Жіноча освіта

У Пакистані виявлено негативний зв’язок між формальним рівнем освіти, який здобуває жінка, та ймовірністю насильства над цією жінкою (After, 2013). Дослідження описувало різні форми присутнього фізичного насильства і дало уявлення про те, що переживають жінки, описуючи досвіди у різних громадах (сільських та міських). Освіта в цьому дослідженні наголошувалося як рішення та необхідність для усунення насильства.[9] Жінки можуть бути неписьменними, але все одно стають уповноваженими (Marrs Fuchsel, 2014). Жінки-іммігрантки-латиноамериканці – група, яка сильно постраждала від домашнього насильства – брали участь у якісному дослідженні груп з 8–10 учасників одночасно і завершили 11-тижневу програму, зосереджену на самооцінці, обізнаності про домашнє насильство та здорових стосунках. Хоча ця програма проходила поза традиційною аудиторією, наголошувалося на діалозі, критичному мисленні та емоційному самопочутті — сферах, які мають бути покриті під час навчання. Багато жінок були неписьменними, але вони все ще могли вийти з сильнішим почуттям контролю над власним життям, що є важливою життєвою навичкою.[10]

Системи освіти різняться між собою адміністративною частиною, навчальним планом та персоналом, але всі вони впливають на учнів, яким вони служать. Коли жінки здобули права, формальна освіта стала символом прогресу та кроком до гендерної рівності. Для того, щоб існувала справжня гендерна рівність, потрібно застосовувати цілісний підхід. Дискусія про жіночу силу та освіту жінок як рішення для усунення насильства над жінками та економічної залежності від чоловіків може іноді домінувати і призводити до придушення розуміння того, як контекст, історія та інші фактори впливають на жінок (Ходжа-Мулджі, 2015). Наприклад, коли минулий державний секретар Хіларі Клінтон згадувала трагедії Малали Юсафзай у Пакистані та викрадення дівчат у Чібоку (Нігерія) як порівняння, використовуючи освіту дівчат як фокус, історія та контекст були проігноровані. Обставини, що призвели до розстрілу Малали, зводилися лише до того, що вона навчала себе як дівчину. Втручання США, бідність, корупція та нестабільність уряду не розглядались як обставини.[11] Системи освіти та школи відіграють центральну роль у визначенні інтересу дівчат до різних предметів, включаючи предмети STEM. Це може сприяти розширенню можливостей жінок шляхом надання рівних можливостей для доступу та отримання вигоди від якісної освіти.[1]

Соціально-економічний вплив освіти жінок складають значну частину дослідження в міжнародному розвитку. Більші рівні жіночої освіти в регіонах має тенденцію корелювати з високими рівнями розвитку. Деякі ефекти пов′язані з економічним розвитком. Освіта жінок збільшує заробіток жінок та веде до збільшення ВВП. Інші ефекти пов′язані з соціальним розвитком. Систематичний огляд професійного та ділового навчання жінок у країнах з низьким та середнім рівнем доходу узагальнив дані з тридцяти п’яти досліджень щодо впливу таких програм навчання. Автори виявили, що ці типи програм мають незначний позитивний вплив на зайнятість та дохід, змінюючись у різних дослідженнях. Вони виявили, що наслідки навчання можуть посилюватися із посиленням гендерної спрямованості програми.[12]

Освіта дівчат (та розширення можливостей жінок в цілому) у країнах, що розвиваються, призводить до швидшого розвитку та швидшого зменшення приросту населення. Тому це має значний вплив на екологічні проблеми, такі як зміна клімату. Навчання дівчат є шостою найефективнішою дією проти кліматичних змін (попереду сонячних ферм, атомної енергетики, лісорозведення та багатьох інших заходів).[8]

