Австрійська література

Дітмар фон Айст. Ілюстрація з Вайнгартенського рукопису, датованого орієнтовно 1310—1320 роком.

У ранньому середньовіччі поезія була майже цілковито усною. З цієї причини втрачено її значний пласт. Освіта і культура розвивалися переважно в монастирях, тому більшість рукописів, що дійшли до наших днів, має релігійне призначення. Різні джерела вказують на те, що в той час набули поширення жанри, призначені передавати історичні традиції (героїчні, розповідні й величальні пісні), а також лірично-фольклорні жанри (танцювальні та любовні пісні, жалобні плачі й заклинання).

Можна ствердити, що перші паростки німецькомовної літератури з'явились у часи правління Каролінґів. Ці переважно перекладені з латини зрозумілою простим людям мовою тексти були фактично молитвами у поетичній формі, зверненими, зокрема, й до Діви Марії, які мали на меті покаяння, спасіння та зцілення душі. Такі твори успішно розвивалися й поширювались у часи Саксонської та на початку Салічної династій.

Окремі твори, часто дуже різнорідні, поміщено в так званих збірних манускриптах. Найстаріший із відомих — це «Віденське благословення псів» (кінець IX — початок X століття). До таких збірок належать «Старонімецький генезис» (кінець XII століття) і «Мілльштаттівський рукопис» (близько 1200 року).

Автори більшості давніх текстів невідомі. Відомо, що, за переказами, на території сучасної Австрії творила німецькою мовою на релігійну тематику (духовні вірші «Життя Христа», «Антихрист» і «Страшний суд») найстарша із цих знаних авторів — Ава (* близько 1060 — † 7 лютого 1127). До них належав Кюренберґ (середина XII століття) — один із перших представників мінезангу. Правдоподібно, що це був нижньоавстрійський лицар, який походив із області нинішнього Лінца. Це також мінезингер Дітмар фон Айст, що жив у XII столітті, і Гейнріх фон Мельк (друга половина XII століття) — ймовірно, чернець монастиря в Мельку. Його сатирично забарвлені твори, як-от вірші «Про життя духовенства» і «Нагадування про смерть» стали вершиною аскетичної літератури того часу.

Вальтер фон дер Фоґельвейде. Ілюстрація з Манесського кодексу. Близько 1300 року.

Упродовж десятиліть після 1150 року тривав золотий період німецькомовного красного письменства. У маєтках феодальної знаті вдосконалювалася й поширювалася так звана придворна література за романським зразком. У поезії розвивалися мінезанг і шпрух. При віденському дворі Бабенберґів творили Рейнмар фон Гаґенау, який надавав народних пісенних форм лицарському культу прекрасної дами, і Вальтер фон дер Фоґельвейде. Той, зокрема, писав шпрухи, що викривали папство, а на початку XIII століття досяг вершини в мінезангу. На відміну від цього жанру, в Австрії погано приживався мейстерзанг. На французький зразок (Кретьєн де Труа) у середньоверхньонімецькій поезії постають численні придворні епоси, зокрема анонімна епічна поема «Пісня про Нібелунгів». Як вважається, її створено на території між Пассау і Віднем.

У жанрі лицарського роману, не дуже поширеного в Австрії, творили Генріх фон дем Тюрлін («Плащ» і «Корона» — за мотивами Артуріани) і Генріх фон Фрейберґ, що дописав незакінчений роман «Трістан» Ґотфріда Страсбурзького. «Вільгельм із Австрії» Йоганна фон Вюрцбурґа (1314) — любовно-авантюрний роман[9]. На тлі боротьби за австрійський престол постає австрійська історіографія: перші історичні хроніки датовано серединою XIII століття («Княжа книга Австрії») и XIV століттям («Австрійська хроніка» у віршах, «Хроніка 95 володарів»)[9].

Одним із перших представників бюргерської сатиричної літератури у XIII столітті став Штрікер. Він писав шванки, головний герой яких піп Аміс — крутій і пройдисвіт. Початком XIV століття датовано шванки про попа Каленберґа. У цьому ж столітті Генріх Тейхнер своїми байками та шпрухами висміював аристократів і співчував простим людям[9].

Основу середньовічної австрійської літератури також становлять театралізовані постановки — духовні і світські. Інсценізації Страстей Христових, масничні вистави та інші різноманітні містерії були особливо поширені в альпійських долинах. Ця традиція розвивалась і в часах бароко. На початку XIV століття лицедії ставлять сцени побутового змісту. Набирає популярности віршована комедія, героєм якої виступає поет Нейдгарт фон Роєнталь, а в XV столітті — анонімні комедії «Про недобрих жінок» і «Арістотель». У ці часи Йоганн фон Тепль написав драматичний діалог «Орач і смерть».

До видатних літераторів цього періоду належать, зокрема:

• Нейдгарт фон Роєнталь (перша половина XIII століття) творив, зокрема, й при дворі Фрідріха Другого. Один із найуспішніших тодішніх авторів пісень, творець жанру так званої сільської придворної поезії. У своїх творах він критично зображав селянське середовище, співчував обманутим дівчатам і засуджував зрадливих парубків.
• Бургграф фон Лінц (XIII століття) походив із каринтійської шляхти. Автор двох побутових пісень, що містяться у Манесському кодексі.
• Янс дер Енікель був віденський патрицій, поет і літописець кінця XIII століття (помер після 1302 року), відомий «Світовою хронікою» (Weltchronik), тобто історією всього світу, яка складається з близько 30 000 римованих строф середньоверхньонімецькою мовою.
• Вернер Садівник (друга половина XIII століття). Писав байки, сатиричні й побутові вірші. Створив віршовану повість «Селянин Гельмбрехт» (Meier Helmbrecht) — перший соціально-критичний твір про село. Це забарвлена релігійно-моралізаторським відтінком оповідь про молодого селянина, який, захотівши стати лицарем, приєднався до лицарів-розбійників і зазнав великого лиха.
• Фрейданк (Фріданк) — ймовірно, вихідець із міщанського середовища, уродженець Швабії або Тиролю. Народився в кінці XII століття. Написав збірку дидактичних шпрухів. У 1228—1229 був учасник хрестового походу Фрідріха Другого. Правдоподібно, помер 1233 року в Кайсгеймі, повертаючись із Венеції.
• Брат Вернер перебував у 1225—1250 роках головно в Австрії й служив австрійським можновладцям. Мав зв'язок із віденським королівським двором. Писав шпрухи, позначені впливом Вальтера фон дер Фоґельвейде.
• Гейнріх фон дем Тюрлін, поет баварсько-австрійського походження, відомий як автор автор епосу Diu Crône («Корона», близько 1230 року).
• Ульріх фон Ліхтенштейн (* близько 1200 — † 26 січня 1275), мінезингер і поет. Написав першу відому німецькомовну автобіографію, а також дидактичну «Жіночу книжку» (Der vrouwen puoch). Від першої особи описав службу шляхетній дамі й подав своє життя як зразок такого лицарського служіння.
• Освальд фон Волькенштейн (* близько 1377 — † 2 серпня 1445) — ймовірно, походив із Південного Тиролю. Творив напередодні епохи Відродження. Його пісні автобіографічні. Збереглися написані на їх текст оригінальні мелодії.

Наприкінці середньовіччя революційну роль відіграв винахід книгодрукування з набірним шрифтом. З'явилася можливість замінити дорогий пергамент значно дешевшим папером.

Елеонора Шотландська. Гравюра XVI століття.

Класичний гуманізм — це європейський інтелектуальний рух, один із визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, головною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури й відродження античних традицій. Виник у Флоренції в середині XIV століття, з кінця XV століття поширився й на Австрію.

Першими активними представниками цієї течії в Тиролі були Елеонора Шотландська (* близько 1433 — † 1480) і Микола Кузанський, єпископ Бріксенський. Елеонора переклала французький пригодницький роман Pontus et la belle Sidonie (Pontus und Sidonia; «Понтій і Сидонія»), центральною темою якого є розлука закоханої пари й звільнення держави від язичницьких загарбників. Уже в 1450—1452 роках Кузанський подорожував у Німеччині, маючи на меті реформувати церкву та монастирі, просвітити людей у питаннях релігії Про це свідчать збережені донині в деяких церквах таблиці із записаними тодішньою німецькою мовою молитвами «Отче наш» і Десятьма Заповідями.

Уродженець Галля, Йоганнес Фуксмаґен (* близько 1450 — † 1510), разом зі своїм приятелем Флоріаном Вальдауфом 1508 року заснував у Відні Haller Stubengesellschaft — найдавніше тирольське культурницьке товариство, яке діє й донині. Як і інші впливові гуманісти, Йоганн Крахенберґер і Бернгард Перґер, він працював при дворі імператора Максиміліана Першого[10].

З 1437 по 1455 рік визначний літератор Енеа Сільвіо Пікколоміні (згодом папа Пій II) перебував здебільшого у Відні, Вінер-Нойштадті та Граці. У Віденському університеті він читав лекції про античних поетів і тим самим справив значний вплив на поширення ідей гуманізму в Австрії[11].

У цьому ж університеті з 1497 року був професором риторики та поетики Конрад Цельтіс, який сприяв пропагуванню й розвитку гуманізму, заохочував вивчати латину й ставити твори античних авторів, записувати пам'ятки народного епосу. Зокрема, з його ініціативи 1501 року при цьому навчальному закладі засновано Колегіум поетів і математиків (лат. Collegium poetarum et mathematicorum). У творчості він наслідував Овідія і Горація. Написав п'єси «Вистава Діани», «Рапсодія» і свій головний твір — «Чотири книги любові» (1502). Плідно працювали драматург Вольфґанґ Шмельцль і поети Бенедикт Хелідоніус та Крістоф фон Шалленберґ.

1520 року один із босоногих монахів проповіддю започаткував першу хвилю Реформації в Австрії[12]. У той же час туди дійшли «95 тез» Мартіна Лютера. Друга хвиля припадає на 1560-ті. Цьому руху сприяв німецький теолог, поет і композитор Йоахім Маґдебурґ (* 1525 — † близько 1587), який у 1564—1571 роках був придворний проповідник у Дьєрі, Ґрафенверті та Відні. Зокрема, у 1558, 1566 і 1567 роках він опублікував книжки, в яких критикував Римо-католицьку Церкву й витлумачував засади лютеранства. Це, відповідно, «Про старого і нового Христа», «Спростування жахливих і богопротивних папістських помилок» та «Визнання віросповідання віри і науки Йоахіма Маґдебурґа, призначеного проповідувати німецькій владі в Раабі, що в Угорщині».

1571 року вийшла друком богослужбова книга німецького вченого Давіда Хітреуса (1530—1600) і австрійського проповідника Крістофа Ройтера (1520—1581) «Християнська аґенда, яку належить вживати двом станам шляхти і лицарства в Австрійському ерцгерцоґстві понад Еннсом»[13].

З боку контрреформаторів розвивалися такі жанри, як житія святих, збірки легенд, релігійні єзуїтські драми і так звана напучувальна література (нім. Exempelliteratur). Важливу роль відіграли Якоб Ґретсер і Конрад Феттер.

Ґоттфрід Прегаузер у ролі Гансвурста.

Тридцятирічна війна, османські війни, епідемії чуми та холери — усі ці жахіття XVII століття, поряд із повсюдним усвідомленням геліоцентричної системи побудови Всесвіту, сприяли становленню дуалістичної основи барокового світосприйняття, на якій поставали суперечності між позитивним і негативним ставленням до земного існування, між потягом до скороминущих радощів і до вічного блаженства. Головними осередками розвитку тогочасної культури були двори знаті.

