Населення Туреччини

Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною опісля проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприяє згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно тому й республіку назвати Туреччиною. Таким чином в нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою республікою.

На момент утворення Турецької республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні було проведено 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 раза, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 раза. Швидке зростання населення, яке перевищило 2005 року 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни.

Вікова структура

Віково-статева піраміда населення Туреччини, 2016 рік (англ.)

Середній вік населення Туреччини становить 30,5 року (112-те місце у світі): для чоловіків — 30,1, для жінок — 31 рік[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 74,57 року (115-те місце у світі), для чоловіків — 72,26 року, для жінок — 77 року[1].

Вікова структура населення Туреччини, станом на 2015 рік, мала такий вигляд:

• діти віком до 14 років — 25,45 % (10 339 731 чоловік, 9 868 005 жінок);
• молодь віком 15—24 роки — 16,25 % (6 587 897 чоловіків, 6 314 306 жінок);
• дорослі віком 25—54 роки — 43,07 % (17 323 965 чоловіків, 16 878 498 жінок);
• особи передпохилого віку (55—64 роки) — 8,15 % (3 216 877 чоловіків, 3 253 891 жінки);
• особи похилого віку (65 років і старіші) — 7,09 % (2 498 187 чоловіків, 3 132 911 жінок)[1].

Густота населення країни 2015 року становила 102,2 особи/км² (108-ме місце у світі)[1]. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.

Головні етноси країни: турки — 70-75 %, курди — 18 %, інші нацменшини — 7-12 % населення (оціночні дані за 2008 рік)[1].

У статті 66-й Конституції Турецької Республіки визначається поняття «турків», як таких «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. Тим не менше, більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[6].

Окрім титульної нації — турків, в країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини в кілька разів чи десятків разів перевищують, чисельно, визнані меншини, що пов'язується зі складними політико-суспільними взаємостосунками в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яким намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.

Питання щодо етнічних особливостей на території сучасної Туреччини є часто обговорювані і визначається, як доволі суперечливе. Оскільки цифри, що опубліковуються в різних джерелах, не завше відповідають дійсності через політичні та конфронтаційні особливості в турецькому суспільстві. Незважаючи переписи населення, що проводяться систематично і на яких визначаються різноманітні фактори існування турецького суспільства, ці переписи ніколи не торкалися етнічної тематики за для визначення національного складу в країні, тому вже склалася традиція, що більшість мешканців країни, незалежно від свого походження, вважають себе спочатку турками, а вже потім згадують своє походження. Тому, підрахувати чисельність етносів, навіть приблизно, буває дуже важко, водночас державними органами привідкриті деякі цифри, на основі яких можна вималювати, частково, етнічну палітру Туреччини[7].

Основні етнічні меншини:

• Іранці

• Курди
• Заза

• Нащадки різних тюркських народів

• Огузи: азербайджанці, гагаузи, турки-месхетинці і туркмени
• Кипчаки: кримські татари, казахи, киргизи і кумики
• Південно-східні: уйгури і узбеки

• Слов'яни

• Боснійці
• Македонці
• Помаки і фракійські болгари

• Кавказькі племена

• Північнокавказці: черкеси (з абасинцями і абхазами), чеченці (з інгушами)
• Південнокавказці: Грузини і Лази (Lasen)
• Семіти

• Араби (Araber)
• Арам'єр (Aramäer)

• Албанці
• Амшенці
• Цигани

• 
  Етнічна карта Туреччини (туркмен.)
• 
  Розселення курдів у Туреччині, 2010 рік

Офіційна мова[8]: турецька. Інші поширені мови: курдська, інші мови етнічних меншин. Туреччина, як член Ради Європи, не підписала Європейську хартію регіональних мов[9].

Турецьку мову 80 % населення вважають за рідну, а ще 10-15 % сприймають її як другу мову. Урядом та суспільством мова сприймається як важливий чинник турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як свідчить 42 стаття Конституції Туреччини:

Ніяка мова, крім турецької, не повинна викладатися як рідна мова турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначаються відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.

Такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання нерідко критикується правозахисними організаціями світу, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три етно-мовних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про які-небудь інших меншини та їх претензії в мовних питаннях турецький уряд вважає сепаратизмом[10].

Тим не менше в країні говорять приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найбільшими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання та трактування чисельності цих мов, настільки різниться загальна чисельність нетюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей, не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:

• Курманджі (Kurmanji) або Північнокурдська мова — близько 10 млн носіїв (індо-європейська мовна група іранської гілки).
• Зазакі (Zazaki) — від 1,2 до 2 млн носіїв (індо-європейський мовна група іранської гілки).
• Арабська мова (північномесопотамська-арабська) — близько 1 мільйон носіїв (афро-азійська мовна група семітської гілки).
• Азербайджанська мова — 550 тис. носіїв, що мешкають у Туреччині (тюркська мовна група гілки Огуз).
• Кабардинська мова та Східночеркеська мова — 550 тис. носіїв, що мешкають у Туреччині (Західно-Кавказька мовна група).
• Болгарська мова (Помаки) - 300 тис. носіїв (індо-європейських мовна група слов'янської гілки).
• Адигейська мова чи Західночеркеська мова — близько 300 тис. носіїв (Західно-Кавказька мовна група).

Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, було проведено 1965 року. Хоча нерідко вважається, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальна число етнічних мовців, а з іншого — досить вірно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, в цілому, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли послуговуватися англійською мовою (в різних степінях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково по-російськи.

Так склалося історично, що територія теперішньої Туреччини була колискою для багатьох знаних, а нині вимерлих мов, які таки дещицею поповнили турецьку мову. До них належать: хеттська мова — найдавніша індоєвропейська мова, підтвердженням якої існує давнє письмове свідчення (близько 1600 до н. е. аж до 1100 до н. е., коли існувала Хеттська імперія); іншими були анатолійські мови — лувійська мова, а потім лікійська мова, лідійська мова і мільян мова, які вимерли в часі першого століття до нашої ери через еллінізацію Анатолії та експансією еллінської культури, їм частково вдалося перетворитися в різних діалекти еллінської мови, яка згодом стає спільною мовою для всіх мешканців Малої Азії. Урартська мова, що належить до хуррито-урартської мовної сім'ї існувала у Східній Анатолії навколо озера Ван, якою послуговувалися за часів царства Урарту (приблизно з дев'ятого століття до н. е. до шостого століття). Також тут розвивалися фригійська мова, аккадська мова (у вигляді ассирійської мови), старогрецька мова, візантійська мова, класична вірменська мова, латинська мова і класична сирійська мова, арамейська мова релігійних християн.

Поширення мов (рідна материнська мова) у Туреччині по адміністративних одиницях, станом на 1965 рік.

• 
  Турецька мова
• 
  Курдська мова
• 
  Арабська мова
• 
  Зазакі
• 
  Черкеська мова
• 
  Грецька мова
• 
  Вірменська мова
• 
  Грузинська мова
• 
  Лазська мова
• 
  Болгарська мова
• 
  Боснійська мова
• 
  Албанська мова
• 
  Іврит та їдиш

Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: іслам — 99,8 % (переважно сунізм), інші — 0,2 % (переважно християнство, юдаїзм)[1].

Туреччина — світська держава, вона стала справжнім першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Іслам як державну релігію, було скасовано Ататюрком 1928 року і відповідно сформована законодавча база, щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники, натомість турецькою Конституцією передбачається свобода віросповідання і совісті[12][13]. Близько 99 % населення декларує свою релігійну приналежність, натомість, незалежні опитування показують, що близько 3 % дорослого населення не визначили свій зв'язок з релігією, стверджуючи, що «не мають релігійних переконання» або «не вірять в релігійні доктрини»[14].

