Уточкін Сергій Ісайович

Сергій Ісайович Уточкін народився 30 червня (12 липня) 1876 року в українському місті Одеса, нині Україна (тоді входило до складу Херсонської губернії, Російської імперії). Батько Сергія — Ісай Кузьмич — був будівельним підрядником і купцем другої гільдії; мати звали Аустинія Стефанівна. Сім'я Уточкіних в той час мешкала в Успенському провулку у домі № 23. Хрестили Сергія в Успенський церкві. Його хрещеними батьками стали купець другої гільдії Дмитро Федорович Алексєєв та його дружина — Параска Азафіївна Алейнікова, що володіла будинком, який винаймали Уточкіни. Після смерті останньої Ісай Кузьмич викупив будинок та передав його у спадок своїм трьом синам — Сергію, Миколі та Леоніду.[3] У 1881 році, коли Сергію було п'ять років, Аустинія Стефанівна померла при народженні молодшого брата Сергія. Згодом Ісай Кузьмич помер від туберкульозу.[5] Після смерті батьків вихованням хлопців зайнялася двоюрідна сестра Уточкіних[3] з боку батька. Однак, згодом хлопці розселилися по іншим родинам, де виховувалися на гроші, залишені батьками.[5]

Відомо, що Сергій ще у дитинстві почав страждати на заїкання. За переказом, це трапилося тоді, коли хлопець жив на пансіоні в одного з вчителів Рішельєвської гімназії, Краузе. Краузе мав велику родину, однак страждав на алкоголізм. Одного разу він пропав на кілька днів. Згодом виявилося, що насправді Краузе покінчив життя самогубством. Після того, як його дружина знайшла свого чоловіка повішеним на горищі, вона, збожеволівши від горя, вбила своїх дітей кухарським ножем. За цим переказом, малий Сергій, прокинувся від шалених криків, щоправда йому вдалося чудом вижити. Від пережитого хвилювання Сергій Уточкін почав заїкатися і не міг позбутися цієї вади протягом усього свого життя.

У своїх спогадах про дитинство Уточкін пригадував, як у Криму, куди його привезла сестра, він приглядався до вітряка, міркуючи про політ на ньому. Першого разу хлопець, не втримавшись, впав з вітряка на землю, другого разу йому вдалося злетіти, проте, зробивши кілька кіл Сергій Уточкін впав, але це стало першим польотом майбутнього льотчика-випробувача.[3]

Сергій Уточкін і всесвітньо відомий велогонщик Вуді Гедспас на велодромі у 1908 році

Згідно із заповітом батька, його спадок видавався його синам, зокрема, й Сергію, частинами щорічно. Після смерті батька Уточкін пішов вчитися у місцеве реальне училище святого Павла.[3] Коли опікуном юнака був приват-доцент Новоросійського Імператорського університету, Михайло Шульгін, щоб зайняти чимось Сергія він купив хлопцю велосипед фірми «Діана». Згодом Уточкін все менше приділяв уваги навчанню в училищі. Вже через чотири місяці на цьому ж велосипеді Сергій був заявлений на місцевому чемпіонаті Одеси.[5] У 1891 році, у 15-ти річному віці, юнак покинув комерційне училище та почав заробляти гроші, беручи участь у велосипедних перегонах.[6] Наступні 17 років Уточкін отримав багато перемог, як в Російській імперії так і за кордоном. Зокрема, у велосипедних перегонах він досяг чемпіонства країни, а також вийшов на міжнародну арену, вигравши Великий приз на змаганнях у Лісабоні.[5]

Досягши успіхів у велоспорті, «Рудий пес» перейшов до авто- та мотоперегонів.[6] Впродовж 15 років своєї спортивної кар'єри Уточкін був неодноразовим чемпіоном і призером мотоциклетних й автомобільних перегонів у Санкт-Петербурзі, Москві, Лісабоні та Брюсселі. Окрім того, Сергій був відомим екстремалом, зокрема, спускався з Потьомкінських сходів на мотоциклі та автомобілі[2], а також на мотоциклі проїжджав по арках Горбатого (Бароновського) моста.[4]

Зовнішні зображення
	Горбатий (Бароновський) міст, де проїжджав Уточкін на мотоциклі за легендою