Значну роль у поступі європейського бароко відіграла Австрія. Увиразнилися відмінності австрійської та баварської літератури від північнонімецької, яка переймала елементи французького класицизму, тоді як дві перші перебували під впливом італійського та іспанського бароко. Ці відмінності постали також на конфесійному ґрунті: у північних німецькомовних регіонах переважали протестанти, у південних — католики. Барокова література відзначалася широким діапазоном жанрів та мотивів: від наслідування античних зразків до новаторської творчості, від куртуазної поезії до простолюдних романів, від «Лови мить» (лат. Carpe diem) до «Марнота марнот» (лат. Vanitas vanitatum). У поезії з'явився новий жанр — принагідні вірші. Прикладами барокового епосу можуть слугувати лицарські та шахрайські романи Йоганна Беера з нетиповою, як на той час, рисою — переходом від символізованого до реалістичного зображення дійсності. Поширеними формами в прозі стають пасторальні, політичні й шахрайські романи, а в поезії — сонети й епіграми.

Розвиток театру в барокові часи прикметний появою спеціалізованих приміщень, призначених суто для вистав, і стаціонарної сцени як такої. Великі форми драми виразно поділялися на релігійні й світські, які відзначалися помпезністю. Були дуже популярні імпровізовані спектаклі. Комічні («гансвурстівські») п'єси в Австрії писали Йозеф Антон Страніцкі, Ґоттфрід Прегаузер, Йоахім Перінет і Йозеф Фелікс фон Курц.

Йоганн Баптіст фон Альксінґер.

У часи перед правлінням Марії Терезії цензуру виконували в університетах, якими керували єзуїти. Упродовж Контрреформації літератори і видавці дуже остерігалися звинувачення в єресі та вільнодумстві, й унаслідок цього в книгодрукуванні Австрія помітно відставала від інших німецькомовних земель. Книжки ввозилися, наскільки це було можливо, з-за кордону й проходили подвійну цензуру — на митних переходах і в університетах.

Прийшовши до влади, Марія Терезія поставила за мету модернізувати державу. Для цього довелося дозволити ідеї Просвітництва, відійти від принципів Контрреформації, обмежити верховенство Церкви і секуляризувати університети. Учений просвітитель Герард ван Світен (1700—1772) вивів цензуру з підпорядкування єзуїтам і лібералізував її. Син імператриці Йосиф II, форму правління якого називали освіченим абсолютизмом, керувався засадами, що їх сформулював ван Світен:

Держава має ставити перешкоду тільки найгіршій, тобто вкрай аморальній літературі. … Критику, якщо це не пасквіль, належить прийняти від усіх — з князя почавши й простолюдцем закінчивши — й не забороняти її. Оригінальний текст (нім.) Der Staat sollte nur die allerschlechteste, d. h. die unsittlichste Lektüre hintanhalten. … Kritiken, wenn es nur keine Schmähschriften sind, sie mögen treffen, wen sie wollen, vom Landesfürsten an bis zum untersten, waren nicht verboten.

Завдяки таким змінам різко зросла кількість публікацій. Друковані видання стали доступними для широких мас, формувався книжковий і газетний ринки. Письменники мали змогу висловлювати особисту позицію. До театру Йосиф II ставився менш поблажливо. Крім грубуватих спектаклів народного театру, заборонено також твори, в яких була критика уряду. Під заборону, зокрема, потрапила п'єса Бомарше «Весілля Фігаро».

Йозеф Шрайфоґель.

З початком Просвітництва (близько 1720 року) постала потреба у філософській та освітній літературі (Lehrdichtung, Bildungsroman). Поновилося зацікавлення Арістотелем і його школою мислення. Міцно вкоренялися ідеї Просвітництва; письменників, художників і архітекторів надихали давньогрецька та давньоримська культури. Гармонія і краса стали одними з ідеалів того часу. Численні австрійські поети і прозаїки зазнали сильного впливу масонства, критикували духовенство, писали навчальні та повчальні твори. Сатира стала одним із найпоширеніших літературних жанрів.

У середині XVIII століття під впливом освіченого абсолютизму в країні сформувалася так звана австрійська ідея — на противагу німецькій «готичній». Австрійські просвітники декларували прихильність до пошуків істини в реальному світі і примирення суперечностей. У такому ключі творили Філіпп Гафнер і Алоїз Блюмауер[7]. Гафнер відомий як автор гумористичних віршів («Всі військові вірші», «Жартівливі і серйозні пісні») і п'єс («Мегера, жахлива відьма», «Бюргерка», «Новий бурлеск»), а також гострих сатиричних творів («Пісні Гансвурста, або, по-китайськи, Нічого дурнішого не може приснитися»). Цей творець віденської народної драми відчуно вплинув на австрійську драматургію XIX століття. Серед творів Блюмауера — написана в дусі Вольтера пародія на «Енеїду» Вергілія. Ідеї Просвітництва знайшли відображення в творчості австрійських сатириків — Йозефа Ріхтера (1749—1813) та Йоганна Пецля (1756—1823). Популярні були сатиричні твори Пауля Вайдмана (1744—1810) «Фабрикант», «Війна попів» і «Битви черниць».

Осередком діяльності просвітників був альманах Wienerischer Musen-Almanach («Віденський альманах муз»), заснований 1777 року. З 1786-го його під незначно зміненою назвою (Wiener Musen-Almanach) видавали Йозеф Франц фон Рачкі та Ґоттліб фон Леон. Алоїз Блюмауер редагував це видання з 1781 року.

Помітне місце в австрійській літературі цього періоду посідав Йоганн Баптіст фон Альксінґер, автор лицарських епосів «Доолін фон Майнц» (1787) і «Бліомберіс» (1791), позначених традиціями масонства. Він також писав вірші на антиклерикальну тематику. У подібному ключі писав публіцистичні та епічні твори Йоганн Пецль (ймовірно, монах).

Класичне бачення поезії, притаманне Йозефові Шрайфоґелю, перейняли літератори пізнішого періоду, як-от Франц Ґрілльпарцер. Шрайфоґель також підняв рівень австрійського сценічного мистецтва. У 1814—1832 роках він був консультантом Віденського міського театру.

До просвітників також належав Йоганн Непомук фон Кальхберґ. Його драми на історичну тематику, однак, забарвлені романтизмом.

Від французького Просвітництва австрійське відрізнялося більшою поміркованістю. Уже в 1780-х австрійський двір змінив орієнтацію з французької на німецьку, а війни з революційною Францією призвели до посилення в країні монархічних і націоналістичних поглядів[6].

(перша половина XIX століття)

Йоганн Непомук Фогль.

На відміну від Німеччини, в Австрії романтизм не знайшов поширення. Місцеві літератори прохолодно і з недовірою ставилися до приїжджих німецьких романтиків Людвіґа Тіка, Августа Вільгельма, Фрідріха Шлеґеля та Клеменса Брентано й відходили від античности та класичних канонів інакше, ніж їхні німецькі колеги.

До нечисленних представників цього напрямку належали Йозеф Крістіан Цедліц (1790—1862), відомий передусім циклом канцон «Смертельні вінки», казкою «Лісова панна» і баладою «Нічний огляд війська». До кінця життя залишався вірним романтизму Йоганн Непомук Фоґль (1802—1866), автор, крім іншого, романсів, балад і ліричних віршів. На його тексти писали музику Франц Шуберт та інші композитори.

Поряд із романтизмом в Австрії розвивалися також бідермаєр й австрійський класицизм, чільним представником якого був Франц Ґрілльпарцер.

Сцена з буфонади Нестроя «На першому і другому поверхах», яка уникла цензури.

Напрямок бідермаєру, або ж міщанської романтичної літератури, розвивався упродовж Реставрації — від Віденського конгресу до Березневої революції. Обумовлений наступом реакції. Ще 1790 року Леопольд II, наступник Йосифа II, розпорядився загострити цензуру, щоб захистити Церкву. Заборонено твори, які могли б призвести до порушення порядку в державі. За часів правління Франца II (1792—1835) поновлено поліційну цензуру (1793). 22 лютого 1795 року вийшла постанова з переліком усіх положень цензури, який став основою подальшої практичної діяльности в цій галузі. Передбачено великі штрафи тим книготорговцям і видавцям, що порушували закон.

Під сувору цензуру в Габсбурзькій імперії потрапили твори Ленау, Ґрілльпарцера, Йоганна Непомука Нестроя та інших. У списку забороненої літератури (не тільки художньої) фігурувало близько 40 000 назв. Кожна привізна чи надрукована на місці книжка, кожна стаття підлягала поліційному перегляду[14].

Термін «бідермаєр» передусім стосується побутової культури і мистецтва буржуазії, які вважалися «прозаїчними» й «консервативними».

Адальберт Штіфтер.

Втеча в ідилію стала відповіддю на жорстку цензурну політику часів Меттерніха. Культурне та соціальне життя обмежувалося приватними стосунками. У світ виходили твори з непроблемною тематикою, як-от історичні романи чи збірки патріотичної та пейзажної поезії.

Представниками бідермаєрівської драматургії можна вважати Франца Ґрільпарцера (1791—1872), Йоганна Непомука Нестроя (1801—1862) і Фердінанда Раймунда (1790—1836). Ґрілльпарцер писав трагедії в дусі веймарської класики, Нестрой і Раймунд представляли віденське народне театральне мистецтво, осередком якого був Віденський публічний театр. Фрідріх Гальм мав великий успіх зі своїми пишномовними драмами. Передусім відомий як поет був Ніколаус Ленау (1802—1850).

Кульмінацією бідермаєру стала творчість Адальберта Штіфтера, попри те, що його перший роман «Бабине літо» вийшов друком аж 1857 року.

Указ про скасування цензури від 15.03.1848.

Зима 1847—1848 років була голодна. Економічні труднощі особливо далися взнаки біднякам. Твори Neue Sklaven Альфреда Майснера і «Чому ми бідні» Карла Ізідора Бека яскраво відображають гнів і відчай людей того часу.

Дійшло до того, що 13 березня 1848 року у Відні почалося повстання, й канцлер Меттерніх, ненависний простому люду діяч Реставрації, втік до Англії. Про ці події Герман Роллетт написав поему «Липа Меттерніха». Революція тривала. На початку вересня установчий австрійський райхстаг ліквідував кріпацтво. Це було одним із небагатьох тривалих досягнень революції. Вдячність селян передає пісня «Нова пісня шанованого цісаря Фердінанда» (1848).

14 березня 1848 року імператор Фердінанд I пішов на поступки — скасував цензуру, а наступного дня проголосив скликання конституційних зборів для ухвалення конституції. Завдяки цьому опубліковано багато творів, засновано численні журнали. Змінилася сама манера писання. «Преса вільна!» Фрідріха Ґергарда, «Мертвий цензор» і «Пісня цензора» Моріца Ґоттліба Зафіра й «Таємна поліція» Фердінанда Заутера передають настрої часу змін. Тодішній режим гостро критикують вірші «Свобода у провінційному містечку», «Замальовки пекельного страху», «Леді і Шнайдер», «Дорогі родичі» Йоганна Нестроя, «Політичні вірші» Анастазія Ґрюна і «Батьківщині» та «Думки про політику» Франца Ґрілльпарцера.

Марія фон Ебнер-Ешенбах.

Адепти поетичного, або ж буржуазного, реалізму уникали великих соціополітичних проблем і творили в рамках вужчих, локальних картин зі своїми краєвидами та людьми. Реалісти виступали передусім проти класичного та романтичного. Вони намагалися подавати факти об'єктивно й безсторонньо, відкидали фантазію як засіб і спосіб, вважаючи, що не треба вводити в текст почуття та думки автора. На їхню думку, мистецтво має віддзеркалювати дійсність. Характерна риса таких реалістичних наративів — це обрамлена оповідь.

Марія фон Ебнер-Ешенбах (1830—1916) та Фердінанд фон Заар (1833—1906) відзначалися розвиненою соціальною свідомістю. Сільські мотиви можна знайти у Людвіґа Анценґрубера (1839—1889) і — вже після цього періоду розвитку літератури — у Петера Розеґґера (1843—1918), якого вважають піонером народної поезії, писаної діалектом.

