Жінка в індуїзмі

Роль жінок в індуїзмі часто є предметом дискусій — їхнє становище розглядається одними як благополучне, а іншими як нестерпне. Позиція жінок в індуїзмі переважно базується на різних релігійних писаннях, які мають різний авторитет, автентичність і тематику. Позитивним ставленням до жінки характеризуються такі писання як «Рамаяна» і «Магабгарата», в яких оспівується образ ідеальної жінки, тоді як інші тексти, такі як «Ману-Смріті» встановлюють обмеження в правах жінок. В індуїзмі вважається, що жінки повинні обов'язково перебувати замужем і залишатися цнотливими і чистими за будь-яку ціну.[1] За історичними свідченнями, за часів великих індійських царств високе становище у суспільстві могли зайняти хіба що професійні повії (такі як Амрапалі з Вайшалі) та священні храмові танцівниці девадасі, жінки-маги басаві, тантричні куліки.[2]

Частина серії
Жінки в суспільстві
Портал Проєкт
Індуїзм
Категорія • Портал

Жінки у Ведах

В Упанішадах згадуються кілька жінок-мудреців і провидиць, найбільш помітними з яких є Ґарґі і Майтреї. В «Гаріта-дгарма-сутрі» (частині «Яджур-веди») говориться, що є два види жінок:

  • Садг'явадгу — жінки, які вступають в шлюб.
  • Брахмавадіні — жінки, схильні практикувати духовне життя. Вони можуть носити брахманічний шнур, здійснювати ведійське вогняне жертвоприношення агніхотру і вивчати Веди.

У «Уттара-рама-чариті» 2.3 Бхавабхуті йдеться, що Атрейї вивчала філософію і Веди в Південній Індії. В «Шанкара-дігвіджаї» 9.63 Мадхвачар'ї описується, як Шанкара дискутував з жінкою-філософом Убгая Бгараті, яка мала великі знання Вед. У деяких школах ведійських священиків також навчаються жінки.[3]

Право на власність

В «Артхашастрі» і « Ману-Смріті» визначається стрідхана (дослівно перекладається як «власність жінки») — право жінки на приватну власність, яка може складатися з грошей, землі, а також з різних коштовностей і прикрас, одержуваних жінкою від свого чоловіка, його друзів, своїх батьків або інших родичів. У «Ману-Смріті» стрідхана поділяється на шість типів:

  1. Власність, отримана від батьків як придане.
  2. Власність, отримана від родичів батьків дівчини, коли вона переходить жити в будинок чоловіка.
  3. Власність, яку дав жінці її чоловік з любові і прихильності (за винятком необхідного утримання дружини, яке є його обов'язком).
  4. Власність, отримана від брата/братів.
  5. Власність, отримана від матері.
  6. Власність, отримана від батька.[4]

Також йдеться про контракти, що укладаються перед весіллям, в яких наречений погоджується заплатити певну суму за наречену як її батькам, так і самій нареченій. Ця власність належала тільки жінці, і до неї не мали права торкатися ні наречений, ні батьки нареченої, за винятком особливих випадків, таких як хвороба, голод, загроза пограбування, або благодійність. Разом з тим, «Ману-Смріті», ніби всупереч собі, оголошує, що дружина не має ніякої приватної власності і що вся власність, яку вона отримує, належить чоловікові.[5] Як дочки, так і сини мають рівні права на отримання в спадщину власності матері; але в деяких писаннях стверджується, що власність матері належить виключно дочкам[6] в такому порядку переваги: незаміжні дочки, заміжні але бідні дочки, заміжні і багаті дочки. Коли помирає батько, незаміжні дочки отримують частину його власності, еквівалентну одній чверті частки, яку отримує кожен з братів. Заміжні дочки не отримували нічого, оскільки передбачалося, що їм вже дали їхню частку на весіллі, як придане.[7]

Шлюб
Індуїстське весілля раджпутів

Згідно з давньою індуїстською традицією, після весілля чоловік повинен бути як бог для дружини. Донині багато індусок дотримуються приписаних ритуалів у спілкуванні з чоловіком, торкаючись до його стоп, омиваючи їх і отримуючи від нього благословення. У «Ману-Смріті» описано вісім видів весілля: в двох з них батьки нареченої перед весіллям одягають її в дорогий одяг і покривають коштовностями, в двох інших — сім'я нареченого підносить різні дари родині нареченої, в інших чотирьох не відбувається ніякого обміну подарунками. У «Ману-Смріті» говориться: З віршів «Ріґведи» можна зробити висновок про те, що у ведійській культурі жінки вступали у шлюб у дорослому віці і, можливо, мали право вибирати чоловіка.[8] У весільному гімні «Ріґведи»[9] йдеться про «чоловіків» (у множині) для однієї дружини.[10]

Молодята після обряду індуїстського весілля в Непалі.

Віно

Практика давати придане не заохочується в ортодоксальному індуїзмі і на думку деяких дослідників є «спотворенням санскритичних весільних приписів у писаннях».[11] Придане тісно пов'язане з кастовим статусом: у вищих кастах придане зазвичай повинна давати родина дівчини, а в нижчих — навпаки, дається сім'єю жениха.[12] В сучасному індуїзмі спостерігається тенденція до все ширшого використання обряду давати віно, зокрема й через вплив таких процесів як санскритизація й урбанізація.

Розлучення

Як в «Ману-Смріті», так і в «Артхашастрі» говориться, що якщо чоловік імпотент, вчинив зраду, став аскетом, був вигнаний з суспільства або зник безвісти і не з'явився протягом певного періоду часу, дружина має право залишити його і знову вступити в шлюб. В «Артхашастрі» також стверджується, що за інших обставин, розлучення можливе тільки за взаємної згоди сторін.