Християнські місіонери в 19 столітті відкрили сучасні навчальні методи, але вони, як правило, орієнтувались на хлопців. Після ранніх експериментів вони зупинились на пропаганді ідеології домашньої жіночності, переданої в навчанні дівчат.[13] У Південній Африці після 1820 року шотландські місіонери вирішили, що жінкам буде достатньо не більше базової освіти, щоб підготувати їх до пропаганди християнства в їхніх домівках. Вони не дозволяли вчителькам працювати на території шотландської місії. Вони затримали створення відділу для дівчат в інституті Лавдейл. В решті решт, нове керівництво мало більш широке бачення, як підняти дух корінних жінок, щоб вони могли просувати християнство та західні гендерні кодекси.[14]

Мусульмани з Індії, які приїхали до Східної Африки, наприкінці 19 століття провели вкрай обмежувальну політику проти шкільного навчання для своїх дівчат.[15]

Станом на 2015 рік, Присцилла Сітієне відвідує початкову школу в Кенії у віці 92 років. Якби її випадок зареєстрували в рекорди Гіннеса, вона була б найстаршою ученицею початкової школи.[16]

Освіта жінок у Західній Африці проявляється як у формальній, так і в неформальній структурах, причому однією з найбільш помітних структур, яка мала вплив на освіту жінок, є підготовчі школи з написом "Школи Буша".[17] Ці школи були установами, які часто можуть похвалитися майже 100% закінченими курсами. Вони були організовані жінками і мали сплановану, структуровану навчальну програму, яка включала вивчення таких навичок, як рибалити, готувати, ткати, прясти бавовну, дбати за волоссям та робити кошики, музичні інструменти, каструлі та рибальські сітки". Значна частина стипендій та досліджень цих шкіл походила від шкіл Бунду в Сьєрра-Леоне. На додаток до цих навичок, дівчаткам часто давали знання про репродуктивну освіту, наприклад, методи контролю народжуваності або навички виховання дітей. Зокрема, у школах Бунду жінки отримують освіту з лікувальних трав та лікарських навичок. Ці школи не просто йшли по освітній програмі, а давали можливість передавати культурні цінності і були центрами жіночої сили. Незважаючи на колоніальний та постколоніальний ідеал про те, що жінок слід виховувати лише для того, щоб виконувати декоративні або виношувальні материнські ролі, ці інститути навчили жінок виконувати центральні економічні, корпоративні та сімейні ролі у своїх громадах.

Три дівчинки середньої школи в Германгоно, Гвінея-Бісау під час колоніальної війни, 1974

Ранні колоніальні форми навчання на західноафриканських узбережжях, особливо серед людей Дагомея, Асанте та Йоруби, були започатковані місіонерами та установами, які намагалися виховувати релігійну думку на додаток до викладання більш традиційних західних освітніх тем, таких як читання та письмо.[18] Вже в 1529 році король Португалії Іоанн III дав вказівки відкривати школи та забезпечувати освіту в галузі "релігійної думки, читання та письма". Для жінок ці колоніальні форми навчання принесли із собою європейські ідеали ролі жінок у сім’ї, суспільстві та економіці. Ці західні ідеї жіночності часто контрастували з ролями жінок в економіці, суспільстві чи вдома.[19] Наприклад, жінки Ігбо мали асоціації, відомі як Мікірі, які були економічними та соціальними форумами для жінок, на яких вони обговорювали прямі дії для реалізації своїх інтересів, які здебільшого британський колоніальний уряд не розумів та ігнрував. Отже, коли британський колоніальний уряд вводив школи в регіон, вони ігнорували навчання жінок, щоб заповнити економічні ролі в громаді.[20] Насправді, освітній ідеал чоловіків як "годувальників" був запроваджений британською колоніальною державою в Західній Африці.[21]

Однією з груп людей, якій колоніальні уряди в Західній Африці надавали значення для навчання, були змішані діти білих людей, як правило, чоловіки, і корінні жителі, як правило, жінки. У до британському колоністському штаті Гана більша частина взаємодії між корінними жителями та європейцями відбувалася за допомогою голландських торговців. Діти торговців та корінних жителів змішаної раси були вилучені зі своїх корінних громад та розміщені в голландських навчальних закладах в Гані.[22] У цих школах освіта також була закріплена за гендерними стандартами: хлопців з молодих років виховували для військової кар′єри у голландській армії, а дівчат — для подружжя з голландськими офіцерами у регіоні.

