Облазниця

Обла́зниця — село в Україні, у Гніздичівській селищній територіальній громаді Стрийського району Львівської області. Населення становить 288 осіб (станом на 2001 рік)[2][3]. Село розташоване на південному сході району, за 11 кілометрів[6] від Жидачева. День села відзначається 3 жовтня. На території населеного пункту протікає річка Любешка — права притока Дністра.

село Облазниця
Церква святого Євстахія
Країна  Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Стрийський район
Громада Гніздичівська селищна громада
Основні дані
Засноване 1411[1] року
Населення 288 осіб[2][3]
Площа 1,412[2] км²
Густота населення 203,97 осіб/км²
Поштовий індекс 81773[4]
Телефонний код +380 3239
День села 3 жовтня
Географічні дані
Географічні координати 49°16′12″ пн. ш. 24°07′49″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря		 269[5] м
Водойми річка Любешка
Відстань до
районного центру		 11[6] км
Місцева влада
Адреса ради 81740, Львівська обл., Стрийський р-н, смт. Гніздичів, вул. Грушевського, 3
Карта
Облазниця
Облазниця
Мапа

 Облазниця у Вікісховищі

Перша згадка про село датується 6 січня[7] 1411 роком[1] в грамоті князя Федора Любартовича.[7] У селі є греко-католицька дерев'яна церква святого Євстахія XVII століття (перебудована у 1930 році), яку свого часу відвідували гетьман Іван Виговський зі своєю дружиною Оленою з роду Стеткевичів та митрополит Андрей Шептицький[8][9]. Жителі села були учасниками національно-визвольних змагань 1918—1920 років, воювали на фронтах Другої світової війни, брали участь у збройній боротьбі проти радянських та німецьких окупантів[10].

Назва

Згідно із загальнопоширеною в селі легендою, його назва походить від слова «облазити» — населений пункт заснували втікачі, які, переховуючись від татарських набігів, шукали місце для сховку. За іншою теорією село заснували «облазники»[lower-alpha 1] — люди, які не хотіли працювати на багатих землевласників і втікали у пошуках інших місць проживання[11].

Існують й інші теорії походження назви: перша частина «обла», «облас» означає «кругла», «крутосхил, глибока яма, колодязь» (у сербохорватській мові), «область, зона, край, володіння» (у чеській мові), а друга частина «ниць, ніч» в українській, болгарській та словенській мовах означає «зворотна сторона»[lower-alpha 2]. В перекладі з боснійської «oblaznica» означає «місце відпочинку, привал»[12].

За М. Л. Худашем, назва походить від назви потоку чи пагорба («обла, убла» — кругла)[13][14]. Як стверджує український мовознавець Костянтин Тищенко, назва села Облазниця ймовірно походить від тюркського Abla, що означає «старша сестра»[15].

Ф. Пискунов у своєму рос. дореф. «Словаре живаго народнаго, письменнаго и актоваго языка русскихъ южанъ Россійской и Австро-Венгерской имперіи», посилаючись на О. Ю. Федьковича, стверджує, що в основі назви Облазниця лежить давньоруське «Обьлазь», яке він трактує як «глуха стежка». Цю думку вважає помилковою А. Корепанова, яка, як і Т. Марусенко і П. Тутковський, наводить й інші значення цього слова: «урвище», «стрімчак», «крутизна», «круча», «скеля», «крута гора», «дорога через гору», «виступ гори на дорозі», «невисокий, зарослий хребет гори»[16].

Географія

Село Облазниця лежить над річкою Любешка, за 11 км на південь від Жидачева, 11 км на захід від селища Журавне і за 13 км від залізничної станції Гніздичів. Село розташоване у південно-східній частині району, з'єднане із Жидачевомиавтошляхом Т 1409 та дорогою місцевого значення. Фізична відстань до Жидачева — 11 км, до Києва — 458 км[6]. Село має регулярне транспортне сполучення із містом Стрий та селищем Журавно, проте не має останнього із Жидачевом та обласним центром[17].

Сусідні населені пункти:

Воля-Облазницька (~4,4 км)
Нове Село (~2,3 км) 𝒩 Жирівське (~3,0 км)
𝒲    'Облазниця'    ℰ
𝒮

У геологічному відношенні село розташоване у межах Передкарпатського передового прогину[18], найбільше поширення мають третинні відклади: піски, глини, гіпси, трапляються вапнякові мергелі; у долині річки Любешки поширені алювіальні відклади[19]. Рельєф території рівнинний[20], місцевість частково заболочена, висотні позначки території коливаються у межах 270—280 м над рівнем моря[21]. Село розташоване на берегах річки Любешка[20], яка перетинає його з південного заходу на північний схід. Облазниця лежить у межах зони поширення помірно континентального клімату.

Клімат Облазниці
Показник Січ. Лют. Бер. Квіт. Трав. Черв. Лип. Серп. Вер. Жовт. Лист. Груд. Рік
Середній максимум, °C −0,8 0,7 5,8 13,2 19,1 22,1 23,6 23,1 18,8 13,2 6,0 1,1 12,2
Середня температура, °C −3,6 −2 2,3 8,5 13,8 16,8 18,2 17,7 13,8 8,6 3,0 −1,3 8,0
Середній мінімум, °C −6,4 −4,6 −1,2 3,9 8,6 11,6 12,9 12,3 8,8 4,1 0,1 −3,7 3,9
Норма опадів, мм 36 35 39 51 79 95 95 75 56 44 42 48 695
Джерело:

На території населеного пункту поширені лучні перезволожені ґрунти, рослинність представлена заплавними луками поблизу річки та широколисто-сосновими лісами, де ростуть сосна, дуб, граб і бук[22]. Серед тварин трапляються польова миша, кріт, їжак, водяна і ставкова нічниці, вуж звичайний, трав'яна, озерна і ставкова жаби, зустрічається також заєць-русак, ласиця, темний тхір і лисиця. У водах річки Любешки водяться щука, верховодка і пічкур[23].

Річка Любешка

Місцеві топоніми:

  • «Березина» — південно-західна частина села, на межі з лісом, де й росли берези; розташований між лініями «Ольжина» і «Стефанишина»[24];
  • «На границі» — крайня західна частина села, на межі з Новим Селом; умовно проходить по потічку, що впадає в Любешку[25];
  • «Копань» — поля, освоєні на місці викорчуваних лісів, що простягаються від автобусної зупинки аж до лісу[26];
  • «Могилки» — невеликі пагорби поблизу «Березини»[26];
  • «Прийма» — крайня східна частина села, починається від крайньої хати Шкільної вулиці[27];
  • «Гутище» — поля розташовані вздовж річки Любешка; починається за селом і тягнеться до Жирівського[28];
  • «За Данилом» — поле посеред села за річкою Любешка, правіше від старого цвинтаря[29];
  • «Придатки» — поля розташовані праворуч від «Рудянських полів»[30];
  • «Рудянське поле» — місцевість ліворуч від села, на межі з селом Руда[30];

Головними вулицями села є Стрийська, Шкільна, Садова, Зарічна і Нова.