1894 року, у 17-ти річному віці, Сергій Уточкін став одним з найперших футболістів відомої місцевої команди — Одеського британського атлетичного клубу (ОБАК). У футбол він грав до 34-х років, заснував в Одесі два футбольні клуби і був капітаном одного з них. Уточкін також писав статті у відому на той час місцеву газету — «Одесские новости». Окрім того, він займався парашутизмом[6], гімнастикою, джіу-джитсу, легкою атлетикою тощо[2], був чемпіоном Одеси з ковзанярського спорту, тенісу, фехтування, плавання, боксу, боротьби та веслування. Також наспір обігнав міський трамвай на десятикілометровій дистанції[7], опускався у водолазному костюмі на дно Чорного моря, одним з перших в імперії катався на роликових ковзанах.[6] Окрім того, побудувавши власноруч яхту, під назвою «Баба Ягуржъ», брав участь у регатах.[3] Приблизно у той же час Імператорський Чорноморський яхт-клуб видав постанову, яка й досі зберігається в Одеському обласному державному архіві, згідно з якою Сергію Уточкіну було заборонено брати участь у регатах.[5]

Важко підрахувати, скільки за своє життя Уточкін падав на повній швидкості як з велосипедів, так і з мотоциклів, врізався у шлагбауми, перевертався на яхті тощо. Окрім того, він також любив битися, займаючись боротьбою та боксом.[6]

Приблизно у той же час в Одесу приїхав відомий повітроплавець, Юзеф Древницький. Сергій, зібравши 20 російських рублів, разом з друзями відправився на виступ. Тоді вони піднялися у повітря на повітряній кулі, але потрапили у Чорне море. У 1902 році Уточкін продовжував їздити на велосипеді, автомобілі та повітряній кулі, а також розпочав будівництво власного аероплану.[5] За іншими відомостями, влітку 1907 року Сергій Уточкін вперше побачив повітряну кулю, здатну підняти людину в небо. Вже 2 жовтня на придбаному разом з друзями надувному літальному апараті він здійснив свій перший самостійний підйом у небо.[2] Того ж року він здійснив у рідній Одесі кілька самостійних польотів на повітряній кулі. 29 липня 1908 року він досяг на ній висоти 1200 метрів.[5] Згодом Уточкіна так захопила авіація, що він взимку, перевізши на пароплаві кулю до Європи, полетів до Єгипту і здійснив політ над пірамідами[2] та пустелею Сахара. У той же час секретар Одеського аероклубу, Карл Маковецький, замовив місцевому одеському винахіднику А. Н. Цацкіну вироблення планера, на якому й літав Уточкін.[5]

Саме завдяки польотам на повітряній кулі Уточкін зацікавився авіацією.[2] Згодом, з Франції в Одесу приплив пароплав, на якому було доправлено місцевому аероклубу аероплан «Voisin». Тоді Уточкін разом з іншими місцевими авіаторами, як от Михайлом Єфімовим, намагався політати на цьому апараті, але ці спроби були невдалими, через що аероплан зламався. У ті часи столицею авіації була Франція, куди й вирушив одеський спортсмен, зібравши десять тисяч французьких франків. У Парижі Сергій Ісайович влаштувався слюсарем на фабрику, де збирав авіамотори «Гном». Там же Уточкін вперше побачив польоти відомих авіаторів: братів Райт, Луї Блеріо, Альберто Сантос-Дюмона тощо. Повернувшись з Парижа в Одесу Уточкін узяв з собою двох техніків. Окрім того, Сергій привіз із собою мотори, деталі та креслення і вирішив самостійно будувати літак. Гарнізонне начальство видало Уточкіну матросів і майстерні. Однак, колишньому слюсарю не вистачило коштів, а, побудований спортсменом моноплан так і не злетів через малопотужний мотор.[5]

