогочасних джерел, взяла участь коханка Птолемея IV Агафоклея. Змовники фактично правили Єгиптом як опікуни Птолемея[19][20], до тих пір, поки два роки по тому не спалахнуло повстання під проводом Тлеполема, коли натовп в Олександрії лінчував Агафоклею та її сім'ю. Тлеполема, у свою чергу, на місці опікуна 201 р. до н. е. замінив Арістомен з Алізеї, який якраз і був главою уряду за часів Мемфіського указу[21].

Політичні сили за межами Єгипту загострили внутрішні проблеми царства Птолемеїв. Антіох III Великий і Філіпп V Македонський уклали союз, щоб розділити заморські володіння Єгипту. Філіпп захопив кілька островів і міст Карії та Фракії, тоді як Битва під Паніумом (198 р. до н. е.) призвела до передачі Келесирії, зокрема Юдеї, від Птолемеїв до Селевкідів. Між тим, на півдні Єгипту відбувався давній бунт, що розпочався під час царювання Птолемея IV[17], який очолювали Хугронафор і його наступник Анхвеннефер[22]. І війна і внутрішній заколот все ще тривали, коли молодого Птолемея V офіційно коронували в Мемфісі у віці 12 років (сім років після початку його правління), і видали Мемфіський декрет[20].

Інший уривчастий приклад «стели дарування», на якій фараон Стародавнього царства Пепі II звільняє від податків священиків храму Міна.

Стела є пізнім прикладом класу стел дарування, на якій зображено як керівний монарх звільняє від податків священників[23]. Фараони зводили були ці стели упродовж попередніх 2000 років, а найбільш ранні приклади припадають на Стародавнє Царство. У більш ранні періоди всі такі укази видавав сам цар, але Мемфіський указ видали священики, як хранителі традиційної єгипетської культури[24]. Постанова фіксує, що Птолемей V дав храмам дар сріблом і зерном[25]. На ній також записано, що на восьмий рік його правління стався особливо сильний розлив Нілу й надлишок води він направив на користь землеробів[25]. В обмін на ці поступки священство пообіцяло, що дні народження й коронації відзначатимуться щорічно, і що всі жерці Єгипту служитимуть йому, а також іншим богам. Указ завершується вказівкою на те, що копія має бути розміщена в усіх храмах, вирізьблена «мовою богів» (ієрогліфи), «мовою документів» (демотичне письмо), і «мовою греків», яку вживав уряд Птолемеїв[26][27].

Закріплення прихильності священства було необхідне для царів Птолемеїв, щоб зберегти ефективне правління над населенням. Верховні жерці у Мемфісі, де коронували царя, були особливо важливими, оскільки вони були найвищими релігійними авторитетами того часу і мали вплив у всьому царстві[28]. Враховуючи, що указ був виданий в Мемфісі, древній столиці Єгипту, а не Александрії, центрі влади керівних Птолемеїв, стає очевидним, що молодий цар був стурбований тим, щоб заручитися їх активною підтримкою[29]. Отож, хоча уряд Єгипту був грекомовним після завоювань Александра Македонського Мемфіський указ, подібно до двох попередніх указів цієї серії, містив і тексти єгипетською мовою, щоб показати його зв'язок з населенням за посередництва освіченого єгипетського жрецтва[30].

Не існує жодного універсального англійського перекладу постанови через незначні відмінності між трьома оригінальними текстами, а також тому, що сучасне розуміння стародавніх мов продовжує розвиватися. Актуальний переклад Р. С. Сімпсона на сайті Британського музею ґрунтується на демотичному тексті[31]. Його можна порівняти з повним перекладом Едвіна Бівена Будинок Птолемея (1927)[32], зробленому на основі грецького тексту з коментарями у вигляді виносок про відмінності між цим і двома єгипетськими текстами.

Стела майже напевно не походить з міста Рашид (Розетта), де її знайшли, а, ймовірніше, прибула з храмового місця вглиб суходолу, можливо, царського міста Саїс[33]. Храм, з якого вона походить, імовірно, закрито близько 392 р. н. е., коли імператор Східної Римської імперії Феодосій I наказав закрити всі нехристиянські храми поклоніння[34]. Оригінальна стела зламалась у якийсь момент і її найбільший уламок нині відомий як Розетський камінь[35]. Пізніше стародавні єгипетські храми використовувалися як каменоломні для нового будівництва, і Розетський камінь, можливо, був повторно використаний таким чином. Пізніше його включили у фундамент фортеці, побудованої за мамелюкського султана Кайтбея (бл. 1416/18–1496), призначеної для захисту рукава Болбітін Нілу в Рашиді[35]. Він лежав там ще принаймні три століття до його повторного відкриття[35].

Після відкриття Розетського каменю відкрито ще два написи, що містять той самий Мемфіський указ: Стела Нубайра, і напис, знайдений у храмі на острові Філи (на Обеліску). На відміну від Розетського каменю, ієрогліфічні тексти цих інших копій указу відносно вціліли. Розетський камінь було розшифровано задовго до того, як знайдено їх, але пізніше єгиптологи, зокрема Волліс Бадж, використовувати ці копії для уточнення реконструкції ієрогліфів, які мали використовуватись у втраченій частині ієрогліфічного тексту на Розетському камені[36].