Одним з інших способів, за допомогою яких колонізуючі країни могли здійснювати вплив та опосередковане правління над корінним населенням, була освіта матерів. У колоніальній Гані методисти-місіонери проводили заняття, навчаючи західним методам гігієни та народження дітей матерів та майбутніх матерів.[19]

Місіонери намагалися побудувати ідеал материнства, який би відповідав європейським стандартам середнього класу, незалежно від соціального контексту ідеалів материнства, що існували в суспільствах Асанте.

У постколоніальній Західній Африці багато ідеалів західної освіти збереглися, тоді як значна частина інфраструктури та фінансування зникла разом з колоніальною присутністю.[23]

В Нігерії формальну освіту розглядали як інструмент формування політики, оскільки формальну освіту жінок пов'язують із впливом на "зростання населення, здоров'я, харчування, народжуваність, дитячу смертність та зміни в продуктивності та заробітках жінок".[24] Однак дослідники посилаються на деякі недоліки, пов’язані із формальною освітою жінок, одне з яких — занепокоєння щодо того, що жінки відчужуються від своїх культур корінних народів і не отримують освіту за цінностями, які зазвичай отримували через доколоніальні освітні системи.

Існує все більше літератури, яка вказує на те, як офіційні навчальні заклади спрямовують жінок на певні сфери роботи з нижчими заробітками, водночас відводячи жінок від робіт з вищою зарплатою.

Що стосується академічних досягнень, згідно з конференцією FAWE, дівчата в регіоні Субсахари повідомили про нижчі бали з математики та природничих наук.[25] Тенденція до того, що дівчат ставлять на посади канцеляристів після закінчення школи, також є широко досліджуваною і поширеною думкою.[23]

Четверта Всесвітня конференція Організації Об’єднаних Націй з питань жінок опублікувала дослідження, яке посилається на численні способи, завдяки яким освіта жінок в Африці є корисною для суспільства в цілому. Вони тягнуть за собою покращення сімейного здоров'я, підвищення рівня оплати праці, доступного для жінок, поліпшення стандартів якості дитячого розвитку та більшу залученість жінок до прийняття рішень, які можуть вплинути на націю в екологічному, політичному, соціальному та економічному планах.

Одним з основних прикладів гендерних диспропорцій в освіті в Західній Африці є співвідношення участі чоловіків і жінок: 43,6% чоловіків закінчили початкову освіту на відміну від 35,4% жінок, 6,0% чоловіків закінчили середню освіту на відміну від 3,3% жінок та 0,7% чоловіків мають повну вищу освіту на відміну від 0,2% жінок.[26] Однією з причин поганого зарахування та участі є ідеал "годувальника", який надає перевагу навчанню хлопчиків перед дівчатами та обмежені кошти, доступні сім'ям для навчання. Крім того, у Західній Африці жінок розглядають як основних постачальників безоплатної роботи по догляду.[25] Крім того, провідною причиною гендерних диспропорцій в освіті є гендерні диспропорції на ринку праці, які ведуть до гендерних уявлень про роль жінки в суспільстві.[27]

Деякі гендерні диспропорції спричинені ставленням викладача до учнів у класі відповідно до статі учнів.[28] У деяких країнах Західної Африки існує певна думка, що хлопчики розумніші та працьовитіші за дівчат. Зокрема, в Гвінеї дослідники проводили опитування, які вказують на те, що шкільні вчителі, особливо в сільських школах, вважають, що хлопці краще засвоюють уроки. Вважається, що дівчата мають менше амбіцій, докладають менше зусиль, рідко дають хороші відгуки на запитання та використовують поганий рівень французької, а хлопці розумніші і працюють більше. Також від дівчат очікується, щоб ті робили ручну працю, щоб підтримувати школи в чистоті, тоді як для хлопців це очікування не виконується.