Аероплан Farman IV

Грошей на літак у Франції спортсмен так і не здобув. Єдиний, хто зголосився дати кошти на літак[2] та освіту у школі Анрі Фармана[5], це банкір Іван Ксідіас, який запропонував натомість доволі суворі умови[2] — три роки поспіль здійснювати публічні польоти лише за вказівкою банкіра.[5] Сергія не влаштовували на той час такі умови. Натомість на них зголосився один з учнів Уточкіна з велоспорту — Михайло Єфімов.[2] Восени 1909 року барон Ксідіас купив перший у Російській імперії аероплан Farman IV. Ще через пів року, 23 лютого (8 березня) 1910 року Єфімов підняв у небо аероплан, ставши першим вітчизняним льотчиком Російської імперії. За тиждень, 2 (15) березня 1910 року Уточкін отримав у Ксідіаса дозвіл на польот і на аероплані Farman IV і без жодної підготовки здійснив перший у своєму житті авіаполіт[5], який тривав 12 хвилин.[2] Таким чином, Сергій Ісайович став другим в імперії льотчиком, у квітні третім льотчиком став Микола Попов, а до кінця року їх стало близько 30-ти. А вже 18 (31) березня 1910 року на місцевому іподромі Уточкін здав екзаменаційний політ на звання «пілота-авіатора». Члени комітету аероклубу запропонували льотчику виконати «вісімку». Піднявшись у повітря на висоту близько 35-ти метрів, Уточкін зробив крутий поворот, протримавшись десь три хвилини у повітрі, а потім отримав грамоту та звання «пілота-авіатора». Однак, свідоцтво міжнародного стандарту мав право видавати лише Імператорський Всеросійський аероклуб. Тому іще довго велося листування між одеситами та санкт-петербурзькими чиновниками, поки Уточкін отримав міжнародне свідоцтво.

Того ж року, під час єврейського погрому, Сергій намагався захистити одного старого місцевого єврея, однак отримав ніж у спину. Видатний спортсмен потрапив на сім тижнів у лікарню, де вдячні місцеві представники єврейської громади міста одного разу прийшли йому віддячити.[5]

Перші авіатори країни, зліва на право: Олександр Васільєв, Сергій Уточкін, Михайло Єфімов.

Так розпочалася кар'єра Уточкіна в авіації. Вже у квітні того ж року він провів демонстраційні польоти у Києві та Москві. Подивитися на польоти Уточкіна, про якого захоплено писали газети, збиралися величезні натовпи глядачів.[2] Зокрема, у Харкові під час виступу для забезпечення громадського порядку довелося залучати небачені до того сили: 180 поліцейських, понад півсотні приставів, три сотні козаків з Чугуєва і батальйон піхоти.[7] Московське скакове товариство на загальних зборах 12 травня 1910 року піднесло Уточкіну жетон з написом: «Першому російському авіатору в Москві». Московське товариство повітроплавців, влаштовуючи у Москві школу повітроплавців, запропонувало Уточкіну стати її викладачем.[8] У серпні 1910 році він займався випробуванням літаків на московському заводі «Дукс», а потім, все ж, добудував свій біплан на кшталт французьких Farman-ів, на якому літав над Одесою та морем. Окрім того, на своєму літаку він облітав усю Центральну Росію, встановивши ряд рекордів. Зокрема, у Москві, на Хотинському полі він отримав срібний кубок з рук Миколи Жуковського за точність приземлення.

У вересні та жовтні 1910 року на Комендантському аеродромі у Санкт-Петербурзі пройшло Перше всеросійське свято повітроплавання, і серед дванадцяти пілотів, які взяли участь у святі, був Сергій Уточкін.[5] Як писала газета «Биржевые новости», «у групу вишукано одягнених спортсменів ніби помилково забрались двоє людей несхожого складу, несхожої породи — Уточкін і Єфімов». Та саме ці спортсмени стали здобувати перемогу за перемогою, що змусило організаторів свята запровадити нововведення — спеціальні призи для офіцерів.[2] Зокрема, 21 вересня у змаганні професіоналів на точність спуску перший приз отримав саме одеський спортсмен. А наступного дня у змаганні на тривалість польоту без спуску він зайняв друге місце, а у змаганні на висоту польоту — третє. Окрім того, у змаганні з посадки на умовну палубу корабля Уточкін також зайняв друге місце, а приз морського відомства отримав Єфімов. Тоді Уточків посадив свій літак у восьми метрах від центру, а Єфімов — у п'яти. Однак, 24 вересня (7 жовтня) 1910 року на тому ж святі сталася перша у Російській імперії авіакатастрофа, через яку помер перший український авіатор Левко Мацієвич. У той же день ледь не розбився Уточкін, натрапивши на один з канатів.[5]