Наприкінці XIX століття в Австрії панував неспокій. Суспільство ще не отямилося після поразки в битві під Кеніґґрацом та біржового краху в 1873 році. Тож німецький натуралізм майже не залишив слідів у австрійській літературі. Не було виразно визначених противників, які могли б протиставитися цій течії. Австрійські літератори старшого покоління (тоді їм було близько п'ятдесяти), як-от Ешенбах, Розеґґер чи Анценґрубер, вже стали прекурсорами натуралізму у своїй реалістичній творчості. Тому замість запеклої боротьби за ці нові ідеї сталося поступове їх засвоєння. Певні впливи натуралізму відчувались у публікаціях, поміщених у літературно-мистецьких журналах (передусім у Bahrs Zeit і Wiener Rundschau).

Германн Бар.

1890 року постав віденський модернізм — з поверненням Германна Бара до Відня та заснуванням журналу «Сучасна поезія». З цих подій почався період розквіту австрійської літератури і її визнання на міжнародному рівні. Відтоді вже не могло бути й мови про епохи стилів, оскільки ті нашаровувалися один на одного, змішувалися й багато хто з авторів змінював свій стиль у процесі розвитку творчости.

Побувавши в Петербурзі, Парижі та Берліні, ознайомившись там із новими течіями в літературі і перебуваючи під впливом Шарля Бодлера та Моріса Барреса, Германн Бар разом із видавцями Едуардом Міхелем Кафкою та Юліусом Кулькою став пропагували ідеї, близькі до натуралістичних, у недавно заснованому журналі Moderne Rundschau. Знаменним став візит Генріка Ібсена у Відні з нагоди постановки в Міському театрі його п'єси «Претенденти на престол» 11 квітня 1891 року. Всупереч побоюванням автора щодо різкого несприйняття його твору, публіка повелася стримано, за що він їй подякував.

«Зіпсована література» Карла Крауса.

Завдяки своїм зв'язкам і знайомствам Бар став, як констатував Петер де Мендельсон, «організатором австрійської літератури». Тісне коло молодих письменників, що згуртувалися навколо нього, незабаром дістало назву «Молодий Відень». Вони друкувались у журналах «Сучасна поезія» (1890), «Сучасний огляд» (1891) та «Час» (з 1894), на які Бар мав значний вплив. Постійним місцем зустрічей гуртківців було кафе «Ґрінштайдль». Серед них виділялися Барові приятелі Ріхард Беер-Гофманн (1866—1945; оповідання «Смерть Георга», 1900), Гуґо фон Гофманнсталь (1874—1929; вірші «Вчора», «Лист лорда Чандоса»), Артур Шніцлер (1862—1931; «Весільний ранок Анатоля») і Фелікс Зальтен. Їхнім раннім творам притаманні елементи символізму, імпресіонізму та декадансу. До «Молодого Відня» належали також Петер Альтенберґ (імпресіоністичні прозові нариси «Як я це бачу», 1896) і Карл Краус (1874—1936). Після закриття кафе «Ґрінштайдль» у 1897-му гурток розпався.

Літературне кафе «Ґрінштайдль».

Леопольд фон Андріан (його ліричну поему в прозі «Сад знання» (1895) високо цінував Штефан Ґеорґе) став дипломатом. Уже в 1897-му Карл Краус висміяв Германна Бара та інших у «Зіпсованій літературі», а 1899 року заснував власний журнал «Смолоскип» (1899—1936), в якому з 1905 по 1912 рік публікував твори молодих талантів, допомагаючи їм вийти в літературний світ.

На зміну «Ґрінштайдлю» осередком віденських кав'ярняних літераторів стало кафе «Центральне». Крім Альтенберґа та Гофманнсталя, завсідними клієнтами в ньому були Еґон Фріделль, Лео Перуц і Альфред Польґар.

Артур Шніцлер.

Упродовж наступних кількох років лікар Артур Шніцлер виріс на драматурга та прозаїка. У своїх творах він проливав світло на духовний стан віденських буржуа («Залицяння», 1895; «Самотня дорога», 1896; «Широкий край», 1911). «Лейтенант Ґустль» (1900) став першим німецькомовним твором, цілковито побудованим на внутрішньому монологу — невласній прямій мові. Шніцлер також піддав критиці войовничий антисемітизм («Професор Бернгарді», 1912).

Поет-символіст і автор драматичних фрагментів («Смерть Тіціана», 1892), Гуґо Гофманнсталь став творити в галузі відродження античности («Електра», 1903) і театру бароко («Великий зальцбурзький світовий театр», 1922). З 1910 року він також писав лібрето для опер Ріхарда Штрауса («Трояндовий кавалер», 1910; «Жінка без тіні», 1913—1915).

У модернізмі дуже важливу роль відігравала поезія. Її чільним представником був пражанин Райнер Марія Рільке (1875—1926). Видатними поетами, що також творили в символістсько-імпресіоністичному стилі fin-de-siècle, були Бертольд Фіртель (1885—1953)і Фелікс Дерманн (1870—1928).

Роман як велика літературна форма був менш важливий. Варто згадати фантастичні твори цього жанру «Інший бік» (1909) Альфреда Кубіна та «Голем» (1915) Ґустава Майрінка. У романі Рільке «Нотатки Мальте Лаврідса Бріґґе»]] (1910) йдеться про соціальну структуру та несприятливі умови життя городян (втрата особистости, анонімізація, соціальна відчуженість).

Великий культурний вплив у Відні мали фейлетони. Після Людвіґа Шпайделя та Гуґо Віттманна цей жанр досяг свого апогею на зламі століть. Його визначними представниками були Теодор Герцль (1860—1904), Фелікс Зальтен (1869—1945), Людвіґ Гевеші (1842—1910) і Альфред Польґар (1873—1955).

Почало утверджуватися австрійське кабаре. Першою спробою була постановка «Театру для любого Августіна» (автор Фелікс Зальтен, 1901), яка виявилася невдалим. Успішним стало «Нічне світло» (1906—1907), однак невдовзі його витіснили спектаклі кабаре «Лилик» (1907—1913). Обладнавши приміщення у стилі модерн, Йозеф Гоффманн ставив їх за текстами Альтенберґа, Бара, Фріделля та Польґара. Варто відзначити гумористичний скетч «Ґете. Гротеск у двох картинах» за текстом Фріделля та Польґара (1908). У «Лилику» розпочала свою світову кар'єру танцюристки Ґрета Візенталь.

Георг Тракль.

Початком експресіонізму у Відні можна вважати 1908 рік, коли видавництво «Вінер веркштетте» опублікувало книжку Оскара Кокошки «Мрійливі хлопці», присвячену Ґуставові Клімту. У стилістичному плані однойменний вірш перевершує ілюстрацію: «червона рибка червона / смертельно коле тебе трисічним ножем / розриває надвоє моїми пальцями / ото й мав би настати край беззвучному кружлянню…». Кокошка також написав кілька драм, як-от «Убивця, надія жінок» (1907).

Деякі письменники-експресіоністи опублікували свої перші твори у «Смолоскипі» Карла Крауса. Це, зокрема, Франц Верфель і Альберт Еренштайн, який став відомий завдяки оповіданню «Тубуч» (1911). Краус також посприяв Гервартові Вальдена у заснуванні берлінського експресіоністського журналу «Дер штурм» і скеровував до нього віденських авторів, хоча сам доволі стримано ставився до експресіонізму. 1910 року в Інсбруку Людвіґ фон Фікер почав видавати журнал «Палій», рупор експресіонізму. У ньому, зокрема, надруковано перші вірші Георга Тракля (1887—1914).

1920 року Марія Лазар з-посеред письменниць зробила чи не найвагоміший внесок у розвиток експресіонізму своїм автобіографічним і соціально-критичним романом із ключем «Отруєння»[15].

Представниками експресіоністської драми були Арнольт Броннен («Убивство батька», 1920) і Франц Теодор Чокор («Балада про місто», 1922).

Карл Краус.

Численні австрійські письменники, незалежно від їхнього політичного світогляду, піддались ура-патріотичному захопленню війною. Мало хто з самого початку відкинув його, як-от Карл Краус, що в листопаді 1914-го написав статтю «У цей великий час», і Артур Шніцлер, що демонстративно мовчав. Інші, як Стефан Цвайґ, швидко стали активними пацифістами. На відміну від Німецької імперії, в якій посилали митців на фронт, в Австро-Угорщині старалися використовувати їх у тилу як пропагандистів. Багатьох літераторів скеровували у військові прес-агентства й архіви. Так працювали Гуґо фон Гофманнсталь, Райнер Марія Рільке, Альфред Польґар й Александер Рода Рода. Варто згадати єдину військову кореспондентку — Алісу Шалек, яка писала для газети Die Neue Freie Presse. Гофманнсталь публікував патріотичні твори на зразок («Принца Ойґена») і обстоював австрійську ідею у виступах та статтях. Іншим авторам, які ще не встигли прославитися, довелося піти на фронт. Чи не найвідоміший із них — це Георг Тракль, який покінчив самогубством після битви під Городком («Городок»).

Зовсім інакше ставилися до війни й до самої австрійської держави в її не німецькомовних частинах. Класичним прикладом цього може слугувати роман Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Автор правдиво і влучно описав опір агітації та мобілізації на початку Першої світової війни. Постать трагікомічного антигероя Швейка з його способом «виконувати свій обов'язок» стала зразком для незліченних письменників, кіномитців і художників, які бралися сатирично зображати Габсбурзьку монархію з її бюрократами, військовиками та медиками, саму війну й повсякденне безглуздя того часу.

У літературах країн — учасниць Першої світової (Ернст Юнґер і Арнольд Цвайґ у Німеччині, Анрі Барбюс у Франції) війна справила значно більший відголос, ніж в австрійській, де переважала тематика краху монархії та пошуку нової ідентичности. Винятком стала ​​воєнна драма «Останні дні людства» (1919—1922) Карла Крауса.

Під час Першої світової війни загострилася цензура. Зокрема, Воєнне відомство нагляду контролювало мас-медіа і солдатську пошту.

Йозеф Рот.

Багатьом письменникам було непросто пережити розпад монархії й разюче перетворення великої імперії в маленьку республіку, ототожнити себе як громадянина нової держави та поновити упевненість у собі. Вкорінені у «старорежимних часах», Йозеф Рот, Карл Краус, Гуґо фон Гофманнсталь, Роберт Музіль, Марта Карлвайс та інші насилу переходили до нової дійсности. Мотив втрати власної ідентичности як наслідок таких поворотів історії був центральним у фантастичній новелі «Барон Баґґе» Александера Лернета-Голенії.

У романі «Марш Радецького», названому за однойменним музичним твором Йоганна Штрауса (батька), написаним на честь героїв Битви народів, Йозеф Рот (1894—1939) зображає сумну картину руйнування монархії. У «Склепі капуцинів» (1938) описано занепад Австрії аж до 1938 року. Ностальгійні настрої автора позначилися й на його творах.

Водночас тривав перехід до нових ідей і способів мислення. Пожвавилася діяльність різних партій та течій — соціал-демократичних, робітничих, консервативних і релігійних. Формувалися угруповання, що помітно відбилося на літературі того часу. У цьому розмежуванні перед вели Берлін і Прага (Франц Кафка, Ґустав Майрінк, Макс Брод, Ярослав Гашек), де ситуацію загострювало погане економічне становище. З потреби заробітку деякі письменники працювали журналістами й відроджували жанр фейлетону, як-от Еґон Ервін Кіш, Альфред Польґар, Еґон Фріделль, Йозеф Рот, Марія Лазар). Позбувшись цензури, вільно діяло й набувало колишнього значення кабаре (Карл Фаркаш, Фріц Ґрюнбаум, Петер Гаммершляґ, Юра Зойфер, Альфред Польґар, Еґон Фріделль). З'явилися також соціально-критичні та політичні твори, зокрема роман Франца Верфеля «Сорок днів Муса-Дага», в якому яскраво змальовано оминутий увагою міжнародної спільноти геноцид вірмен в Османській імперії.