Перевідкриття
Звіт про прибуття Розетського каменю до Англії в The Gentleman's Magazine, 1802

Єгипетська кампанія Наполеона 1798 року припала на початок і додатково спричинила сплеск єгиптоманії в Європі, і особливо Франції. Група зі 167 технічних фахівців (учених), відома як Комісія з Науки і мистецтв супроводжувала французьку експедиційну армію в Єгипет. 15 липня 1799 року французькі солдати під командуванням полковника д'Отпуля зміцнювали обороноздатність Форту Жюльєн за кілька миль на північний схід від єгипетського портового міста Розетта (нині Рашид). Лейтенант П'єр-Франсуа Бушар помітив плиту з написом на одному боці, яку солдати розкрили[37]. Він і д'Отпуль відразу побачили, що це може бути щось важливе, і повідомили генералові Жакові-Франсуа Мену, який випадково опинився на Розетті[A]. Про знахідку оголосили новоспеченій науковій асоціації Наполеона в Каїрі Інститут Єгипту. У доповіді комісії член Мішель-Анж Ланкре зазначив, що вона містить три написи, перший ієрогліфами, а третій грецькою, і справедливо припустив, що ці три написи є версіями одного й того самого тексту. Доповідь Ланкре, датовану 19 липня 1799, зачитали на засіданні Інституту тільки після 25 липня. Бушар, між тим, перевіз камінь до Каїра для вивчення науковців. Наполеон сам оглянув те, що вже почали називати la Pierre de Rosette, Розетський камінь, незадовго до свого повернення до Франції в серпні 1799 року[10].

У вересні про відкриття повідомила офіційна газета французької експедиції Courrier de l'Égypte. Анонімний репортер висловив надію, що камінь може стати ключем до розшифрування ієрогліфів[A][10]. 1800 року троє технічних експертів комісії розробили способи створення копій текстів на камені. Одним із цих експертів був Жан-Жозеф Марсель, друкар і талановитий лінгвіст, якого вважають першим, хто визначив, що середній текст написаний єгипетським демотичним письмом, рідко вживаним для кам'яних написів і рідко бачений тогочасними науковцями, а не сирійською мовою, як спочатку думали[10]. Художник і винахідник Ніколя Жак Конте знайшов спосіб використати сам камінь як друкарську форму, щоб відтворити напис[38]. Антуан Галлан застосував дещо інший метод. Генерал Чарльз Дюгуа привіз відбитки до Парижа. Науковці у Європі тепер могли бачити написи й намагатися їх прочитати[39].

Після відбуття Наполеона французькі війська стримували британські та османські напади ще впродовж 18 місяців. У березні 1801 року англійці висадилися в затоці Абукир. Мену тепер командував французькою експедицією. Його війська, включаючи Комісію, маршували на північ, у бік Середземного моря, щоб зустріти ворога, перевозячи камінь разом з багатьма іншими старожитностями. Він зазнав поразки в битві, а залишки його армії відступили в Александрію, де їх оточили й обложили, камінь тепер був усередині міста. Мену здався 30 серпня[40][41].

Перехід з французького в британське володіння
Лівий і правий боки Розетського каменю з написами англійською мовою, що оповідають про його захоплення англійськими військами у французів

Після капітуляції виник спір про долю французьких археологічних і наукових відкриттів у Єгипті, зокрема артефактів, біологічних зразків, записок, планів і малюнків, зібраних членами комісії. Мену відмовився передати їх, стверджуючи, що вони належать інституту. Британський генерал Джон Гелі-Гатчінсон відмовився звільнити місто, поки Мену не здасться. Науковці Кларк Едвард Денієл і Вільям Річард Гамільтон, який нещодавно прибув з Англії, погодились вивчити колекцію в Александрії й заявили, що знайшли багато артефактів, які французи не виявили. У листі додому Кларк повідомив, що «ми знайшли набагато більше в їхніх володіннях, ніж уявляли або представляли»[42].

Гатчінсон заявив, що всі матеріали є власністю британської корони, але французький науковець Етьєн Жоффруа Сент-Ілер сказав Кларку і Гамільтону, що французи радше спалять всі свої відкриття, ніж віддадуть їх, зловісно посилаючись на знищення Александрійської бібліотеки. Кларк і Гамільтон поклопотали про справу французьких вчених перед Гатчінсоном, який, зрештою, погодився з тим, що такі елементи, як зразки природничої історії, це приватна власність науковців[41][43]. Мену швидко також оголосив камінь своєю приватною власністю[44][41]. Гатчінсон також рівною мірою усвідомлював унікальну цінність каменю і відхилив твердження Мену. У підсумку досягнуто домовленість, і передачу об'єктів включено до складу капітуляції Александрії, підписаної представниками Британської, Французької та Османської армій.

Не зовсім зрозуміло, як саме камінь перейшов у руки Великої Британії, оскільки тогочасні звіти розходяться. Полковник Томкінс Гілгров Тернер мав супроводжувати його до Англії, але пізніше він заявляв, що особисто забрав його в Мену і доставив його на передку. У набагато докладнішій розповіді Едвард Деніел Кларк заявляв, що французький «офіцер і член Інституту» відвів його, його учня Джона Кріппса й Гамільтона потайки в закуток за резиденцію Мену й показав камінь, прихований під захисними килимами серед багажу Мену. За словами Кларка, їхній інформатор боявся, що камінь могли вкрасти, якби французькі солдати побачили його. Гатчінсона проінформували відразу, а камінь забрали — можливо, це зробив Тернер на своєму передку[45].