Історія

Перша згадка про село датується 6 січня 1411 роком[1][31]. Вона міститься в грамоті князя Федора Любартовича, що підтверджувала вирок у межовій суперечці між Юрієм Дідушицьким і Ігнатієм Облазницьким щодо розмежування земельних володінь[32][33]:

Оригінальний текст (слов.)
Во имѧ Ѿца҃ и̉ Сна҃ и̉ стог̃ дха҃ . амин̃. мы кнѧз̃ Өедорь любортович̃. чинїмы то знаменїто. сим своим лїстом. каждомоу доброму. кто колї на нь възрит ил̉ ї оуслышит єг̉ о чтүчи. комоу єг̉ о бүдтъ потрєбизна. нынѣшним. и̉ потом бүдоучимь. ажє прїшєд̃ прєд̃ нас̃ пан ̃ и̉гнат ̃ Ѿблазнїцкии.̉ жаловал̃. и̉ позвал̃ пан̃ Ю̉рьӕ̉ дѣдошицкого. кгоурьгешевич. ảжє є̉мү взѧл вепрѣ. вь є̉го доубровѣ. чересь границю. ả ӕ̉ко сталї пред нами. и пред паны̉ на правѣ. пан и̉гнат Ѡ̉блазницкїи̉ жаловалъ. и̉ положил̃ свои̉ лїсты гранїчныи̉. пан Юрии̉ дѣдошицкии̉ пригнал. пан И̉гнатовым лїстом. ажє сүть нєправїи̉ ѳалшованїи.̉ право так нашло. пан И̉гнат Ѿблазнїцкїи.̉ им̉ ає̉тъ подпєрєти свѣдки. и̉ ѡ̉чистити свои̉ лїсты. а̉ пан и̉гнат Ѡ̉блазнїцкїи̉. нє моглъ подпєрєти свѣдки. и̉ ѡ̉чистити своих лїстовь. право так нашло. ảжь па̉на̉ и̉гнатовьї лїстьї оуморєны.̉ на вѣки. нє им̉ ає̉ть ими поминати сѧ. и̉ є̉го наблїжьшии.̉ пан Юр̉ ьи̉ дѣдошицкии̉ заложил сѧ старци ѡ̉бчими оуказати свою границю дѣдошицкүю.̉ ả пан и̉гнат заложил сѧ ѡ̉бчїми старци оуказатї свою̉ границю Ѿблазницкоую̉. ả мы. єсмо вы̉слали врѧднка нашєго пана лєнка, старостоу зоудечовского и̉с паны̉ на тоу границю. сталї подлї потока. малого крїховцѧ. оу кроуглых лозъ. кдє переходит дорога Ѿ зүдечова к долїнѣ. пан и̉гнат повод поставил старцъ ѡ̉бчии.̉ пан юр̉ ьи дѣдошицкии̉ поставил старцѣ ѡ̉бчии. а тыи̉ старцѣ из̉ годили сѧ. со ѡ̉бою̉ стороновоу. на ѡд̉ но слово выз̉ налї и̉ вказали. старүю границю. и̉ врочища. межи Ѿблазнїчи и̉ межи дѣдошичи. по тотъ поток малыи̉ крїховєцъ. што бѣжит подлѣ гоугнины̉ дүбровы̉ малы̉и̉ криховєць. и̉ по дорогү прєжє оуказанүю. мєжи криховьє̉ и̉ сѣножати. и̉ дүбровы̉ и̉ лѣсь. и̉з вѣка дѣдошицкоє. пан юрьи̉и прав въ своих границахъ, и̉ помочноє̉ дал. мы єс̉ мо на потвержѣньє тых границь розьѣханьє.́ далї єсмо ємү лїстъ паноу Ю̉рьє̉ви дѣдошицкомоу. печат свою привѣсилї є̉смы̉ к томоу листү. а прї томь был̉ и свѣдци. пан Лєнко староста зүдечовскии.̉ пан дмитръ волчкович. пан сенко процевич. пан иван короваи.̉ пан и̉вашко бориньскии.̉ пан прокопь нѧнєвич и̉ных добрых досыть было при томь. а̉ то сѧ дѣӕл̉ о в нашомь дворѣ в зоудєчєвѣ. в дєн̃. стг҃ о дмитриӕ.̉ под лѣты̉ рожєства хвс̃а҃ ả лѣт̃ и̉ у.҃ ка҃ го лѣт̃.[32]

Існують згадки про те, що село спочатку було у володінні роду Облазницьких, відомості про яких пізніше не зустрічаються. Через село проходив сухопутний шлях з Долини до Жидачева, яким возили сіль (так званий «селянський шлях»)[34][35]. Назва місцевого мікротопоніма «Гутище», а також відносно близьке розташування села Руда свідчать про те, що тут виробляли скло та скляні вироби, виплавляли залізо із болотної руди, яка й досі трапляється на берегах річки Любешки[28][36][37].

У 1434 році, внаслідок запровадження польського права на заміну руському, Облазниця, як і весь Жидачівський повіт, ввійшла до складу Руського воєводства.[38] У 1489 році Жидачівщина зазнала значного спустошення через вторгнення турків на Поділля і Галичину[lower-alpha 3][39]:

…Пройшли через Волоську землю турки на Поділля, сімдесят тисяч, котрі почали біля Дністра, біля Галича, Жидачева, Дрогобича, Самбора вогнем і мечем полонити[39].

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується 3 лани (близько 75 га) оброблюваної землі[40].

Існують відомості про неодноразові набіги татар на ці території, зокрема й про 1517 рік, коли село було спалене[41], які знайшли своє відображення у одній з легенд про заснування села. Власником села, станом на 1552 рік, є «якийсь Кребський»[42], а вже у 1577 році Облазниця перебувала у володінні Чернейовських;— середньої шляхти, яка походила з галицького боярства[43]. Разом із Новим Селом, Сулятичами та Рудниками, вони отримали його у результаті шлюбних зв'язків[44]. Згідно з даними поборових реєстрів у Облазниці проживали 16 селян, які обробляли 6 ланів[lower-alpha 4], у селі працював млин.[38] Напад татар на село відбувся і у 1648 році під час Хмельниччини.

Гетьман Іван Виговський

У 1660 році Виговські придбали у Даниловичів містечко Руду з ключем навколишніх сіл, серед яких була й Облазниця. У власності Виговських село перебувало до 1773 року.[45]

У 1676 році на правому березі Дністра, поблизу Журавна, відбулася битва між польськими і турецькими військами, результатом якої стало укладення Журавненського мирного договору[35]. Проходження військ територією краю завдало великих руйнувань місцевим населеним пунктам, спричинило епідемію холери[46], тому 10 грудня 1676 року на сеймику в Судовій Вишні їх було звільнено від чопового податку[47]:

А що деякі містечка в Жидачівському повіті через кількатижневе перебування як своїх, так і неприятельських обозів і перехід дуже поруйновані, тому ті містечка, котрі перехід обозу і неприятеля призвів до бідності і нужди, від опали чопового на 4 роки увільняємо і робимо вільними[47].

У XVII столітті була збудована місцева церква, яка була названа на честь батька гетьмана Івана Виговського[10][48]. Сам гетьман свого часу відвідував церкву разом зі своєю дружиною Оленою, адже його замок розташовувався у сусідньому Новому Селі. Він подарував церкві богослужбові книги та дві патериці[9][35].