Вдівство і повторний шлюб

В традиційних індуїстських сім'ях, вдови повинні були, а в багатьох сім'ях повинні і по сьогоднішній день, носити біле сарі і відмовитися від використання прикрас, включно з бінді. Присутність вдів на релігійних ритуалах розглядалася як поганий знак, і вони були приречені проводити залишок своїх днів, практикуючи духовні аскези.[13] Подібні обмеження в правах для вдів були особливо сильні у вищих кастах індійського суспільства, де жінки навіть повинні були голити голову, і де була суворо обмежена можливість повторного заміжжя.[14] В наш час подібних обмеженнь дотримується тільки невелика кількість вдів, хоча ореол негараздів навколо вдівства залишається.

В писаннях згадуються три типи пунарбху — вдів які заново виходять заміж: вдова-діва, жінка, яка йде від свого чоловіка з іншим чоловіком, але потім повертається назад, і бездітна вдова, в разі якщо немає діверів, які могли б дати їй дитину. Хоча цей список не вичерпний, з нього можна зробити висновок про те, що до категорії пунарбху не належала будь-яка вдова, і, як показано в другому випадку, пунарбху взагалі могла і не бути вдовою. В інших двох випадках це бездітна вдова.

Хоча в багатьох текстах описується можливість повторного заміжжя для вдів, це завжди розглядається як несприятлива ситуація. Пунарбху не отримувала однакових прав з тими жінками, які були замужем тільки один раз, а діти пунарбху, звані пунарбхава, так само, як і чоловік вдови, обмежувалися в деяких правах.

Згідно з даними на 2007 рік, вдови складають 3 % населення Індії.[15] Для багатьох вдів єдиною можливістю вижити є жебракування на вулицях. Соціологічні дослідження показують, що багато вдів через острах порушити усталені звичаї, не хочуть повторно виходити заміж.

Індуїстська вдова спалює себе на похоронному багатті разом з тілом свого чоловіка. Гравюра 1820 року.

Саті (спалення вдів)

Са́ті (санскр. सती) — похоронна ритуальна традиція в індуїзмі, відповідно до якої вдова підлягає спаленню разом з її покійним чоловіком на спеціально спорудженому похоронному багатті.

Спочатку саті відбувалося тільки добровільно, як акт безсмертної любові дружини до свого чоловіка, і розглядалося як сприятливий ритуал, який звільняв подружню пару від усіх гріхів. У багатьох Пуранах саті згадується як дуже похвальний обряд. Кілька прикладів саті також описано в індуїстських епосах. Деякі приклади з « Магабгарати»:

  • Кілька дружин Васудеви — Рохіні, Девакі, Бхадра і Мадіра — здійснили обряд саті.[16]
  • Мадрі, друга дружина Панду, яка почувалася винною в його смерті, здійснила обряд саті. Тоді як його перша дружина Кунті не зробила цього.[17]

Вже в період Гуптів (IV століття), з'являються свідчення того, що ритуал саті став носити примусовий характер: вдовиць примушували до самоспалення після смерті чоловіка. Поряд з кастовою системою, обряд саті був одним з аспектів індуїзму, що зазнавали найсуворішої критики, яка виходила як від самих індуїстів, так і від представників інших релігій, особливо християнства та ісламу. Всередині індуїзму критика обряду саті була характерна для діячів реформаторських рухів .

Примітки
  1. Tanika, 2001
  2. Abbe Jean Antoine Dubois, Hindu Manners, Customs, and Ceremonies, translated from the French by Henry King Beauchamp, (Oxford: Clarendon Press, 1897)
  3. Vasuda Narayanan, «Women of Power in the Hindu tradition»
  4. Manu IX 194
  5. Manu VIII 416
  6. Manu IX 131
  7. Manu IX. 118
  8. R. C. Majumdar and A. D. Pusalker (editors): The history and culture of the Indian people. Volume I, The Vedic age. Bombay: Bharatiya Vidya Bhavan 1951, p.394.
  9. RV 10.85.37-38
  10. R. C. Majumdar and A. D. Pusalker (editors): The history and culture of the Indian people. Volume I, The Vedic age. Bombay: Bharatiya Vidya Bhavan 1951, p.394
  11. Miller, 1993
  12. Jeaneane Fowler. Hinduism: Beliefs and Practices (The Sussex Library of Religious Beliefs and Practices) : [англ.]. — Brighton : Sussex Academic Press. — С. 54. — ISBN 1-898723-60-5.
  13. Bowker, John H.; Holm, Jean. Women in religion : []. — London : Continuum, 1994. — С. 79. — ISBN 0-8264-5304-X.
  14. Fuller, 2004
  15. Aid plan for India's 33m widows
  16. «Махабхарата» Маусала-парва 7.18
  17. «Махабхарата» Ади-парва 95.65

Література
  • Шаблон:Harvard reference
  • Шаблон:Harvard reference
  • Шаблон:Harvard reference
  • Альбедиль М. Ф.Женская энергия — основа семейных отношений в индуизме // Индийская жена: исслед., эссе / РАН, Ин-т востоковедения, Центр инд. исслед., Бхаратія Санскритик Самадж (Инд. культур. о-во); отв. ред. И. П. Глушкова. — М.: Восточная литература, 1996. — 246 с. — С.68-77. — ISBN 5-02-017954-X
  • Ефименко В. А. Чувствительная супруга // Там же. — С.48-67.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.