Історія юридичних прав жінок

Юридичні права жінок в історії стосуються соціальних та людських прав жінок. Однією з перших декларацій прав жінок була "Декларація переконань".[1] Залежне становище жінок в ранньому праві підтверджується свідченнями більшості стародавніх систем права.

Частина серії
Жінки в суспільстві
Суспільство
Портал Проєкт
Ілюстрація з середньовічного перекладу (приблизно 1310) "Начал" Евкліда варта уваги зображенням жінки, яка навчає геометрії студентів-чоловіків.

Моїсеєве право

У Моїсеєвому праві, у грошових питаннях права жінок та чоловіків були майже однаковими. Жінка мала право на приватну власність, включно з землею, худобою, рабами та служниками. Вона мала право успадковувати все, що їй було подаровано як посмертний дар A woman had the right to inherit whatever, а за відсутності синів у родині, успадковувала від чоловіка все. Вона могла заповісти свою власність іншим як посмертний дар. Якщо вона помирала без заповіту, її власність наслідували діти (якщо вони в неї були) або чоловік (якщо був без дітей), або батько (якщо вона була незаміжня). Жінка могла подавати в суд та не потребувала представника-чоловіка.

У деяких ситуаціях жінки мали навіть більше прав за чоловіків. Наприклад, жінок, які перебувають у полоні, належало викуповувати раніше від будь-яких полонених чоловіків. Незважаючи на те, що сини успадковували майно, вони несли відповідальність за підтримку своєї матері та сестер зі спадщини, і повинні були забезпечити, щоб і мати, і сестри отримали піклування до того, як вони могли самі отримати зиск від спадщини, і якщо це витрачало спадщину, чоловіки повинні були поповнювати утримання жінок з інших джерел.

Але якщо мова зайшла про певні релігійні чи таїнственні заходи, жінки мали менше можливостей чи привілеїв, ніж чоловіки. Наприклад, у грошових чи капітальних справах жінки не могли бути свідками. Жінка не могла виконувати функції когена у храмі. Жінка не могла бути царицею-регентом, монарх мав бути чоловіком. Розлучення міг дозволити тільки чоловік, після чого їх повертали Кетубу і значну частину її приданого. Клятва незаміжньої дівчини у віці від 12 років до 12,5 років могла бути скасована її батьком, а обітниця дружини, яка вплинула на шлюбні зобов'язання, може бути скасована чоловіком; вину чи невинність дружини, звинуваченої у перелюбі, могло бути випробувано через процес сота, хоча це було успішним лише в тому випадку, якщо чоловік був невинний в перелюбі. Дочки могли успадкувати лише за відсутності синів.

Месопотамське право
Базальтова стеля царя Хаммурапі з його кодексом.

У давній Месопотамії, юридичний статус жінки був прямо пов'язаним з тим, як жінки характеризувались у суспільстві. Більшість згадок про жінок пов'язані зі здатністю до народження, власністю або сексом, і ці закони диктувати як важкість покарання, так і те, як ситуація мала розглядатися суспільством в залежності від статусу персони.[2] З Кодексу Хаммурапі ми маємо змогу бачити, що жінки мали обмежені права в питаннях розлучення, здатності до народження, власності та сексу.

В частин права на спадщину:

  • якщо у них не було приданого, то дочок слід було включати до спадщини після смерті їх батька і вони мали право забрати частину рухомого майна з батьківського будинку.[3]
  • жінки могли успадковувати активи або гроші від батька або матері, а вартість їх спадку чи приданого належала їм особисто, що створювало певну рівність з правами чоловіків. Якщо одружена жінка помирала, її придане слід було розподілити між її дітьми, а не повернути її батькові.[4]
  • у ситуації, коли помирав чоловік у дружини першого рівня, що мала дітей, яких він не визнавав або не виховував, вона мала законне право отримати і її придане, і шлюбну частину, зберегти своє місце проживання у будинку померлого чоловіка та передати свою власність своїм дітям. Однак були обмеження на її права, наприклад вона не могла продати будинок померлого чоловіка. У такій самій ситуації, дружина-рабина підлягала звільненню, разом з дітьми.[2]
  • Якщо діти рабині з господарем маєтку визнавались таким господарем як його власні діти, після його смерті його маєток підлягав рівному розподілу між дітьми рабині та дітьми дружини першого рівня. Джерела використовують ці правові приклади, щоб показати, що діти не отримували більше або менше грошей лише на основі соціального статусу їх матері.[2]

Ще один аспект правового статусу жінок в месопотамському суспільстві, - це їх права на народжуваність. Тут ми бачимо закони, що класифікують жінок за соціальним статусом. Якщо шляхетний чоловік бив вагітну жінку так сильно, що вона викинула свою дитину, він буде змушений платити реституцію. Розмір компенсації визначався соціальним статусом майбутньої матері: десять сиклів срібла для плоду знатної жінки, п’ять - для плоду жінки з простого класу та два - для плоду рабині знатного чоловіка.[4]

В аспекті покарання за насильство, права жінок були частково захищені, а чоловіки отримували покарання за скоєні злочини. Кодекс Хаммурапі вимагав вигнання з міста батька, який зґвалтував свою дочку.[4] Покарання чоловіка, який зґвалтував незайману наречену в той період заручин, коли вона все ще живе зі своєю родиною, набагато суворіше. У цій ситуації насильника страчують, а жінка вільною від покарання.[2][4]

У праві Месопотамії також важливі закони, які регулюють сексуальні стосунки. Перелюб вважався злочином проти спільноти та її моралі.[5] Чоловік не мав права на фінансову компенсацію чи право зменшити покарання дружини за законом[5], але міг врятувати її від страти. Якщо одружену жінку заставали з іншим чоловіком, за Кодексом їх слід було стратити разом, якщо тільки її чоловік не дозволить їх жити, але тоді цар милував і того чоловіка, з яким у неї були позашлюбні відносини.[4] Якщо чоловік звинувачує дружину у перелюбі без доказів (не спіймавши "на гарячому"), то їй достатньо було поклястися богам у невинуватості. Якщо жінку у перелюбі без доказів звинувачував не її чоловік, вона мала пройти випробування Божественною Рікою, щоб довести невинуватість своєму чоловіку.[4]

Хоча право Месопотамії дозволяло жінці функціонувати самостійно, суспільні норми вимагали, щоб вона діяла через родича чоловічої статі - брата, чоловіка чи дорослого сина. Дуже рідко жінка керувала власним господарством без чоловічого впливу.[5]

Право Стародавнього Єгипту
Різьблення на стіні погребального храму Хатшепсут.

У Стародавньому Єгипті за законом жінка мала такі самі права та статус як і чоловік — принаймні теоретично. Єгипетська жінка мала право на особисту приватну власність, яка могла включати землю, худобу, рабів та прислугу тощо.[6] Вона мала право успадковувати все, що їй хтось заповів, та самостійно заповідати свою власність іншим. Вона могла розлучитись з чоловіком (після чого вся її власність — включно з приданим — повертались до її особистого володіння) та подавати на нього до суду. Чоловіка могли відшмагати та/або стягнути штраф за побиття дружини.

У порівнянні, жінки у Стародавньому Єгипті мали більше різноманітних прав, ніж жінки інших стародавніх цивілізацій. При поверхневому погляді жінки та чоловіки мали рівні права. Але при детальному розгляді виступали інші деталі, наприклад у практиці злочинів та покарань. В ситуації покарання перелюбу, права жінки виявлялися ураженими. Перелюб розглядався не лише як форма злочину, яка ставила під загрозу її майно, але і як моральний злочин / вада. Коли чоловіки та жінки чинили перелюб, це було явним порушенням їхніх шлюбних договорів та інших форм публічних та особистих контактів, таких як заповіти. За різними джерелами з даної теми, були різна покарання в залежності від того, чи жінка скоїла перелюб сама, або вона була незаміжньою коханкою. Але завжди у звинувачення про перелюб, питання було про позбавлення її прав, у тому числі її власності та приданого.[7]. В залежності від того, хто вирішував про покарання та статусу жінки у суспільстві, частина майна/приданого, яка забиралась, була різною. Вплив мали і інші фактори. За різними джерелами, були і більш жорстокі покарання; наприклад у ранніх джерелах, якщо чоловік та жінка були визнані винними у перелюбі, жінці відрубали носа, а чоловіка - пороли[8]. Одним з джерел є Діодор, давньогрецький історик з Сицилії. його розповіді та подібні до нього є жорстокішими, але повинні сприйматися скептично, оскільки більшість їх описів жорстоких покарань цитують зовнішні джерела. Більш надійними видаються внутрішні давньоєгипетські джерела різних династій, які розповідають про більш юридичні покаранні про втрату частини майна на прав на придане.