Станом на 1763 рік у селі проживало 146 греко-католиків, з яких 62 — діти до семи років, та 47 римо-католиків, з яких 19 — діти до семи років[49]. У 1772 році Облазниця, разом з усією Галичиною, була приєднана до Австрії внаслідок першого поділу Польщі[50].

У 1831 році Жидачівщина зазнала пошесті холери, яка призвела до смерті третини населення[46]. Така ж епідемія зачепила край і у 1855 році[46]. Революція 1848 року призвела до скасування кріпосного права та проведення земельної реформи. На честь цієї події у селі було споруджено пам'ятник. Станом на 1880 рік у селі проживало 337 греко-католиків та 108 римо-католиків, які становили одну з найбільших сільських польських громад краю[33][51].

XX століття
Молодіжний гурток, 1936 рік

На кошти, отримані з продажу деревини, місцевий парох заснував цегельний завод. З виготовленої на заводі цегли у 1909 році була збудована місцева школа, до першого класу якої, у той час, ходило 120 учнів[37]. Існувала в селі й польськомовна школа[52]. На свої кошти священик придбав для села пожежний насос.

Станом на 1909 рік у селі проживало 617 греко-католиків, 107 римо-католиків та 11 юдеїв[51]. У 1910—1911 роках у селі тривало будівництво дерев'яного римо-католицького храму, який розташовувався на місці теперішньої автобусної зупинки. Головними фундаторами храму були Ян Тшопінський і Альберт Зеліб, на землі якого він і був збудований[53].

З 1909 по 1914 рік діяла молочарська спілка, у 1914 році — кредитне товариство «Добробут»[34], які відновили свою діяльність у 30-х роках XX століття[54]. Завдяки діяльності багатолітнього пароха церкви отця Антонія (з 1886 по 1928 рр.) у селі діяв аматорський театр, де ставились вистави «Сватання на Гончарівці», «Кайдашева сім'я», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Верховинці», «Наталка Полтавка» та інші[55]. Вистави проходили у «салі» — будинку, що розташовувався між продуктовим магазином і теперішнім народним домом «Просвіта»[lower-alpha 5][55]. Зусиллями Антонія Підлісецького також було організовано товариство противників алкоголю і тютюну[56].

У 1912 році місцеву церкву відвідав митрополит Андрій Шептицький, який забрав богослужбові книги, подаровані гетьманом Виговським, до музею у Львів[10][35][57].

У 1930 році, під керівництвом Антонія Підліснецького — пароха місцевого храму, відбулась перебудова дерев'яної церкви Святого Євстахія[10][48][52].

За часів Польської республіки (1918–1939 рр.) село становило окрему гміну у складі Жидачівського повіту Станиславівського воєводства. У зв'язку з адміністративною реформою 1 серпня 1934 року воно було включене до складу гміни Руда, того ж повіту і воєводства[60]. У той же час (1935–1939 рр.) українську школу, яку відвідувало тоді 84 школярі, було перетворено в утраквістичну[37][52].

Станом на 1935 рік у селі проживало 634 греко-католики та 68 римо-католиків[37][61]. У тому ж році було засноване церковне товариство, діяли Марійське братство (налічувало 60 чоловік) та читальня імені Качковського[34][52]. У селі, аж до 1939 року, діяло відділення «Просвіти» і хата-читальня, яка містилась у будинку секретаря відділення Василя Пауша[62], пізніше — у Василя Петрушки та Василя Пауша[54][56]. Функціонували також позичкова каса, громадський шпихлір, братська крамниця та пожежна дружина[34][52]. У липні 1939 року кооператив у Облазниці, як і в багатьох інших селах Журавенщини, було закрито через те, що не була виплачена відповідна сума на протилетунську позичку[63].

Як і вся Західна Україна, у 1939 році село увійшло до складу УРСР, пробувши у її складі до 2 липня 1941 року, коли село було зайняте німецькими військами[64]. У 1942 році до села ввійшли німецькі війська. Ось як описує цю подію місцевий житель Остап Матвіїв:

Надворі починався чудовий день раннього літа: крізь густу листву садових дерев на землю пробивались яскраві промені сонця, поруч від легкого подиху вітру перешіптувались між собою колоски жита. Поміж молоді кущі аґрусу я почав вижинати ще вологу від роси траву, коли ранкову тишу раптом порушив гул металу. Я підвів голову і побачив жахливу картину: дорогою, що вибігає з-за хати Антона Коха, один за одним мчали танки. Від хати сусіда до нашої метрів з триста, тож я встиг роздивитися ті танки: на їх броні чітко виділялися хрести. Вже тоді я збагнув: то німецькі танки[65].

За свідченнями Івана Козака, воїна УПА:

У наше село німці прийшли в 1942 році. Вони відразу завели свої порядки, завдаючи людям великих образ і душевного болю. ‹...› Мешканці Облазниці змушені були утримувати німецьких солдатів, здаючи збіжжя, м'ясо, молоко, масло, яйця. Все це було під суворим контролем[66].

Чимало жителів села брали участь у Другій світовій війні, зокрема 24 мешканці села воювали у складі Радянської армії, з яких повернулися лише четверо[67]:

У складі УПА воювали 17 жителів села, серед яких не повернулись з поля бою:

4 березня 1944 року на Облазницю, як і на довколишні села німці здійснили напад.[76] У період з 31 липня по 3 серпня велися бої між радянськими та німецькими військами за село, а вже 3 серпня 1944 року Облазниця була окупована радянськими військами:

Вибухи бомб і снарядів лунали прямо над нашими головами, потім їх було чути в центрі Облазниці, відтак – уже за селом[66].

Катерина Пауш

Проте війна для селян не закінчилась із входженням у село радянських військ. Жителі Облазниці боролися проти них у склад військ УПА — у лісах навколо села та й сусідніх селах йшли активні бої, аж до 1947 року[lower-alpha 8]. На подвір'ях та в садах мешканців, на околиці села, у лісі, існувало декілька криївок, де переховувались вояки УПА (Йосип Данилишин, Петро Беймук[77])[75].

Жидачівщина і Скільщина були суцільно москвофільські. А вже в роки боротьби УПА ці «відсталі» окраїни Стрийщини вели перед. Ось маленький приклад: два села Жидачівщини, Облазниця та Заболотівці, що в 1915 році перейшли були, добровільно, на московське православ'я (бо були «русскими» до «мозга костей»), дали, може, найбільшу кількість бійців УПА в наші дні[78].

За участь і сприяння ОУН та УПА були засуджені 28 осіб:

Ще 36 жителів села за підозру у сприянні УПА було депортовано після війни (сім'ю Іванків[lower-alpha 9] було депортовано як куркулів, що «відмовлялись вступати у колгосп, живуть одноосібно, вороже ставляться до колгоспного ладу, намагаються шкодити в організаційно-господарському зміцненні колгоспів»[80]):

Внаслідок примусової колективізації у селі було засновано колгосп імені Будьонного, перейменований у колгосп «Перше травня» наприкінці 60-х років, який займався вирощуванням зернових культур та м'ясо-молочним тваринництвом[82]:

Колгосп був бідний, ніяких прибутків не мав, то все доводилось робити вручну. Ми чули, що в багатших колгоспах уже працювати в полі трактори, сівалки, а в нас нічого не було, крім коней і, звісно, людських рук[83].

