Давня українська література

Відлік літературного часу починаться з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056­-1057 рр.

Вивчення давньої української літератури почалось у ХІХ ст., і відразу постало питання національної приналежності літератури. Спадщиною українського народу є все те, що було створене на території сучасної України її автохтонним населенням від найдавніших часів до сучасного періоду.

Періодизація за М. Максимовичем:

1 – із 60-х років ІХ ст. до середини ХІ ст.

2 – із середини ХІ ст. – до 1125 року.

3 – із 1125 р.( від смерті Володимира Мономаха) – до 70-х рр. 13 ст.

За С. Єфремовим:

1 - Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею. Спроби витворити громадсько-державні форми, в писемності – візантійський вплив. Доба ділиться на 2 періоди: до татарська - доба розвитку, по татарська – занепаду.

2 - Доба національно – державної залеглості від кінця XIV до кінця XVIII cт.

3 - Доба національного відродженння від кін. XVIII ст.

За Д. Чижевським:

І період — доба монументального стилю, що охоплює ХІ ст. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам’ятки, як “Повість минулих літ”, “Київський літопис”, житія Бориса та Гліба, житіє Феодосія Печерського;

II період — XII — середина XІІІ ст. Доба орнаментального стилю. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський), агіографія, ораторська проза. Це був час і рукописних збірників, які вбирали в себе пам’ятки Київської Русі, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях “Ізмарагд”, що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові “Четьї-Мінеї”;

ІІІ період — переходова доба, XІV-XV ст;

IV період — український ренесанс та реформація (кінець XV - кінець XVI ст.). Впроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносить до цього періоду і деякі зразки полемічної прози;

V період — українське бароко (кінець XVI — XVIII ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші; модифікуються традиційні жанри — ораторська проза та літописання.

За Ігорем Ісіченком:

1. Література Середньовіччя (кінець Х - середина XV ст)

а) раннє (до кінця Х ст.)

б) зріле (ХІ-ХІІ ст.)

в) пізнє (ХІІІ - середина ХV ст.)

2. Література Ренесансу (середина ХV - XVI ст.)

3. Література Бароко (ХVII - XVIII ст.)

а) раннє (1 третина XVII ст.)

б) зріле (30-ті роки XVII ст. - 10-ті роки XVIIІ ст.)

в) пізнє (20-90-ті роки XVIIІ ст.) [1]

1) Здебільшого рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції - своєрідні комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше - напівуставом. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів (“Києво-Печерський патерик”, “Повість минулих літ” та ін.).

2) Тодi ще не розвинулось почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання.

3) Теоцентризм. У тi часи література великою мірою була пов’язана з церквою. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби.

4) Символізм та алегоризм. Мистецтво тлумачення символів та алегорій є сферою літературної герменевтики[2].

5) Своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а виконавцем волі Божої. Тож середньовічний автор не прагнув до індивідуального самовираження, а орієнтувався на апробовані взірці. Він вишукував цитати у Святому Письмі, використовував готові штампи, кліше, словесні формули. Не мислячи себе організувальним центром написання книг, книжники свої твори здебільшого не підписували.

6) Нові редакції творів з’являлися під впливом змін літературних смаків (редакція літописів, Києво-Печерський патерик).

7) Багатомовність - явище, характерне для середньовічної та барокової літератури різних народів. Давня українська література писана церковнослов'янською, руською, латинською, польською, староукраїнською мовами.

Вивчення давньої української літератури має свою специфіку і певні пізнавальні труднощі.

По-перше, це мовний бар’єр, адже більшість творів давнини створено такою книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від новочасної, тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички.

По-друге, давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, а це означає, що воно розвивалося за відмінними від новоєвропейських естетичних систем канонами і правилами, мало свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Відтак слід спершу ознайомитися із ключовими поняттями тогочасного літературного життя і в жодному разі не міряти давні твори мірками нової літератури.

По-третє, художній світ давнини навряд чи зможе викликати у сучасного читача естетичні почуття такого порядку, як літературні твори ХІХ чи ХХ ст., тому можуть видатися непривабливими й неактуальними з естетичного погляду[3].