У країні існує велика мусульманська меншина алавітів (10-15 %), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[15], а також деякі інші малочисельні суфійські практики[16]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Головуючим у справах релігій (Diyanet Іслер Başkanlığı), він тлумачить Ханафі — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціонування в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і розподіл місцевих і провінційних імамів[17].

Крім того, офіційні урядові дані свідчать про наявність в країні 100 000 осіб, що сповідують інші, не мусульманські вірування[18]. Це переважнохристияни, здебільшого Вірменської Апостольської церкви, Ассирійської Церкви Сходу і Грецької православної церкви (64 тис. осіб) та віряни юдеї, переважно сефариди (26 тис. осіб)[19].

Історично склалося, що Православна Церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусу Патріарха Варфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів в традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані, а християни, як і раніше, широко переслідувані в Туреччині[20].

Туреччина славиться численними релігійно-культовими спорудами, частина яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстрована 321 громада — різних християнських вірувань і напрямків з своїми церквами, існують 36 юдейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.

Рівень письменності 2015 року становив 95 % дорослого населення (віком від 15 років): 98,4 % — серед чоловіків, 91,8 % — серед жінок[1]. Державні витрати на освіту становлять 2,9 % ВВП країни, станом на 2006 рік (142-ге місце у світі)[1]. Середня тривалість освіти становить 16 років, для хлопців — до 17 років, для дівчат — до 16 років (станом на 2013 рік).

Забезпеченість лікарями в країні на рівні 1,71 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 2,5 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 5,4 % ВВП країни (103-тє місце у світі)[1].

Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 18,87 ‰ (93-тє місце у світі); хлопчиків — 20,13 ‰, дівчаток — 17,55 ‰[1]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 16 випадків на 100 тис. народжень (139-те місце у світі)[1].

Туреччина входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).

Співвідношення осіб, що в економічному плані залежать від інших, до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 49,7 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 38,4 %; частка осіб похилого віку — 11,3 %, або 8,9 потенційно працездатного на 1 пенсіонера[1]. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2010 року перебувало 16,9 % населення країни[1]. Розподіл доходів домогосподарств у країні має такий вигляд: нижній дециль — 2,1 %, верхній дециль — 30,3 % (станом на 2008 рік)[1].

Станом на 2016 рік, уся країна була електрифікована, усе населення країни мало доступ до електромереж[1]. Рівень проникнення інтернет-технологій середній. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 42,681 млн унікальних інтернет-користувачів (19-те місце у світі), що становило 53,7 % загальної кількості населення країни[1].

Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):

• при народженні — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• у віці до 14 років — 1,05 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• у віці 15—24 років — 1,04 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• у віці 25—54 років — 1,03 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• у віці 55—64 років — 0,99 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• у віці за 64 роки — 0,8 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої;
• загалом — 1,01 особи чоловічої статі на 1 особу жіночої[1].

Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:

• .

• Населення Землі
• Населення Азії

• World Population Prospects : [англ.] // United Nation. Department of Economic and Social Affairs. — демографічні показники населення світу.
• Global Health Observatory. Turkey : [англ.] // World Health Organization (WHO). — медико-статистичні показники Туреччини.
• Demographic and Health Surveys : [англ.] // U.S. Agency for International Development. — репрезентативні дані про стан здоров'я і населення в країнах, що розвиваються.
• At a glance: Turkey. Statistics and Monitoring : [англ.] // UNICEF. — статистичні дані про стан і положення дітей Туреччини.
• Turkey. World Bank Open Data : [англ.] // The World Bank. — статистично-економічні показники Туреччини.
• Turkey. Country Profile : [англ.] // International Labor Organization. — економіко-статистичні показники Туреччини від Міжнародної організації праці.
• United Nations Development Programme in Turkey : [англ.] // UNDP. — сторінка локального відділення Програми розвитку ООН.
• United Nations Economic Commission for Europe (UNECE) : [англ.]. — Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН).
• World Population Estimates : [англ.] // U.S. Census Bureau. — оцінки населення світу.