Юстина Матвіїв

Покинуте приміщення школи

У 1970 році було здійснене укрупнення колгоспу, до якого ввійшли землі всіх сіл сучасної сільської ради. Його центр було перенесено до Нового Села й перейменовано у колгосп «Заповіт Ілліча»[67]. У його власності перебувало понад 3 тис. га орної землі, налічувалось 50 тракторів, 17 зернозбиральних комбайнів, 35 автомобілів; утримували 2,5 тис. голів худоби, тут виконували науково-дослідну роботу працівники Львівського сільськогосподарського інституту. Орденами і медалями СРСР за успіхи в розвитку сільського господарства нагороджено дев'ять колгоспників, зокрема голова колгоспу, М. А. Грицик, був нагороджений орденом Леніна[67].

У 1972 році місцеву школу було закрито, а учнів перевели до навчального закладу в сусідньому Новому Селі[lower-alpha 10][84].

П'ять мешканців Облазниці (В. Самборський, О. Проць, П. Дрозд, І. Роїк, П. Лучко), що брали участь у бойових діях у Афганістані, благополучно повернулись додому[10].

Станом на 1989 рік у селі проживало 314 осіб, серед них — 144 чоловіки і 170 жінок[85].

На початку 90-х років місцевий колгосп було перейменовано на колгосп «Нове життя», пізніше — реорганізовано на спілку селян-пайовиків[86]. На базі колишнього колгоспу, у 1993 році, з'явились спілки селян «Нове життя» і «Жирівське»[87], а вже у 2005 році припинив існування кооператив «Жирівський», до складу якого й входили жителі села Облазниця[88]. Землі навколо села орендувала приватна фірма ТзОВ «Захід-Агро» (2006—2009), пізніше — ТзОВ-КПК «Агро-Інвест» (2010-…)[89].

За даними перепису населення 2001 року у селі проживали 288[2][3] осіб.

У 2011 році відбулося святкування 600-ліття села, на якому були присутні заступник голови Жидачівської райдержадміністрації Олег Кизима та заступник голови Жидачівської районної ради Марія Стеців[1]. Напередодні самого святкування у місцевій церкві було знайдено українські прапори, якими зустрічали солдатів Радянської армії у 1939 році[10]. У 2012 році відбулось освячення «Хреста Заслуги» — монумента жителям сіл Облазниця, Жирівське, Нове Село та Корнелівка, що боролись у складі ОУН-УПА, на якому були присутні вояки УПА Іван Козак і Олександр Бундик, Олексій Данилишин — член молодіжної організації ОУН «Месники», голова районної ради Ігор Кос, заступник голови райдержадміністрації Олег Кизима, обласний депутат Андрій Кіт, голова ГО «Небайдужі» Ігор Ожиївський, районний депутат Михайло Марків, голова Ходорівської організації КУНу Володимир Мелех і сільський голова — Станіслав Стрийський. Церемонія відкриття супроводжувалась виступами місцевих жителів, учасників художньої самодіяльності[56].

Населення
Населення села
ПеріодНаселення %±
1763[49]~ 193[lower-alpha 11]+131,6
1880[33][51]445+65,2
1909[51]735-4,5
1935[37][61]702-27,2
1971[37]511-38,6
1989[85]314-8,3
2001[2][3]288

Активне заселення Жидачівщини відбувалось ще у князівські часи, а її основою були вільні селяни-смерди та кметі, які виплачували податок на користь князя та боярина від оброблюваної площі землі.[38]

Захоплення Польщею Галичини у XIV столітті стало причиною активної польської колонізації краю. Польська громада села була однією з найбільших на Жидачівщині і складала близько 20 % мешканців села[49]. Представники польської громади працювали у державній і самоуправній адміністраціях, сільському господарстві[90]. По завершенні Другої світової війни більша частина польської громади була переселена до Польщі, а на їх місце перемістили українських мешканців Холмщини, Підляшшя і Надсяння.

Не меншу групу населення складали німецькі колоністи, зокрема роди Бамберґер (нім. Bamberger), Барон (нім. Baron), Бауер (нім. Bauer), Гартунґ (нім. Hartung), Гейлер (нім. Heiler), Кретер (нім. Kräter), Лінк (нім. Link), Маєр (нім. Mayer), Мосманн (нім. Moßmann), Поммер (нім. Pommer), Зеліб (нім. Seelieb), Шпітцнер (нім. Spitzner), Вік (нім. Wick) і Вольф (нім. Wolf)[91]. Їх поява у Галичині пов'язана із колонізаційною політикою, розпочатою австрійським імператором Йосифом II, хоч у більшості випадків німецькі колоністи переселялись до Облазниці з інших німецьких колоній у Галичині — Дорнфельда[92], Бріґідау[93], Корнелівки, Волі Облазницької, Нового Села, Сидорівки та Новоселиці[94]. Одним із найвідоміших представників німецької громади села був Артур Зеліб (нім. Artur Seelieb) — літературознавець, перекладач, редактор журналу фр. «La Revue ukrainienne», що виходив у Лозанні (Швейцарія). Саме в цьому журналі з'явились його переклади творів Тараса Шевченка (нім. «Der Künstler [Chudožnik]. Autobiographischer Roman von Taras Schewtschenko [Taras Grigoŕevič Ševčenko]») та Василя Стефаника[10][95][37][96][97].

Певний час у Облазниці існувала незначна єврейська громада, представники якої були зайняті у торгівлі і корчмарстві[51][98].

Аграрне перенаселення краю спричинило значні міграційні потоки, які були спрямовані, в основному, на Захід — у США[99][100][101], Аргентину[102].

Початок XX століття відзначився значними втратами для населення села — Перша й Друга світові війни, репресії, депортації, еміграція, спричинили депопуляцію населення, кількість якого скорочується з початку минулого століття.

Населення села Облазниця (1763—1935)[49][103][52]
Рік Загальна кількість Релігійний склад
Греко-католики % Римо-католики % Юдеї %
1763 193[lower-alpha 11] 146[lower-alpha 12] 75,65 47[lower-alpha 13] 24,35 - -
1880 445 337 75,73 108 24,27 - -
1909 735 617 83,95 107 14,56 11 1,50
1935 702 634 90,31 68 9,69 - -

За даними перепису населення 2001 року у селі проживали 288[2][3] осіб. Рідною мовою назвали[104]:

Мова Кількість осіб Відсоток
українська 285 98,96 %
молдовська 2 0,69 %
польська 1 0,35 %

Політика

У селі діє місцевий осередок політичної партії «Всеукраїнське об'єднання „Батьківщина“»[105]. Інтереси громади представляють 12 самовисуванців[106].

На виборах у селі Облазниця працює окрема виборча дільниця, розташована в приміщенні народного дому «Просвіта». Результати виборів:

Парламентські вибори в Україні 2019,
результати голосування[115]
віддано голосів
Слуга народу
  
 41
«Батьківщина»
  
 13
Європейська Солідарність
  
 11
«Свобода»
  
 10
«Голос»
  
 9
Радикальна партія
  
 8
інші
  
 23

Релігія
Вихованці дитячого садочка на тлі храму. 1936 рік

Церква Святого Євстахія

Перша згадка про наявність у селі храму датується 1552 роком — у поборових реєстрах, де зафіксовано перебування священика[42].