Тернер привіз камінь до Англії на борту захопленого Французького фрегата Egyptienne, який прибув до Портсмута в лютому 1802 року[46]. Він віддав наказ представити цю та інші старожитності королеві Георгові III. Король, представником якого був Secretary of State for War and the Colonies лорд Гобарт, наказав помістити його в Британський музей. За словами Тернера, він і Гобарт погодилися з тим, що камінь має спочатку постати перед науковцями в Лондонському товаристві старожитностей, членом якого був Тернер, перед тим як остаточно розмістити його в музеї. Там його вперше розглянули і обговорили на засіданні 11 березня 1802 року[B][H].

Експерти оглядають Розетський камінь під час другого Міжнародного конгресу сходознавців, 1874

1802 року в товаристві створено чотири гіпсові зліпки з написів, які надійшли в університети Оксфорда, Кембриджа та Единбурга, а також у Трініті-коледж у Дубліні. Незабаром роздруковано написи, що розійшлись серед європейських науковців[E]. До кінця 1802 року камінь передали в Британський музей, де він перебуває й донині[46]. Нові написи, пофарбовані в білий колір на лівій і правій кромках плити, свідчать про те, що «1801 року його захопила в Єгипті британська армія» і «його представив король Георг III».[3].

Опікуни Британського музею оглядають Розетський камінь, як він був виставлений у 1985 році
Натовп відвідувачів оглядає Розетський камінь у Британському музеї

Починаючи з червня 1802 року камінь майже безперервно був виставлений у Британському музеї[7]. у середині 19-го століття він отримав інвентарний номер «EA 24», де «EA» означає «єгипетські старожитності». Був частиною колекції давньоєгипетських пам'яток, захоплених у французької експедиції, зокрема саркофагу Нектанеба II (EA 10), статуї верховного жерця Амона (EA 81) і великого гранітного кулака (EA 9)[47]. Невдовзі стало помітно, що артефакти занадто важкі для підлоги Монтагю-Хаус (оригінальна будівля британського музею), і їх перенесли в нове розширення, яке добудували до особняка. Розетський камінь перенесли до галереї скульптур у 1834 році, невдовзі після того, як Монтегю-Хаус знесли й замінили на будівлю, в якій нині розташовується Британський музей[48]. Згідно з музейними записами, Розетський камінь є його найвідвідуванішим предметом[49], а його просте зображення є найбільш продаваною листівкою музею впродовж кількох десятиліть[50].

Копія Розетського каменю, як він спочатку виставлявся, у Королівській бібліотеці Британського музею

Розетський камінь спочатку виставлявся під невеликим кутом від горизонталі і впирався в металевий утримувач, який було зроблено спеціально для нього. Для цього на його боках зробили дуже маленькі виїмки, щоб гарантувати, що утримувач встановлений надійно. Спочатку він не мав захисного покриття, але 1847 року було вирішено помістити його в захисний каркас, попри наявність наглядачів, щоб гарантувати, що до нього не торкаються відвідувачі[51]. Від 2004 року захищений камінь виставлений у спеціально побудованій оболонці в центрі Галереї єгипетських скульптур. Копія Розетського каменю тепер доступна в Королівській бібліотеці Британського музею, без чохла і з правом вільно доторкнутися, як його бачили відвідувачі на початку 19-го століття[52].

Музей був стурбований важкими бомбардуваннями Лондона наприкінці Першої світової війни в 1917 році, і Розетський камінь перенесли в безпечне місце разом з іншими пересувними цінними артефактами. Наступні два роки камінь провів на глибині 15 м на станції Лондонської поштової залізниці в Маунт-Плезант у районі Голборн[7]. Крім як під час війни Розетський камінь лише одного разу покидав Британський музей: на один місяць у жовтні 1972 року, щоб бути представленим разом із листом Шампольйона в Луврі (Париж) на 150-річчя від моменту публікації цього листа[50]. Навіть коли 1999 року проводили роботи з консервації Розетського каменю, це робили в галереї, щоб він залишався доступним для громадськості[53].

Прочитання Розетського каменю

До відкриття Розетського каменя і його подальшої розшифровки, стародавню єгипетську мову та писемність не розуміли. Цю здатність втратили ще до падіння Римської імперії. Вживання ієрогліфічної писемності ставало все більш спеціалізованим, навіть у пізній період фараонів. До 4-го століття нашої ери небагато єгиптян були здатні читати їх. Монументальне використання ієрогліфів припинилося після того, як 391 року римський імператор Феодосій I закрив усі нехристиянські храми. Останній відомий напис, який датується 24 серпня 394 року, знайшли на острові Філи. Він відомий як графіті Ісмет-Ахома[54].

На відміну від грецької та римської абеток, ієрогліфи зберегли зовнішній вигляд малюнків, і класичні автори наголошували на цьому аспекті. У 5-му столітті священик Гораполлон написав Ієрогліфіку, пояснення майже 200 гліфів. Його роботу вважали авторитетною, але вона вводила в оману в багатьох сенсах, і ця та інші роботи були серйозною перешкодою на шляху до розуміння єгипетської писемності[55]. У 9-10-му століттях арабські історики в середньовічному Єгипті робили наступні спроби дешифрування. Зуль-Нуна аль-Міср та Ібн Вахшія були першими істориками, що вивчали ієрогліфи, порівнюючи їх з тогочасною коптською мовою, яку свого часу вживали коптські священики[56][57]. Європейські вчені продовжили безплідні спроби дешифрувати ієрогліфи. Серед них Йоганнес Горопіус Беканус у 16 столітті, Атанасій Кірхер в 17-му, і Георг Соега у 18-му[58]. Відкриття Розетського каменю 1799 року забезпечило суттєвою та відсутньою раніше інформацією, яку поступово розкрила ціла низка науковців, що зрештою дозволило Жанові-Франсуа Шампольйону вирішити ту головоломку, яку Кірхер назвав загадкою Сфінкса[59].