Також зберігаються гендерні диспропорції у вищій освіті: жінки становлять трохи більше 20% учнів, які навчаються на вищому рівні в усіх країнах Африки на південь від Сахари, а країни Західної Африки, такі як Нігер та Гана, складають 15% та 21% відповідно.[29] Це вважається чинником, який сприяє тому, що жінок на керівних та адміністративних посадах вищого рівня так мало.[25]

За останні кілька десятиліть африканські країни надавали великого значення ролі освіти в процесі побудови та розвитку національних держав. Тому освіта була визначена пріоритетними напрямами політики, і швидке розширення кількості навчальних закладів на всіх рівнях значно збільшило освітні можливості жінок.[30]

Візьмемо для прикладу Африку на південь від Сахари: на початку 1960 року процент дівчат, що закінчили початкову, середню та вищу освіту становили 25%, 1% та 0,1% відповідно. До 2006 року ці показники становили 89%, 28% та 4% відповідно. Поки рівень освіти жінок на всіх рівнях зростає, індекс гендерного паритету також покращується. В Африці на південь від Сахари індекс гендерного паритету для зарахування до початкової школи у 1980, 1990, 2000 та 2006 роках становив 0,77, 0,81, 0,89 та 0,92 відповідно. У деяких країнах (Гамбія, Гана, Малаві та Замбія) коефіцієнт прийому жінок навіть перевищує рівень прийому чоловіків.[31]

Існують гендерні відмінності в освіті і різноманітні фактори, що призводять до цих відмінностей. Фактори, що заважають вихованню гендерної рівності, можна приблизно розділити на економічні фактори, фактори, пов'язані зі школою, соціальні та культурні фактори.[32][33]

Економічний статус сім'ї є важливим фактором, що визначає, чи здатний батько витримувати прямі та непрямі витрати на навчання дитини. У Кенії 47% сільського населення та 27% міського населення живуть за межею бідності, проте вони повинні нести майже 60% вартості початкової освіти. Це змушує їх вибірково виховувати своїх дітей. Для бідних сімей дівчата є безпосередніми жертвами, коли витрати на освіту є непідйомними. В опитуванні, проведеному в середині 90-х років, 58% респондентів дозволили кинути освіту дочкам, тоді як лише 27% респондентів обрали синів.[33]

Розташування школи безпосередньо впливає на тип освіти, яку отримують жінки, якість освіти та час навчання. Багато батьків не бажають дозволяти маленьким дітям ходити до школи далеко від дому, і наявність значної відстані між школою та будинком дуже поширена у сільській Африці. У той же час у навчальній програмі та відповідних викладачах, навчальних планах, підручниках та методах навчання недостатньо обізнаності про гендер або існують гендерні упередження, що має набагато більше несприятливих наслідків для дівчат, ніж для хлопців. У багатьох африканських країнах досі потрібно посилити уявлення суспільства про сімейне життя жінок та приховати упередження, що жіночий інтелект не такий, як чоловічий. У такому навчальному середовищі ставлення жінок до навчання часто негативне, і вони не можуть повною мірою використовувати свої здібності. На етапах середньої та вищої освіти жінкам, як правило, доручається вивчати більш жіночі курси, такі як домашня економіка, заняття ремеслами або біологія.[32]

Крім того, різні форми сексуального насильства та сексуальних домагань у школах або занепокоєння щодо сексуального насильства та сексуального домагання є тихими бар'єрами для вступу дівчат. Ця поведінка впливає не тільки на успішність школи, але також спричиняє вагітність, раннє одруження тощо.[34]

Поряд із звичаєм зав'язування ніг серед китайських жінок, який тривав до кінця XIX століття, було визнано, що доброчесність жінки полягає в її недостатній обізнанності.[35] З приходом численних християнських місіонерів з Британії та США до Китаю в XIX столітті, деякі з яких брали участь у створенні шкіл для жінок, жіноча освіта почала отримувати певну увагу.

Через соціальний звичай, що чоловіки та жінки не повинні бути поруч один з одним, жінки Китаю не хотіли лікуватися у лікарів-чоловіків західної медицини. Так, лікарка-місіонерка, доктор Мері Х. Фултон[36] була направлена Радою з питань закордонних місій Пресвітеріанської церкви (США) для заснування першого медичного коледжу для жінок у Китаї.