20 жовтня 1910 року Сергій Уточкін злетів у небо та зробив кілька кіл над Баку на своєму літаку Farman IV, ставши першим авіатором в історії Азербайджану[9]. До зими 1910 року Уточкін встиг побувати у Батумі, Варшаві, Лодзі, Катеринославі (нині Дніпро), Кишиневі, Нижньому Новгороді, Ростові-на-Дону, Санкт-Петербурзі, Сімферополі, Тифлісі (сучасне Тбілісі), налітавши під час цього турне у підсумку 3500 верст.[2] 10 грудня того ж року на сконструйованому вже власними силами літаку авіатор здійснив політ над Одесою. Стартував спортсмен на місцевому іподромі, пролетів над Тюремним замком та чумною горою, а потім на висоті чотирьох сотень метрів перетнув місто вздовж Преображенської вулиці та приземлився на одному з пустирів. За свідченнями самого Уточкіна, цю машину за три місяці побудував запасний морського батальйону А. Кам. А вже 19 січня наступного року Уточкін зі своїм літаком відправився до Єгипту, де влаштував показові польоти[10] у традиційний зимовий сезон.[2] У травні він літав у Греції.[10] Уточкін неодноразово давав виступи в Одесі. Так 1 липня 1911 року відбувся політ авіатора між кондитерською «Печескаго» та 3-м павільйоном виставки в Олександрівському саду. Наступного дня він перелетів з Ланжерона у Дофінівку через Одеську затоку.[11]

Впродовж трьох років Сергій Уточкін побував у 600 великих і малих містах Російської імперії, де літав на аероплані.[2] Саме завдяки численним польотам Сергія Уточкіна у різних куточках імперії мільйони людей вперше побачили аероплан і сотні тисяч захопились авіацією на все життя. Серед них — майбутні авіаконструктори Микола Полікарпов (в Орлі), Павло Сухий (у Гомелі), Сергій Іллюшин та розробники авіадвигунів Олександр Мікулін (у Києві) і Володимир Клімов (у Москві), конструктор перших у світі космічних ракет Сергій Корольов (у Ніжині), автор «мертвої петлі» Петро Нестеров (у Тифлісі). За свою кар'єру Сергій Ісайович здійснив близько 150-ти польотів та аероплані у 70-ти містах світу. Свій 100-й політ Сергій Уточкін провів в Одесі на виставці 1910 року. Вже у часи своєї кар'єри авіатора льотчик неодноразово потрапляв у катастрофи. Так, у Катеринославі від вітру аероплан потрапив у дерева, а в Ростові через зупинку мотора машина впала, трохи не вбивши пілота. Подібна ж аварія відбулася біля Бендер.[8]

Поштівка, присвячена першому у Російський імперії груповому перельоту з Санкт-Петербурга до Москви, який відбувся 10-11 липня 1911 року. Зліва на право, верхній ряд: Єжи-Вітольд Янковський, Олександр Агафонов; середній ряд: Сергій Уточкін, Олександр Васильєв, Михайло Сціпіо дель Кампо; нижній ряд: Борис Масленніков, Макс фон Лерхе, Микола Костін, Володимир Слюсаренко.

Переломним у кар'єрі льотчика став 1911 рік, коли проходив перший в імперії дальній переліт з Санкт-Петербурга до Москви. Критики вважали дистанцію дуже важкою, а за поганої погоди взагалі неможливою.[5] У цьому рекордному польоті, який до того ще ніхто не робив, зголосилося узяти участь лише дев'ять льотчиків[2] (за іншими відомостями — п'ятнадцять)[5] — Олександр Агафонов, Олександр Васильєв, Микола Костін, Макс фон Лерхе, Борис Масленніков, Володимир Слюсаренко, Михайло Сціпіо дель Кампо, Сергій Уточкін, Єжи-Вітольд Янковський. Стартували льотчики 10 липня, тоді ж дуже зіпсувалася погода, задув шквальний вітер і пішов дощ, через що деякі авіатори припинили змагання. Однак, Уточкін вирішив, що полетить хоч один, а інший учасник польоту, Микола Шиманський пообіцяв пустити собі кулю в лоба, якщо його пустять на трасу. Проблеми у льотчика почалися майже зі старту. Справа у тому, що учасники польоту орієнтувалися по залізниці, а при поганій погоді авіатори втратили орієнтир. Через це до Москви долетів лише Олександр Васильєв, а усі інші пропагандисти авіації потрапили у шпиталь, окрім Шиманського, який помер під час польоту. Сергій Уточкін розпочав свій політ добре, однак, за десять кілометрів від Новгорода забарахлив мотор, через що спортсмен був змушений посадити машину на шосе. Солдатами 85-го піхотного Виборзького полку, який на той час базувався під Новгородом, аероплан було відновлено й Уточкін знову злетів.