На початку 1930-х років Арнольт Броннен та інші молоді автори творили на ґрунті соціалістичних ідей, натомість ціла низка успішливих письменників, зокрема Роберт Гольбаум, Бруно Брем, Мирко Єлушич, Карл Ганс Штробль, Франц Карл Ґінцкай, Макс Мелль, Марія Ґренґ і Йозеф Вайнгебер, більш чи менш відкрито переходили в табір націонал-соціалістів. Кінець кінцем таке протистояння призвело до розколу австрійського ПЕН-клубу в Дубровнику 1933 року. У 1936-му зорієнтовані на німецький націонал-соціалізм літератори під проводом Макса Мелля заснували альтернативну організацію — Спілку німецьких письменників Австрії. До неї належали переважно члени і симпатики Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, зорієнтовані на аншлюс.

Стефан Цвайґ.

За міжвоєнні роки вийшло у світ немало видатних творів. У 1923-му Йозеф Рот опублікував «Павутину», Марта Карлвайс — «Австрійського Дона Жуана» 1929), Роберт Музіль — тритомний роман «Людина без властивостей» (1930), Еден фон Хорват — «Оповіді з Віденського лісу» (1931) і «Молодь без Бога», 1937), Герман Брох — «Зачарування» (1935—1936, опубліковано посмертно 1953-го), Еліас Канетті — «Осліплення» (1936), Альберт Драх — «П'єсу театру ляльок маестро Зібентота» (1938—1939, опубліковано посмертно 1965-го), Ернст Вайс — «Очевидця» (1939, опубліковано 1963-го). Надруковано численні есеї, новели та романи Стефана Цвайґа. Карл Краус і далі випускав журнал «Смолоскип».

1934 року в країні змінився режим. Політичним продовженням Першої Австрійської Республіки стала Федеративна держава Австрія, поточно звана «корпоративною державою». Схильна до австрофашизму влада здобула контроль над мас-медіа та видавництвами й відчутно обмежила діяльність опозиціонерів-інакодумців. Яскравим виразом такої зміни став список заборонених 325 книжок, значну частину яких написали автори з соціалістичними та соціал-демократичними поглядами. З другого боку, письменники та видавці, яким уже заборонено працювати в націонал-соціалістичній Німеччині, могли вільно жити й друкуватися в Австрії. Наприклад, Ґоттфрід Берманн Фішер емігрував до Відня і до 1938 року мав змогу публікувати твори Томаса Манна і Карла Цукмаєра[16]. Попри поширені антисемітські настрої, в Австрії 1933—1938 років «по суті юридично коректно поводилися з євреями»[17]. Єврейські автори та інтелектуали (Йозеф Рот, Стефан Цвайґ і Зіґмунд Фройд) проживали у Відні до 1938 року.

Еліас Канетті.

12 березня 1938 року Австрію окупували німецькі війська. Здійснено «аншлюс» — «з'єднання» з німецьким райхом. 30 квітня 1938 року в Зальцбурзі вчинено книгоспалення, яке організував письменник, педагог і водночас есесівець Карл Шпрінґеншмід. Стало неможливо публікувати белетристичні та фахові праці, які суперечили б ідеології націонал-соціалізму. У той час пропаговано так звану літературу крові і землі, похідну від ідеології крові і землі. Від інших напрямків нацистської белетристики вона відрізнялася тенденцією зображати життя в селі і повернення до природи, оспівувати німецьких селянина і селянку як прототип німецького народу й розвивати в художньому плані ідеї расизму. У такому дусі писали Карл Гайнріх Ваґґерль, йозеф Фрідріх Перконіґ і Отто фон Ляйтґеб. Прикметною рисою також було запозичення тем і сюжетів із давньогерманської міфології (наприклад, із циклу про Нібелунґів) і міфологізація дійсности. Це йшло на користь державній пропаганді, допомагало їй формувати нацистський світогляд. Представниками цього напрямку були Ріхард Біллінґер, Йозеф Георг Оберкофлер, Мирко Єлушич і Роберт Гольбаум. Крім них, до «блюбо-літератури»[18] більшою чи меншою мірою, довший чи коротший час належала ціла низка австрійських прозаїків і поетів. Переважній їх більшості на державному рівні сприяла у фінансовому та діловому планах Імперська палата культури.

У світ виходили також більш чи менш ідеологізовані книжки розважального жанру.

Приміщення кабаре «Література на Нашмаркті».

Інші письменники (Александер Лернет-Голенія, Рудольф Генц) ішли у внутрішню еміграцію. Мовчали про політику, писали здебільшого «в шухляду», а якщо й публікували твори, то аполітичні. Владі було порівняно легко пильнувати й контролювати творчість митців у радіопередачах, кінофільмах, театральних виставах і виданнях — книжкових, журнальних та газетних. Важче доводилося з творчістю кабаретистів, які мали безпосередній контакт із публікою, могли імпровізувати й таким чином спритно обходити цензуру. У цій галузі мистецтва плідно працював Рудольф Вайс — співзасновник кабаре «Література на Нашмаркті» (1933—1938), а згодом штатний автор текстів для «Віденської катеринки». У цьому знаному кабаре інсценізовано переважно твори ліволіберальних і расово пригнічуваних авторів. 1944 року його закрили у зв'язку із загальною забороною театральної діяльности. Експериментуючи з художньою формою, Вайс створив для Віденського політичного театру та для кабаре так звану серединну п'єсу. Цей новий жанр поєднував у собі особливості театру і кабаре. Іншими авторами, які застостовували серединну п'єсу для істотної модернізації та розвитку мистецтва малих форм, були, зокрема, Фріц Екгардт і Юра Зойфер.

Багато єврейських і політично інакодумних письменників покинуло країну в 1938 році. Теодор Крамер і Еліас Канетті емігрували до Англії. Стефан Цвайґ — до Бразилії. Франц Верфель — до США. Йозеф Рот, Роберт Музіль, Еден фон Хорват, Марія Лазар і Марта Карлвайс Германн Брох, Альфред Польґар, Ернст Лотар також мусили виїхати за кордон. Ельза Фельдман, Юра Зойфер, Адольф Унґер і Альма Йоганна Кеніґ залишилися в Австрії й загинули. В Лондоні з 1938 по 1946 рік діяв австрійський ПЕН-клуб. 2007 року Товариство Теодора Крамера[19] опублікувало «Якою мовою ви сните?» — антологію австрійської поезії, створеної у вимушеній еміграції. У цій книжці поміщено твори 278 авторів, у тому числі й незаслужено забутих. Не всім їм доводилося легко за кордоном, і не всі повернулися на батьківщину. Мало хто з них після повернення зміг досягти таких літературних успіхів, які мав перед війною. В австрійській літературі почався занепад, який тривав до початку 1960-х.

Пауль Целан.

Після Другої світової війни у ​​мистецтві та культурі постала порожнеча, яка дуже повільно заповнювалася. «Література руїн» описувала крах світу; аж тільки тоді відкрито Франца Кафку. Поверталися розкидані по всьому світі письменники, багато кому було важко вписатися в нові умови життя. Ганс Вайґель і Фрідріх Торберґ повернулися з фронтів. Емігрували в Австрію Пауль Целан і Роза Ауслендер. Еріх Фрід, Жан Амері, Еліас Канетті, Франц Верфель і Германн Брох залишалися за кордоном.

Середовище культури — журнали, видавництва, організації та угруповання літераторів — змінювалося й переростало в щось нове. На Зальцбурзькому (1945), Брегенцькому (1946) і Віденському (1949) фестивалях митці мали змогу показати свої роботи. У той час поставали й розвивалися нові літературні напрямки та форми, мотивовані потребою оцінити все пережите й зобразити його, надолужити прогаяне в розвитку літератури і прокласти нові шляхи.

Автори, що співпрацювали з націонал-соціалістичною владою, як-от Франц Набль і Карл Гайнріх Ваґґерль, зберегли свої позиції й далі мали вплив у літературі. Макс Мелль і Рудольф Генц належали до католицького табору. Австрійський ПЕН-клуб був дуже консервативний. Ільзе Айхінґер, Інґеборґ Бахманн, Александер Лернет-Голенія, Ґергард Фріч і Ганс Леберт старалися переорієнтуватися. Ганс Леберт написав роман «Вовча шкура» про події у вигаданій місцині Швайґен, вже сама назва якої натякає про замовчування співучасті в злочинах нацистів. Гайміто фон Додерер подав панораму суспільно-політичного життя в Австрії в романах «Штрудельгофські сходи» і «Демони». Альберт Паріс Ґютерсло прагнув поновити втрачену модерністську традицію. Айхінґер, Бахманн, Целан і Фрід були членами заснованої 1947 року «Групи 47», яка задавала тон післявоєнній літературі в Німеччині й додержувала гуманістичних та соціально-критичних тенденцій. Завдяки свободі творчости впроваджувались інновації в малій та епічній прозі, в жіночому письмі, у фольклорному та літературно-побутовому жанрах. Сучасні драми відзначалися діалектною мовою, грою словами, застосуванням давніх та новітніх способів оповіді й новими темами — відчужености, хвороби та смерти.

Наприкінці війни в Австрії припинилася діяльність мас-медіа. У кожній із чотирьох частин країни, поділеної між союзниками, окупаційна влада налагоджувала випуск преси, щоб провадити пропаганду й відповідно впливати на населення. Два тижні у Відні не виходили щоденні газети, і 15 квітня 1945 року, коли ще тривали бої в Західній Австрії, вийшов перший номер віденської прорадянської пропагандистської газети «Österreichische Zeitung», спершу щотижневої, а з вересня — щоденної. Цю газету видавали до 31 липня 1955 року.

Всього в 1945-му засновано 32 щоденні й щотижневі газети. Всі вони відзначалися партійною заангажованістю й перебували під наглядом влади. Перші австрійські позапартійні газети «Die Presse» і «Kleine Zeitung» постали 1948 року.

1945 року союзники створили Австрійське бюро цензури (нім. Österreichische Zensurstelle), яке переглядало всю приватну кореспонденцію, що надходила з-за кордону і йшла за кордон. Бюро діяло до 1953 року. Відтоді в Австрії не було державної цензури.

У країні майже не було збуту творів літератури й мистецтва, тому держава матеріально підтримувала авторів, заохочувала їх розвивати національну самосвідомість і пропагувати так звану теорію жертви. Якісно змінилася діяльність ЗМІ. Завдяки радіо та телебаченню з'явилися нові можливості поширення літературних творів, стали популярними радіоспектаклі. Державні органи активно втручались у розвиток цих засобів масової інформації, впливаючи в партійно-ідеологічному плані на Австрійське радіо. Зростало число друкованих видань, партійна преса поступалася місцем бульварній.

Альберт Паріс Ґютерсло.

1946 року у Відні постало літературно-мистецьке угруповання «Арт-клуб»[20][21] (за іншими даними, 1947 року[22]), яке мало на меті боротися за незалежність сучасного мистецтва[23] й позбуватися наслідків нацистської доктрини так званого дегенеративного мистецтва. Запроваджена відразу після аншлюсу, ця доктрина цензурувала й обмежувала творчість.

Альберт Паріс Ґютерсло був головою й ідейним провідником «Арт-клубу». Альфред Шмеллер відповідав за організацію роботи. Рудольф Карл фон Ріппер дієво допомагав влаштовувати митецькі імпрези — завдяки співробітникам ЦРУ, як вважав австрійський мистецтвознавець і письменник Віланд Шмід[24]. Виставки членів угруповання здебільшого проходили у приміщеннях «Цедліцгалле» і «Віденської сецесії». Тривалий час в «Арт-клубі» мирно співіснували сюрреалісти (Віденська школа фантастичного реалізму) і абстракціоністи.

Члени клубу — молоді  — зустрічались у студіях Марії Більян-Більґер, Гайнца Ляйнфелльнера, Вандера Бертоні, Зузанни Венґер, а також у кафе «Раймунд», «Ґлорі», «Еспрессо Станбул», «Фальстафф» і «Штрокоффер». Крім художників, скульпторів і музикантів, до членів належали літератори Ільзе Айхінґер, Ганс Карл Артманн, Фрідріх Ахляйтнер, Конрад Баєр, Ганс Вайгель, Освальд Вінер, Ельфріде Ґерстль, Альберт Паріс Ґютерсло, Жанні Ебнер, Вольфґанґ Кудрнофскі, Фрідеріке Майрекер, Ґергард Рюм, Ернст Фукс, Альфред Шмеллер і Ернст Яндль.