Грецький текст
Реконструкція відсутнього грецького тексту, яку 1803 року запропонував Річард Порсон

Грецький текст на Розетському камені став відправною точкою. Науковці добре знали давньогрецьку мову, але вони не були знайомі з деталями її вживання в елліністичний період як державної мови в птолемейському Єгипті; до значних відкриттів грецьких папірусів залишався довгий час. Отож, найбільш ранні переклади грецького тексту на камені показують, що у перекладачів все ще були труднощі з історичним контекстом і з адміністративним та релігійним жаргоном. Стівен Вестон усно представив англійський переклад грецького тексту на зустрічі товариства старожитностей у квітні 1802 року[36][60].

Тим часом, 1801 року дві літографічні копії, зроблені в Єгипті, потрапили до Інституту Франції в Парижі. Там бібліотекар і антиквар Габріель-де-ля-Порт-дю-Тей приступив до роботи над перекладом з грецької мови, але за наказом Наполеона практично відразу його направлено в інше місце, і він передав свою незавершену роботу колезі Юберові-Паскалю Амейлону. 1803 року Амейлон опублікував перші переклади грецького тексту латинською та французькою мовами, щоб забезпечити їхнє максимальне поширення[F]. У Кембриджі Річард Порсон відтворював відсутній нижній правий кут грецького тексту. Він створив майстерну можливу реконструкцію, яку невдовзі поширювало Товариство антикварів разом зі своїми відбитками написів. Майже одночасно Крістіан Готтлоб Гейне в Геттінген зробив новий латинський переклад грецького тексту, вперше опублікований 1803 року, який був точнішим, ніж переклад Амейлона[G]. Його передрукувало Товариство антикварів у спеціальному випуску журналу Archaeologia 1811 року, разом з раніше неопублікованим англомовним перекладом Вестона, розповіддю полковника Тернера та іншими документами[H][61][62].

Демотичний текст

На час відкриття каменя шведський дипломат і науковець Йоган Девід Окерблад працював над маловідомим письмом, кілька взірців якого незадовго до того було знайдено в Єгипті, яке згодом стало відоме як демотичне. Він назвав його «коптським скорописом», бо був переконаний, що його використовували для запису певного різновиду коптської мови (як прямого нащадка давньоєгипетської), хоча в неї було мало спільного з пізнішим коптським письмом. Французький сходознавець Антуан Ісаак Сильвестр де Сасі обговорював цю роботу з Окербладом, коли 1801 року міністр внутрішніх справ Франції Жан-Антуан Шапталь надіслав йому один з перших літографічних відбитків Розетського каменю. Сасі зрозумів, що середній текст на камені вирізьблений тим самим письмом. Разом з Окербладом вони приступили до роботи, зосередившись на середньому тексті і припустивши, що це письмо абеткове. Вони спробували визначити місця в цьому незрозумілому тексті, де могли траплятись грецькі імена, порівнюючи його з грецьким текстом. 1802 року Сильвестр де Сасі повідомив Чапталу, що він успішно визначив п'ять імен («Александрос», «Александрія», «Птолемей», «Арсіноя», а також птолемеєвий титул «Єпіфан»)[C], а Окерблад опублікував абетку з 29 літер (понад половину з яких були правильними), які він розпізнав у грецьких іменах з демотичного тексту[D][36]. Втім, вони не могли визначати решту символів у демотичному тексті, серед яких, як тепер відомо, окрім фонетичних, були ідеографічні та інші символи[63].

  • Таблиця Йогана Девіда Окерблада з зображенням демотичних фонетичних знаків та їх коптських еквівалентів (1802)
  • Копія демотичного тексту.

Ієрогліфічний текст

Сильвестр де Сасі зрештою відмовився працювати з каменем, втім він зробив інший внесок. 1811 року Сильвестр де Сасі, після розмови з китайським студентом про китайську писемність, врахував припущення Георга Соеги від 1797 року, що іноземні імена в єгипетському ієрогліфічному написі, можливо, написані фонетично. Він також пригадав, що ще 1761 року Жан-Жак Бартелемі припустив був, що символи, обведені картушем в ієрогліфічних написах, це власні імена. Тож, коли 1814 року Томас Юнг, іноземний секретар Королівського товариства Лондона, написав йому про камінь, Сильвестр де Сасі запропонував у відповідь, що, у спробі прочитати ієрогліфічний текст, Юнгові слід шукати картуші, що можуть містити грецькі імена, і спробувати розпізнати фонетичні символи в них[64].

Юнг так і зробив, отримавши два результати, що проторували шлях до остаточного дешифрування. У ієрогліфічному тексті він розпізнав фонетичні символи «p t o l m e s» (у сучасній транслітерації «p t w l m y s»), які були використані для запису грецького імені «Птолемей». Він також помітив, що ці знаки схожі на відповідні символи демотичного письма. Далі він помітив аж 80 подібностей між ієрогліфічним та демотичним текстами на камені. Це було важливе відкриття, оскільки раніше вважали, що ці два письма не мають між собою нічого спільного. Завдяки цьому він дійшов правильного висновку, що демотичне письмо лише частково фонетичне. Воно також складається з ідеографічних символів, які відтворюють ієрогліфи[I]. Нові висновки Юнга відіграли важливу роль у великій статті «Єгипет», яку він написав для Енциклопедії Брітаніка в 1819 році[J]. Проте, йому не вдалося просунутись далі[65].