Давню літературу можна поділити на дві групи:

Давній українській літературі властиві такі жанри:

• апокриф – біблійні-релігійний тексти, що виникли в межах біблійної традиції, але офіційно не були визнані священиками і не ввійшли до канону Біблії – чи то іудейського, чи то християнського. Вони часто визнавалися не лише помилковими, хибними, а й облудними, фальшивими (Наприклад: „Дитинство Ісуса”, „Ходіння Богородиці по муках”, „Бунт Люципера та ангелів” тощо). Найпопулярнішими були апокрифи есхатолічні – про потойбічне життя, про рай і пекло, про кінець світу і страшний суд.
• житія (агіографія) – жанр християнської історично-біографічної літератури, у якій описувалося життя святих і аскетів-подвижників. Повчальна література, мета якої полягає у створенні позитивного ідеалу християнина. Ієрархічна типологія агіографічної літератури визначається типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники. Відповідно розрізняються види житій – мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, стовпницькі тощо. На Русі агіографічна література почала розповсюджуватися з прийняттям християнства і стала найбільш продуктивною і масовою з-поміж інших видів літератури. Як літературний твір житія відрізняються від біографії культовою спрямованістю: його мета – дати взірець подвижництва для наслідування, життя і подвиги святих розглядуються як приклад для наслідування, його страждання – як знак Божественної обраності. Орієнтуючись на Святе Писання, житіє зазвичай відповідає на центральні питання людського буття з християнських позицій.
• літопис – найраніший вид оригінальної києворуської літератури, своєрідна форма літературно-історичного твору, де в хронологічному порядку розміщувалися розповіді про історичні події. Самі події об’єднані за річними чи „порічними” статтями (порічні записи). Цим літописи принципово відрізняються від відомих у Київській Русі візантійських хронік, у яких події були розподілені не за роками, а за царюванням імператорів. Серед перших літописних пам’яток слов’ян науковці називають Літопис попа Дуклянина, хроніки Галла Ананіма і Кузьми Празького і, звичайно, Нестора, до складу якої, імовірно, увійшов гіпотетичний Літопис Аскольда (860–866), реконструйований М.Брайчевським. Спочатку літописи в Київській Русі мали характер коротких записів про різні події, їх вели спершу при дворі князя, згодом у монастирях. Такі записи почалися в Х ст. В ХІ ст. з’явилися літописні зведення, автори яких ставили вже собі певну мету – пов’язати ці записи з політичним життям. Перше таке зведення було докладно зроблено за 1037–1039 роки в Києво-Печерській лаврі. Продовження цього зведення був літопис, автором якого вважають ченця Києво-Печерського монастиря Никона Великого, який довів літопис від 1060–1073 р. У 1037–1039 рр. постало третє літописне зведення, відоме як Початковий літопис, у ньому автор проводить ідею єдності Русі. 1113 року було завершене ченцем Нестором четверте літописне зведення, назване ним „Повѣсть временных лѣт”.

• повчання - це жанр давньої української літератури, написаний у формі відкритих листів, промов. Наприклад, "Повчання Володимира Мономаха".
• слово -— ораторський жанр церковно-релігійного й повчального змісту в Київській Русі («Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона з першої половини XI ст.; вісім «Слів» Кирила Туровського з другої половини XII ст. та ін.), а також церковно-ораторська проза XVII ст. (наприклад, велика збірка церковних проповідей Л. Барановича «Труби словес проповідних», 1674). У Київський Русі «Слово» мало значення також поетичного сказання — поетичної повісті; найвизначніший зразок: «Слово о Полку Ігоревім» (XII ст.).,
• ходіння - жанр паломницької літератури. Наприклад, «Ходіння ігумена Даниїла» — пам'ятка Київської Русі XII століття, присвячена мандрівці до Палестини ігумена Даниїла, що була здійснена ним між 1106 і 1108 роками.
• трактат — літературний твір, як правило, наукового чи релігійного характеру.
• послання — різновид епістоли, літературний жанр, віршований та публіцистичний твір, написаний у формі листа або звернення до конкретного адресата чи широкого загалу.
• містерія - релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. ,
• міракль - один із жанрів релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею та святими.
• мораліте — жанр повчальної алегоричної драми.
• інтермедія — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

Епічний стиль (за Д. Лихачовим) визначається прагненням описати реальні історичні події мовою міфа, вводячи їх в історичну пам’ять народу. Оцінки подій даються з позицій традиційної народної моралі. Літературних пам’яток, де панівним стилем був би епічний, не збереглося. Натомість вплив епічного стилю помітний у тих частинах “Повісті временних літ” і “Галицько-Волинського літопису”, які складені на фольклорній основі.

Монументальний стиль має такі характерні риси (за Д. Чижевським):

• думки часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання твору або кожного розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Виклад «монотематичний».
• Часта неясність композиції, простота синтаксису. Мало дбає про те, аби надати елементам певного порядку. Окремі елементи просто йдуть один за одним. Типові відступи в тексті з кінцевою формулою: «повернімось до попереднього».
• Синтаксична простота. Виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях або майже в кожному реченні: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто».
• Любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі або розділі. Численні тексти Святого Письма або загальновживані формули. Самоповтори, самоцитування й охоче цитування інших.
• Паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях. Паралелізм, посилюваний численними повтореннями окремих слів та імен.

Орнаментальний стиль позначається атмосферою порізнення християнського світу, спрямування хрестових походів проти Константинополя, поглиблення кризи внаслідок експансії степу. Половецькі набіги. Зростання небезпеки Володимир-Суздальської держави. Водоночас набувають інтенсивности духовні шукання. На Заході поширюється ґотичний стиль.