Жінка могла вирішувати юридичні питання без представництва з боку чоловіка. Однак, середня жінка все ж мала центром життя дім та родину. У стародавньому Єгипті в царині шлюбу та сімейного житті жінки мали більше прав, ніж жінки сусідніх культур. Вцілілі свідчення зазвичай описують внутрішні справи шлюбів і родин еліти, і ці описи вказують на більшу рівність в родині. У давньоєгипетській культурі рід прослідковували по материнській лінії. Право власності передавалось від матері до дочки[9], але це не означало, що чоловіки не мали загального контролю над майном. Рівне положення чоловіків та жінок у шлюбі також припускається з того, як чоловік та жінка зображені у різних формах мистецтва - сидять поруч як рівні, або жінка стоїть позаду чоловіка з рукою навколо нього. Також були знайдені деякі написи, в яких йдеться про розподіл влади, а також про певні титули, які могли мати жінки еліти[10] Women, unlike their female counterparts in other regions of the world, also enjoyed being in public and could own businesses[11]. Вони мали право працювати за межами домівки, разом з чоловіком або у власній справі. Всередині домівки, певні думки жінки мали перевагу або значний вплив на підтримку балансу вдома. Вони могли висловити свою думку при обговоренні контрактів за межами домівки, але не завжди були основним укладачем угоди. У стародавньому Єгипті існував шлюбний контракт, який визначав права обох сторін. Досліджені шлюбні контракти вказують, що у випадку розлучення чи смерті чоловіка, жінка отримувала майно та гроші.

Декілька жінок стали фараонами (найбільш відомі - Хатшепсут і Клеопатра VII), а інші жінки займали важливі посади в урядах та торгівлі.

Хеттські закони

У хеттських законах були як випадки, коли жінки мали права, схожі з правами чоловіків, так і галузі, де до них ставились по іншому або нерівно. В цілому жінки мали такі самі права на те, щоб їх позов був розглянутий[12]; в цьому аспекті їх права були рівні з чоловіками. Крім того, хеттські жінки мали права щодо поведінки у суспільстві; наприклад, вони не були обмежені домогосподарством та могли займатися будь-якою професією, навіть приєднуватись до війська.[13] Вони також мали майже рівні права у шлюбі та питаннях власності на майно. Вважається, що цей статус жінок був наслідком визнання їх ролі у народженні та вихованні дітей.[13]

Але у інших частинах законів, вони були нерівними до чоловіків. Наприклад, у питаннях перелюбу відомо декілька відмінностей. По перше, якщо чоловій заставав свою жінку з коханцем, він мав право її вбити, а у жінки такого права не було.[12] По друге, у цьому питанні існувала різниця у правах заміжніх та незаміжніх жінок: перелюб типово карався смертю для заміжньої жінки, або її чоловіком, або за наказом царя як верховного судді у процесі, а от для незаміжньої жінки це взагалі не було злочином.[12] Чоловік також міг вирішити розлучитись з дружиною під час судового процесу, якщо він хотів зберегти їй життя, або, якщо хотів з нею лишитись, міг одягти на неї покров, щоб позначити зміну її статусу внаслідок перелюбу.[14]

Ставлення до зґвалтування також є прикладом явної дискримінації. Місце злочину було важливим фактором у визначенні, кого буде покарано. Чоловіка карали лише тоді, коли злочин відбувся за межами домівки; якщо ж від відбувся всередині домівки, то винною вважалась жінка[12], тому що вважалась, що якщо це відбувалось всередині домівки, її згода автоматично була надана.[14] У цьому випадку ґвалтівника карали лише, якщо чоловік жінки застав його під час скоєння злочину.[15]

Хоча хеттські жінки мали певні прав у суспільстві та домівці, суспільство все ж було сильно патріархальним. Найстарший чоловік був головним у домогосподарстві, хоча його роль була не абсолютна та більше наглядова. Крім того з жінками не радилися щодо рішень, які їх стосувалися, зокрема шлюбу за домовленістю.[13]

Зображення хеттської цариці Пудухепи, яка мала безпрецедентний вплив на царські справи.[16]Creative Commons Attribution 3.0 Unported

Крім того збереглося кілька зображень жінок, які досягли владних позицій у хеттському суспільстві. Однією з них була цариця Пудухепа, які мала значний вплив на справи царського двору. Вона є однією з найбільш відомих хеттських цариць та вважається однією з найбільш впливових жінок Стародавнього Близького Сходу.[17] Вона мала хуррське походження була дочкою жерця та дружиною Хаттусілі III. Він одружився, повертаючись з Битви при Кадеші, коли за легендою йому наказала зупинитись Іштар.[17] Пудухепа стала царицею, коли її чоловік став царем[18]. Вона мала змогу поширювати культуру свого народу серед хеттів і це мало певний вплив на їх культуру. Вона також мала певну владу[18], активно брала участь у царських справах, а її вплив тривав ще деякий час по смерті Хаттусілі.[17]

Ситуація не була унікальною для хеттів, які, на відміну від Месопотамії, вважали роль цариці відносно великою та незалежною[18]. Однак навіть за їх звичаями, Пудухепа була сильно залученою.[18] Науковці пояснюють це комбінацією того, що до цариць належало ставитись з повагою, її характером та здатністю Пудухепи використовувати її стосунки з Хаттусілі. Вона також мала важливу роль у релігійній трансформації, яка відбулася в періож її правління.[18] Її ім'я з'являється декілька разів у текстах про пророчі сни, крім того вона була автором двох молитов.

Барельєф з Музею тюркських та ісламських мистецтв, який зображує Кубабу як богиню, якій поклоняються хетти.[16]

Іншим прикладом сприйняття хеттами жінок при владі є Кубаба, месопотамська цариця, яка правила самостійно у Месопотамії у Ранньому династичному періоді або Кіш III. Вона є єдиною жінкою у переліку царів Шумеру.[19]Хроніки Вейднера позитивно згадують її як таку, що «отримала право на правління» від Мардука. Її ім'я згадується з повагою і писарями у текстах пророцтв, а більшість описів її царювання наповнені легендами.[19] Хетти вшановували її як богиню, створивши культ довкола її постаті.[20] Перше свідчення її згадки як божества відоме з 18 ст. до н.е. Вона також визнавалась богинею і іншими культурами Близького Сходу, включно з фригійцями та асирійцями. Її вшановували як богиню-матір, часто у формі птаха.[21]

Афінські закони

У праві стародавніх Афін у жінок не було багатьох прав, якими володіли чоловіки. Вони не могли з'являтися у судах чи брати участь у зборах.[22] Їм також було заборонено укладати контракти на значущі суми,[23][24]

Також очікувалося, що поважні жінки на публіці не з'являються та про них не розмовляють.[25][26] Але історики сумніваються, що цей ідеал був досяжний для когось іншого, ніж найбагатших жінок.[27]

У стародавніх Афінах жінки мали право на розлучення, але вони втрачали всі права на дітей від чоловіка, з яким розлучалися.[28]

Закони Стародавнього Риму
Докладніше див. Жінки в Стародавньому Римі
Бронзова статуетка дівчини, що читає (кінець 1 ст.н.е.)

Закони Стародавнього Риму, як і закони стародавніх Афін, погано захищали права жінок.[29] Римське громадянство мало рівні, і жінки могли мати права другого сорту з певними обмеженими юридичними привілеями та захистом, недоступними для "негромадян", фріменів або рабів, але не рівні з чоловіками. Давньоримське суспільство і закони були сексистськими і дуже патріархальними; закон забороняв жінкам голосувати, займати публічні посади, служити у більшості громадських храмів або у будь-якій формі у римському війську.[30][31]

У ранній Римській республіці, жінки були постійно під юридичним контролем якогось чоловіка - батька, чоловіка або юридичного опікуна (tutela mulierum perpetua, як правило родича), від якого вимагалось надавати формальну згоду на її певні правові дії, зазвичай щодо передачі майна.[29] Це було дещо реформовано Августом, коли він ввів закони для стимулювання більших родин; жінки, які народили принаймні трьох дітей, які отримали ім'я, мали право стати sui luris (своєю власною особою, юридично вільною) у випадку розлучення або смерті чоловіка, і не підпадати під опікунство tutela.[29]

Всі діти, народжені у шлюбі, були виключною власністю їх батька — вони успадковували його соціальний статус, родинне ім'я та рівень громадянства. У випадку розлучення або смерті батька, діти лишались під повною опікою батька або його родини. Позашлюбні діти успадковували соціальний статус, родинне ім'я та рівень громадянства матері, крі та допоки батько пізніше не визнавав їх офіційно своїми. У ранній Римській Імперії (1–2 ст.н.е.), дочки та сини мали рівні права на спадщину у випадку смерті батька/матері без заповіту.[32][33]

У ранній Римській Республіці, правовий контроль над та власність жінки переходила від її батька до її чоловіка, і вона підпорядковувалась potestas свого чоловіка (або його батька).[34]

