Жінки у джазі

Біллі Голідей

На піку виборчого права жінок з ратифікацією Сполученими Штатами дев'ятнадцятої поправки до Конституції США 18 серпня 1920 р. та розвитком вільної особистості жінки заявили про себе в суспільстві. У «Епоху Джазу» жінки брали значну участь у робочій силі після завершення Першої світової війни, що надало їм ширшої незалежності. З точки зору соціального життя та розваг, для жінок існувало набагато більше можливостей. Такі ідеї, як рівність чи більш вільне вираження сексуальності поширювалися, і жінки перейняли для себе ці нові ролі. У 1920-х роках багато відомих музикантів-жінок заявило про себе, серед них і афро-американська виконавиця блюзу Бессі Сміт (1894—1937), яка надихнула співачок більш пізніших епох, включаючи Біллі Голідей (1915—1959) та Дженіс Джоплін (1943—1970).[1] У 1920-х роках жінки, що виконували джазову музику, не були відомими, а жінки, що грали джазову інструментальну музику — були навіть ще рідкіснішим явищем. Мері Лу Вільямс, відома талантом гри на фортепіано, вважається матір'ю джазу завдяки внеску нових тонів своїм співом під час гри на фортепіано.[2]

Лові Остін (1887—1972) була фортепіаністкою та лідеркою гурту. Піаністка Ліл Хардін Армстронг (1898—1971) спочатку була членом групи King Oliver разом з Луї Армстронгом і продовжувала грати на фортепіано у складі його гурту «Гаряча п'ятірка», а потім і у його наступному гурті «Гаряча сімка».[3] Валайда Сноу (1904—1956) стала настільки відомою, як трубач, що її називали «Маленьким Луї».[4] Лише в 30-40х роках багато джазових співачок, таких як Біллі Голідей, були визнані успішними артистками у світі музики. Музика Біллі Холідей набула розголосу саме після часів Великої депресії. Біллі разом з кількома чоловіками-виконавцями надала нового звучання джазу, що пізніше стало відомим як свінг-музика. Цей стиль залучав інструменти так потужно, і згодом багато артистів також почали використовувати музику на додаток до співів.[5] Жінки наполегливо прагнули зробити свої імена відомими у музичній індустрії та прокласти шлях для багатьох інших жінок-місткинь.

Незважаючи на те, що написання джазової музики вже давно є сферою, де домінували чоловіки, все ж знайшлося кілька помітних постатей джазових виконавиць-жінок. Ірен Хіггінбот (1918—1988) написала майже 50 пісень, її найвідоміша — «Серце з добрим ранком».[6] Енн Роннелл (1905—1993) відома хіт-піснею 1932 року «Верба плаче за мною» та піснею Діснея 1933 року «Хто боїться великого поганого вовка?». Дороті Філдс (1905—1974) написала тексти для понад 400 пісень, деякі з яких були виконані Дюком Еллінгтоном. Вона також є співавторкою «Як ти сьогодні виглядаєш» з Джероном Керном, який отримав Оскар 1936 року за найкращу пісню. І співавторкою кількох джазових стандартів з Джиммі Макх'ю, наприклад, «Точно так, як ти». " На Сонячній стороні вулиці " та «Я не можу тобі подарувати нічого, крім любові, дитино».

Найвідоміша пісня Ліл Хардін Армстронга, «Стріттін з барбекю», була записана 500 разів. Інші її видатні пісні — «Doin 'the Suzie Q», «Just for a Thrill» та «Bad Boy».[6] Незважаючи на те, що Біллі Голідей більш відома як співачка, вона також є співавторкою композицій «God bless the Child» та «Don't explain» разом з Артуром Герцогом-молодшим, і блюзової пісні " Тонко і непомітно ".