«Арт-клуб» розпався 1959 року.

Ганс Карл Артманн.

1953 року з ініціативи Ганса Карла Артманна у Відні сформувалось авангардне угруповання австрійських поетів і прозаїків «Віденська група» як відгалуження «Арт-клубу»[25][26]. Крім засновників — Г. К. Артманна і Ґергарда Рюма, постійними членами угруповання стали Конрад Баєр, Освальд Вінер і, нарешті, Фрідріх Ахляйтнер[27]. Тісні зв'язки з «Віденською групою» підтримували Ельфріде Ґерстль, Ернст Яндль, Фрідеріке Майрекер, Крістіна Лавант, Андреас Окопенко і Ґеральд Бізінґер.

Спільною рисою цих літераторів були прихильність до літератури бароко і тяжіння до авангардних течій — пізнього експресіонізму, дадаїзму і сюрреалізму[28], а також окремі погляди представників лінгвістичного скептицизму, лінгвістичної критики та лінгвістичної філософії, як-от Гуґо фон Гоффманнсталя, Фріца Маутнера і Людвіґа Віттґенштайна[29]. «Віденську групу» вважали виразником неоавангардизму. У 1953-му Артманн визначив так зване поетичне дійство (нім. poetischen act) як вираз спонтанної дії, не пов'язаної безпосередньо з самим процесом писання.

З 1954 року члени «Віденської групи» зустрічалися в кафе «Ґлорі», почався період її плідної діяльности. З часом формувалося радикальне ставлення до мистецтва й увиразнювалася відособленість від інших учасників літературного процесу. Група гостро виступала проти консервативних літературних течій повоєнного часу й не здобула широкого визнання. Тому її члени мали великі труднощі з публікацією свого доробку.

Ґергард Рюм.

У грудні 1954 року вони заснували клуб «Екзиль», до якого приєдналися композитори та художники. У середині 50-х років члени клубу стали загострювати увагу на політичних питаннях й експериментувати з мовою. Зокрема, писали фігурні вірші (особливо Рюм, Ахляйтнер і Вінер), зводили текст до кардинальних голосних звуків і не вживали великих літер. Відмовившись від традиційної поетики, вони трактували мову як оптичний і акустичний матеріал[26] й розвивали поезію у звуковому та візуальному відображенні. Багато хто з них (Яндль, Майрекер, Лавант) широко застосовували гру слів. Деякі адепти і члени «Віденської групи» (особливо Артманн) використовували мовні багатства діалектів — баварського і віденського.

Почавши з восьмого номера (1956 рік), в літературному журналі alpha публікувалися тільки твори австрійських письменників, переважно учасників і прихильників «Віденської групи»[30].

Традиції «Віденської групи», зокрема відмову від великих літер, перейняли нобелівські лауреати Ельфріде Єлінек і Петер Гандке.

1958 року Артманн вийшов із складу членів групи. Вона розпалася після того, як у жовтні 1964 року Баєр скоїв самогубство.

Інґеборґ Бахманн.

Розквіт австрійської літератури припадає на 1960-1970-ті роки, коли писали свої найвизначніші твори Петер Гандке, Інґеборґ Бахманн і Томас Бернгард. Великий внесок зробили також їхні сучасники Норберт Ґштрайн, Ельфріде Єлінек, Отмар Петер Цір, Сабіна Ґрубер і Рут Аспек. Деяких письменників відкрили й прочитали заново — наприклад, Марлен Гаусгофер. Вона писала для дітей, а в книжках для дорослих піднімала важливі теми — становище жінки й розчарування ідилією. Видатні поети цього періоду — Крістіна Буста, Ельфріде Ґерстль і Роберт Шіндель.

Започатковане 1959 року в Ґраці об'єднання «Форум Штадтпарк», спершу мистецько-наукове, з початку шістдесятих стало мистецько-музично-літературним. Його члени, зокрема письменники Петер Гандке, Барбара Фрішмут, Альфред Коллеріч, Алоїс Герґоут і Ґергард Рот, пропагували й розвивали нові напрямки в культурі. Під егідою «Форуму Штадтпарк» видавались елітні літературні журнали manuskripte («манускрипти»; у 1960-му його заснували Альфред Коллеріч і Ґюнтер Вальдорф), Absolut, («Абсолют»), schreibkraft («друкарка»), літературна газета Liqueur («Лікер»), і фото- та кіножурнал — відповідно Camera Austria (1980) й blimp (1985). Ці видання приверталив увагу міжнародної спільноти. Форум також ініціював фестиваль авангардного мистецтва Steirischer Herbst («Штирійська осінь»).

1966 року на базі «Форуму Штадтпарк» і журналу «манускрипти» сформувалася «Ґрацька група» — спілка австрійських письменників. Крім засновника — Альфреда Коллеріча, до неї належали Вольфґанґ Бауер, Ґюнтер Фальк, Барбара Фрішмут, Петер Гандке, Вільгельм Генґстлер і Клаус Гоффер. До них приєдналися Гельмут Айзендле, Райнгард П. Ґрубер, Бернгард Гюттенеґґер, Ельфріде Єлінек, Ґерт Йонке, Ґергард Рот, Гаральд Зоммер, Міхаель Шаранґ і Альфред Пауль Шмідт.

Томас Бернгард.

У 1980-х членами групи стали Лукас Цайпек, Ґюнтер Айхберґер, Вольф-Дітер Еґнер, Макс Ґад, Вальтер Ґронд, Вернер Шваб і Франц Вайнцеттль. Близькими до «Ґрацької групи» були Франц Бухрізер, Інґрам Гартінґер, Алоїз Ерґут, Роза Наґер, Петер Розай і Петер Вотергаус.

З початку 1970-х у країні постають угруповання літераторів, невдоволених діяльністю австрійського ПЕН-клубу. Членів цих організацій об'єднували передусім матеріальні інтереси.

1971 року у Відні засновано Товариство інтересів письменників (згодом перейменовано на Товариство інтересів письменниць і письменників), яке поставило за мету сприяти професійним, правовим і соціальним інтересам австрійських письменників, організовувати соціально-правові консультації, забезпечувати правовий захист від обману в ділових питаннях, від спроб цензурування творів, від тиску на авторів, виявляти ініціативу в галузі податкового, соціального й авторського права, а також організовувати спільні виставки австрійських книжок на міжнародних книжкових ярмарках.

1981 року на I з'їзді австрійських письменників члени товариства скористалися нагодою підняти питання культурно-політичної проблематики під назвою «Свобода бачити, де ти»[31]. У наступні роки значно поліпшилось економічне становище письменників завдяки, серед іншого, запровадженню права публічного винайму книжок із бібліотек і багатьом ґрантам та стипендіям. Товариство також захищало права людини й автора, підтримуючи та влаштовуючи кампанії на користь потерпілих літераторів.

1988 року в Інсбруку зареєстровано Товариство інтересів тірольських письменників із таким самим статутом, як у віденського Товариства інтересів письменниць і письменників. Поштовхом до цього став судовий процес над Гельмутом Шенауером за його оповідання «Понтлацький міст». Ішлося про свободу мистецтва. Письменника виправдано.

У квітні 2008-го віденське Товариство інтересів письменниць і письменників разом із Спілкою німецьких письменниць і письменників, Федеральною спілкою молодих письменниць і письменників та Спілкою швейцарських письменниць і письменників заснувало Спілку за справедливе книговидання.

1973 року засновано Збори ґрацьких письменників, до складу яких увійшли Барбара Фрішмут, Петер Гандке, Ернст Яндль, Альфред Коллеріч, Фрідеріке Майрекер і Міхаель Шаранґ. Вони протестували насамперед проти консерватизму австрійського ПЕН-клубу в процедурі присудження літературних премій. Своєю п'єсою «Наруга над публікою» Петер Гандке впровадив нові способи спілкування акторів і глядачів. Яндль і Майрекер писали фігурні вірші.

Петер Гандке і Альфред Коллеріч.

Томас Бернгард (1931—1989) викликав скандал у театральних колах і бурхливу суперечку в суспільстві, написавши п'єсу «Площа героїв». У ній ішлося про неспроможність багатьох австрійців критично оцінити нацистське минуле. Автор застеріг, що знову повільно визріває нацизм, і передбачив прихід до влади по-фашистськи налаштованих політиків.

Маріанна Фріц (1948—2007) написала кілька романів, форма і мова яких виходять за рамки жанру та загальноприйнятих умовностей. Крістоф Рансмайр змішував історичні факти з вигаданими. У його романі «Хвороба Кітахари» описано складний гіпотетичний світ, у якому Німеччина капітулювала, але Друга світова війна триває далі — в Тихому океані. У романі «Бал в опері» Йозефа Гаслінґера скоєно напад на бал, убито всіх гостей, серед них і високопоставлених урядовців, і до влади приходить фашистська партія. Міло Дор, письменник сербського походження, застерігає від небезпеки правого екстремізму та надмірної імміграції.

У 1980-х заново поставала єврейська література. Роберт Шіндель опублікував роман «Уродженець», Роберт Менассе пише есеї про Австрію, у творах Дорона Рабиновича зображено життя євреїв в Австрії. 1984 року створено Товариство Теодора Крамера. Згодом, у 2013-му — Товариство Юри Зойфера.

Австрійські словенськомовні письменники — Янко Ферк, Ґустав Януш, Флор'ян Ліпуш, Цветка Ліпуш, Янко Месснер і Мая Гадерлап. Кілька їхніх творів переклав німецькою мовою Петер Гандке.

Міхаель Кельмаєр.

Під впливом Освальда Вінера письменниця Марлене Штреерувіц перенесла феміністські ідеї 1970-х у сучасність. Вернер Шваб висміює і демаскує пишномовний літературний стиль, вживаючи грубі вирази та химерні словосполуки. Натомість Рансмайр шукає позиції посередника як за змістом, так і за стилем[32].

У «Роботі ночі» Томас Главінич описує історію чоловіка, який осамотів за одну ніч. У «Стіні» письменниці Марлен Гаусгофер головна героїня раптово опиняється відрізаною від світу непроникною невидимою стіною і мусить вижити одна в альпійській хатинці.

Великого успіху досягли Данієль Кельманн (роман «Вимірювання світу») і Вольф Гаас із серією кримінальних романів про детектива Бреннера, характерних своєрідним стилем мови.

Вольф Гаас.

Відомі автори, як-от Францобель, Арно Ґайґер, Норберт Ґштрайн, Петер Гандке, Крістоф Рансмайр, Петер Геніш, Ельфріде Єлінек, Міхаель Кельмаєр і Ґергард Рот, регулярно публікують твори. Менш відомі автори Райнгольд Аумаєр, Адельгайд Дагімене, Дімітре Дінев, Мартін Драґозіц, Клаус Ебнер, Ґюнтер Айхберґер, Янко Ферк, Ольга Флор, Евеліна Ґрілль, Константін Ґеттферт, Вольфґанґ Германн, Рудольф Краус, Еґід Ґштаттнер, Клаус Гендль, Людвіґ Лагер, Ґабрієль Лойдольт, Вольфґанґ Поллянц, Ґудрун Зайденауер, Лінда Штіфт, Владімір Фертліб, Крістіна Вернер і Петер Пауль Віплінґер.