У пізній Римській республіці, такий вид шлюбу manus був в цілому відкинутий (крім патриціїв, оскільки певні види священних санів були доступні виключно патриціям, народженим у шлюбі manus) на користь так званого «вільного шлюбу». У цій більш поширеній формі, жінка лишалась під potestas свого батька, а її чоловік май обмежену юридичну владу над нею. Якщо римська жінка у вільному шлюбі не мала щоденного контролю від свого батька, вона мала більшу автономію, ніж більшість жінок стародавнього світу. В ті часи розлучення та повторний шлюб також стали відносно поширені, хоча для деякий єдиний шлюб вважався чеснотою.[35] Коли помирав її батько, жінка ставала sui iuris (як правило, значно раніше, ніж жінка у шлюбі manus).[36] Батько або чоловік могли, через згадування у своєму заповіті, дозволити своїй дочці або жінці самостійно обрати свого tutela, що дозволяло їй замінити непоступливого. Право матері на її власність та на розпорядження нею шляхом заповіту могло надавати їй певні важелі впливу на її дорослих синів.[37]

Власність нареченої у вільному шлюбі не ставала власністю чоловіка, вона лишалась під контролем її батька до його смерті.[38] У часи Пізньої Республіки були жінки, які мали значну власність та контролювали великі бізнеси.[39][40]

Деякий час жінки мали право виступати адвокатами у суді[41] але подальші закони заборонили їм представляти інтереси інших у суді.[42] Деякі жінки були відомими правовими стратегами.[43]

Перелюб вважався незаконним статевим актом (stuprum), який повністю визначався статусом жінки. Якщо заміжня жінка мала секс з будь-ким, крім власного чоловіка, вона була винна у перелюбі. А от якщо одружений чоловік мав секс з жінкою, яка не була заміжня або юридично не могла взяти шлюб, то порушення закону не було жодною стороною.[44][45]

Римське право визнавало зґвалтування кримінальним злочином, у якому не було вини жертви.[46][47][48] Але за законом, зґвалтуванням визнавався лише злочин проти громадянина доброї репутації. Не було злочином зґвалтування у шлюбі, а зґвалтування рабині/раба мало наслідком лише компенсацію збитків її/його власнику за шкоду, завдану власності.[49][50][51]

Більшість проституток у Стародавньому Римі були рабинями, хоча деякі раби(ні) були захищені від примусової проституції параграфом у їхньому договорі про продаж.[52] Робота у проституції та розважальній сфері піддавала жінку infamis, з обґрунтуванням, що якщо вона зробила своє тіло публічно доступним, вона фактично відкинула своє право на захист від сексуального чи фізичного насильства.[53][54]

Візантійські закони

Оскільки візантійське право було фактично засновано на давньоримському праві, юридичний статус жінок значно не змінився у порівнянні з практиками 6-го ст. н.е. Але продовжувались традиційні обмеження щодо жінок у суспільному житті та вороже ставлення до незалежних жінок.[55] Більший вплив давньогрецької культури сприяло більш жорсткому ставленню до ролі жінки - на користь домашньої, а не публічної.[55] Також зростала тенденція повністю закривати тіло та обличчя всіх жінок, які не були проститутками, рабинями або розважальницями.[55] Як і у давньоримському праві, жінки не могли виступати свідками у судах, обіймати адміністративні посади або надавати фінансові послуги, але вони все ще могли успадковувати власність та володіти землею.[55]

Переважно вплив церкви був направлений на скасування старіших законів щодо целібату та відсутності дітей, на збільшення можливостей приєднання до релігійного життя та на належне забезпечення дружини. Церква також підтримувала політичну владу тих, хто підтримував церковників. Призначення жінок та бабусь вихователями було дозволено Юстиніаном.

Обмеження на шлюб для сенаторів та інших чоловіків високого статусу з жінками низького статусу були продовжені Константином І Великим, але майже повністю скасовані Юстиніаном I. Повторні шлюби не підтримувались, особливо шляхом запровадження закону, що дозволяв передбачити втрату вдовою права на успадковану власність при її повторному шлюбі. Конституції Лева кінця 9 ст.н.е. ввели покарання за третій шлюб, а також зробили благословення священником обов'язковою частиною шлюбної церемонії.

Кримінальне право також змінило своє ставлення до жінок: при Константині перелюб карався смертю, а при Юстиніані покарання було замінено на вигнання до монастиря. Жінка, яку покарали за перелюб, не мала права знову вийти заміж. Шлюб між християнами та іудеями позначав, що обидва (чоловік та жінка) визнавались винними у перелюбі.

Суворі закони приймалися проти злочинів, пов'язаних з відсутністю цноти, особливо закупівель та інцесту. Великим злочином було вчинення (або замаху на) насильства щодо монахині. До жінок застосовували покарання за носіння плаття чи прикрас (крім кілець), що імітували ті, які зарезервовані для імператора та його родини. Актриси та жінки поганої слави не мали права носити плаття дів, які присвятили себе Небу. Якщо у консула була дружина або мати, що жила з ним, йому було дозволено нести більші витрати, ніж якби він жив один. Інтереси працюючих жінок захищалися законами про регулювання гінекеїв (майстерень для прядіння, фарбування тощо).

Канонічне право, яке з засудженням сприймало незалежність жінок у праві пізньої Римської імперії, рухалось у протилежному напрямку. Так Decretum Gratiani особливо наголошував на підпорядкуванні дружини чоловікові та його волі у всьому. Головною відмінністю між канонічним та римським правом стали закони про шлюб, особливо у запровадженні публічності та формальностей, наприклад обручки, благословлення священника.

Ісламське право

У ранньому Середньовіччі, зусилля поліпшити становище жінки відбулися під час ранніх соціальних змін в ісламі, коли жінки в суспільствах, які приймали іслам, отримали більші соціальні права у подружжі, розлученні та успадкуванні.[56] "Оксфордський словник ісламу" зазначає загальне поліпшення становища арабських жінок, яке включало заборону вбивства новонароджених дівчаток та повне визнання, того, що жінка є людиною.[57] «Придане, яке до того вважалось ціною за наречену, що сплачувалась батькові, стало подарунком на весілля, який залишався у дружини як частина її особистої влласності.»[56][58] У ісламському прав, шлюб більше не розглядався як «контракт», в якому згода дружини була за замовчанням.[56][57][58] Власність дружини, включно з землею, залишалась за нею, та ніяким чином не ставала власністю її чоловіка по факту шлюбу, що відрізняло від європейських законів того часу. «Жінки отримали право наслідування у патріархальному суспільстві, яке раніше обмежувало успадкування лише нащадками чоловічої статі.»[56] Аннемарі Шиммель зазначає, що «у порівнянні з доісламським становищем жінки, фікг став великим прогресом; жінка мала право, принаймні за буквою закону, управляти багатством, яке вона принесла у родину або заробила власною працею.»[59] В той час як англійське загальне право вимагало передачі власності жінки на час шлюбу до її чоловіка, Сура зазначала: «Чоловікам (родини) належить та частка, яку їм лишають Батьки та близькі родичі, а жінкам - те що їм лишають їх батьки та близькі родичі, будь-то багато чи мало — визначена частка» (Коран 4:7), хоча і визначала, що лише чолові відповідальнй за утримання та управління своєю жінкою та родиною.[60]

Освіта

Іслам встановив, що освіта жінок є священним обов'язком[61]; жінок, так само як чоловіків, заохочували читати Коран. Жінки в ісламі відіграли важливу роль у заснуванні багатьох медресе, таких як заснований 859 року Фатімою аль-Фіхрі університет Аль-Карауїн. Ця традиція тривала протягом сторіч, включаючи правління династії Аюбідів у 12-13-му сторіччях, коли у Дамаску були засновані 160 мечетей та медресе, з них 26 - засновані жінками через систему вакф (благодійний фонд по заповіту або довірча власність). Половина вельможних покровителів таких закладів також були жінками.[62] Згідно з вченим-сунітом Ібн Асакіром 12-го сторіччя, у середньовічному ісламському світі існували можливості для освіти жінок - він писав, що жінки могли навчатися, отримувати, ijazah (вчений ступінь) та кваліфікуватись як улеми та вчителі. Особливо це стосувалось освічених та наукових родин, які хотіли забезпечити найвищу можливу освіту для синів та дочок.[63] Сам Ібн Асакір навчався у 80 різних вчителів-жінок. Освіта жінок у ісламському світі була натхненна дружинами пророка Магомета: Хадіджою, яка була успішною бізнесвумен (сучасними словами), та Аїшою, відомою вченим хадісів та військовим лідером. Згідно з хадісом, який приписують Магомету, він хвалив жінок Медини за їх прагнення до релігійного знання:[64]

Хоча для жінок не було поширеним навчання у формальних класах, поширеним було відвідання неформальних лекцій та навчальних сесій у мечетях, медресе та інших громадських місцях. На жіночу освіту формальних обмежень не існувало, але деякі чоловіки не схвалювали таку практику, наприклад Магомет ібн аль-Хадж († 1336), який був неприємно вражений поведінкою деяких жінок, які неформально відвідували лекції у його часи:[65]

"[Подумайте,] що роблять деякі жінки, коли люди збираються з шейхом послухати [читання] книг. Жінки приходять також послухати читання; чоловіки сидять в одному місці, жінки навпроти, обличчям до них. Навіть трапляється у цей період, що деякі жінки захоплюються ситуацією, вона встає, сідає та голосно кричить. [Більш того,] можна побачити її ‍ '​awra; навіть у її домівці це заборонено — то як можна це дозволити у мечеті, у присутності чоловіків?»