Дерев'яна церква Святого Євстахія, що належить до Української греко-католицької церкви, була збудована у XVII столітті, а перебудована у 1930 році (перебудова здійснювалась під керівництвом пароха церкви — Антонія Підліснецького)[10][48][52]. Свого часу церкву відвідував гетьман Іван Виговський зі своєю дружиною Оленою з роду Стеткевичів, замок яких розташовувався на території сусіднього Нового Села. Він подарував церкві богослужбові книги та дві патериці. В знак вдячності храм було названо на честь батька гетьмана іменем святого Євстахія[9][lower-alpha 14]. Проте у 1912 році митрополит Андрій Шептицький, відвідавши церкву, забрав ці книги до музею у Львів[10][57]. За твердженням Петра Пауша, уродженця Облазниці, одна з книг зберігається в музеї отців Василіан у Монтері (штат Альберта, Канада)[1][57][122].

Німецький землевласник, протестант, Альбрехт Зеліб був патроном греко-католицького храму до 1914 року, пізніше ними стали його нащадки, а вже з 1935 року церква мала вільне надання[34][52]. У 1915 році, завдяки священику Антонію Підліснецькому, який мав москвофільські погляди, церква перейшла до московського православ'я[48].

У 1935 році при церкві святого Євстахія було засновано церковний хор, а вже через рік — гурток молоді, яким керував отець Яків Хом'як[48]. Він часто брав участь у різноманітних конкурсах, посідав призові місця. У 1940—1950-ті роки хор практично припинив свою діяльність через те, що частину його діячів було вбито радянською владою (Андрій Роїк, Василь Проць, Йосиф Данилишин, Євстахій Пауш), а більшу частину вивезено до Сибіру та Казахстану за підозрою зв'язків з ОУН[123].

Завдяки діяльності Василя Чегрія та Семена Матвіїва церква продовжувала існувати й у часи комуністичної влади.

Церква святого Євстахія належить до Журавнівського деканату Стрийської єпархії УГКЦ. До парафії також належать дочірні храми у Новому Селі та Махлінці[34][52]. Парохом храму є отець Петро Пиріг[124].

Католицька церква
Церковний хор села (Роїк Андрій, Проць Василь, Роїк Наталія, Матвіїв Марія, Пауш Анастасія, Данилишин Йосиф, Данилишин Катерина, Данилишин Юстина, Данилишин Анна, Кушнір Степан, Пауш Євстахій, Пауш Василь, Кушнір Зофія, Роїк Анна, Легка Стефанія, Беймук Параня, Коник Олена, Петрушка Іван, Роїк Прокіп, Ярошко Натін, Кушнір Павло, Проць Петро)

Стараннями Яна Тшопінського у 1910—1911 роках здійснювалось будівництво католицького храму, який належав до римо-католицької парафії у Яйківцях. У 1936 році каплицю перебудували, поставивши її на бетонний фундамент. По завершенні Другої світової війни костел був повністю зруйнований[53].

Культура

На початку XX століття у селі діяв аматорський театр, заснований парохом церкви отцем Антонієм. У «салі» — будинку, що розташовувався між продуктовим магазином і теперішнім народним домом «Просвіта», ставились вистави «Сватання на Гончарівці», «Кайдашева сім'я», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Верховинці», «Наталка Полтавка» та інші[55].

У будинку Василя Пауша, секретаря відділення,[62], а пізніше — у Василя Петрушки та Василя Пауша діяло відділення «Просвіти» і хата-читальня, де молодь вивчала нові методи господарювання, основи рільництва, садівництва і пасічництва[56][54].

У 1935 році при храмі було засновано церковний хор, який часто брав участь у різноманітних конкурсах, займав призові місця. Однак вже через кілька років практично припинив свою діяльність через те, що більшу частину учасників було депортовано до Сибіру та Казахстану за підозрою зв'язків з ОУН[123]

У селі існує місцевий самодіяльний колектив, який бере участь у багатьох конкурсах і фестивалях[125][126].

Етнографія

Традиційне житло

Традиційне народне житло облазницьких селян було представлене «дильованою хатою» — конструкцією із почерговим укладанням глиносолом'яних вальків та дилів (перекладених дилинами верств змішаної з соломою глини). Глину для неї місили за допомогою коней, хоч, інколи, робили це тільки ногами. Щоб стіни не скрутились, верстви глини, перемішаної з соломою, укладали вилами і перекладали дерев'яними дилями, що вільно ходили у «фельцах» стовпів. А для того, щоб виповнення стін було суцільним і тісним, дилі побивали сокирою. Після висихання стіни виправляли двічі: глиною з ячмінною або пшеничною половою, після чого «гладили» таким же чином, але з висіяною на решеті половою без грубих домішок[127]. У зв'язку із тим, що у селі та у довколишніх населених пунктах жили німецькі колоністи, відбувався культурний обмін, зокрема і у сфері житлового будівництва. Так, наприкінці 1930-х років, у деяких будинках облазничан з'явились пара вікон по обидва боки від вхідних дверей, які освітлювали сіни, що було притаманно для будинків німецьких колоністів[128].

Традиційний одяг
Зовнішні зображення
Традиційний одяг облазницьких селян
Жіноче вбрання
Блузки та спідниці
Рушники

Традиційний одяг облазницьких селян виготовлявся із домотканого полотна й оздоблювався вишивкою. При створенні останньої використовували бордовий чи червоний колір при підкресленні чорної. Характерною місцевою особливістю є поєднання яскраво рожевого та цикламенового (схожий до ультрамарину) кольорів у вишитті, його глухість — біле полотно практично не проступало з-під узору[129].

Традиційний жіночий одяг складався з білої блузки та широкої білої спідниці. У жіночій сорочці завжди була ткана уставка, з'єднана з рукавом з'єднувальною мережкою, що, частіш за все, виконувалась чергуванням бордового та чорного кольорів, яка, у свою чергу, обов'язково, обшивалася вишитим вінком. При переважання геометричного орнаменту у тканій уставці, на вінку орнамент був переважно квітковий. Вишита до пояса вертикаль обов'язково прикрашала розріз пазухи сорочки, вертикаль продовжувалась вже на спідниці, де була витканою. Ще одним елементом була пошвагана (чергування тканих смужок) запаска. Традиційним жіночим головним убором був «завій-перемет», техніка зав'язування якого на теперішній момент втрачена[129].

Багато зразків традиційного одягу облазницьких селян, зібраних у 70—80-х роках XX століття, перебувають у Музеї архітектури та побуту міста Львова[129].

Економіка

У поборових реєстрах фіксується наявність 2,5 ланів станом на 1512 рік[130], на 1515 — вже 3 лани оброблюваної землі[40]. У 1526 році таких було лише 1 і ¼[131], а у 1539 році вже згадується про існування у селі млина[132]. Станом на 1552 рік у селі було 16 кметів та млин[42].