Таблиця ієрогліфічних фонетичних знаків Шампольйона з їхніми демотичними та коптськими відповідниками (1822)

1814 року Юнг розпочав листування про камінь з Жаном-Франсуа Шампольйоном, гренобльським викладачем, який написав був наукову роботу про Стародавній Єгипет. 1822 року Шампольйон бачив копії короткого ієрогліфічного та грецького напису на обеліску з острова Філе, де Джон Вільям Бенкс орієнтовно визначив імена «Птолемей» і «Клеопатра» обома мовами[66]. Завдяки цьому Шампольйон визначив фонетичні символи k l e o p a t r a (тепер транслітерується як q l i҆ w p ꜣ d r ꜣ.t)[67]. На підставі цього та іноземних імен на Розетському камені, він швидко склав абетку фонетичних ієрогліфічних знаків, яку містить його знаменитий лист 1822 року «Lettre à M. Dacier» надісланий секретареві Паризької Академії надписів та красного письменства Бону-Жозефу Дасьє, та одразу ж опублікований Академією[K]. У постскриптумі Шампольйон зазначає, що грецькі та єгипетські імена, як здається, містять схожі символи. Ця гіпотеза підтвердилась 1823 року, коли він визначив імена фараонів Рамсеса і Тутмоса, написані в картуші на археологічній ділянці Абу-Сімбел. Ці значно старіші ієрогліфічні написи скопіював був Бенкс, а Жан-Ніколя Уйо надіслав їх Шампольйону[M]. Відтоді історії Розетського каменю та дешифрування єгипетських ієрогліфів починають жити своїм окремим життям, оскільки Шампольйон звернувся до багатьох інших текстів для розробки граматики та ієрогліфічного словника давньоєгипетської мови, опублікованих після його смерті в 1832 році[68].

Подальша праця
Розетський камінь у Британському музеї.

Праця над каменем тепер зосередилась на повнішому розумінні текстів та їх контекстів шляхом порівняння трьох версій між собою. 1824 року спеціаліст з класичної філології Антуан Жан Летронн пообіцяв підготувати для Шампольйона новий буквальний переклад грецького тексту. Шампольйон натомість обіцяв проаналізувати всі місця, в яких ці три тексти, судячи з усього, відрізняються. Після раптової смерті Шампольйона в 1832 році, його чернетку цього аналізу не могли знайти, і робота Летронна зупинилась. Коли 1838 року помер колишній учень і помічник Шампольйона Франсуа Сальволіні, то серед його паперів знайшовся цей аналіз та інші відсутні чернетки. Тоді виявилося, що власна публікація Сальволіні на тему каменя, опублікована 1837 року, була плагіатом[O]. Летронн, нарешті, зміг завершити свій коментар до грецького тексту і свій новий французький переклад, який з'явився 1841 року[P]. На початку 1850-х років німецькі єгиптологи Гайнріх Бруґш і Макс Ульманн випустили виправлений латинський переклад, що ґрунтувався на демотичному та ієрогліфічному текстах[Q][R]. 1858 року з'явився перший англомовний переклад, який був спільною працею трьох членів Філоматичного товариства Пенсільванського університету[S].

Немає одностайної думки, чи один з трьох текстів міг бути стандартним варіантом, з якого два інші були перекладами. 1841 року Летронн спробував показати, що оригінальним був грецький варіант, складений єгипетським урядом під керуванням македонських Птолемеїв[P]. З-поміж нещодавніх авторів, Джон Рей заявив, що «ієрогліфи були найважливішим письмом на камені: їх мали читати боги, а також найученіші жерці»[8]. Філіп Дершен і Гайнц Йозеф Тіссен натомість стверджують, що всі три версії складено одночасно, тоді як Стівен Квірк вбачає в указі «складне сплетіння трьох живих текстових традицій»[69]. Річард Паркінсон зазначає, що ієрогліфічна версія відхиляється від архаїчного формалізму й часом переходить у демотичний стиль мовлення, який священики частіше вживали в повсякденному житті. Той факт, що три версії не збігаються слово в слово пояснює, чому його дешифрування виявилося складнішим, ніж спочатку очікували, особливо ті перші дослідники, які сподівались знайти точний двомовний ключ до єгипетських ієрогліфів[70].

Суперечка за першість
Гігантська копія Розетського каменю Джозефа Кошута у Фіжаку (Франція) де народився Жан-Франсуа Шампольйон

Навіть до випадку з Сальволіні, суперечки щодо пріоритету і плагіату пронизували історію дешифрування. У своєму Lettre à M. Dacier 1822 року Шампольйон визнає працю Томаса Юнга, але, на думку британських критиків, не повністю. Наприклад, Джеймс Браун, редактор відділу енциклопедії Британіка (де 1819 року була опублікована стаття Юнга), анонімно 1823 року написав низку оглядових статей в Edinburgh Review, у яких хвалив працю Юнга і стверджував, що «недобросовісний» Шампольйон сплагіатив її[71][72]. Ці статті переклав на французьку мову Юлій Клапрот і 1827 року вони вийшли як книга[N]. Власна публікація Юнга 1823 року утвердила його внесок[L]. Ранні смерті Юнга (1829) і Шампольйона (1832) не поклали край цим суперечкам. У своїй авторитетній праці про камінь 1904 року куратор Британського музею Е. А. Волліс Бадж приділяє більше уваги внеску Юнга, ніж Шампольйона[73]. На початку 1970-х років французькі відвідувачі скаржилися на те, що портрет Шампольйона був меншого розміру, ніж портрет Юнга на сусідній панелі. Англійські відвідувачі скаржилися, що все було навпаки. Насправді ж портрети були однакового розміру[50].