Зайнятість

За ісламським правом жінки могли укладати контракти, купувати та продавати власність, подавати в суд самостійно від свого імені, без потреби у представництві з боку чоловіків, займатися комерцією, передавати власність в довірче управління тощо, тобто на рівні чоловіками. У Халіфаті робоча сила складалась з людей з різним етнічним та релігійним походженнями, а чоловіки та жінки займалися різними професіями та економічною діяльністю.[66] Жінки були зайняті у первинному секторі (у сільському господарстві), у вторинному секторі (будівельники, красильщики та прядильники тканин тощо) та третинному секторі (інвестори, лікарі та медсестри, голови гільдій, брокери, банкіри, вчені тощо).[67] Мусульманські жінки також мали монополію над певними напрямками текстильної галузі,[68] яка була найбільшою і найбільш спеціалізованою та орієнтованою на ринок галуззю того часу, - у таких заняттях як прядіння, фарбування та вишивання. У порівнянні, права жінок на власність та їх наймана праця були мало поширені у Європі до Промислової революції у 18-19 сторіччях.[69]

Кримінальне право

Кримінальне право ставилось до жінок і чоловіків практично однаково, крім деяких випадків, наприклад diya (фінансова компенсація) жінці-жертві правопорушення була вдвічі меншою за компенсацію жертві-чоловікові.[29] Звинувачення жінки у перелюбі вимагало чотирьох свідків, і тому було важно довести у суді. Натомість зґвалтування було кримінальним злочином, яке не вимагало такої кількості свідків. Тим не менш, декілька країн з переважаючим мусульманським населенням віднесли зґвалтування до категорії перелюбу і вимагають чотирьох свідків; це є предметом міжнародного засудження.

Жінки можуть бути свідками у суді, але свідчення жінки важить лише половину свідчення чоловіка, згідно з Кораном: «Викличте двох свідків з ваших чоловіків; якщо двох чоловіків не має, тоді одного чоловіка і двох жінок, яких Ви погоджуєте свідками, щоб якщо одна з двох (жінок) забуде, друга (жінка) зможе нагадати їй»[70]

Закони про розлучення

В ісламському праві чоловік має лише три рази вимовити "Я розлучаюсь з тобою" або «Таляк» у присутності дружини для того, щоб офіційно ініціювати розлучення; тим не менш встановлений період очікування у три місяці, і якщо протягом цього часу виявиться, що жінка вагітна, розлучення не набере сили допоки вона не народить. Жінки також завжди мали право ініціювати розлучення в ісламському праві, але мають для цього йти через судову процедуру та надати підстави для розлучення, які включають жорстоке поводження, ненадання забезпечення, те, що чоловік її покинув або є імпотентом, та інші дієві причини. Жінка також могла ініціювати процес розлучення без цих причин іншим шляхом, який мав назву 'khula' (розлучення, ініційоване дружиною) і включав повернення mahr (посагу або калиму), який чоловік сплатив їй під час укладення шлюбу. У разі розлучення, ініційованого чоловіком, він мав виплатити колишній дружині залишок або «відтерміновану» частину такого mahr.

Шлюбне право

Коран дозволяє полігамію (до 4-х дружин), при цьому згода першої дружини на шлюб з іншою жінкою ісламськими законами не вимагається, згідно з Постійного комітету з фатв.[71]

Згідно з думкою ортодоксальної суннітської правової школи Ханбалітів, батько може віддати у шлюб свою неповнолітню доньку без її згоди; як зазначає ханбаліт Ібн Кудамах: "Щодо жіночої статі, батько можу віддати у шлюб свою неповнолітню незайману дочку, яка ще не досягла віку 9 років, і тут не може бути іншої думки, якщо він віддає її комусь підхожому". Ібн аль-Мундгір сказав: "Всі мудреці, які яких ми отримали знання, одностайно погодилися, що батьку дозволяється віддавати свою неповнолітню дочку у шлюб, якщо він організовує його з підхожим, і йому дозволяється робити це навіть якщо вона не згодна".[72]

Якщо жінка досягала віку згоди, її згода на шлюб була необхідною, з огляду на слова Магомета: «Жінка, яка вже була у шлюбі, маж більше прав стосовно себе, ніж її опікун, і слід отримати згоду незайманої дівчини (щодо шлюбу), а її згода - це її мовчання.»[73] Однак всі жінки мали вступати у шлюб лише за згоди опікуна, інакше шлюб може бути визнаний не дійсним [74]

Хоча чоловіки-мусульмани можуть одружуватися з жінками іудейської чи християнської віри, жінкам заборонено вступати в шлюб з чоловіками- не мусульманами.[75]

Російське право

За законом та традицією, Московська Росія була патріархальним суспільством, в якому жінки були підпорядковані чоловікам, а молодь своїм старшим. Цар Петро І послабив традицію підпорядкування молоді старшим, але майже нічого не зробив для жінок.[76] Указ 1722 року прямо заборонив будь-який примусовий шлюб, вимагаючи згоди і нареченої, і нареченого, але зберіг необхідність згоди батьків. Але лише чоловіки могли припинити шлюб, відправивши жінку у монастир.[76]

Закон передбачав подвійні стандарти для жінок. Жінка, спіймана на перелюбі, могла бути засуджена до примусової праці, а чоловіків, які вбили свою жінку, лише пороли.[76] Після смерті Петра І, закони та традиції щодо головування чоловіка у шлюбі над жінкою лише зросли.[76] Закон 1782 року підсилив відповідальність жінки за підкорення своєму чоловікові.[76] До 1832 року закони змінили цей обов'язок на «безмежну покору».[76]

Протягом 18-го сторіччя, Російська православна церква отримала більшу владу над шлюбами та заборонила попам надавати розлучення, навіть жінкам, над якими надзвичайно знущалися у шлюбі.[76], а у 1818 році російський Сенат також забороним розлучення.[76]

У сфері власності обмеження жінок на володіння майном тривало до 1753 року, коли був виданий указ, який дозволяв дворянським родинам убезпечувати спадок дочок шляхом включення його до її приданого. Цей декрет дозволив жінкам мати окремі активи від чоловіка, але вони все одно не могли успадковувати своє майно до одруження. У Радянському Союзі права жінок були збільшені.[76]

Західна Європа

До 1500 року Європа поділилась на два типи цивільного права[77]:

  • звичаєве право, поширене у північній Франції, Англії та Скандинавії, та
  • римське право, засноване на писаних законах, яке домінувало у південній Франції, Італії, Іспанії та Португалії.

Звичаєве право було більш прихильним до чоловіків.[77] Наприклад, серед еліт Італії, Англії, Скандинавії та Франції основним спадкоємцем був найстарший нащадок чоловічої статі. У всіх регіонах закони надавали чоловікам великі права над життям, тілом та власністю їх жінок.[77] Але були і окремі прихильні до жінок звичаї - вони могли успадковувати за відсутності братів, укладати певні торгові угоди без чоловіків, а вдови мали право на виділення грошового утримання.[77]

На територіях поширення римського права жінки у сфері закону та права власності перебували під постійним контролем чоловіків - батька над дочкою, чоловіків над дружинами та дядьків або родичів-чоловіків над вдовами.[77]

По всій Європі правовий статус жінки центрувався довкола її заміжнього статусу, а сам шлюб був найбільшим фактором, що обмежував автономію жінки. Звичай, закон та практика не лише обмежили права незаміжніх жінок та вдів, а і забороняли їм займати публічні посади з обґрунтуванням, що вони можуть колись взяти шлюб.[77]

Скандинавія

Раннє право північної Європи цікаве різним ставленням до жінок та значною зміною статусу жінок з перебігом історії. У язичницькій Скандинавії до появи християнства жінки були відносно незалежними.[78] Християнство зявилось з першими місіонерами бл. 800 р.н.е., але стало домінуючим лише бл. 1000 р.н.е., і не впливало на статус жінки до бл.1200 р.н.е.