У період з 1931 по 1945 рік відсоток неосвічених жінок становив понад 90%, і більшість освічених жінок закінчили лише початковий рівень.[37] У 1950-х роках, після створення Народної Республіки Китай, уряд розпочав цивілізаційний проект.[38] Це дозволило великій кількості неосвічених жінок навчитися елементарному письму та розрахунку. Проект пропагували не лише в містах, а й у сільській місцевості. Замість того, щоб лише доглядати за дітьми та домашніми справами вдома, жінки середнього віку мали шанс навчитися писати та читати в місцевих школах.

У 1980-х роках центральний уряд Китаю ухвалив новий закон про освіту, який вимагав від органів місцевого самоврядування сприяти обов′язковому дев'ятирічному навчанню.[39] До 1960-х років кількість учнів у початковій школі становила 20%. Через 20 років після публікації закону про освіту, у 1995 році цей відсоток зріс до 98,2%. До 2003 року частка жінок, які кинули середню школу, зменшилася до 2,49%.[40]

Згідно з п'ятим національним переписом населення 2000 року, середня тривалість навчання жінок досягає 7,4 років. Однак тривалість жіночої освіти все ще на 0,8 року менше, ніж тривалість у чоловіків. Цей розрив у вищому рівні освіти більший у сільській місцевості, де батьки, як правило, використовують свої обмежені ресурси для синів, оскільки вважають, що сини здатні приносити більше, а їхній внесок у сім’ю в майбутньому є більш значним, ніж від дочки. Хлопчикам надається більше можливостей для подальшого навчання, особливо після середньої школи. Ця різниця стала більш очевидною в університетах.[41]

Порівняно з 1977 роком, який є першим роком відновлення вступних іспитів до коледжів, рівень прийому зріс з 4,8% до 74,86%.[42] Оскільки загальний вступ значно зріс, більше студентів потрапило до університетів. Незважаючи на те, що жінки мають однакові права на загальну освіту, вони вимушені прикладати більше зусиль на вступному іспиті в китайський коледж (Gaokao), ніж чоловіки. Це не публічне правило, а загальноприйнятий консенсус серед більшості приймальних комісій китайських університетів.[43]

До і після набуття Незалежності Індія робила активні кроки щодо статусу та освіти жінок. Згідно з 86-й Законом про внесення змін до Конституції 2001 року, початкова освіта є основним правом дітей у віці від 6 до 14 років. Уряд зобов’язався забезпечити цю освіту безкоштовно і зробити її обов’язковою для осіб цієї вікової групи. Основними схемами, що сприяють зростанню жіночої освіти, є наступні:

• Програма Махіла Самах'я: Ця програма була розпочата в 1988 році в результаті Нової освітньої політики (1968) для розширення прав і можливостей жінок із сільських районів, особливо соціально та економічно маргіналізованих груп.[44]
• Схема Кастурби Ганді Баліки Відялая (КГБВ): ця схема була розпочата в липні 2004 р. з метою забезпечення навчання дівчат на початковому рівні. Це насамперед для малозабезпечених та сільських районів, де рівень грамотності жінок дуже низький. Створені школи мають 100% резервацію: 75% для відсталих класів та 25% для жінок з вищою освітою (нижче рівня бідності).
• Національна програма навчання дівчат на початковому рівні: ця програма була розпочата в липні 2003 року. Це був стимул звернутися до дівчат, до яких ДСА не зміг дістатись за іншими схемами.[45]