Відомо, що ще у Середньовіччі у селі діяли промисли з виробництва скла та склянних виробів, виплавлення заліза із болотної руди, яку видобували у околицях[36][37][28]. Розвитку цих ремесел сприяло також те, що через село проходив сухопутний шлях з Долини до Жидачева, яким возили сіль (так званий «селянський шлях»)[34][35]. У селі була олійня, яка переробляла насіння льону і конопель на олію[37].

Наприкінці XIX століття у селі з'явився цегельний завод, який побудував місцевий священик на гроші, що отримав з продажу деревини. На початку XX століття у Облазниці діяла молочарська спілка, кредитне товариство «Добробут» громадський шпихлір і братська крамниця[34][52].

Одразу після війни було засновано колгосп імені Будьоного, перейменований наприкінці 60-х років у колгосп «Перше травня», який займався вирощуванням зернових культур та м'ясо-молочним тваринництвом[82]. У 1970 році було здійснено укрупнення — до колгоспу ввійшли землі всіх сіл сучасної сільської ради. На той час у колгоспі було в наявності понад 3 тис. га орної землі, налічувалось 50 тракторів, 17 зернозбиральних комбайнів, 35 автомобілів; утримували 2,5 тис. голів худоби, тут виконували науково-дослідну роботу працівники Львівського сільськогосподарського інституту[67].

У 1990-х колгосп реорганізували на спілки селян-пайовиків «Нове життя» і «Жирівське»[86][87]. Остання, до складу якої й входили жителі села Облазниця, припинила існування у 2005 році[88]. Землю, що належить громаді, орендувала приватна фірма ТзОВ «Захід-Агро» (2006—2009), пізніше — ТзОВ-КПК «Агро-Інвест» (2010-…)[89].

У селі діє єдиний заклад торгівлі (приватний магазин), який надає свої послуги селянам і гостям Облазниці[89].

Зовнішні відеофайли
На Жидачівщині почали розробку Крехівського газового родовища

15 квітня 2015 року у селі, у промисловому режимі, запустили три свердловини з видобування природного газу. Глибина кожної сягає 360—500 м, а запаси оцінюють у 150 млн м³. Газ із родовищ потрапляє у магістральні газопроводи компанії «Львівтрансгаз»[133].

Соціальна сфера
Зовнішні відеофайли
Концерт до Дня Незалежності 2017 рік село Облазниця - Машина часу

У селі працює народний дім «Просвіта»[134] із залом на 320 місць[67], у приміщенні якого також розміщені сільська рада і бібліотека[135][136] з фондом понад 7,5 тис. книг[67]. Крім того тут діє кімната-музей «Національне відродження», відкрита у 2002 році, де зібрано старовинні речі: елементи української хати (меблі, вишиті на домотканому полотні наволочки, верета, доріжки, глечики, мальовані тарілки, рушники 1928—1935 рр.), традиційний одяг облазницьких селян 30-х років минулого століття[10][137]. У західній частині села, на лівому березі річки Любешки, розташований стадіон, де займаються спортом місцеві жителі. Навпроти стадіону, на правому березі Любешки, розташовані два місцевих кладовища (старе і нове).

Приміщення місцевої школи, закритої у 1972 році, перебуває у напівзруйнованому стані, більшість учнів ходить до школи в сусідні Нове Село, Дашаву та Журавно[lower-alpha 15][17][84]. Головними проблемами села є відсутність центрального водопостачання та каналізації, дитячого садка, а також відсутність регулярного транспортного сполучення із районним та обласним центрами[17].

Пам'ятки

Відомі мешканці
  • Артур Зеліб (нім. Artur Seelieb) (1878—1958) — німецький літературознавець, професор (твори — нім. «Geschichte der deutschen Literatur für Ausländer»), редактор журналу фр. «La Revue ukrainienne», що виходив у Лозанні (Швейцарія)[10][95][37][96][97];
  • Петро Пауш — діяч української православної церкви, диригент, у 1928 році переїхав до Канади[1][48][139];
  • Іван Ільків — діяч Пласту, проживав у Едмонтоні[48][139];
  • Зенон Порожняк (Нарожняк) — священик, працював у Франції[48][139];
  • Микола Щуравський (1882—1919) — вчитель приватної гімназії, військовий комендант, сотник УГА, помер від тифу у Вінниці (1919 р.)[59];
  • Олексій Данилишин — член молодіжної організації ОУН «Месники»[72][140];
  • Матвіїв Орест Семенович (1936—2011) — місцевий журналіст, агроном, науковець[141].
  • Беймук Йосип Федорович (1898-?) — викладач агротехнікуму, член УПСР у 1918—1919 роках, заарештований у 1936 р., засуджений за статтями 54-10 ч.1, 54-11 КК УРСР («антирадянська пропаганда і агітація», «участь у контрреволюційній організації»);

Збираючи матеріали до своєї історичної повісті «Гетьман Іван Виговський», село свого часу відвідував Іван Нечуй-Левицький[142][90], у 1912 році тут бував і митрополит Андрій Шептицький[10][35].

Галарея
Монумент на честь
проголошення незалежності
України у селі Облазниця
Монумент жителям сіл
Облазниця, Жирівське,
Нове Село та Корнелівка,
що боролись у складі
ОУН-УПА
Пам'ятник загиблим під час
Другої світової війни
Старий надгробок на кладовищі
Могила січових стрільців
Могила отця
Антонія Підлісецького
Пам'ятник коляді 1933-го року

Примітки
  1. Ті, що обходять встановлені закони або заборони.
  2. Тут йдеться не лише про фізико-географічну характеристику, а й про просторові відношення до певних території, володінь.
  3. Як зазначає Пустинський літопис.
  4. Ці землі вони посідали разом із селянами сусіднього Нового Села.
  5. Приміщення пізніше було зруйноване.
  6. Був січовим стрільцем.
  7. Військовий комендант, сотник УГА.
  8. Як приклад — 14 січня 1946 року поблизу села відбувся бій між вояками відділу Літунів та радянськими військами, які, у кінцевому рахунку, були змушені відступити
  9. Подружжя Степана та Євдокії, а також їх дітей — Катерину, Прокопа та Йосифа.
  10. Тепер приміщення школи перебуває у напівзруйнованому стані.
  11. Тут не врахована юдейська та протестантська громади села.
  12. З них 62 — діти до 7-ми років.
  13. З них 19 — діти до 7-ми років.
  14. Батько Івана Виговського, Остап (Остафій) Гнатович Виговський — нащадок боярського роду Лучичів-Виговських Овруцького повіту Київського воєводства; був намісником київського замку в київського воєводи князя Адама Кисіля, брав активну участь у діяльності Київського Богоявленського братства.
  15. До останнього школярів підвозять шкільним автобусом.
  16. Відновлено 25 лютого 1990 року на місці, де вона існувала до руйнування радянською владою.