У добу вікінгів жінки мали відносно вільний статус у країнах на території Швеції, Норвегії та Данії, як видно з законів давньоісландського суду Ґраґас та норвезьких судів Фростатінґ і Гулатінґ.[79] Право на спадок померлого чоловіка мали і його тітка по батьку, племінниця по батьку та онука по батьку (які звалися odalkvinna).[79] За відсутності родичів-чоловіків, незаміжня жінка без сина могла, більш того, успадковувати не лише власність, а і посаду голови родини від її померлого батька або брата: жінка з таким статусом мала назву ringkvinna та всі права голови родинного клану, наприклад право вимагати та отримувати компенсацію за вбивство члена родини, до моменту вступу у шлюб, після чого її права переходили до її чоловіка.[79] По досягненню 20 років незаміжні жінки (maer і mey) досягали юридичного повноліття та отримували право обирати місце проживання та вважалися самостійною особою за законом.[79] Виключенням у їх незалежності було право на вибір партнера, оскільки шлюби зазвичай організовував клан.[80] Вдови мали такий самий незалежний статус, що і незаміжні жінки. Жінки мали релігійну владу та часто були жрицями (gydja) і пророками (sejdkvinna);[81] вони також часто були скальдадми (skalder)[81] та майстрами рун, торговцями та знахарями.[81] Можливо, вони також займалися військовою справою: оповіді про "shieldmaiden" не мають підтвердження, але деякі археологічні знахідки, наприклад жінка-вікінг з Бірки, можуть вказувати на те, що принаймні деякі жінки служили у війську. Заміжня жінка могла розвестися з чоловіком та знову вийти заміж.[82] Також соціально прийнятно було незаміжній жінці жити з чоловіком та мати від нього дітей поза шлюбом, навіть якщо цей чоловік був одружений з іншою: така жінка мала назву frilla.[82] Не існувало різниці між дітьми, народженими у шлюбі та поза ним: вони всі могли успадковувати власність батьків.[82] Ці свободи поступово зникли з запровадженням християнства, і з кінця 13-го сторіччя вони більше не згадуються.[78] У християнському Середньовіччі, середньовічне скандинавське право застосовувало різна закони в залежності від місцевих законів країни, і статус жінки залежав від країни, в якій вона жила.

У Швеції першою спробою створити національний кодекс законів бувMagnus Erikssons landslag 1350 року. У середньовічній християнській Швеції власність жінки приєднувалась до власності її чоловіка та передавалась під його опіку, що було схоже на інші країни Європи, де жінка втрачала власність при шлюбі на користь коловіка.[83] Тому вся власність жінки управлялась її чоловіком та могла бути ним вільно продана, крім виключення - кланового спадку.[83] За законом і сини, і дочки могли успадковувати майно, але сини отримували вдвічі більшу частину від дочок.[83] Шведське право захищало жінку від влади її чоловіка шляхом передачі влади її родичам чоловічої статі. Майно та земля жінки також не могли бути забрані чоловіком без згоди родини чи клану жінки.[83]

За Цивільним кодексом Кристіана V 1683 року, право Данії-Норвегії визначало, що незаміжня жінка була під покровительством її найближчого родича чоловічої статі, незалежно від її віку, а заміжня жінка була під couverture її чоловіка. Аналогічні принципи права застосовувалось у Швеції-Фінляндії за Цивільним кодексом 1734 року.[82] Обидва ці кодекси в частині прав жінок лишались практично незмінними до середини 19 ст.

Ірландія

Давньоірландські закони в цілому вказують на патріархальне суспільство, у якому правила спадщини засновувались на чоловічій лінії (аґнатичне успадкування). Право брегонів виключало жінок зі звичайного права; вони могли утримувати майно чи укладати договори лише у певних названих випадках, а випадки посягання на їх власність регулювалися спеціальними правилами. Взагалі, кожна жінка повинна була мати чоловіка-опікуна. Жінки, схоже, не мали права на найменше володіння землею згідно із законами брегонів, а скоріше призначили їм певну кількість худоби їхнього батька як частину їхнього шлюбного посагу.[84][85]

Однак їх правовий статус не був таким низьким, як у деяких інших культурах і з часом дещо покращувався, особливо з приходом християнства. Наприклад, починаючи з 8-го ст. жінки могли успадковувати нерухомість, якщо у них не було братів; такі жінки стали відомі як «спадкоємиці» і хоча їх було мало, могли мати суттєвий політичний та правовий вплив. Якщо така жінка одружувалась з безземельним чоловіком, вона вважалась його правовим опікуном, що є дуже незвичним випадком обміну гендерними ролями. Однак більшість жінок землею не володіли та лишались більше чи менше залежними від їх чоловіків; за давніми законами брегонів людина не могла вважатись вільним громадянином якщо не володіла власною землею. Політичні посади були доступні лише для чоловіків; в історії Ірландії не відомі жінки-кололеви чи голови кланів.

Навіть з цими правовими обмеженнями на жінок, вони мали певні права. Прибуття Святого Патрика та запровадження римського християнського права вплинуло на середньовічний ірландський погляд на шлюб. У восьмому сторіччі переважаючим видом шлюбу став шлюб між соціально рівними людьми, коли жінка була формально юридично залежна від чоловіка та мала половину його ціни честі, але могла мати суттєвий вплив у питаннях операцій з майном; такі жінки мали назву «жінки спільного панування». Видається, що дорослі сини також отримали права за новими християнськими законами, оскільки, як видається, тексти, що збереглися, вказують на те, що сини могли заперечувати погані договори, які могли завдати шкоду його спадщині. Однак дочки продовжували мати мало або ніякої юридичної незалежності, хоча після восьмого століття їх батьки вже не могли примушувати до шлюбу.

Англія

Історія юридичних прав жінок в Англії є складною. Значущі записи щодо прав жінок відомі після Норманського завоювання Англії. Ці документи скасовували деякі закони, запроваджені Завоюванням 1066 року, та створили відмінності від ірландських законів, законів Священної Римської імперії та інших законів континентальної Європи. Те, що закони Англії надавали жінкам більше прав, протягом століть було однією з точок конфлікту з французами та іншими монархіями Священної Римської Імперії, включно зі Столітньою війною, спробою вторгнення Іспанської Армади та Війною за австрійську спадщину.

Ці документи включали Велику хартію вольностей 1215 року та Білль про права (1689), за обома з яких жінки мали права, відсутні в правових системах континенту. Правління Єлизавети I (1558—1603) було важливим як наочний приклад успішної реалізації прав незаміжньої жінки на успадкування майна, на політичну владу та діяльність, аналогічну чоловікам. Обмеження прав жінок Священної Римської імперії були фактором у Англійській реформації та так званому Мідлендському Просвітництві. Однак ці права були недоступні для заміжніх жінок, які у багатьох регіонах Англії були обмежені у правах, за звичайними правами Coverture.

Англія одна з перших в світі надала жінкам-громадянам право голосувати прийняттям 1918 року "Representation of the People Act". Це право не залежало від шлюбного статусу жінки, але вона мала бути віком понад 30 років та володіти певним розміром майна; рівні права з чоловіками були прийняті "Equal Franchise Act" 1928 року, який дозволив голосувати всім жінкам від 21 року.

До Норманського завоювання Англії 1066 року, закони були різними у різних частинах Англії.

Бл. 60 р.н.е. кельтська королева Боудіка очолила майже переможну битву проти Римської Імперії у намаганні зберегти право її дочок на успадкування, які вони мали у доримських системах, і яке римляни заборонили.

Закони Етельстана містили особливо жорстоке покарання жінки-рабині за крадіжку - її слід було спалити живцем. Інші закони були спрямовані проти жіночого відьмовства; тут також покаранням було спалення живцем. Остання відома така страта відбулась 1789 року.[86]

Моногамія вимагалась цивільним та церковним правом; другий та третій шлюби потребували покаяння. Натяк на різне ставлення до жорстокості в домашньому господарстві видно з положення, яке зустрічається не менш ніж у три рази в церковному прав, що якщо жінка забивала свою рабиню до смерті, вона мала покаятись.

Сліди практики придбання дружин ще видимі у законі Етельберта I Кентського), який зазначав, що якщо чоловік викрав дружину іншого вільного чоловіка, він за власний кошт має організувати йому іншу дружину. (Див.також Викрадення нареченої.) Кодекси мають мало згадок про майно заміжніх жінок, але наявні фрагменти дають підстави вважати, що жінки бути у кращому становищі, ніж у пізніші віки.

Викуп за наречену ймовірно розвивався аналогічно. Він був сумою, яку чоловік сплачував родині дружини за придбання частини майна родини, а "ранішній дарунок" сплачувався безпосередньо нареченій. У його англійській формі "ранішній дарунок" згадується у законах Канута; у латинизованій формі morgangiva, він згадується у Leges Henrici Primi.

У стародавньому звичаєвому та статутному праві Англії жінка мала особливе становище. Жінку звільняли від законних обов'язків, які особливо стосувались чоловіків і не могли бути передані представнику. Вона не могла мати справжнє феодальне володіння, тобто те, де присяга полягала у військовій службі. Цей самий принцип лежав в основі правила, що вона не могла бути наділена замком, який утримується для захисту королівства, а не для приватного користування власника. Вона могла отримувати присягу, але не надавати її у формі, яку використовують чоловіки.

Жінка могла бути констеблем замку або вілля, але не шерифом, крім одного випадку у Вестморленді, де спадкову посаду у 17-му сторіччі обіймала Анна, графиня Дорсет, Пемброук та Монтгомері.

У певних випадках жінка могла передавати права, якими не могла скористатися. Наприклад, претензії Едуарда III на французьку корону ґрунтувалися на такому праві передачі; але ці претензії через жінку були відкинуті як такі, що порушували закони Франції.

У різкому контрасті з Салічною правдою, Magna Carta захищала права вдови на майно, але, наприклад, жінка не могла звинуватити чоловіка у вбивстві, якщо не йшлося про вбивство саме її чоловіка, ймовірно тому, що не могла брати участь у суді боєм.