Прохання про репатріацію до Єгипту

Єгипет вперше попросив повернути Розетський камінь у липні 2003 року, на 250-річчя Британського музею. Захі Хавасс, глава єгипетської Вищої ради старожитностей, попросив репатріювати стелу до Єгипту, зазначивши, що це «ікона нашої єгипетської ідентичності»[74]. Він повторив пропозицію через два роки в Парижі, вказавши камінь серед кількох основних елементів, що належать до єгипетської культурної спадщини. У цей перелік також входять: культове погруддя Нефертіті в Єгипетському музеї Берліна; Піраміда Хеопса, статуя Хеміуну в музеї Ремера-Пеліцеуса в Гільдесгаймі (Німеччина); Дендерський храмовий зодіак у Луврі (Париж); і бюст Анхафа в Музеї витончених мистецтв (Бостон)[75].

2005 року Британський музей передав Египтові повнорозмірну копію стели. Спочатку вона виставлялась в оновленому Рашидському національному музеї поблизу від того місця, де камінь знайшли[76]. У листопаді 2005 року Хавасс попросив позичити Розетський камінь на три місяці, знову повторивши, що кінцевою метою є постійне повернення[77]. У грудні 2009 року він запропонував відмовитися від своєї вимоги про постійне повернення, якщо Британський музей позичить камінь Єгипту на три місяці на відкриття Великого Єгипетського музею в Гізі у 2013 році[78]. На ці вимоги йому відмовлено[79].

Копія Розетського каменю в Рашиді (Розетта), (Єгипет)

Як зауважив Джон Девід Рей: «може настати день, коли камінь вже пробуде в Британському музеї довше, ніж у Розетті»[80]. Cеред національних музеїв є сильна опозиція репатріації об'єктів міжнародного культурного значення, таких як Розетський камінь. У відповідь на неодноразові прохання Греції про повернення Мармуру Елгіна з Парфенона та аналогічні запити в інших музеях світу, 2002 року понад 30 провідних музеїв світу, включаючи Британський музей, Лувр, Пергамський музей у Берліні та Музей Метрополітен у Нью-Йорку — опублікували спільну заяву, оголосивши, що «об'єкти, набуті в більш ранні часи потрібно розглядати у світлі різних sensitivities and values reflective тієї ранішої епохи» і що «музеї служать не лише громадянам однієї країни, але всім народам»[81].

Цифровий Розетський Камінь

Цифровий проект Розетський камінь є результатом співпраці між Digital Humanities Chair Лейцигського університету та Інституту єгиптології; і Британського музею і проекту Цифрової епіграфіки та археології, щоб зробити доступною анотовану транскрипцію кожного з трьох варіантів тексту, а також надати їх у форматі XML[82][83]. Зображення та 3D модель каменю з високою роздільною здатністю також буде зроблено[82].

Ідіоматичне вживання

Термін Розетський камінь вживають ідіоматично, щоб позначити важливий ключ у процесі розшифровки закодованої інформації, особливо коли маленьку, але репрезентативну вибірку визнають ключем до розуміння чогось більшого[84]. Згідно з Оксфордським словником англійської мови, перше вживання терміна в переносному значенні з'явилося у виданні Британіки 1902 року, в статті про хімічний аналіз глюкози[84]. Інший вжиток фрази трапляється в романі Герберта Уеллса' 1933 року Форма прийдешнього, де головний герой знаходить рукопис, написаний стенографією, що дає ключ до розуміння додаткового розкиданого матеріалу, який is sketched out in longhand, both handwritten and typed[84].

Відтоді цей термін широко вживають в інших контекстах. Наприклад, Теодор Генш у своїй статті 1979 року в Scientific American про спектроскопію писав, що «спектр атома водню виявився розетським каменем сучасної фізики: щойно цю модель вдалося розшифрувати, багато чого іншого також стало зрозумілим». Повне розуміння ключового набору генів у людському лейкоцит-антигені називали «Розетським каменем імунології»[85]. Квітучу рослину Різушка Таля називали «Розетським каменем цвітіння»[86]. Гамма-спалахи (GRB) знайдені в поєднанні з надновою називали розетським каменем для розуміння походження гамма-спалахів[87]. Метод доплер-ехокардіографії називали розетським каменем для клініцистів, які намагаються зрозуміти складний процес, у якому лівий шлуночок у людському серці може заповнитись під час різних форм діастолічної дисфункції[88].