Клас для дівчат в Афганістані, 2002 рік

Жінки в ісламі відіграли важливу роль у фундаціях багатьох навчальних закладів, таких як заснування Фатімою аль-Фірі мечеті Аль-Карауїн. Деякі вважають її найстарішим існуючим, постійно діючим навчальним закладом у світі.[46][47] Це продовжилося аж до династії Айюбідів у 12-13 століттях, коли в Дамаску було створено 160 мечетей (місць поклоніння) та медресе (місць навчання), 26 з яких фінансувалися жінками через вакф (закон про благодійні довіри або довіру). Половина всіх королівських покровителів цих установ також були жінками.[48] Хоча до XII століття жінки становили не більше одного відсотка ісламських учених, після цього спостерігалося значне збільшення числа вчених-жінок. У XV столітті Аль-Сахаві присвятив цілий том свого 12-томного біографічного словника al-Ḍawʾ al-lāmiʻ жінкам-вченим, давши інформацію про 1075 з них.[49]

Після революції 1979 р. Іран знаходився під контролем ісламських правил, на прогрес жіночої освіти вплинула ісламська еклезіократія. Жінки змушені носити вуаль і їм заборонено ходити до тієї ж школи, що і учні чоловічої статі. Протягом останніх 30 років питання жіночої освіти постійно дискутувався.[50] Іранські жінки справді мають бажання та можливості продовжувати подальшу освіту. Згідно з дослідженнями, 42% студенток обирають четвертий курс середньої школи, але лише 28% студентів обирають навчання, щоб вступити до університету. Більше того, жінки мають набагато більшу ймовірність скласти вступні іспити в коледжі, ніж чоловіки. Жінки-ісламки потребують здобуття вищої освіти, і правда довела, що їхніх здібностей достатньо для отримання вищої освіти. Можливості отримання освіти для жінок потребують більше національної уваги та меншої кількості нормативних актів. [50]

Ісламська вища освіта містить 5 рівнів. П’ять рівнів - асоційований, бакалаврський, магістерський, професійний та спеціалізований.[50] До революції гендерний розрив очевидний на рівні магістра і спеціалізованому докторантурі, які становлять лише 20% та 27%. Він змінився через 30 років. У 2007 році відсоток жінок у магістратурі зріс до 43%, а для спеціалізованого докторського ступеня ці дані зросли до 33%.[51] Рівень жінок збільшився не лише серед студентів, а й серед викладачів. 20 років тому лише 6% усіх професорів та 8% усіх асоційованих професорів були жінками. Зараз 8% усіх професорів та 17% усіх асоційованих професорів - жінки.[50]

Портрет, що підкреслює грамотність жіночої теми, з Помпеї, середина 1 століття нашої ери

У Стародавньому Римі жінки вищого класу були добре освіченими, і іноді їх хвалили історики-чоловіки за їх навчання та вдосконалення.[52] Наприклад, Корнелія Метелла відзначилася знаннями геометрії, літератури, музики та філософії.[53] На настінних картинах Помпеї жінки частіше, ніж чоловіки, зображуються з письмовими знаряддями.[54] Деякі жінки мали достатні знання римського права та ораторську підготовку, щоб вести судові справи від свого імені або від імені інших.[55] Серед занять, які вимагали освіти, жінки могли бути писарами та секретарями, каліграфами[56] та художницями.[57]

Деякі з римських дівчат ходили до лудуса. Хлопчики та дівчатка отримували освіту або разом, або за подібними методами та навчальною програмою.[58] Дівчата, а також хлопці брали участь у публічних релігійних фестивалях та співали передові хорові композиції, які вимагали б офіційної музичної підготовки.[59]

Студентка Бестужевських курсів у Санкт-Петербурзі, 1880

Мері Волстоункрафт, яка працювала вчителем, гувернанткою та власницею школи, писала про це такими словами. Її першою книгою були "Думки про освіту дочок", за роки до публікації "Підтвердження прав жінки" .

