Перейменування вулиць Києва (1869)

У середині XIX століття територія Києва та кількість його населення істотно збільшилася. Якщо 1806 року в Києві нараховувалося 49 вулиць і 8 кварталів, то в середині століття — 127 вулиць, провулків та майданів. Населення міста зросло з 44,7 тис. у 1840 до 71,4 тис. осіб у 1865 році. Здійснюючи благоустрій вулиць, адміністрація міста зіткнулася з плутаниною та безладдям у міському господарстві: нумерація будинків була невпорядкована, деякі вулиці не мали назв, інші мали подвійні, або ніде не зафіксовані народні назви, у місті були вулиці та площі з однаковими назвами.

Київський генерал-губернатор І. І. Васильчиков, зазначав, що деякі вулиці у Києві набули назви, що не мають ніякого стосунку ані до розташування вулиць, ані до прилеглих до них значних будівель і взагалі до визначних стародавніх пам'ятників і новітніх подій. Тому він вимагав замінити такі назви більш відповідними.

Одночасно з найменуванням вулиць проводилась значна робота по впорядкуванню нумерації будинків, зазначенню назв вулиць. Однак мешканці та власники будівель не завжди подавали точні відомості про свої адреси, а садиби з часом переходили від одних власників до інших, тому виникала плутанина.

У 1854 році губернатор наказав міській думі зазначити всі існуючі назви вулиць та провулків міста на спеціальних табличках і прикріпити їх з правого боку кожної вулиці, а старі, зіпсовані таблички замінити на нові. Для цього міський землемір склав у 1855 року перший повний список (понад 160 назв) усіх вулиць та провулків міста[1]. Проте діяльність ця скоро занепала і відновилася лише більш ніж через десять років.

У 1866 році губернатор М. К. Катаказі з метою «спрощення знаходження осіб, що перебувають у місті» наказав міській думі встановити таблички з назвами на тих вулицях та провулках, які їх не мають. Пропонувалося на кожен будинок прибити жерстяну табличку із зазначенням номера будинку. Таблички мали були дев'яти кольорів за числом шести міських частин та трьох кварталів — Куренівського, Лук'янівського та Звіринецького. Пропонувалося вести відлік будинків за частинами міста від центральних вулиць до околиць. При цьому парні номери потрібно було зазначати праворуч, а непарні — ліворуч вулиць та провулків.

На підставі цього наказу було складено новий детальний план міста, який був видрукуваний у 200 примірниках, запроваджено нову нумерацію вулиць, враховано кожну садибу з будівлями. Для нанесення на цей план нових, впорядкованих назв вулиць, губернський статистичний комітет 1866 року утворив «Комісію по перейменуванню вулиць, площ та провулків Києва».

Газета «Кіевлянинъ», в якій 14 серпня 1869 року було опубліковано список площ, вулиць та провулків Києва, що отримали нову назву

На обговорення комісії були надані проєкти професора Імператорського університету св. Володимира О. П. Вальтера та редактора газети «Кіевскія губернскія вѣдомости» М. О. Чернишева. Однак у комісії виникли суперечки, і пізніше було утворено особливу комісію під головуванням віце-губернатора М. П. Гессе[2]. Нарешті 11 липня 1869 року губернський статистичний комітет затвердив проєкт перейменування та найменування вулиць міста, запропонований дослідником Києва П. Г. Лебединцевим, із зауваженнями М. М. Сементовського, П. Д. Селецького, В. О. Караваєва, М. О. Чернишева, М. Х. Бунге, М. М. Балабухи та ін. Це рішення комітету набуло чинності невдовзі після затвердження його імператором Олександром II[3]. Документ став першою спробою надати найменуванню та перейменуванню вулиць Києва певної системи з використанням географічних, історичних, топографічних ознак та народних назв. Назви отримали вулиці та площі, що їх не мали; деякі довгі вулиці було розділено; перейменовано деякі вулиці і майдани, що мали недоречні, подвійні та потрійні назви.

Центральні вулиці та площі міста було названо іменами царів, губернаторів, російських аристократів тощо: Царська, Дворцова площі, Бібіковський бульвар, Фундуклеївська, Левашовська, Безаківська, Єкатерининська, Ново-Єлизаветинська, Бухтєєвська вулиці. Частина вулиць тоді ж набула історичних назв: Ярославів Вал, Боричів узвіз, Предславинська, Рогнідинська, Несторівська, Дорогожицька, Петро-Могилянська, Ігорівський провулок та ін.

Було надано назви вулицям Лук'янівки, місцевостей Кожум'яки та Щекавиці, перейменовано деякі вулиці Печерська. Частину вулиць було названо за діючими або колись існуючими церквами, частину — за значними громадськими спорудами. Загалом було розділено, отримало нові назви та перейменовано близько ста вулиць, майданів та провулків.

Пропозиції комісії було надруковано у газеті «Паровозъ» 21 та 25 липня 1869 року[4][5]. Остаточний перелік перейменувань, затверджений 31 липня імператором Олександром II, оприлюднили у газеті «Кіевлянинъ» 14 серпня того ж року[6].

Загалом за цим проєктом було розділено, перейменовано та отримало офіційні назви 97 вулиць, площ та провулків Києва.

• Вулиці Києва. Довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — 352 с. — ISBN 5-88500-070-0.
• Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — К. : Кий, 1997. — 374 с. — ISBN 966-7161-15-3.
• Резник А. А. Топонимическая ревизия 1869 года // Янус-Нерухомість, № 11 (120). — 1999. — червень. — С. 14. (рос.)