Цю назву також стали використовувати для різних форм перекладацького програмного забезпечення. Rosetta Stone — це бренд програмного забезпечення для вивчення мови, яке видає американська компанія Rosetta Stone Ltd. «Rosetta» — це назва «спрощеного динамічного перекладача», який дозволяє додаткам, скомпільованим для процесорів PowerPC, працювати на комп'ютерах Apple, які використовують процесор x86. «Розетта» — інструмент онлайн-перекладу для локалізації програмного забезпечення, що розробляється і підтримується Canonical Ltd. в рамках проекту Launchpad. Крім того, Rosetta@home — це проект розподілених обчислень для передбачення білкової структури базуючись на амінокислотній послідовності (або переклад послідовності в структуру). Rosetta Project об'єднує разом спеціалістів з іноземних мов та носіїв мови для розробки цільового дослідження і майже постійного архіву з 1500 мов, що триватиме від 2000 до 12000 року н. е. Європейське космічне агентство запустило космічний апарат Розетта для дослідження комети Чурюмова — Герасименко, сподіваючись, що визначення її складу допоможе зрозуміти походження Сонячної системи.

Див. також

Джерела

Хронологія ранніх публікацій про Розетський камінь
  1. ^ 1799: Courrier de l'Égypte no. 37 (29 Fructidor year 7, i.e. 1799) p. 3 Retrieved July 15, 2018
  2. ^ 1802: "Domestic Occurrences: March 31st, 1802" in The Gentleman's Magazine vol. 72 part 1 p. 270 http://babel.hathitrust.org/cgi/pt?id%3Dmdp.39015027527129 Retrieved July 14, 2010]
  3. ^ 1802: Silvestre de Sacy, Lettre au Citoyen Chaptal, Ministre de l'intérieur, Membre de l'Institut national des sciences et arts, etc: au sujet de l'inscription Égyptienne du monument trouvé à Rosette. Paris, 1802 Retrieved July 14, 2010
  4. ^ 1802: Johan David Åkerblad, Lettre sur l'inscription Égyptienne de Rosette: adressée au citoyen Silvestre de Sacy, Professeur de langue arabe à l'École spéciale des langues orientales vivantes, etc.; Réponse du citoyen Silvestre de Sacy. Paris: L'imprimerie de la République, 1802
  5. ^ 1803: "Has tabulas inscriptionem ... ad formam et modulum exemplaris inter spolia ex bello Aegyptiaco nuper reportati et in Museo Britannico asservati suo sumptu incidendas curavit Soc. Antiquar. Londin. A.D. MDCCCIII" in Vetusta Monumenta vol. 4 plates 5–7
  6. ^ 1803: Hubert-Pascal Ameilhon, Éclaircissemens sur l'inscription grecque du monument trouvé à Rosette, contenant un décret des prêtres de l'Égypte en l'honneur de Ptolémée Épiphane, le cinquième des rois Ptolémées. Paris: Institut National, 1803 Retrieved July 14, 2010
  7. ^ 1803: Chr. G. Heyne, "Commentatio in inscriptionem Graecam monumenti trinis insigniti titulis ex Aegypto Londinum apportati" in Commentationes Societatis Regiae Gottingensis vol. 15 (1800–1803) p. 260 ff.
  8. ^ a b 1811: Matthew Raper, S. Weston et al., "Rosetta stone, brought to England in 1802: Account of, by Matt. Raper; with three versions: Greek, English translation by S. Weston, Latin translation by Prof. Heyne; with notes by Porson, Taylor, Combe, Weston and Heyne" in Archaeologia vol. 16 (1810–1812) pp. 208–263
  9. ^ 1817: Thomas Young, "Remarks on the Ancient Egyptian Manuscripts with Translation of the Rosetta Inscription" in Archaeologia vol. 18 (1817) Retrieved July 14, 2010 (see pp. 1–15)
  10. ^ 1819: Thomas Young, "Egypt" in Encyclopædia Britannica, supplement vol. 4 part 1 (Edinburgh: Chambers, 1819) Retrieved July 14, 2010 (see pp. 86–195)
  11. ^ 1822: J.-F. Champollion, Lettre à M. Dacier relative à l'alphabet des hiéroglyphes phonétiques (Paris, 1822) At Gallica: Retrieved July 14, 2010 at French Wikisource
  12. ^ 1823: Thomas Young, An account of some recent discoveries in hieroglyphical literature and Egyptian antiquities: including the author's original alphabet, as extended by Mr. Champollion, with a translation of five unpublished Greek and Egyptian manuscripts (London: John Murray, 1823) Retrieved July 14, 2010
  13. ^ 1824: J.-F. Champollion, Précis du système hiéroglyphique des anciens Égyptiens. Paris, 1824 Online version at archive.org 2nd ed. (1828) At Gallica: Retrieved July 14, 2010
  14. ^ 1827: James Browne, Aperçu sur les hiéroglyphes d'Égypte et les progrès faits jusqu'à présent dans leur déchiffrement (Paris, 1827; based on a series of articles in Edinburgh Review beginning with no. 55 (February 1823) pp. 188–197) Retrieved July 14, 2010
  15. ^ 1837: François Salvolini, "Interprétation des hiéroglyphes: analyse de l'inscription de Rosette" in Revue des deux mondes vol. 10 (1937) At French Wikisource
  16. ^ a b 1841: Antoine-Jean Letronne, Inscription grecque de Rosette. Texte et traduction littérale, accompagnée d'un commentaire critique, historique et archéologique. Paris, 1840 (issued in Carolus Müllerus, ed., Fragmenta historicorum Graecorum vol. 1 (Paris: Didot, 1841)) Retrieved July 14, 2010 (see end of volume)
  17. ^ 1851: H. Brugsch, Inscriptio Rosettana hieroglyphica, vel, Interpretatio decreti Rosettani sacra lingua litterisque sacris veterum Aegyptiorum redactae partis ... accedunt glossarium Aegyptiaco-Coptico-Latinum atque IX tabulae lithographicae textum hieroglyphicum atque signa phonetica scripturae hieroglyphicae exhibentes. Berlin: Dümmler, 1851 Retrieved July 14, 2010
  18. ^ 1853: Max Uhlemann, Inscriptionis Rosettanae hieroglyphicae decretum sacerdotale. Leipzig: Libraria Dykiana, 1853 Retrieved July 14, 2010
  19. ^ 1858: Report of the committee appointed by the Philomathean Society of the University of Pennsylvania to translate the inscription on the Rosetta stone. Philadelphia, 1858