Епоха Ренесансу та бароко приносить рішучу зміну в духовному житті. У цей період відбувається знайомство з античною літературною спадщиною, зміна характеру стосунків з загальноевропейським контекстом, синтез жанрових пошуків. Інтеґрування до європейської спільноти спричиняє поширення латинської мови і як реакцію - повернення до грецької мови та спроби унормування мови церковнослов’янської.

Першою визначною писемною пам'яткою Київської Русі є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.

Особливу роль у культурі Київської Русі відігравала Біблія.

Візантійська спадщина в літературному житті України

• Богослужбова поезія: Свята Літургія, акафісти, тропарі, кондаки, канони.
• Проповідницька й повчальна література (свт. Іоан Золотоустий, св. Василій Великий, прп. Єфрем Сирин).
• Аскетичні твори («Ліствиця» Іоана Синайського, патерики).
• Хронографи та історична проза.
• Житія святих.
• «Шестодневи» й природничо-пізнавальні твори.

Ораторська й учительна проза

• «Слово про закон і благодать» Іларіона
• Творчість прп.  Феодосія Печерського
• Проповіді свт.  Кирила Туровського
• «Повчання» князя Володимира Мономаха
• Творчість митрополита Григорія Цамблака

Середньовічне літописання

• «Повість временних літ»
• Київський літопис
• Галицько-Волинський літопис
• Іпатіївське літописне зведення («Руський літопис»)

Житійна та паломницька література

• Житія свв. Бориса і Гліба
• «Житіє прп. Феодосія Печерського» прп. Нестора Літописця
• «Києво-Печерський патерик»
• Житійні збірники: Четьї Мінеї, Прологи.

«Слово о полку Ігоревім»

Значний інтерес викликає художнє надбання XV–XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.

Складний комплекс творів, яким є давня література, наділений великим діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей. Його характерні риси – жанрова синкретичність, що особливо яскраво виявилося у прозі, та багатомовність: у літературному вжитку в Україні протягом цього періоду були латинська, польська, книжна і народна українська, старослов’янська, а наприкінці XVIII ст. і російська, немало авторів послуговувалися водночас кількома мовами. Багатокодовість – необхідна умова формування високої культури мислення, що прищеплювалася вихованцям вищих навчальних закладів. Позбавлені ідеологічного забарвлення наукові дослідження пам’яток староукраїнської граматичної думки кінця XVI–XVII ст. неминуче приводять до висновку, що в лінгвістичній свідомості авторів взаємодіяли елементи різних мовних систем, що відбивало і специфіку мовної свідомості освічених людей того часу.

У XVI ст. С. Оріховський уперше в історії західноєвропейської та вітчизняної культури сформував та обрав основою осмислення державно-правових інститутів концепцію природного права; одним із перших в історії вітчизняної правової думки підтримав теорію суспільного договору походження держави; став першим українським мислителем, який у своїх філософських трактатах обґрунтовував окремі елементи правової держави (верховенство права, верховенство закону, принцип поділу влади на гілки та їх розмежування, визнання держави гарантом прав і свобод людини та безумовним носієм обов'язків перед нею); значну увагу приділив феномену свободи і принципам справедливості, рівності та невідчужуваності прав людини. Крім цього, основними об'єктами, які потрапили у поле осмислення та філософствування гуманіста, були проблеми оптимальної форми правління держави, яка б забезпечувала суспільне благо, гарантії прав та свобод людини, не суперечила і не порушувала постулати природно-правової концепції; правовий статус монарха у державі; правовий статус сенату; окремі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики; співвідношення світської й духовної влади; взаємозв'язок моралі та політики; взаємозв'язок природного і позитивного права. У системності та глибині осмислення природного права саме український мислитель більше, ніж на півстоліття випередив Г. Гроція, якому й досі низка сучасних дослідників віддає авторство природно-правової теорії. Зважаючи на це, українська вчена Оксана Дуфенюк обґрунтовує позицію визнання С. Оріховського основоположником теорії природного права в Європі.

Творчість львів'янина Еразма Сикста може служити зразком наукового стилю XVII ст.: аналіз посилань вражає не тільки глибиною знань автора у царині медичних надбань стародавнього світу, а й обізнаністю з науковими працями Середньовіччя, Ренесансу та сучасників Значний інтерес викликає медичний коментар Е. Сикста до творів Сенеки, надрукований 1627 р. у Львові Це яскравий приклад синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять із цитатами не лише античних лікарів (Гіпократ, Гален), а й письменників, поетів (найчастіше цитується Горацій) і навіть з поетичними рядками.