У стародавніх збірках законів можна знайти і цікаві обмеження щодо жіночого вбрання. Так у законах про суспільні стани Едуарда III 1363 року (37 Edw. III, cc. 8–14), жінки мали одягатись відповідно до соціального статусу їх батька або чоловіка.

У деяких випадках, жінкам та дочкам торговців дозволялось допомагати у торгівлі їх чоловіків та батьків. Деякі торгові корпорації, наприклад Британська Ост-Індійська компанія, не розрізняли стать їх учасників.

За звичаєвим правом жінка могла володіти нерухомістю та особистим майном.[87] Однак у випадку з заміжньою жінкою чоловік мав пожиттєвий інтерес до будь-якого нерухомого майна: це продовжувалося навіть після смерті дружини, і було відоме як оренда «на праві вдівця». Особисте майно переходило у власність чоловіка абсолютно, за винятком певних предметів прикрас чи домашнього вжитку, відомих як "параферналія". Після одруження все майно дружини переходило в руки чоловіка, навіть якщо це була сімейна спадщина. Будь-які гроші, зароблені дружиною працею чи торгівлею, також потрапляли в руки чоловіка, якому, як очікувалося, вона підкоряється у шлюбі.[29]

В історичній Англії було толерантне ставлення до сімейного насильства, якщо воно не порушувало громадський спокій.[29] Чоловік або господар мав законне право бити або зв'язувати свою жінку, дитину або служницю, якщо тільки він їх не вбивав або не порушував громадський спокій. Чоловіки також мали необмежений доступ до тіла дружин, аж до кінця 20-го ст., коли зґвалтування у шлюбі було визнано злочином.[29]

Шотландія

У Шотландії принаймні зі збірки законів Regiam Majestatem (14-те століття) жінки були об'єктом особливого правового регулювання. У цій збірці згадується "mercheta mulieris" (ймовірно податок, який сплачувався лорду-землевласнику за одруження дочки його орендаря), сума якого залежала від рангу жінки. Численні давні закони стосувались питань торгівлі та витрат. Частина з них досі збереглися на острові Ульва. Згідно з Leges Quatuor Burgorum, жінки-пивовари (шинкарки), які робили поганий ель, каралися штрафом у вісім пенсів та сидінням на ганебному стільці, а також мали виставляти "ельну палицю" (англ. ale-wand, позначала що пиво/ель дозріли) перед своїм будинком/шинком під страхом штрафу у чотири пенси. Ті самі закони також постановляли, що заміжня жінка, яка здійснила правопорушення без відома свого чоловіка, мала бути покарана як малолітня дитина.

Уельс

Друга частина Валлійського кодексу законів починається з «законів жінок», таких як правила, що регулюють шлюб та розподіл майна, якщо подружня пара розлучається. Становище жінок за валлійським законом суттєво відрізнялося від становища їх нормансько-англійських сучасниць. Шлюб можна взяти двома основними способами. Нормальний спосіб полягав у тому, що жінку чоловікові віддавали її родичі; ненормальним було те, що жінка могла втекти з чоловіком без згоди її родичів. В другому випадку її родичи могли змусити її повернутися, якщо вона ще була незайманою, але якщо вже ні, то її не можна було б примусити повернутися. Якщо такі стосунки тривали понад сім років, вона отримувала такі ж права, як і якби її віддали у шлюб родичі.

Ряд виплат пов'язаний із шлюбом. Amobr - це плата, яка виплачується пану жінки за втрату її дівоцтва, незалежно у шлюбі чи іншим чином. "Cowyll" - це виплата жінці від чоловіка вранці після одруження, що ознаменувало її перехід від незайманої до заміжньої жінки. Agweddi - це сума спільного майна, що належало подружжю, яке мала отримати жінка, якщо пара розлучилася до кінця семи років. Загальна сума agweddi залежала від статусу жінки за народженням, незалежно від фактичного розміру спільного майна. Якщо шлюб розпадався після закінчення семи років, жінка мала право на половину загального майна.

Якщо жінка застукала чоловіка з іншою жінкою, вона отримувала право на виплату шести пенні в перший раз і фунта вдруге; втретє вона мала право розлучитися з ним. Якщо у чоловіка була наложниця, дружині дозволялося бити її, не виплачуючи жодної компенсації, навіть якщо це призвело до смерті наложниці. Чоловік мав право бити свою жінку лише за три речі: за те, що вона віддала щось, чого вона не має права дарувати, за те, що вона була застукана з іншим чоловіком, або за те, що вона хотіла плями на бороді чоловіка. Якщо він побив її з будь-якої іншої причини, вона мала право на виплату sarhad. Якщо чоловік застукав її з іншим чоловіком і побив її, він не мав права на подальшу компенсацію. Жінки не мали права успадковувати землю, за винятком особливих обставин, але правило про поділ рухомого майна, коли помер один з подружжя, було однаковим для обох статей - майно ділили на дві рівні половини, той, хто пережив, утримував одну половину, а померлий мав право вільно давати заповіти щодо другої половини.

Закони Едвардіанської епохи

У 1911 році, згідно з англійським законодавством, дівчинка могла укласти дійсний шлюб не раніше, коли їй виповнилося 12 років, а хлопці могли одружуватись з 14 років. Відповідно до "Infants Settlement Act" 1855 року, жінка з 17 років за згодою суду мала право на розпорядження майном, тоді як вік для чоловіка становив 20 років; Законом про власність одружених жінок 1907 р. будь-яке розпорядження чоловіком майном його дружини не було дійсним, якщо не було здійснено нею у випадку, коли вона досягла повноліття, або підтверджене нею після досягнення повноліття.

Незаміжня жінка мала право на підтримку позашлюбних дітей до досягнення ними 16-річного віку. Їй, за відсутності відповідної угоди, як правило присуджували допомогу наказом магістрату про пов'язаність. Заміжня жінка, що мала окреме майно, згідно Законів про власність заміжніх жінок 1882 та 1908 років несла відповідальність за підтримку своїх батьків, чоловіка, дітей та онуків, які мали сплатити щось будь-якому об'єднанню чи парафії.

За загальним правом, батько, а не мати, мав право на опіку над законною дитиною до 16 років, і міг бути позбавлений такого права лише за неналежну поведінку. Але Канцлерський суд, у випадках, коли було майно у трасті, і немовля могло бути визнано під опікою суду, мав менш жорстку прихильність до прав батька і більше придивлявся до інтересів дитини, а отже, в деяких випадках до розширення прав матері за загальним правом.

Законодавство розвивалось в тому ж напрямку. Законом про опіку над немовлятами 1873 р. Канцлерський суд був уповноважений забезпечувати виконання акту про розлучення, передаючи опіку або контроль над дитиною матері. Закон про судоустрій 1873 р. постановляв, що у питаннях опіки та виховання немовлят повинне переважати право справедливості.

Наприкінці Едвардіанської епохи найбільш помітним ураженням жінок в правах лишались:

  • виключення жінки зі спадкоємців нерухомості, за винятком випадку відсутності спадкоємця-чоловіка; та
  • те, що чоловік міг отримати розлучення за перелюб своєї дружини, а дружина може отримати розлучення за перелюб чоловіка лише у поєднанні з іншими причинами, наприклад, жорстокістю або тим, що вона була покинута.

Майже всі ураження жінок в правах в Англії були скасовані "Sex Disqualification (Removal) Act" 1919 року.

Іспанія та Аквітанія

До запровадження салічного закону у 1500х роках, в Іспанії та Південній Франції, у тих регіонах, які входили у Королівство вестготів (418—721) та його різні королівства-наступники (Астурія, Леон, Кастилія, Навварра, Арагон, Аквітанія (Окситанія) і Ланґедок) вестготські та римські закони поєднувались і надавали жінкам певні права. Особливо, згідно з кодексом "Liber Judiciorum" 642/643, та більш детально - Кодексом Реккесвінта 653 року, жінки могли успадковувати землю та титул, управляти ними самостійно і незалежно від своїх чоловіків або родичів чоловічої статі, і розпоряджатися власним майном у заповітах як хотіли, якщо не мали спадкоємців, жінки могли представляти себе у суді, виступати свідками (з віку 14 років), та організовувати власний шлюб з віку 20 років.[88] В Іспанії ці закони були далі кодифіковані у 1252—1284 рр. королем Альфонсо X у збірці "Сім Партид".

Ці закони були скасовані запровадженням салічного закону, який забороняв жінкам успадковувати майно. Наприклад, був прийнятий салічний закон, що заборонив успадкування трону дочками Ізабели I Кастильської. Зараз іспанський трон успадковується у порядкукогнатичної прімогенітури (тобто переваги чоловікам).