Примітки
  1. Розетський камінь повертається до Єгипту
  2. Bierbrier (1999) pp. 111–113
  3. Parkinson et al. (1999) p. 23
  4. Synopsis (1847) pp. 113–114
  5. Miller et al. (2000) pp. 128–132
  6. Middleton and Klemm (2003) pp. 207–208
  7. The Rosetta Stone
  8. Ray (2007) p. 3
  9. Parkinson et al. (1999) p. 28
  10. Parkinson et al. (1999) p. 20
  11. Budge (1913) pp. 2–3
  12. Budge (1894) p. 106
  13. Budge (1894) p. 109
  14. Parkinson et al. (1999) p. 26
  15. Parkinson et al. (1999) p. 25
  16. Clarysse and Van der Veken (1983) pp. 20–21
  17. Parkinson et al. (1999) p. 29
  18. Shaw & Nicholson (1995) p. 247
  19. Tyldesley (2006) p. 194
  20. Clayton (2006) p. 211
  21. Bevan (1927) pp. 252–262
  22. Assmann (2003) p. 376
  23. Kitchen (1970) p. 59
  24. Parkinson (2005) p. 13
  25. Bevan (1927) pp. 264–265
  26. Ray (2007) p. 136
  27. Parkinson et al. (1999) p. 30
  28. Shaw (2000) p. 407
  29. Walker and Higgs (editors, 2001) p. 19
  30. Bagnall and Derow (2004) (no. 137 in online version)
  31. Simpson (n. d.); revised version of Simpson (1996) pp. 258–271
  32. Bevan (1927) pp. 263–268
  33. Parkinson (2005) p. 14
  34. Parkinson (2005) p. 17
  35. Parkinson (2005) p. 20
  36. Budge (1913) p. 1
  37. Benjamin, Don C. (2009). Stones and stories: an introduction to archaeology and the Bible. Fortress Press. с. 33. ISBN 978-0-8006-2357-9. Процитовано 14 липня 2011.
  38. Adkins (2000) p. 38
  39. Gillispie (1987) pp. 1–38
  40. Wilson (1803) vol. 2 pp. 274–284
  41. Parkinson et al. (1999) p. 21
  42. Burleigh (2007) p. 212
  43. Burleigh (2007) p. 214
  44. Budge (1913) p. 2
  45. Parkinson et al. (1999) pp. 21–22
  46. Andrews (1985) p. 12
  47. Parkinson (2005) pp. 30–31
  48. Parkinson (2005) p. 31
  49. Parkinson (2005) p. 7
  50. Parkinson (2005) p. 47
  51. Parkinson (2005) p. 32
  52. Parkinson (2005) p. 50
  53. Parkinson (2005) pp. 50–51
  54. Ray (2007) p. 11
  55. Parkinson et al. (1999) pp. 15–16
  56. El Daly (2005) pp. 65–75
  57. Ray (2007) pp. 15–18
  58. Ray (2007) pp. 20–24
  59. Powell, Barry B. (2009). Writing: Theory and History of the Technology of Civilization (англ.). John Wiley & Sons. с. 91. ISBN 978-1-4051-6256-2.
  60. Andrews (1985) p. 13
  61. Budge (1904) pp. 27–28
  62. Parkinson et al. (1999) p. 22
  63. Robinson (2009) pp. 59–61
  64. Robinson (2009) p. 61
  65. Robinson (2009) pp. 61–64
  66. Parkinson et al. (1999) p. 32
  67. Budge (1913) pp. 3–6
  68. Dewachter (1990) p. 45
  69. Quirke and Andrews (1989) p. 10
  70. Parkinson et al. (1999) pp. 30–31
  71. Parkinson et al. (1999) pp. 35–38
  72. Robinson (2009) pp. 65–68
  73. Budge (1904) vol. 1 pp. 59–134
  74. Edwardes and Milner (2003)
  75. Sarah El Shaarawi (5 жовтня 2016). Egypt's Own: Repatriation of Antiquities Proves to be a Mammoth Task. Newsweek – Middle East.
  76. «Rose of the Nile» (2005)
  77. Huttinger (2005)
  78. «Antiquities wish list» (2005)
  79. «Rosetta Stone row» (2009)
  80. Ray (2007) p. 4
  81. Bailey (2003)
  82. The Digital Rosetta Stone Project. Digital Classicist. Процитовано 27 червня 2018.
  83. Digital Rosetta Stone. University of Leipzig. Процитовано 27 червня 2018.
  84. Oxford English dictionary (1989) s.v. «Rosetta stone» Архівовано 20 червня 2011 у Archive.is
  85. «International Team»
  86. Simpson and Dean (2002)
  87. Cooper (2010)
  88. Nishimura and Tajik (1998)

Бібліографія

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.