Міжконфесійна полеміка епохи Ренесансу:

• Станіслав Оріховський
• Петро Скарга і Бенедикт Гербест
• «Ключ Царства Небесного» і «Календар римський новий» Герасима  Смотрицького.
• Острозький гурток полемістів (Василь Суразький, Клирик Острозький).
• «Apokrisis» Христофора Філалета.
• «Пересторога» анонімного автора
• Твори Івана Вишенського.

Докладніше: Українське бароко

У ХІХ - ХХ ст.: М. Маркевич, М. Петров, М. Грушевський, І. Франко, М. Возняк, В. Перетц та ін.

У ХХ - ХХІ ст.: Д. Чижевський, В. Микитась, В. Крекотень, Л. Махновець, О. Мишанич, В. Колосова, П. Білоус, М. Грицай, В. Литвинов, В. Яременко, В. Маслюк, Л. Ушкалов, В. Шевчук, Ігор Ісіченко, Ю. Пелешенко, М. Сулима, Г. Пехник, Г. Павленко, Т. Трофименко та ін.

• Нова українська література

• Українська література
• Історія української літератури

• Періодизація української літератури
• Кирилична українська рукописна писемність XI—XVII століть

• Література бароко
• Палеографія
• ТЕІ (ініціатива кодуаання тексту)

• 566/mode/1up?view=theater [https://archive.org/stream/literaturoznavchat1#page/n251/mode/2up Давня українська література; Література праукраїнського періоду] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — А — Л. — С. 251-252; 566.
• ІЗБОРНИК. Історія України IX–XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації
• Медієвіст — українська латиномовна література

• Юрій Дрогобич. Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXX III.(аудіозапис) (укр.)
• Л. А. Гнатенко. Кирилична українська рукописна писемність 11—17 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 291. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
• Оксана Дуфенюк. Філософсько-правова спадщина С. Оріховського: феномен професіоналізму правоохоронця
• Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви / Зібр. тв. У 50-ти Т. Т.41. С. 34-48
• Грабович Григорій До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка — К: Основи, 1997–604 с, с. 16
• Л. Шевченко-Савчинська, К. Балашов. Давня література: з полону стереотипів. К., «Медієвіст». 2012.
• І. Я. Дзира. Козацькі літописи 30-80-х рр. XVIII століття як історичне джерело та пам'ятки української історіографії. Автор. дис. доктора істор. н.
• Людмила Шевченко-Савчинська. Латиномовна проза України кін. XVI – поч. XIX ст. як джерело історичних відомостей. Slavica Slovaca, 2013.
• Білоус П. В. Історія української літератури ХІ – ХVІІІ ст.: Навчальний посібник./ Білоус П.В. – К.: ВЦ «Академія», 2009. – 424 с.
• Возняк М. Історія української літератури. У 2 кн. Кн.1, 2./ М. Возняк - Львів: Світ, 1992 – 415 с.
• Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т.- К.: Либідь, 1993-1996.
• Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М.Сулима. - К.: Освіта, 1992. – 575 с.
• Єфремов С.О. Історія українського письменства./ С.О. Єфремов - К.: Феміна, 1995.- 686 с.
• Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-ХV століть: У 2 кн. Кн.2 / За ред. В.Яременка. - К.: Аконіт, 2002. - С. 447-556.
• Чижевський Д. Історія української літератури (Від початків до доби реалізму)./ Д. Чижевський - Тернопіль: Феміна, 1994. - 480 с.
• Грицай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література. 2-ге вид. Київ : Вища школа, 1989. 414 с.
• Ісіченко Ігор, архиєп. Історія української літератури : епоха Бароко (XVII–XVIII ст.): навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. Львів – Київ – Харків : Святогорець, 2011. 568 с.
• Історія української літератури : у 8 т. Київ : Наук. думка, 1967. Т. 1. 539 с.; Т. 2. 483 с.
• Історія української літератури : у 12 т. Т.1. Давня література (X– перша половина XVI ст.). / наук. ред. Юрій Пелешенко, Микола Сулима. Київ : Наук. думка, 2013. 840 с.
• Дзюба О., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X – середина XVII ст.) : посіб.-довідн. Київ : АртЕк, 1998. 199 с.
• Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського. Зібрання творів : у 50 т. Київ : Наук. думка. 1983. Т. 40. С. 5–370.
• Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Зібрання творів: у 50 т. Київ : Наук. думка, 1984. Т. 41. С. 194–470.
• Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть: у 2 кн. Київ : Либідь, 2004. Кн. 1: Ренесанс. Раннє бароко. 398 с.: іл.
• Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI–XVIII століть: у 2 кн. Київ : Либідь, 2005. Кн. 2: Розвинене Бароко. Пізнє Бароко. 728 с.
• Аполлонова лютня: Київські поети XVII–XVIII ст. / упор. та прим. В. Маслюка, В. Шевчука, В. Яременка. Київ : Молодь, 1982. 311 с.