Щоправда, через годину після другого старту апарат над селом Зайцево потрапив у катастрофу.[5] Це сталося через несправність пропелеру.[12] Літак врізався у берег річки, а Сергій Ісайович хоч і встигнув вистрибнути з аероплана, вдарився об крило та впав у воду. Від аварії під Новгородом він потерпав більше ніж до цього. Через цю аварію Сергій потрапив у заштатну лікарню, поки його не відправили до рідної Одеси. Лікарі діагностували у льотчика переломи ноги та руки, вивих ключиць, колінної чашечки, важкі забої грудної клітки, голови тощо.[5]

Артур Анатра

За півтора місяці після виходу з лікарні Сергій намагався повернутися до авіації.[5] Вже 2 жовтня він змагався на аероплані з автомобілем, яким керував Д. С. Асвадуров. А вже за три тижні, 28 жовтня, відбулося змагання Уточкіна з В. Хіоні, яке проходило на дистанції з гіподрому у Кляйн Лібенталі та з віражами над Сухим лиманом.[11] Але згодом його почали переслідувати невдачі та головний біль. У клініці лікарі, для того щоб зняти біль пацієнта, давали йому морфій.[5] До цього, у пошуках нових відчуттів, Уточкін вже приймав гашиш та кокаїн, але на відміну від цих наркотиків, використання морфію призвело до залежності і він перетворився на наркомана. Проблем також додало і те, що Сергія покинула дружина[6], пішовши від нього до відомого одеського підприємця Артура Анатри.[3] Ввечері 18 листопада 1911 року, під час повернення додому, його пограбували і під час бійки нападник ударив його залізним прутом у правий бік. А ще одного разу, за словами самого Сергія, на нього напала поліція.[5] Окрім того, його також почала турбувати манія переслідування. Спочатку Сергія намагалися відправити у лікарню одеські друзі, однак, той категорично відмовився та поїхав до Санкт-Петербурга.[6] Після переїзду у столицю, влітку 1913 року, Сергій все ж потрапив до психіатричної лікарні святого Миколи Чудотворця.

Це сталося після того, як відомий авіатор, вранці 26 липня 1913 року, влаштував бійку зі швейцаром Зимового палацу, намагаючись потрапити до імператора. Після цього інциденту Уточкіну намагався допомогти його старий друг, Олександр Купрін, якого спортсмен колись катав на повітряній кулі. Олександр Іванович зібрав за допомогою статті у газеті «Рѣчь» велику суму грошей на лікування Сергія, теж саме зробила газета «Вечернее время» на прохання В. Кораллі й інші газети зробили те саме. Зокрема, «Одесские новости» повідомляли про те, що у перший же день було зібрано 139 рублів і 55 копійок. У психіатричній лікарні Уточкін одужував повільно, тому за сприяння друзів його було переведено до окремої палати лікарні «Всіх Скорботних» на Петербурзькому шосе. Серед місцевих вважалося, що ця лікарня — «божевільний дім». Під час перебування у лікарні усі видатки на себе взяла міська управа. Однак, Сергій Ісайович оголосив голодування, заявивши, що смерть від голоду краще, ніж ув'язнення. Через це його почали годувати примусово.