Лаура Бассі здобула ступінь доктора філософії в Болонському університеті в Італії[60][61][62][63] і викладала фізику в тому ж університеті.[64] Вона була першою жінкою, яка здобула ступінь доктора наук. Вона також була першою викладачкою з зарплатою в університеті, і свого часу вона була найбільш високооплачуваним працівником. Вона також була першою жінкою-членом наукової установи в Академії наук Болонського інституту в 1732 р.[65][66]

Комісія національної освіти в Речі Посполитій, заснована в 1777 р., яка вважалася першим міністерством освіти в історії, була центральним, автономним органом, відповідальним за загальнонаціональну, світську та спільну освіту. Наприкінці XIX століття у тодішній російській провінції Польща, у відповідь на відсутність вищої підготовки жінок, був організований так званий Летючий університет, де польські вчені та науковці приховвно навчали жінок. Найвідомішою його студенткою була Марія Склодовська-Кюрі, більш відома як Марія Кюрі, яка отримала дві Нобелівські премії.

Багато освіти було спрямовано через релігійні установи. Не всі з цих навчали жінок лише для шлюбу та материнства; наприклад, погляди квакерів на жінок дозволили забезпечити велику рівність від заснування деномінації в середині 17 століття.

Жінки-боснійки-мусульманки та християнки вчаться читати та писати в 1948 році

Фактичний прогрес у світській освіті жінок в інституційному плані розпочався на Заході в 19 столітті із заснуванням коледжів, що пропонували одностатеве навчання молодим жінкам. «Принцеса: мішанина», оповідна поема Альфреда Лорда Теннісона — сатира на жіночу освіту, яка досі залишається суперечливою темою в 1848 році, коли королевський коледж вперше відкрився в Лондоні. Емілі Девіс проводила агітацію за освіту жінок у 1860-х роках, а в 1869 році заснувала Гіртон-коледж, як і Ен Кло, яка заснувала коледж Ньюнхем у 1875 році. Прогрес був поступовим і часто залежав від індивідуальних зусиль — наприклад, зусиль Френсіс Луптон, які призвели до заснування Лідсевської середньої школи для дівчат в 1876 році.

Після того, як жінки почали закінчувати вищі навчальні заклади, постійно розвивався також сильніший академічний потік шкільного навчання та підготовка викладачок у більшій кількості для забезпечення початкової освіти. Доступ жінок до традиційно переважно чоловічих установ зайняв кілька поколінь.

Мері Ліон (1797-1849) заснувала перший жіночий коледж у США.

Взаємозв’язані теми бар’єрів в освіті та зайнятості продовжували становити кістяк феміністичної думки в 19 столітті, як це описано, наприклад, Гаррієт Мартіно у своїй статті "Жіноча індустрія" 1859 року в Единбурзькому журналі. Незважаючи на зміни в економіці, становище жінок у суспільстві суттєво не покращилося.

Потихеньку зусилля жінок, таких як Емілі Девіс та групи Ленгхем (під керівництвом Барбари Лі Сміт Бодішон), почали діяти. Королівський коледж (1848) та Бедфордський коледж (1849) у Лондоні почали пропонувати деяку освіту жінкам, і до 1862 року Девіс створила комітет, який переконав університети дозволити жінкам здавати здані на нещодавно створені (1858) Кембриджські місцеві іспити, що мало частковий успіх. Вони разом з Бодішоном заснували перший вищий навчальний заклад для жінок із п’ятьма студентами, яким у 1873 році став Гіртон-коледжем при Кембриджі, а потім з′явилися Сомервільський коледж та леді Маргарет Холл в Оксфорді в 1879 році. Незважаючи на ці помітні досягнення, мало хто міг ними скористатися, і життя студенток було дуже важким.

В рамках постійного діалогу між британськими та американськими феміністками Елізабет Блеквелл, перша жінка в США, яка закінчила медичну освіту (1849), читала лекції у Великій Британії за підтримки Ленгхема. Успішна кампанія Гаррет для участі у виборах до Лондонської шкільної ради в 1870 році — ще один приклад того, як невеличка група рішучих жінок починала досягати позицій впливу на рівні місцевого самоврядування та державних органів.

• Батсаа Макін (1673), нарис з відродження античної освіти джентльменів у релігії, манерах, мистецтві та мовах
• Davies, John Llewelyn (1879). Thirty years' progress in female education. London.
• Анна Джулія Купер (1892), Вища освіта жінок
• Аліса Циммерн (1898), Відродження освіти дівчат в Англії