Тема України з'являється в австрійській літературі у середині XIX століття, коли австрійські письменники, що жили на Буковині, під впливом німецького романтизму і українського фольклору почали писати про місцевих селян. Це збірка віршів «Вітання з Нижньої Австрії» (1855) Людвіґа-Адольфа Штауфе-Симигиновича, який також зібрав і переклав німецькою «Народні легенди з Буковини» (1885) та «Українські народні пісні» (1888), збірка віршів Ернста-Рудольфа Нойбауера «Пісні з Буковини» (1855) та збірка «Оповідання з Буковини» (1868). У збірці віршів «Жоржини» (1870) природу Верховини оспівав Йоганн Георг Обріст, перший дослідник і перекладач німецькою мовою віршів Тараса Шевченка. Популяризація української народної пісні, висвітлення національно-визвольної боротьби селянства Галичини і Буковини характерні для творчості Карла Еміля Францоза (оповідання «Повстання у Воловці», 1874; «Війт з Білої», 1875; роман «За правду», 1882). Тема України, її героїчного минулого посідає значне місце у творчості Pайнера Mарії Рільке (збірка новел «історії про милого Бога», 1904; збірки віршів «Книга годин», 1905; «Книга картин», 1906), який ознайомився з її культурою і життям під час мандрівок по Росії 1899 і 1900 (цього року, зокрема, побував у Києві та інших містах України). У 1920—30-х українська тематика відображається в романах Йозефа Рота («Марш Радецького», 1932; «Фальшива вага», 1937; «Могила капуцинів», 1938), у прозі та поезії вихідців із «празької школи» Еґона Ервіна Кіша (збірка нарисів «Донецькі враження», 1926), Луїса Фюрнберґа (вірш «Закарпатська Україна — Рудні гори», 1932), Франца Карла Вайскопфа (оповідання «Втеча», 1923; «Смертельний випадок», 1928; «Далекий спів», 1937).

Австрійська тематика відбилася в українській літературі. Вона звучить у творах Івана Франка (поезії «Тюремні сонети», 1889; оповідання «Свинська конституція», 1896, та інших), Михайла Павлика (повість «Пропащий чоловік», 1878), Олени Пчілки (повість «Товаришки», 1887), Дениса Лукіяновича (повість «За Кадильну», 1902), Осипа Маковея (оповідання «Вдячний виборець», 1912), Олександра Олеся (збірки поезій «Перезва» і «Чужиною», обидві — 1919). Антивоєнні мотиви знайшли відображення у віршах Степана Чарнецького (збірки «В годині задуми», 1917, «Сумні ідем», 1920), новелах Михайла Яцкова («Гермес Праксітеля», 1923), романах Романа Андріяшика («Люди зі страху», 1966; «Додому нема вороття», 1976). Образ Відня є в поезії Дмитра Павличка (збірка «На чатах», 1961), прозі Семена Скляренка (роман «Карпати», 1954), Валерії Врублевської (роман «Соломія Крушельницька», 1979). З використанням сюжетів та мотивів творів австрійських письменників написано балади «Юрій Гінда» (1862) і «Шипітські берези» (1863) Юрія Федьковича (за оповіданням Ернста-Рудольфа Нойбауера «Сестри із Шипота», 1857), драма «Юрко Довбиш» (1889) Михайла Старицького (за романом Карла Еміля Францоза «За правду»), «Чотири оповідання про надію (Варіації на тему Райнера Марії Рільке)» Миколи Бажана.

Українською мовою в різний час друкувалися поезії Анастазіуса Ґрюна (переклад Івана Франка), Ніколауса Ленау (переклад Павла Грабовського), Георга Тракля (переклади Дмитра Павличка, Дмитра Наливайка, Тимофія Гавриліва), Райнера Марії Рільке (переклади Миколи Бажана, Дмитра Павличка), прозові твори Карла Еміля Францоза (переклади Михайла Атаманюка, М. Загірньої, Б. Савченка та інших), драми Франца Ґрілльпарцера (переклад Петра Карманського) і Гуґо фон Гоффмансталя (переклади Осипа Роздольського, Остапа Луцького), новели й повісті Стефана Цвайґа (переклади Василя Бобинського, Ірини Стешенко), Франца Кафки (переклад Євгена Поповича), Ф. Кайна (переклад В. Шелеста), Петера Гандке (переклад Олекси Логвиненка) та інших.

У другій половині XIX — на початку XX століття в Австрії видавалися твори Тараса Шевченка (переклади Йоганна Георга Обріста, Сергія Шпойнаровського, В. Фішера), Марка Вовчка (переклади Ольги Кобилянської та інших), Лесі Українки (переклад Ольги Кобилянської), Василя Стефаника (переклади Осипа Роздольського та інших), Михайла Коцюбинського (переклади Вільгельма Горошовського, Г. Герасимовича та інших). Безпосередню участь в австрійському літературному процесі брали Юрій Федькович, Іван Франко, Ольга Кобилянська, які писали й німецькою мовою.

З 1875 року Українське академічне товариство «Січ» у Відні влаштовувало лекції та дискусії на музично-літературні теми, друкувало літературні твори — зокрема в альманахах, присвячених 30-, 40- та 60-річного ювілею свого заснування. Важливу роль у популяризації української літератури в Австрії відіграв німецькомовний віденський журнал «X-Stralen» («Рентгенівські промені», 1900—1903), що у 1903—1905 роках виходив під назвою «Ruthenische Revue» («Русинський огляд»), а у 1906—1916 роках — під назвою «Ukrainische Rundschau» («Український огляд»), у якому друкувалися перекладачі української белетристики. Серед них — Вільгельм Горошовський, упорядник і перекладач антології «Ukrainische Erzähler» («Українські прозаїки», 1909) і збірки новел Михайла Коцюбинського «Pro bono publico» («Для загального добра», 1909).

                                     Тут друкувалися в перекладах твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, Ю. Федьковича, Леся Мартовича, П. Куліша, «молодомузівців», розвідки про видат. укр. художників, літ.-крит. статті, портрети укр. письменників. Серед книжк. вид. виділяють зб. В. Левицького «На бистрих хвилях» (1905), М. Голубця «З чужини далекої» (1916).

У другій половині XX століття австрійська література збагатилася перекладами творів Миколи Бажана, Олеся Гончара, Олександра Корнійчука, Петра Панча, Вадима Собка та інших українських письменників. З поезією Андрія Малишка австрійського читача ознайомив Гуґо Гупперт.

• Петер Альтенберґ
  • Мініатюри // Назустріч, 1934, ч. 9. — С. 1. / Переклав Василь Софронів
  • Приноси дня: Неоромантика; Дівчина на Капрі; Вулиця в селі; La vie; Дві дороги; Туга; Любов; Семітська раса; Westminster Abbey; Флірт: [Мініатюри] // Життя і мистецтво. — 1920. — Ч. 2. — С. 52-53. / Переклав В. Б.
  • Vita ipsa: [Мініатюри] / ЛНВ. — 1928. — Т. 97. — Кн. 11. — С. 212—218. Переклала С. Федюшкова
  • / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора 2014 ISBN 978-617-569-204-2.

• Ганс Карл Артманн
  • Поезії в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 149—157. Переклали Роман Осадчук, Мойсей Фішбейн.

• Роза Ауслендер
  • Час фенікса. — Чернівці: Мол. буковинець. — 1998. — 249 с. (Нім., укр.). Переклав Петро Рихло

• Інґеборґ Бахман
  • Маліна. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005. Переклала Лариса Цибенко
  • Радіоп'єси: Сни на продаж. Цикади. Добрий Бог Мангеттену. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005. Переклала Лариса Цибенко

• Томас Бернгард
  • Старі майстри. Елізабет II. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. — 276 с. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Іммануїл Кант. Драми про Кляуса Пайманна. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. — 216 с. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Площа героїв. — Львів: Класика, 2008. — 220 с. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Холоднеча. Старі майстри. — Харків: Фоліо, 2013. — 480 с. Переклали Ігор Андрущенко і Тимофій Гаврилів

• Герман Блюменталь
  • Галичина. Вал на Сході = Galizien. Der Wall im Osten: оповідання про війну; текст нім., укр. — Дрогобич: Коло, 2015. — 233 с. Переклала Ганна Кемінь

• Герман Брох
  • Смерть Верґілія. — Видавництво Жупанського, 2014. 480 с. Переклав Олекса Логвиненко

• Йосиф Бурґ
  • Квіти і сльози: [оповідання, нариси]. — Чернівці: Молодий буковинець, 1997. — 256 с. Переклав Петро Рихло

• Франц Верфель
  • Готельні сходи, Погляд на мерця: [оповідання] / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2. Переклала Марія Іваницька
  • 40 днів Муса-Дага. — Харків: Фоліо, 2017. ISBN 978-966-03-7673-1. Переклав Євген Тарнавський
  • Поезії, в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 102—108. Переклали Ігор Бурковський, Михайло Драй-Хмара та Тимофій Гаврилів.

• Йозеф Вінклер
  • Вивезена. — Київ: Критика, 2012. 190 с. Переклала Неля Ваховська
  • Natura morta. Римська новела. — Чернівці: Книги–ХХІ, 2015. Переклала Неля Ваховська

• Петер Гандке
  • Жінка-лівша. — «Всесвіт», 1980, № 2
  • Жінка-шульга, Короткий лист перед довгим прощанням, Без бажання немає щастя. Повісті. — К.: Юніверс, 1999. — 253 с. ISBN 966-7305-20-1. Переклали Олекса Логвиненко, Ігор Андрущенко і Олександр Плевако
  • Каспар (п'єса), не пізніш 1999 року. Переклав Ігор Андрущенко
  • Скандал з публікою (п'єса), переклав Іван Мегела
  • Як п'яте колесо до воза / Австрійська читанка. — К.: Літопис, — 2005, ISBN 966-7007-31-6. Переклав Володимир Кам'янець
  • Наруга над публікою. — Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет іноземних мов, 2007. Переклали студенти
  • «Новий досвід» (вірші зі збірки «Внутрішній світ зовнішнього світу внутрішнього світу»), Інтернет-часопис prostory, 2011. Переклав Василь Лозинський
  • Пісня дитинства (вірш). — Сайт AZN. Переклав Дмитро Очеретін

• Гуго фон Гофмансталь
  • Жах: [п'єса]. — К., 1918.
  • Смерть Тіціяна: [драматична поема]. — Львів: Всесвітня бібліотека, 1918, № 13. Переклав Остап Луцький
  • Дурень і смерть: [драматична поема]. — Львів: Листки мистецтва, 1921. Переклав Осип Роздольський
  • Пісня мандрівки: [Вірш] / ЛНВ. — 1926. — Т. 89. — Кн. 3. — С. 271. Переклав Іван Крушельницький
  • Він і вона: [Вірш]/ ЛНВ. — 1928. — Т. 96. — Кн. 5. — С. 80. Переклав Іван Крушельницький
  • Лірика Гофмансталя: [збірка поезій]. — Л., 1931. Переклав Іван Крушельницький
  • Пережите: [Вірш] / Дзвони. — 1939. — Ч. 1/2. — С. 10-11. / Переклав Юрій Клен
  • [Вірші] / Світовий сонет. — К., 1983;
  • [Вірші| / Двадцять австрійських поетів XX сторіччя. — К., 1998
  • Кавалерійська історія, Люсідор / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.

• Карл-Маркус Ґаус
  • Собакоїди та інші люди. — Львів: Човен, 2017. Переклала Люба-Параскевія Стринадюк
  • Європейська абетка. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2017 (1997). Переклав Юрко Прохасько

• Аксель Ґельгаус
  • Чернівці та ін. : [б.в.], 2000. — 160 с. (Укр., нім.). ISBN 3-933-679-40-0. Переклав Петро Рихло

• Зуза Геммерле
  • Сьогодні йду я сам до туалету. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2011. 24 с. Переклав Ігор Андрущенко
  • Сьогодні спати вчасно я лягаю!. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2012. 24 с. Переклав Ігор Андрущенко

• Томас Ґлавініч
  • Життя бажань. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2015. Переклав Володимир Кам'янець

• Франц Ґрільпарцер
  • Хвилі моря і любові. Трагедія в 5-ти діях. Накладом Йосифа Стадника. [Серія]: Бібліотека Театральна.- Ч. , Чернівці, 1909. — 94 с. Переклав Петро Карманський
  • Горе брехунові — 1918 року поставлено в київському «Молодому театрі». Переклав Лесь Курбас

• Якоб Юліус Давід
  • Постріл уночі / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.