Право колоніальної Аргентини

У колоніальній Аргентині 16 ст. були жінки іспанського, індіанського за змішаного походжень. Як нащадки колонізаторів, іспанські жінки мали вищий статус ніж індіанські жінки.[29] Але незалежно від приналежності до раси, всі жінки мали обмеження у своїй автономності у суспільстві, наприклад її головна соціальна роль була обмежена домашнім господарством та родиною і вихованням дітей, адже колоніальна Аргентина перебувала під сильним впливом римокатолицької церкви, яка пропагувала патріархальну родину.[29] Однак жінки мали і кілька позитивних прав, наприклад на рівне успадкування з братами.[29]

Право Китаю

У стародавньому та історичному Китаї жінки вважалися неповноцінними і мали підпорядкований юридичний статус, заснований на конфуціанському законі.[89] У імперському Китаї, кодекс «Три послухи та чотири чесноти» вимагав, щоб дочки слухались батька, жінки - свого чоловіка, а вдови - своїх синів. Жінки не могли успадковувати бізнес чи багатство, і якщо у чоловіка не було власного сина, він мав всиновити хлопця для таких фінансових потреб.[89] Закони пізньої Імперії також зазначають сім різних типів розлучень.[89] З жінкою можна було розлучитись, якщо вона не народила сина, зрадила чоловіка, не послухалась сватів, забагато говорила, щось вкрала, ревнувала або страждала від невиліковної або неприємної хвороби або розладу.[89] Однак були і певні обмеження для чоловіка, наприклад він не міг розлучитися, якщо вона доглядала за поминальними місцями сватів, якщо у неї не було родини, в яку вона могла повернутися, або якщо родина чоловіка була раніше бідною, а тепер стала багатшою.[89]

Право Японії

В історії Японії юридичний статус жінок був порівняно кращим, особливо у порівнянні з сусіднім Китаєм, до падіння сьоґунату Камакура у 1333 році.[90] Після цього жінки втратили право успадковувати землю, і після століть воєн між урядом та військовим класом, з 1582 році Японія стала правовою патріархією, схожою на решту сусідніх цивілізацій.[90] Правове та звичаєве становище жінок далі погіршилось після 1890, коли кодекси права були модернізовані на основі французьких та німецьких систем, але значно покращилось після Другої світової війни, з 1947 року.[90]

Право Індії

Протягом переважної частини своєї історії індійці використовували індуїстський кодекс права як основу своїх прав та звичаїв. Цей кодекс заснований на релігійних текстах, відомих як "дхармасатри" (dharmasatras)[91]. Найбільш ортодоксальною з дхармасатр була "Ман Смріті" (Manu Smriti), яка домінуюче використовувалась у колоніальний період.[91] Ману Смріті захищала права жінок на власність та на успадковування, але вона ж і вимагала, щоб жінки були весь час під опікою чоловіків - батька від народження, чоловіка у шлюбі та синів як вдови.[91] Крім права на власність, індуїстський кодекс права не давав жінками багато прав, але його інтерпретація дуже відрізнялась в залежності від місцевих традицій.[91] Його інтерпретація та винесення рішень на його підставі здійснювалась місцевими радами старійшин (панчаят), що складались переважно зі старійшин-чоловіків села, але жінки виключались не завжди.[91] Ця місцева система краще відносилась до жінок, ніж нормативний індуїстський кодекс, але це було скасовано в часи колоніального англо-індійського права.[91]

На Індійському субконтиненті колоніальне захоплення британцями у 17-18 ст. мало більше негативних, ніж позитивних впливів на права жінок.[91] Колоніальна влада поставила поза законом спалення вдів, вбивство дівчат-немовлят та підвищила вік згоди, але вчені погоджуються, що в цілому права і свободи жінок у цьому періоді обмежились.[91] Британці скасували місцеве звичаєве право на користь окремих релігійних кодексів для індуїстів та мусульман, які містили більш жорстоке ставлення до жінок - у жінок стало менше прав щодо володіння землею, спадщини, розлучення, шлюбу та утримання.[91]