З лікарні Сергій Уточкін вийшов лише восени 1913 року і повернувся в Одесу. Однак, там у нього більше не було ні домівки, ні грошей, до того ж авіатор так і не припинив приймати наркотики. У жовтні того ж року брати спортсмена, Леонід і Микола, відкрили кінотеатр «Уточ-кіно», для того щоб допомогти своєму середньому брату, а друзі Сергія звернулися до Ради Всеросійського аероклубу з проханням допомогти Сергію. Клуб у свою чергу виділив 600 російських рублів на «відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням С. І. Уточкіна». Згідно повідомлень у місцевих газетах, у листопаді Уточкін знову потрапив до одеської лікарні доктора Штейнфінкеля, розташованій на Середньофонтанській дорозі. У лікарні консиліум поставив діагноз —— «важкий нервовий розлад на ґрунті вживання наркотичних речовин». 28 грудня під час перебування Уточкіна у лікарні, в ній розпочалася пожежа о третій годині ночі. Згодом закінчилися гроші, які були виділені на лікування спортсмена, тому 23 лютого 1914 року з лікарні Штейнфінкеля Уточкіна перевезли до міської лікарні, а звідти до земської психіатричної колонії молдовського села Костюжани, у передмісті Кишинева. Там, у Бессарабії, умови лікування були жахливими у порівнянні з одеськими та петербурзькими лікарнями. І згодом він знову вийшов з лікарні. У рідному місті Уточкіна тоді зустрів відомий борець й авіатор, Іван Заїкін, якого також називали «Королем заліза». Згодом, Іван Михайлович згадував:[5]

	В Одесі Сергій Ісайович прийшов до мене виснажений, знервований. Я любив його за енергію, за сміливість в польотах, це був один з перших соколів нашої російської авіації. Тепер він був слабкою фізично та душевно людиною… Він казав: «Колишні друзі не бажають зустрічатися зі мною. Здається, пішов би і кинувся в море і тим би справа й скінчилася, але я цього не зможу зробити. Я поїду до Петербурга, можливо, там стану у нагоді для улюбленої справи» Оригінальний текст (рос.) В Одессе Сергей Исаевич пришел ко мне изможденный, нервный. Я любил его за энергию, за смелость в полетах, это был один из первых соколов нашей русской авиации. Теперь он был слабым физически и душевно человеком… Он говорил: «Прежние друзья не желают встречаться со мной. Кажется, пошел бы и бросился в море и тем бы дело и кончилось, но я этого не смогу сделать. Я уеду в Петербург, может быть, там пригожусь для любимого дела»
— Зі спогадів Івана Заікіна

Психіатрична лікарня святого Миколи Чудотворця, де помер Сергій Ісайович

Зовнішні зображення
	Могила Сергія Уточкіна, фото Андрія Кустова

Після повернення до Санкт-Петербурга колишній піонер авіації безуспішно намагався знайти роботу. У столиці спортсмен заробляв трохи грошей грою у більярд. Також він заробляв гроші написанням спогадів у виданні «Синий журнал», який видавав Купрін. Сергій ночував вдома у знайомих, а іноді й на вулиці, голодуючи. А згодом почалася Перша світова війна, на початку якої велику кількість авіаторів було мобілізовано. Уточкін також намагався потрапити на фронт. Через психічне захворювання[5], навіть успішна здача показового польоту не допомогла йому піти на фронт льотчиком.[2] А коли хвороба тимчасово відступила, Сергій намагався влаштуватися працювати на авіаційний завод, але й там йому відмовили. Його тоді зарахували у наземний штат автомобільно-авіаційної дружини, надавши звання прапорщика.

Останні роки Сергій Уточкін провів у Санкт-Петербурзі (тоді Російська імперія), живучи на випадкові заробітки. Зима 1915—1916 років була доволі холодною, тому, погано вдягнений Уточкін, майже усю зиму хворів. Згодом він захворів на запалення легень, з яким знову потрапив до Психіатричної лікарні святого Миколи Чудотворця. Вже 31 грудня 1915 (13 січня 1916) року авіатор помер, не доживши навіть до сорока років. За офіційною версією причиною смерті спортсмена було запалення легень, але є версії про крововилив у мозок і передозування. Сергій Уточкін помер наприкінці війни, тому у некрологах спогади про спортсмена швидко промайнули через новини з фронту. Спортсмена поховали з військовими почестями на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.[5]

У романі «Дванадцять стільців» 1928 року авторства Ільфа і Петрова головний персонаж, Остап Бендер, розповідає про аферу з перефарбовуванням бігових коней, і згадує Курочкіна, який викрив шахрая Друцького. Прототипом цього Курочкіна був Уточкін. У 1962 році авіатор став героєм біографічного фільму «У мертвій петлі», головну роль в якому виконав Олег Стриженов. Окрім того, другому російському льотчику була присвячена пісня Олександра Городницького — «Воздухоплавательный парк»[7].