• Гайміто фон Додерер
  • Подвійна брехня, або антична трагедія на селі // Книга пригод 3: Повісті й оповідання. — К.: Веселка, 1995. — с. 258—269. Переклав Євген Попович

• Ґеорґ Дроздовський
  • Тоді в Чернівцях і довкола (Спогади старого австрійця). — Чернівці: Молодий буковинець, 2001. Переклав Петро Рихло

• Марія фон Ебнер-Ешенбах
  • Розійшлись, Без попередньої школи. — Часопис «Промінь», 1904, ч. 21. Переклав Іларій Карбулицький
  • Богохулець. — Часопис «Промінь», 1904, ч. 23. Переклав Іларій Карбулицький
  • Оксана Лятуринська переклала принаймні одного вірша Ебнер-Ешенбах

• Клаудія Ердгайм
  • Давно не кошерні. Історія однієї родини з Галичини. — Львів: Піраміда, 2011. Переклала Христина Николин

• Альберт Еренштайн
  • Поезії Еренштайна перекладав українською Роман Осадчук та Р-вич (криптонім; «Хожденіє Гомера по муках»).
  • Поезії / Двадцять австрійських поетів XX сторіччя. — Київ: Юніверс, 1998 — с. 73-77.

• Ельфріде Єлінек
  • Піаністка: [роман]. — Х.: Фоліо, 2011. — 381 с. ISBN 978-966-03-5824-9. Переклала Наталя Сняданко
  • Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка (п'єса). — Львів: Класика, 2012. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Коханки. — Харків: Фоліо; 2012; 223 с. Переклав Ігор Андрущенко
  • Хіть. — Харків: Фоліо; 2012; 287 с. Переклав Ігор Андрущенко
  • За дверима. — К.: Вид-во Жупанського, 2013. — 216 с. ISBN 978-966-2355-41-3. Переклала Оксана Курилас
  • "Смерть і Діва. — Чернівці: Книги ХХІ, 2015. — 128 с. ISBN 978-617-614-093-1. Переклала Олександра Григоренко

• Леопольд фон Захер-Мазох
  • Український Йов. (переклад Івана Бідного). Жовква—Львів (1925)
  • Дон Жуан з Коломиї / пер. з нім. Наталі Іваничук // Всесвіт : журнал. — 1994. — № 3. — С. 117—142.
  • Жіночі образки з Галичини / пер. з нім. Іван Герасим // Всесвіт : журнал. — 1994. — № 3. — С. 142—151.
  • Дванадцятий сніданок / пер. з нім. Петро Рихло // Всесвіт : журнал. — 2006. — № 5/6. — С. 202—206.
  • Криваве весілля у Києві. — Львів, 1999. 28 с.
  • Венера в хутрі [Текст]: повісті. — Львів.: Піраміда, 2008. — 236 с. Переклала Наталя Іваничук
  • Вибрані твори. — Львів: Літопис, 1999. 398 с.

• Марко Зімза
  • Чарівна флейта: [Опера Вольфґанґа Амадея Моцарта]. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2015. 31 с. Переклав Ігор Андрущенко

• Роберт Зіталер
  • Ціле життя. — Харків: Віват, 2016. Переклала Єлена Даскал

• Юра Зойфер
  • Асторія та інші історії: [п'єси, оповідання, есе]. — Чернівці: Молодий буковинець, 1996. — 160 с. Переклав Петро Рихло
  • Кінець світу: [Драми та проза]. — Чернівці: Книги-XXI, 2012. Переклав Петро Рихло
  • Страйк злодіїв / Антологія австрійської прози початку XX століття. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.

• Веза Канетті
  • Три вояки і жінка / Антологія австрійської прози початку ХХ століття. — К.: Темпора, 2014. — С. 168—174

• Еліас Канетті
  • Засліплення, роман, Київ: Юніверс, 2003. Переклав Олекса Логвиненко
  • Маса і влада. — Видавничий дім «Альтернативи», 2001. Переклав Олекса Логвиненко

• Франц Кафка
  • Сільський лікар / Антологія австрійської прози початку ХХ століття. — К.: Темпора, 2014. ІSBN 978-617-569-204-2.
  • Перетворення: оповідання. — Мюнхен: Сучасність, 1989; Львів: ЛА «Піраміда», 2005. Переклав Іван Кошелівець
  • Щоденники 1910—1923 рр. — Київ: Всесвіт, 2000.
  • Процес. — Київ: Юніверс. 1998. 286 стор. ISBN 966-7305-11-2. Переклав Петро Таращук
  • (передрук у 2005, 2008) Процес. — Харків: Фоліо. 2006, 2008. 239 стор. ISBN 966-03-2915-6 (вид. 2005); ISBN 978-966-03-4440-2 (вид. 2008). Переклав Петро Таращук
  • Замок. — Харків: Фоліо, 2006. Переклала Наталя Сняданко
  • Зниклий безвісти: Америка. — Київ: Критика, 2009. Переклав Юрко Прохасько
  • Романи, оповідання, щоденники, листи. — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2012. — ISBN 978-617-585-0084.
  • Споглядання. — К.: Основи, 2013. Переклав Василь Лозинський
  • Перевтілення: збірка вибраних творів («Вирок», «Перевтілення», «У виправній колонії»). — К.: O.K. Publishing, 2017. — 160 с. — ISBN 978-966-97686-1-2. Переклала Анна Савченко

• Данієль Кельман
  • Обмірювання світу. — Львів: Піраміда, 2013. 188 с. ISBN 978-966-441-311-1. Переклав Володимир Кам'янець
  • Під сонцем. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2011. — 130 с. — ISBN 978-966-8849-50-3
  • Край світу — Л.: ВНТЛ-Класика, 2011. — 104 с. — ISBN 978-966-8849-52-7
  • Я і Камінський — Л.: ВНТЛ-Класика, 2011. — 176 с. — ISBN 978-966-8849-51-0

• Сьюзен Кнаусс, Мартін Зелле
  • Тінь у темряві або Детективи-розгадники. - К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2013. 96 с. Переклав Ігор Андрущенко

• Теодор Крамер
  • Поезії, в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 109—112. Переклали Юрій Лісняк, Олександр Мокровольський, Тимофій Гаврилів

• Карл Краус
  • Вітальники / Антологія австрійської прози початку ХХ століття. — Темпора, 2014 SBN: 978-617-569-204-2.

• Ніколаус Ленау
  • Вірші / З чужого поля. — Львів, накладом Костя Паньковського, 1895. — С. 100. Переклав Павло Грабовський
  • Протест; Очеретяні пісні / Співець: із світової поезії кінця XVIII — першої половини XIX сторіччя. — К.: Веселка, 1972. С. 60. Переклав Леонід Череватенко.

• Міра Лобе
  • Усі на борт!. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2011. 36 с.2011. 36 с. Переклав Ігор Андрущенко
  • Що таке справжня дружба?. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2011. 36 с. Переклав Ігор Андрущенко

• Карл Любомірскі
  • Птах над палаючим лісом: [поезії]. — Чернівці: Молодий буковинець, 1998. — 103 с. ISBN 966-7109-10-0. Переклав Петро Рихло

• Фрідеріке Майрекер
  • Добірні вірші / Двадцять австрійських поетів XX сторіччя. — К.: Юніверс, 1998 — с. 169—174. Переклав Михайло Литвинець

• Густав Майрінк
  • Місто з таємним тремтінням серця. — Львів: «Діло», № 291, 1932. Переклав Григорій Тимощук
  • Ґолєм. — Київ, Ляйпціг: Українська накладня, Б.р. 263 с. Переклав Володимир Левицький
  • Опаль / Сім німецьких новел. — Мюнхен: Інститут літератури, 1962. С. 70-78. Переклав Михайло Орест
  • Альбінос / Сім німецьких новел. — Мюнхен: Інститут літератури, 1962. С. 79-103. Переклав Михайло Орест
  • Вибрані новелі. — Київ: Задруга, 1999. 98 с. Переклали Ігор Андрущенко, Михайло Орест
  • Ґолем. — Львів: Піраміда, 2011. 200 с. ISBN 978-966-441-250-3. Переклала Наталя Іваничук
  • Ґоле. — Київ: Укр. письменник, 2011. 311 с. ISBN 978-966-579-312-0. Переклала Наталя Іваничук
  • Білий домініканець. Зі щоденника Невидимця. — Львів: Піраміда, 2012. 138 с. ISBN 978-966-441-278-7. Переклав Ігор Андрущенко

• Фелікс Міттерер
  • Жінки Моцарта. [страшна комедія на 2 дії]. Переклав Іван Мегела

• Ервін Мозер
  • Манюні. Велика книжка про маленького слоника. — Чернівці: Чорні Вівці, 2017. — 127 с. Переклала Неля Ваховська
  • Фантастичні історії на добраніч. — Чернівці: Чорні Вівці, 2016. — 240 с. Переклала Неля Ваховська
  • Мануель і Діді. Велика книга маленьких мишачих пригод. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 184 с. Переклала Людмила Нор
  • Мануель і Діді. Друга велика книга маленьких мишачих пригод. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 184 с. Переклала Людмила Нор
  • Велика книга про Коко і Кірі. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — 136 с. Переклала Людмила Нор

• Ульріке Мочіуніг
  • У пошуках щастя!. — К.: Дж. Дж. Агенція ГМБХ Україна, 2012. 36 с. Переклав Ігор Андрущенко

• Роберт Музіль
  • Гріджія. — «Всесвіт» № 7, 1999. Переклав Олександр Плевако
  • Сум'яття вихованця Терлеса. — Київ: Юніверс, 2001. 208 с. Переклав Юрко Прохасько
  • Людина без властивостей. Книга I. — Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 416 с. Переклав Олекса Логвиненко
  • Людина без властивостей. Книга II. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 368 с. Переклав Олекса Логвиненко
  • Людина без властивостей. Книга III. — Київ: Видавництво Жупанського, 2011. 512 с. Переклав Олекса Логвиненко
  • Дроздиця, Каканія / Антологія австрійської прози ХХ століття. — К.: Темпора, 2014 ISBN 978-617-569-204-2.

• Йоганн Непомук Нестрой
  • Колишні справи: [п'єса]. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. Переклав Тимофій Гаврилів

• Андреас Окопенко
  • [Вірші] / Двадцять австрійських поетів XX сторіччя. — Київ: Юніверс, 1998. Переклав Олег Жупанський
  • [Вірші] / Альманах «Зерна», 2000, ч. 6/7. Переклав Олег Жупанський
  • [Вірші] / Газета «Літературна Україна», 14 грудня 2000. Переклав Олег Жупанський
  • [Вірші] / журнал «Кур'єр Кривбасу», 2002, № 152. Переклав Олег Жупанський
  • Нові поезії. — Париж; Львів; Цвікау: Зерна, 2000. Переклав Анатолій Мойсієнко
  • Вибране — Київ: Фенікс, 2006. Переклав Анатолій Мойсієнко
  • Галузки з віденського саду / З чернігівських садів. Нові сонети і верлібри. — Умань: Софія, 2008. Переклав Анатолій Мойсієнко

• Лео Перуц
  • Майстер судного дня. — Львів: Піраміда, 2012, с. 140. ISBN 978-966-441-300-5. Переклав Володимир Кам'янець

• Урсула Познанскі
  • Ереб. — Львів: Астролябія, 2019. 512 с. ISBN 978-617-664-159-9. Переклала Наталія Сняданко

• Мартін Поллак
  • Мрець у бункері: Історія мого батька. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2014. Переклала Неля Ваховська
  • Цісар Америки. Велика втеча з Галичини. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2015. Переклали Л.-П. Стринадюк, Неля Ваховська
  • До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2017. Переклала Неля Ваховська