Ніна Сімон у 1965 році

У ранні часи розвитку джазу маскулінність вважалася перевагою, що змушувало жінок у джазі боротися за своє визнання. Музиканти почали виокремлювати дискусію про нерівність від музичного аспекту, застосовуючи ті самі поняття, щоб стати активістами. Кілька жінок в джазі були активістками за гендерну та/або расову рівність. У період з 1920-х до 50-х років багато темношкірих джазових артисток почали частіше співати в стилі R&B блюзу та народного джазу. Ніна Сімон була визнана прецедентом для інших артистів, створивши новий стиль джазу. Її стиль був помітний й у часи популярного руху за громадянські права. Останній досяг свого піку наприкінці 1950-х і продовжився до 60-х. У 1964 році Сімон виступила у Карнегі Холл перед цілком білою публікою. Однією з пісень, яку вона виконала, стала «Міссісіпі Годдам», що висвітлювала расову несправедливість темношкірих, які живуть у Міссісіпі, Алабамі та Теннесі.[7] І хоча слухачі були цілком білою аудиторією, багато хто відповідав із зацікавленністю та занепокоєнням, але не критикою, що додало нашаруваннь культурі джазу в епоху громадянських прав. Джаз став об'єднуючою концепцією серед контрастних рас та культур, і популярні гімни Сімон продовжували висвітлювати проблеми, пов'язані з Рухом за громадянські права та несправедливості.[8] Біллі Голідей була ще однією видатною джазовою співачкою, яка висловила ефективну концепцію Руху за громадянські права у своїй пісні «Дивний фрукт».[9] Через емоційну та метафоричну розповідь пісня Голідей зображує бачення та сувору реальність темношкірих, яких лінчували за ознаками расових упереджень. Голідей виконувала пісню майже щовечора, коли виходила на сцену, тим самим перетворивши її у популярну мелодію. Поступово ця пісня почала асоціюватися з протестами за громадянські права, її часто використовували відомі активісти, такі як Малкольм X.[10] Історично більшість відомих виконавиць джазу складали співачки, серед яких Елла Фіцджеральд (1917—1996), Біллі Голідей, Бебі Естер, Кармен МакРі (1920—1994), Дайна Вашингтон (1924—1963), Сара Вон (1924—1990), Бетті Картер (1929—1998), Аніта О'Дей (1919—2006), Еббі Лінкольн (1930—2010), Ненсі Вілсон (1937—2018), Діанна Шуур (1953 р.н.), Даяна Кролл (1964 року народження) та Гретхен Парлато (1976 р.н.). Однак у той час було й багато помітних виконавиць гри на музичних інструментах. Вони є композиторками і лідерками гуртів:

• Тошико Акіосі (фортепіано, композиторка та бенд-лідерка)
• Меліса Альдана (тенор-саксофон та бенд-лідерка)
• Дороті Ешбі (арфа, композиторка та бенд-лідерка)
• Лові Остін (фортепіано та бенд-лідерка)
• Солодка Емма Баррет (фортепіано)
• Джейн Іра Блум (сапрано-саксофон, композиторка та бенд-лідерка)
• Джейн Баннетт (саксофон, флейта, бенд-лідерка)
• Карла Блей (фортепіано, бенд-лідерка)
• Terri Lyne Carrington (барабани)
• Реджана Картер (джазова скрипка)
• Анат Коен (кларнет, тенор і сопрано-саксофони та бенд-лідерка)
• Еліс Колтрейн (арфа, композиторка та бенд-лідерка)
• Еліан Еліас (фортепіано, вокалістка, композиторка, аранжувальниця)
• Мімі Фокс (гітара та бенд-лідерка)
• Шейла Гонсалес (саксофони, woodwinds)
• Мері Халворсон (гітара та бенд-лідерка)
• Margie Hyams (фортепіано та вібрафон)
• Ширлі Ріг (фортепіано)
• Йоко Канно (композиторка, аранжувальниця та бенд-лідерка)
• Джоель Хоурі (фортепіано та композиторка)
• Жанета Кімбол (фортепіано)
• Мельба Лістон (тромбон, аранжувальниця, композиторка та бенд-лідерка)
• Мерилін Мазур (ударні, перкуссія)
• Маріан Макпартленд (фортепіано, композиторка та бенд-лідерка)
• Лінда О (бас, композиторка та бенд-лідерка)
• Мері Осборн (гітара та бенд-лідерка)
• Ен Паттерсон (саксофони, woodwinds)
• Біллі Пірс (фортепіано)
• Террі Поллард (фортепіано, вібрафон та бенд-лідерка)
• Vi Redd (альт-саксофон та бенд-лідерка)
• Емілі Ремлер (гітара та бенд-лідерка)
• Рене Росне (фортепіано, композиторка, аранжувальниця та бенд-лідерка)
• Патріс Рашен (фортепіано, композиторка, аранжувальниця та бенд-лідерка)
• Марія Шнайдер (композиторка, аранжувальниця та бенд-лідерка)
• Esperanza Spalding (басистка, вокалістка та композиторка)
• Хіромі Уехара (фортепіано, композиторка та бенд-лідерка)
• Мері Лу Вільямс (фортепіано)
• Кшисія Горняк (гітара, композиторка, аранжувальниця, бенд-лідерка)