Джерела
  1. Село на Жидачівщині відзначило свій 600-літній ювілей. ZIK. Процитовано 13 січня 2014.
  2. Облікова картка на сайті ВРУ
  3. Населення населених пунктів Львівської області за даними перепису 2001 року
  4. Довідник поштових індексів України. Львівська область. Жидачівський район
  5. Погода в селі Облазниця
  6. Село Облазниця — Геопортал адміністративно-територіального устрою України[недоступне посилання з липня 2019]
  7. Akta grodzkie i ziemskie…— Т. 3.— 319 s.— S. 164. (лат.), (пол.)
  8. Дерев'яні церкви Львівщини. Архів оригіналу за 20 травня 2012. Процитовано 5 вересня 2012.
  9. Матвіїв О., 2011, с. 18–20.
  10. Шість століть промайнуло, а дороги в Облазницю знову і знову нас кличуть. Новий час. 15 серпня 2011. Процитовано 9 вересня 2013.
  11. Матвіїв О., 2011, с. 11.
  12. Bosnian-English Dictionary: Turcisms, Colloquialisms, Islamic Words and Expressions (англ.)
  13. В. Лаба. Історична топоніміка Жидачівського району Львівської області від часів Ісуса Христа до XXI століття, 2009, с. 108.
  14. Матвіїв О., 2011, с. 10.
  15. Матвіїв О., 2011, с. 12.
  16. Попович Б. Село Облазниця. Звідки ця назва? // Радянський шлях. — Жидачів, 1990. — Січень.
  17. Оксана Франків (10 вересня 2010). Відтепер водії їздитимуть за графіком, а пільговиків «не викидатимуть» із салонів автобусів?. Новий час. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 23 травня 2013.
  18. Турченяк Я., 2011, с. 3.
  19. Турченяк Я., 2004, с. 4.
  20. Матвіїв О., 2011, с. 9.
  21. Турченяк Я., 2004, с. 5.
  22. Турченяк Я., 2004, с. 6.
  23. Турченяк Я., 2004, с. 9.
  24. Матвіїв О., 2011, с. 90.
  25. Матвіїв О., 2011, с. 91.
  26. Матвіїв О., 2011, с. 92.
  27. Матвіїв О., 2011, с. 93.
  28. Матвіїв О., 2011, с. 94.
  29. Матвіїв О., 2011, с. 95.
  30. Матвіїв О., 2011, с. 96.
  31. Матвіїв О., 2011, с. 14.
  32. Папа, Іванна. Жидачівські грамоти князя Федора Любартовича: проблема автентичності. Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 10 липня 2013.
  33. Obłaźnica w Słowniku geograficznym Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom VII (Netrebka — Perepiat) z 1886 r. (пол.)
  34. Матвіїв О., 2011, с. 18.
  35. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 368
  36. Матвіїв О., 2011, с. 13.
  37. Матвіїв О., 2011, с. 16.
  38. Капраль Мирон. Жидачівський повіт Львівської землі в XVI столітті (за матеріалами поборових реєстрів) // Зб. наук. праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. — Київ : Львів, 2004. — Т. Т. 1. — С. 546-565.
  39. Турченяк М., 1997, с. 9.
  40. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 167 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s. (пол.)
  41. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 20, k. 631
  42. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 19, k. 190—198
  43. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 18, k. 711—718
  44. Войтович, Леонтій. Розділ: столиця «української Швейцарії» на Дністрі. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 25 липня 2013.
  45. Рудий, Василь. Пошуки місця поховання гетьмана Івана Виговського на Львівщині (за археологічними дослідженнями). Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 10 липня 2013.
  46. Турченяк М., 1997, с. 21.
  47. Турченяк М., 1997, с. 17.
  48. Матвіїв О., 2011, с. 17.
  49. В. Лаба. Перший галицький церковний шематизм 1763-65 років, 2002, с. 14.
  50. Турченяк М., 1997, с. 20.
  51. Матвіїв О., 2011, с. 15.
  52. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 507
  53. KOŚCIÓŁ FILIALNY W OBŁAŻNICY Архівовано 21 вересня 2013 у Wayback Machine. (пол.)
  54. Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини, 2012, с. 372.
  55. Матвіїв О., 2011, с. 26.
  56. Наталія Мелех (17 серпня 2012). В Облазниці освятили «Хрест Заслуги». Новий час. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 23 травня 2013.
  57. Матвіїв О., 2011, с. 20.
  58. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 351
  59. Матвіїв О., 2011, с. 70.
  60. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 26 lipca 1934 r. o podziale powiatu żydaczowskiego w województwie stanisławowskiem na gminy wiejskie. (пол.)
  61. Матвіїв О., 2011, с. 62.
  62. Матвіїв О., 2011, с. 50.
  63. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 359
  64. Боевые донесения, разведсводки и приказы за 2 июля 1941 года. Боевые действия Красной армии в ВОВ. Процитовано 29 серпня 2013. (рос.)
  65. Матвіїв О., 2011, с. 32-33.
  66. Матвіїв О., 2011, с. 35-36.
  67. Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 326. — 15 000 прим.
  68. Книга пам'яті України, 1995, с. 490-491.
  69. "Книга Памяти" - Львовская область. Книга памяти Украины. Архів оригіналу за 19 липня 2013. Процитовано 16 липня 2013. (рос.)
  70. Матвіїв О., 2011, с. 33-35.
  71. Данилишин О. Дзвони пам’яті, 2007, с. 211—212.
  72. Матвіїв О., 2011, с. 48.
  73. Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини, 2012, с. 373.
  74. Матвіїв О., 2011, с. 41.
  75. Матвіїв О., 2011, с. 43.
  76. Володимир Мороз. Зиновій Тершаковець-«Федір». — Торонто-Львів : Літопис УПА, 2011. — С. 58.
  77. Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини, 2012, с. 373–375.
  78. Стрийщина, 1990-1993 Т. 1 с. 194
  79. Данилишин О. Дзвони пам’яті, 2007, с. 215—217.
  80. Реабілітовані історією, 2009.
  81. Матвіїв О., 2011, с. 49.
  82. Матвіїв О., 2011, с. 58.
  83. Матвіїв О., 2011, с. 54.
  84. Матвіїв О., 2011, с. 30.
  85. Чисельність наявного і постійного населення сільської місцевості за даними перепису - 4s Жидачівський район, Рік, Категорія населення , Стать. Архів оригіналу за 19 липня 2013. Процитовано 16 липня 2013.
  86. Матвіїв О., 2011, с. 60.
  87. Матвіїв О., 2011, с. 64.
  88. Матвіїв О., 2011, с. 66.
  89. Матвіїв О., 2011, с. 67.
  90. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 370
  91. Матвіїв О., 2011, с. 22.
  92. Johann Karl Bamberger on Geni.com (англ.)
  93. Johann Jakob Wick on Herb and Janet Barge's Genealogy and Family Web Site (англ.)
  94. Oblaznica(Zurawno)1840-1897 Familybook Index. Galizien German Descendants.org. 9 червня 2012. Архів оригіналу за 2 липня 2013. Процитовано 27 червня 2013. (англ.)
  95. Альберт Зеліб. Твори у бібліотеці (WorldCat каталог) (англ.)
  96. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 381
  97. Цвенгрош Густав. За вільну й незалежну: українське питання у Швейцарії періоду Першої світової війни // «Дзвін». — Львів, 1992. — Вип. 3-4 (569-570) (березень-квітень). — С. 117–126.
  98. Prinz Szabse + Mincia Wiesel.Digitized Collection of Jewish Records (англ.)
  99. Katarzyna Pietruszka on Ancestry.com (англ.)
  100. Ellis Island — FREE Port of New York Passenger Records Search (англ.)
  101. Selective Service Registration Cards, World War II: Fourth Registration. Sabor, Nicholas (1887) › Page 1 — Fold3.com (англ.)
  102. Passenger list of ship ORANIA. Buenos Aires Jan 02, 1927. (англ.)
  103. Матвіїв О., 2011, с. 15–16.
  104. Розподіл населення за рідною мовою, Львівська область (у % до загальної чисельності населення) - 046 Жидачівський район. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 22 березня 2013.
  105. Держінформ'юст. Осередки. Архів оригіналу за 3 серпня 2014. Процитовано 15 липня 2013.
  106. Облазницька сільська рада. Результати виборів депутатів ради. Архів оригіналу за 3 лютого 2016. Процитовано 12 січня 2013.
  107. Результати голосування по дільницях: № округу 127, № виборчої дільниці 123. Архів оригіналу за 22 липня 2013. Процитовано 16 січня 2013.
  108. Результати голосування по дільниці № 124 територіального виборчого округу № 128. Архів оригіналу за 6 жовтня 2014. Процитовано 5 жовтня 2014.
  109. Результати голосування по дільниці № 92 територіального виборчого округу № 121
  110. Результати голосування по виборчих дільницях ТВО № 125, Львівська область. Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року
  111. Результати голосування по виборчих дільницях ТВО № 125, Львівська область. Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 року
  112. Результати голосування по дільницях ТВО № 128, Львівська область. Вибори Президента України 17 січня 2010 року. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 12 січня 2013.
  113. Результати голосування по дільницях ТВО № 128, Львівська область. Повторне голосування з виборів Президента України 07 лютого 2010 року. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 12 січня 2013.
  114. Результати голосування по виборчих дільницях ТВО № 126, Львівська область. Вибори народних депутатів України 28 жовтня 2012 року. Архів оригіналу за 23 квітня 2013. Процитовано 12 січня 2013.
  115. Підсумки голосування на виборчих дільницях у загальнодержавному виборчому окрузі в межах ОВО № 126, Львівська область. Позачергові вибори народних депутатів України 2019 року. Процитовано 22 серпня 2019.
  116. Результати голосування по дільницях ТВО № 128, Львівська область. Вибори Президента України 25 травня 2014 року. Архів оригіналу за 25 травня 2014. Процитовано 29 травня 2014.
  117. Підсумки голосування на виборчих дільницях у загальнодержавному виборчому окрузі в межах ОВО № 126, Львівська область. Позачергові вибори народних депутатів України 26 жовтня 2014 року. Архів оригіналу за 15 грудня 2014. Процитовано 23 листопада 2014.
  118. Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях одномандатного виборчого округу № 126, Львівська область. Позачергові вибори народних депутатів України 26 жовтня 2014 року. Архів оригіналу за 15 грудня 2014. Процитовано 23 листопада 2014.
  119. Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях. Територіальний виборчий округ № 126 (Львівська область)
  120. Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях. Територіальний виборчий округ № 126 (Львівська область)
  121. Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях одномандатного виборчого округу № 126, Львівська область. Позачергові вибори народних депутатів України 2019 року. Процитовано 22 серпня 2019.
  122. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 369
  123. Матвіїв О., 2011, с. 71.
  124. Журавнівський деканат. Стрийська єпархія УГКЦ
  125. Марія Глушко (27 червня 2013). Радість в серці засіяє, Богу пісня хай лунає. Новий час. Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 5 липня 2013.
  126. У Жидачеві відбувся традиційний святковий огляд вертепів. Українська партія. 17 січня 2012. Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 5 липня 2013.
  127. Роман Радович. Традиційне сільське житло на Опіллі другої половини XIX — початку XX століть. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 25 липня 2013.
  128. Гнесь Людмила. Взаємовпливи архітектурно - будівельних традицій різних етнічних груп Галичини // Проблемы теории и истории архитектуры Украины. — 2009. — Вип. 9. — С. 207-212.
  129. Любов СВЕРНЯК: «Такі мудрі, шляхетні селяни, і як їх «заглушили» куфайками і ґумовцями». Новий час. 1 жовтня 2010. Архів оригіналу за 15 липня 2013. Процитовано 10 липня 2013.
  130. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 20, k. 483v
  131. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 17, k. 157
  132. AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 35, k. 396v-401
  133. На Жидачівщині почали розробку Крехівського газового родовища. loda.gov.ua. Львівська обласна державна адміністрація. 15 квітня 2015. Процитовано 18 квітня 2015.
  134. Матвіїв О., 2011, с. 24.
  135. Жидачівщина бібліотечна. Наші бібліотеки
  136. Матвіїв О., 2011, с. 25.
  137. Матвіїв О., 2011, с. 85.
  138. Наталія Мелех (20 серпня 2012). На Львівщині відкрили пам’ятний знак воякам УПА. Конгрес українських націоналістів. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 22 травня 2013.
  139. Стрийщина, 1990—1993 Т. 3 с. 380
  140. Оксана Франків (8 березня 2011). О. Данилишин: «Якщо не об’єднаємось, то ще довго блукатимемо власною пустелею». Новий час. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 23 травня 2013.
  141. Марія Татчин (2 березня 2012). Синівське слово про село. Новий час. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 23 травня 2013.
  142. Матвіїв О., 2011, с. 21.