Див. також

Примітки
  1. Gordon, Ann D. (1997). Declaration of Sentiments and Resolutions. Selected Papers of Elizabeth Cady Stanton and Susan B. Anthony. Процитовано 2 листопада 2007.
  2. Barmash, Pamela. Scribal Initiative in the Clarification and Interpretation of Mesopotamian Law Collections (англ.).
  3. Charpin, Dominique (2010). Writing, Law, and Kingship in Old Babylonian Mesopotamia. Chicago, London: University of Chicago Press. с. 73. ISBN 9780226101590.
  4. Coogan, Michael D. (2013). Legal and Commercial Texts: Code of Hammurapi. A Reader of Ancient Near Eastern Texts. New York, Oxford: Oxford University Press. с. 89–90. ISBN 978-0-19-532492-1.
  5. Barmash, Pamela (15 квітня 2018). Biblical and ancient Near Eastern law. Religion Compass 12 (5–6): e12262. doi:10.1111/rec3.12262.
  6. Janet H. Johnson. Women's Legal Rights in Ancient Egypt. Digital collections. University of Chicago Library. Процитовано 3 листопада 2007.
  7. Eyre, C.J. (1984). Crime and Adultery in Ancient Egypt. The Journal of Egyptian Archaeology 70: 92–105. JSTOR 3821579. doi:10.1177/030751338407000113.
  8. Baber, Ray Erwin (1935). Marriage and Family Life in Ancient Egypt. Social Forces 13 (3): 409–414. JSTOR 2570405. doi:10.2307/2570405.
  9. Allam, S. (1990). Women as Holders of Rights in Ancient Egypt (During the Late Period). Journal of the Economic and Social History of the Orient 33 (1): 1–34. JSTOR 3632040.
  10. Kelly, Susan A. (2016). Identifying the women of Early Dynastic Egypt: an analysis of the women's funerary stelae/slabs from Abu Rawash, Helwan, and Abydos..
  11. O'Neill, Patricia (2005). The Social and Political Position of Woman in Ancient Egypt. PMLA 120 (3): 843–857. JSTOR 25486220. doi:10.1632/003081205X68133.
  12. Tas, I; Dinler, V (2015). Hittite criminal law in the light of modern paradigms. Searching for the traces of modern-day law in the past. Armenian Journal of Near Eastern Studies 9 (1): 73–90 — через Academia.edu.
  13. Zeytinoglu, Isik U. McMaster University, Faculty of Business (1988). Gender divisions in Turkey's labour market. с. 2. OCLC 891146030.
  14. Tsevat, Matitiahu (1975). The Husband Veils a Wife (Hittite Laws, Sections 197-98). Journal of Cuneiform Studies (англ.) 27 (4): 235–240. ISSN 0022-0256. JSTOR 1359326. doi:10.2307/1359326.
  15. Good, Edwin M. (1967). Capital Punishment and Its Alternatives in Ancient near Eastern Law. Stanford Law Review 19 (5): 947–977. JSTOR 1227595. doi:10.2307/1227595.
  16. File: Kubaba relief.JPG. (2018, June 21). Wikimedia Commons, the free media repository. Retrieved 05:28, April 30, 2019 from https://commons.wikimedia.org/w/index.php?title=File:Kubaba_relief.JPG&oldid=307522604.
  17. McMahon, Gregory (1989). The History of the Hittites. The Biblical Archaeologist (англ.) 52 (2–3): 62–77. ISSN 0006-0895. JSTOR 3210199. doi:10.2307/3210199.
  18. Barisas, Judith O.; Otten, Heinrich (1979). Puduhepa. Eine hethitische Königin in ihren Textzeugnissen. Journal of the American Oriental Society 99 (2): 386. JSTOR 602709. doi:10.2307/602709.
  19. Shaffer, Aaron (1983). Gilgamesh, the Cedar Forest and Mesopotamian History. Journal of the American Oriental Society 103 (1): 307–313. JSTOR 601887. doi:10.2307/601887.
  20. Starr, Ivan (1977). Notes on Some Published and Unpublished Historical Omens. Journal of Cuneiform Studies (англ.) 29 (3): 157–166. ISSN 0022-0256. JSTOR 1359678. doi:10.2307/1359678.
  21. Sayce, A (1928). Kybele and Gallos in the Hittite Texts. The Classical Review 42 (5): 161–163. JSTOR 698715. doi:10.1017/S0009840X00037665.
  22. Schaps, D.M. (1998). What Was Free about a Free Athenian Woman?. Transactions of the American Philological Society 128: 178. JSTOR 284411. doi:10.2307/284411.
  23. ліміт було встановлено на рівні вартості [медимн]]у ячменю, якого не вистачало, щоб прогодувати сім’ю протягом тижня.
  24. Pomeroy, Sarah (1994). Goddesses, Whores, Wives, and Slaves: Women in Classical Antiquity. London: Pimlico. с. 73.
  25. Dover, K.J. (1973). Classical Greek Attitudes to Sexual Behaviour. Arethusa 6 (1): 61.
  26. Winkler, John J. (1990). The Constraints of Desire: the Anthropology of Sex and Gender in Ancient Greece. New York: Routledge. с. 5.
  27. Dover, K.J. (1973). Classical Greek Attitudes to Sexual Behaviour. Arethusa 6 (1): 69. ISBN 9780470756188. doi:10.1002/9780470756188.ch1.
  28. Pomeroy, Sarah (1994). Goddesses, Whores, Wives, and Slaves: Women in Classical Antiquity. London: Pimlico. с. 62, 65.
  29. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Se. London, UK: Oxford University Press. с. 422–425. ISBN 978-0-19-514890-9.
  30. A. N. Sherwin-White, Roman Citizenship (Oxford University Press, 1979), pp. 211 and 268
  31. Frier, pp. 31–32, 457.
  32. David Johnston, Roman Law in Context (Cambridge University Press, 1999), chapter 3.3
  33. Thomas, Yan (1991) «The Division of the Sexes in Roman Law», in A History of Women from Ancient Goddesses to Christian Saints. Harvard University Press. pp. 133—135.
  34. Frier, p. 20.
  35. Treggiari, Susan (1991). Roman Marriage. New York: Oxford University Press. ISBN 0-19-814890-9. pp. 258—259, 500—502.
  36. Frier, pp. 19–20, 22.
  37. Beth Severy, Augustus and the Family at the Birth of the Empire (Routledge, 2002; Taylor & Francis, 2004), p. 12.
  38. Frier, pp. 19–20.
  39. Frier, p. 461
  40. W. V. Harris, «Trade», in The Cambridge Ancient History: The High Empire A.D. 70–192 (Cambridge University Press, 2000), vol. 11, p. 733.
  41. Richard A. Bauman, Women and Politics in Ancient Rome (Routledge, 1992, 1994), p. 50.
  42. Bauman, Women and Politics, pp. 50–51; Juvenal, Satire 6, on women busy in the courts.
  43. Bauman, Women and Politics, pp. 51–52.
  44. McGinn, Thomas A. J. (1991). Concubinage and the Lex Iulia on Adultery. Transactions of the American Philological Association 121: 335–375 (342). JSTOR 284457. doi:10.2307/284457.
  45. Марта Нуссбаум, «The Incomplete Feminism of Musonius Rufus, Platonist, Stoic, and Roman», у книзі "The Sleep of Reason: Erotic Experience and Sexual Ethics in Ancient Greece and Rome" (University of Chicago Press, 2002), ст. 305, зазначала, що звичай «дозволяв широту поглядів в особистих переговорах та поступові соціальні зміни»; Elaine Fantham, «Stuprum: Public Attitudes and Penalties for Sexual Offences in Republican Rome», у книзі "Roman Readings: Roman Response to Greek Literature from Plautus to Statius and Quintilian" (Walter de Gruyter, 2011), p. 124, цитує праці Папініана, De adulteriis I та Геренній Модестіна, Liber Regularum I. Eva Cantarella, Bisexuality in the Ancient World (Yale University Press, 1992, 2002, першодрук 1988 року італійською), p. 104; Catherine Edwards, The Politics of Immorality in Ancient Rome (Cambridge University Press, 2002), pp. 34–35.
  46. Ariadne Staples, From Good Goddess to Vestal Virgins: Sex and Category in Roman Religion (Routledge, 1998), pp. 81–82
  47. Gardner, pp. 118ff. Римське право також визнавало злочином зґвалтування чоловіків.
  48. Richlin, Amy (1993). Not before Homosexuality: The Materiality of the cinaedus and the Roman Law against Love between Men. Journal of the History of Sexuality 3 (4): 523–573 (562–563). JSTOR 3704392.
  49. За Lex Aquilia;
  50. McGinn (1998), p. 314
  51. Gardner, p. 119.
  52. McGinn (1998), pp. 288ff.
  53. Gardner, p. 119
  54. McGinn (1998), p. 326.
  55. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 440–442. ISBN 978-0-19-514890-9.
  56. Esposito (2005) p. 79
  57. Esposito (2004), p. 339
  58. Khadduri (1978)
  59. Schimmel (1992) p. 65
  60. Badawi, Jamal A. (September 1971). The Status of Women in Islam. Al-Ittihad Journal of Islamic Studies 8 (2).
  61. "The Women of Islam, « TIME, Lisa Beyer, Nov. 25, 2001
  62. Lindsay, James E. (2005). Daily Life in the Medieval Islamic World. Greenwood Publishing Group. с. 197. ISBN 978-0-313-32270-9.
  63. Lindsay, James E. (2005). Daily Life in the Medieval Islamic World. Greenwood Publishing Group. с. 196 & 198. ISBN 978-0-313-32270-9.
  64. Lindsay, James E. (2005). Daily Life in the Medieval Islamic World. Greenwood Publishing Group. с. 196. ISBN 978-0-313-32270-9.
  65. Lindsay, James E. (2005). Daily Life in the Medieval Islamic World. Greenwood Publishing Group. с. 198. ISBN 978-0-313-32270-9.
  66. Shatzmiller, pp. 6–7.
  67. Shatzmiller, pp. 350–62.
  68. Shatzmiller, pp. 400–1(англ.) Наведено за англійською вікіпедією.
  69. Shatzmiller, Maya (1997). Women and Wage Labour in the Medieval Islamic West: Legal Issues in an Economic Context. Journal of the Economic and Social History of the Orient 40 (2): 174–206 (175–7). JSTOR 3632681. doi:10.1163/1568520972600748.
  70. Сура Ель Бакра вірш:228
  71. https://archive.islamonline.net/?p=823
  72. Al Sharah El Kebir, 7/386
  73. Narrated by Muslim:1421
  74. За словами Магомета «Не повинно бути шлюбного контракту (nikaah) без опікуна (wali).»Narrated by al-Tirmidhi, 1101
  75. Fatawa - Why a Muslim woman can't marry a non Muslim?.
  76. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 443–444. ISBN 978-0-19-514890-9.
  77. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 428–429. ISBN 978-0-19-514890-9.
  78. Borgström Eva Шаблон:In lang: Makalösa kvinnor: könsöverskridare i myt och verklighet (Чудові жінки: долаючи перепони між статями у міфах та реальності) Alfabeta) Alfabeta/Anamma, Stockholm 2002. ISBN 91-501-0191-9 (inb.). Libris 8707902.
  79. Borgström Eva Шаблон:In lang: Makalösa kvinnor: könsöverskridare i myt och verklighet (Чудові жінки: долаючи перепони між статями у міфах та реальності) Alfabeta/Anamma, Stockholm 2002. ISBN 91-501-0191-9 (inb.). Libris 8707902.
  80. Borgström EvaШаблон:In lang: Makalösa kvinnor: könsöverskridare i myt och verklighet (Marvelous women: gender benders in myth and reality) Alfabeta/Anamma, Stockholm 2002. ISBN 91-501-0191-9 (inb.). Libris 8707902.
  81. Ingelman-Sundberg, Catharina, Forntida kvinnor: jägare, vikingahustru, prästinna [Стародавні жінки: мисливці, дружини вікінгів, жриці], Prisma, Stockholm, 2004
  82. Ohlander, Ann-Sofie & Strömberg, Ulla-Britt, Tusen svenska kvinnoår: svensk kvinnohistoria från vikingatid till nutid, 3. (Тисячоліття шведських жінок: Історія шведських жінок від вікінгів до сучасності), [omarb. och utök.] uppl., Norstedts akademiska förlag, Stockholm, 2008
  83. Beattie, Cordelia; Stevens, Matthew Frank (1 січня 2013). Married Women and the Law in Premodern Northwest Europe. Boydell Press. ISBN 9781843838333.
  84. Encyclopædia Britannica (вид. 10th). 1902. с. 639.
  85. Encyclopædia Britannica (вид. 6th). 1823. с. 588.
  86. Burning at the Stake — Capital Punishment UK
  87. Wroath, John (1998). Until They Are Seven, The Origins of Women's Legal Rights. Waterside Press. ISBN 978-1-872870-57-1.
  88. Klapisch-Zuber, Christine; A History of Women: Book II Silences of the Middle Ages, The Belknap Press of Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, London, England. 1992, 2000 (5th printing). Глава 6, «Women in the Fifth to the Tenth Century» by Suzanne Fonay Wemple, pg 74. Згідно з працею Вемпл, вестготські жінки Іспанії та Аквітанії могли успадковувати землі та титул і управляти ними незалежно від своїх чоловіків, а також розпоряджатися ними так, як вважали за потрібне, за відсутності спадкоємців, і представляти себе у суді, виступати свідками (з віку 14 років), та організовувати власний шлюб з віку 20 років
  89. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 426–427. ISBN 978-0-19-514890-9.
  90. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 435–437. ISBN 978-0-19-514890-9.
  91. Smith, Bonnie G (2008). The Oxford Encyclopedia of Women in World History: 4 Volume Set. London, UK: Oxford University Press. с. 445–446. ISBN 978-0-19-514890-9.

Джерела
  • Frier, Bruce W.; McGinn, Thomas A. (2004). A Casebook on Roman Family Law. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-516185-4.
  • Gardner, Jane F. (1991). Women in Roman Law and Society. Indiana University Press.
  • McGinn, Thomas A.J. (1998). Prostitution, Sexuality and the Law in Ancient Rome. Oxford University Press.
  • Shatzmiller, Maya (1994). Labour in the Medieval Islamic World. Brill. ISBN 978-90-04-09896-1.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.