• Саша Бутрос (композиторка, авторка пісень, вокалістка, продюсерка, фортепіано та бенд-лідерка)

Також існували загально Жіночі джазові колективи, такі як International Sweetharts of Rhythm.

За словами Джессіки Дюшен, авторки музики для лондонського The Independent, жінок-музикантів «занадто часто судять за їхні виступи, а не за талант», і вони стикаються з тиском «виглядати сексуально на сцені та на фотографіях».[11] Дюшен заявляє, що, хоча «тут є жінки-музиканти, які відмовляються грати на свій вигляд, … ті, хто, так роблять, як правило, мають більший успіх». За словами редакторки BBC Radio 3 Великої Британії Едвіни Волстенкрофт, музична індустрія вже давно відкрита для жінок-виконавиць, проте жінки набагато рідше займають владні посади, наприклад, лідерками гурту.[12] У той час, як у популярній музиці є багато співачок, що записують пісні, все ще надто мало жінок за аудіоконсоллю, які б виступали у ролі продюсерок, чи тих, хто керують процесом запису.[13]

«Лише деякі з багатьох жінок [авторок пісень] в Америці домоглися того, щоб наприкінці 19 — початку 20 століть їхню музику опублікували та почули».[14] За словами Річарда А. Ребліна та Річарда Г. Бейла, «відсутність згадки про жінок [авторок пісень] — це кричущий та бентежний пробіл у нашій музичній спадщині». Жінки «намагалися писати та випускати музику у чоловічому світі 20-го століття» Tin Pan Alley " . До 1900 року і навіть після 1900 року очікувалося, що «жінки будуть виконувати музику, але не робити музику». У 1880 році чиказький музичний критик Джордж П. Аптон написав «Жінки в музиці», де стверджував, що «жінкам не вистачає вродженої творчості для створення хорошої музики» через «біологічну схильність». Пізніше було схвалено, що жінки отримуватимуть роль у музичній освіті. Вони були втягнуті в цю сферу «настільки, що жінки домінували в музичній освіті протягом другої половини ХІХ століття і до 20 століття». «Світська музика в Америці до 1825 року показує лише близько 70 доробків, сворених жінками». У середині 19 століття з'явилися знатні жінки-авторки, серед яких Фаустіна Хассе Ходжес, Сьюзен Паркхерст, Огаста Браун та Маріон Дікс Салліван. До 1900 року було набагато більше жінок-авторок пісень, але «багато хто все ще змушений був використовувати псевдоніми чи ініціали», щоб приховати той факт, що вони жінки. Однак останнім часом жінки використовують джазову музику як рух опору та обізнаність інших щодо сексизму та мізогінії у джазовій індустрії. Група жінок під назвою «We Have a Voice Collective» має на меті привернути увагу та вдячність до жінок, пов'язаних із джазовою музикою минулого та сьогодення.[15]

• Жінки в музиці

• Жінки в джазі: Бібліографія