Література
  • Матвіїв Орест. Моє село над Любешкою-рікою. — Дрогобич : «Посвіт», 2011. — 112 с. — 120 прим. — ISBN 978-966-2248-92-0.
  • Лаба Василь. Історична топоніміка Жидачівського району Львівської області від часів Ісуса Христа до XXI ст. — Львів, 2009. — 304 с.
  • Лаба Василь. Перший галицький церковний шематизм 1763-65 років. — Львів, 2002.
  • Турченяк Марія. Древній Жидачів. — Львів : «Кальварія», 1997. — 104 с. — 1000 прим. — ISBN 966-7092-21-6.
  • Турченяк Ярослав. Краєзнавчі матеріали про природу та річкову мережу Жидачівщини. — Жидачів : «Еко-Довкілля», 2004. — 61 с. — 500 прим.
  • Данилишин Олексій. Дзвони пам’яті. Штрихи національно-визвольної боротьби Жидачівщини. 1939–1950-ті. — «Астролябія», 2007. — 448 с. — ISBN 978-966-8657-33-7.
  • Данилишин Олексій. Повстанськими стежками Жидачівщини. Підрозділи, бої, бункери, криївки... — Дрогобич : Коло, 2012. — 514 с. — ISBN 978-617-642-060-6.
  • Львівська область // Книга пам'яті України. — Львів : «Пам'ять», 1995. — Т. 1. — С. 490-491. — ISBN 5-88500-014-X.
  • Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. — Львів : «Астролябія», 2009. — 1000 прим. — ISBN 978-966-8657-31-3.
  • Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 326. — 15 000 прим.
  • Стрийщина: Історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнівщини, Журавенщини, Жидачівщини, Миколаївщини, та ін. — Нью-Йорк—Торонто—Париж—Сідней : Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1990-1993. — 631 с.

Посилання
Ця стаття належить до вибраних статей Української Вікіпедії.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.