• Альфред Польґар
  • Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Великий дилетант / Злосливі хлопці = Böse Buben (нім. і укр. мовами) — Чернівці: Книги‑ХХІ, 2014. — 184 с., С. 34–55. Переклав Флоріан Рінеш
  • Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Три спроби переднього слова / Злосливі хлопці = Böse Buben (нім. і укр. мовами). — Чернівці: Книги‑ХХІ, 2014. — 184 с.; С. 8–25. Переклав Флоріан Рінеш

• Фердинанд Раймунд
  • Дівчина з країни фей, або Селянин-мільйонер: [п'єса]. — Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2005. Переклав Тимофій Гаврилів

• Крістоф Рансмайр
  • Останній світ. — Київ: Основи, 1994. 208 с. Переклав Олекса Логвиненко
  • Хвороба Кітахари. — Київ: Видавництво Жупанського, 2016.— 328 с. Переклав Максим Солодовник

• Ґреґор фон Реццорі
  • Магрібінські історії: анекдоти, жарти, небилиці. Чернівці: Молодий буковинець, 1997. — 175 с. ISBN 966-7109-06-2. Переклав Петро Рихло
  • Від порога до порога. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2014. — 328 с. Переклав Петро Рихло
  • Торішній сніг. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2014. — 328 с. ISBN 978-617-614-066-5. Переклав Петро Рихло

• Райнер Марія Рільке
  • Речі й образи: вибрані поезії з нім. мови. — Нюрнберг, 1947. — 127 с. Переклав Богдан Кравців
  • Поезії. — Київ: Дніпро, 1974. — 279 с. Переклав Микола Бажан
  • Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе. — К.: Грані-Т, 2010. — 296 с. Переклав Юрко Прохасько
  • Сто поезій. — К.: Либідь, 2012. — 271 с. Переклав Мойсей Фішбейн
  • Темні плачі: поетичні твори: у 2 т. — Т.: Навчальна книга — Богдан, 2007
  • Життя Марії. — К.: Укр. пропілеї; Укр. письменник, 2015. — 92 с. Переклали Юрій Буряк і Володимир Маккавейський
  • Урок гімнастики / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора 2014 ISBN 978-617-569-204-2
  • Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе: [роман, поезії]. — Харків: Фоліо, 2013. — 283 с. Переклали Віктор Бойко, Євген Попович, Микола Бажан, Михайло Орест, Олег Жупанський, Петро Таращук, Святослав Гординський, Юрій Шевельов

• Александер Рода Рода
  • Ревнощі, Золоте серце віденця / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора 2014 ISBN 978-617-569-204-2

• Ґерхард Рот

• Йозеф Рот
  • Йов: Роман простого чоловіка; Фальшива вага: Історія одного айхмістра — Київ: Критика, 2010. Переклав Юрко Прохасько
  • Білі міста. — К.: Смолоскип, 1998. 216 с. ISBN 966-7332-05-5. Переклав Ігор Андрущенко
  • Марш Радецького. — К.: Юніверс, 2000. Переклала Євгенія Горева
  • Гебреї у мандрах. — К.: РИФ, 2003. 84 с. Переклав Ігор Андрущенко
  • Фальшива вага. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2005. Переклав Юрко Прохасько
  • Тріумф краси. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2006. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Готель «Савой». — Л.: ВНТЛ-Класика, 2006. Переклав Юрко Прохасько
  • Йов; Фальшива вага. — К.: Критика, 2010. Переклав Юрко Прохасько
  • Вибране. — К.: Український письменник, 2011
  • Марш Радецького, Ціппер та його батько, Гробівець капуцинів. — К.:А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. Переклали Євгенія Горева, Євген Попович, Ігор Андрущенко
  • Бюст цісаря, Його ц. к. Величність / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.
  • Погруддя цісаря (2013). Переклав Євген Очеретяний
  • Павутина (2013). Переклав Євген Очеретяний
  • Мандрівник. Переклав Євген Очеретяний

• Ґеорґ Тракль
  • Твори. — Львів: Просвіта, 1997. Переклав Тимофій Гаврилів
  • Себастянові снию — Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. Переклав Тимофій Гаврилів
  • У збірці «Концерт для єдиної слухачки». — Полтава: Eisenturm, 2014. Переклав Максим Солодовник
  • У збірці «Забігаючи на край ночі. Ч. 1». — Полтава: Eisenturm, 2017. Переклав Максим Солодовник

• Францобель
  • Приборкання норовливої по-віденськи. [П'єса]. Переклав Іван Мегела

• Карл Еміль Францоз
  • Боротьба за право. — Чернівці: Народна бібліотека, 1910. Переклав із російської Михайло Атаманюк
  • Боротьба за право, 1913. Переклала М. Загірня
  • Тарас Шевченко / Світова велич Шевченка. — Т. 3. — К., 1964.
  • За правду. — Ужгород: Карпати, 1982, — 480 с. Переклали Леонід Горлач і Борис Савченко
  • Поезії / Поезія: Альманах. — Київ, 1989, № 2. — С.171-174. Переклав Маркіян Нагірний
  • Ucrainica: культурологічні нариси. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. — 292 с. Переклав Петро Рихло
  • / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора 2014 ISBN 978-617-569-204-2.

• Еґон Фрідель
  • Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Ґете на іспиті. — Чернівці: Книги — XXI, 2014. — 36 с. Переклала Лариса Олексишина
  • Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Злосливі хлопці = Böse Buben. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2014. — 183 с. Текст укр., нім. — ISBN 978-617-614-065-8. Переклали Лариса Олексишина, Флоріан Рінеш, Тетяна Супрун та інші

• Барбара Фрішмут
  • Жінка в місячному сяйві. — Київ: Дніпро, 1987 р. Переклала Галина Сварник
  • Щастя: [оповідання] / Австрійська читанка / Антологія австрійської літератури ХХ ст. — «Літопис», 2005, ISBN 966-7007-31-6. Переклав Володимир Кам'янець

• Еден фон Хорват

• • Капітан / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора 2014 ISBN 978-617-569-204-2. Переклав
  • Фігаро розлучається / Оповідки віденського лісу. — К.: Юніверс, 2005. — 178 с. ISBN 966-8118-15-4. Переклав Іван Мегела

• Стефан Цвейг
  • Ґувернантка. — Львівський тижневик «Діло», 1930-ті роки. Переклав Василь Софронів-Левицький
  • Лист незнайомої. — Львів: Ізмарагд; Київ: Західна Україна, 1928. 102 стор. Переклав Василь Бобинський
  • Амок. — Львів: Ізмарагд; Київ: Західна Україна, 1928. 72 стор. Переклав Василь Бобинський
  • Оповідання в сутінках / Сучасна чужоземна новела: Альманах. — Київ: ДВУ, 1928. 179 стор. Переклав Освальд Бургардт
  • Збірник творів. — Київ: Західна Україна, 1929
  • Новели. — Київ: Сяйво, 1929. 249 стор. Переклала Галина Яр
  • Лист незнайомої, Амок, Вуличка в місячному світлі, Згасле серце. — Київ: Дніпро, 1968. — 184 стор. Переклав Василь Бобинський
  • Гувернантка (переклала Ірина Стешенко); Страх (Ірина Стешенко); Амок (Василь Бобинський); Лист незнайомої (Василь Бобинський); Вуличка в місячному сяйві (Василь Бобинський); Згасле серце (Василь Бобинський); Невидима колекція (переклав Євген Попович) / Лист незнайомої: новели. — Київ: Дніпро, 1981. 263 с.
  • Пломбований поїзд; Чоловік, що квартирує у шев­ця; Здійснилось…: [оповідання]. Київ: журнал «Всесвіт», № 11 за 1988 рік. Переклав Віталій Коломієць
  • Марія Антуанетта: Портрет пересічності. Магеллан: Людина та її діяння. — Київ: Дніпро, 1991. 590 с. ISBN 978-530-8008-89-7. Переклали Петро Таращук, Іван Сойко
  • Марія Антуанета: [роман]. — Київ: «Основи», 2007. 576 стор. ISBN 966-500-270-8. Переклав Петро Таращук
  • Чародій кохання: [есеї] / Любовні пригоди: Мемуари / Дж. Казанова. — К.: Ред. газ. «Вісті Центр, спілки споживчих товариств України», 1993. — 144 с. ISBN 5-7707-4906-7. Переклали з французької та німецької: Юрій Кузнецов і Микола Шудря
  • Жозеф Фуше: Портрет політичного діяча. — Київ: Основи, 2000. 285 с. ISBN 3-596-21915-9. Переклав Петро Таращук
  • Новели. — Харків: Ранок-НТ, 2003. 240 с. ISBN 966-8082-35-4
  • Лист незнайомої. — Харків: Фоліо; Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Нац. акад. наук України, 2010. 411 с. (Бібліотека світової літератури). ISBN 978-966-03-4679-6 (передрук 2014 ISBN 978-966-03-6917-7). Переклали Ірина Стешенко, Наталя Сняданко, Василь Бобинський
  • Стефан Цвейг. Лист незнайомки; Згасле серце; Амок; Страх: [новели]. — Київ: Знання, 2016. 222 стор. ISBN 978-617-07-0392-7. Переклали Галина Яр, Василь Бобинський, Ірина Стешенко
  • Зоряні миті людства: [новели]. — Харків: Фоліо. 2017. 512 стор. ISBN 978-966-03-7179-8. Переклали: Василь Бобинський, Наталя Сняданко, Ірина Стешенко, Петро Таращук
  • Весна в Пратері, Забуті мрії / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.
  • Новели [паралельно текст українською та німецькою]. — Харків: Фоліо, 2006. — 223 с. ISBN 966-03-3399-4
  • Марія Стюарт: [літературний переказ за мотивами роману С. Цвейга]: І. Бондар-Терещенко. — Харків: Фактор, 2007. — 111 с. ISBN 978-966-312-574-9

• Пауль Целан
  • Меридіан серця: поезії. — Чернівці: Прут, 1993. — 152 с. — нім., укр. Переклав Петро Рихло
  • Поезії: антологія українського перекладу. — Чернівці: Букрек. — 2001. — 224 с. — укр., нім. Переклали Петро Рихло і Сергій Жадан
  • Інґеборґ Бахман / Пауль Целан. Пора серця. Листування. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2012. — 416 с. Переклали Лариса Цибенко та Петро Рихло
  • Мак і пам'ять. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2013. — 148 с. Переклав Петро Рихло
  • Від порога до порога. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2014. — 132 с. Переклав Петро Рихло
  • Світлотиск. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2014. — 136 с. ISBN 978-617-614-076-4. Переклав Сергій Жадан
  • Мовні Ґрати. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2015. — 132 с. ISBN 978-617-614-089-4. Переклав Петро Рихло
  • Нічийна Троянда. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2015. — 209 с. ISBN 978-617-614-099-3. Переклав Петро Рихло
  • Злам Подиху. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2016. — 224 с. ISBN 978-617-614-115-0. Переклав Петро Рихло

• Роберт Шнайдер
  • Сестра сну. — К.: Юніверс, 2002. 240 с. ISBN 966-7305-62-7. Переклав Микола Кушнір

• Артур Шніцлер
  • Передбачення долі. — Чернівці: Молодий буковинець, 2001. Переклали Іван Мегела і Борис Грінченко
  • Маскарад прихованих бажань: [новели, оповідання, п'єси] — Київ: Видавець Карпенко В. М., 2014. — 888 с. Переклав Іван Мегела
  • Секундант, Чужа / Антологія австрійської прози. — К.: Темпора, 2014. ISBN 978-617-569-204-2.

• Манес Шпербер
  • Господні водоноси. — Чернівці: Молодий буковинець, 2000. — 215 с. Переклав Петро Рихло
  • Хурбан, або Незбагненна певність: есеї. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2009. — 267 с. Переклав Петро Рихло

• Бернд Шухтер
  • Пора вітрів. Чернівці: Книги-ХХІ. 2016. 151 стор. ISBN 978-617-614-133-4. Переклала Олександра Григоренко

• Ернст Яндль
  • Поезії, в кн. «Двадцять австрійських поетів XX сторіччя», вид. Юніверс, Київ, 1998 — с. 175—180. Переклав Олег Жупанський.