Чорновіл В'ячеслав Максимович

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок 15 листопада 1967 року Львівського обласного суду — жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В'ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для найкращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В'ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи[4].

1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській Україні. У видавництві Чорноволові допомагає його найближче у Львові оточення: Ігор та Ірина Калинці, Ярослав Дашкевич з дружиною Людмилою Шереметьєвою, Ярослав Кендзьор. У часопису друкуються статті та твори також Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка та ін.

Ювілейна монета 2 гривні, присвячена В'ячеславові Чорноволу

Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв'язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву. Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).

«Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року в журналі «Сучасність». На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу.

22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

7 липня 1988 р. Проголошення Української Гельсінської спілки на мітингу у Львові біля пам'ятника Франкові

Наприкінці червня 1988 року стає ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки — першої в Україні опозиційної до радянської влади політичної партії. Вперше про цю ідею публічно оголосив під час підсумкового засідання другого дня консультацій Міжнародної антикомуністичної наради і, не задумуючись, сформулював основні програмні положення майбутньої партії, які пізніше лягли в «Декларацію принципів УГС». Фактично в цей день завершилася монополія Компартії в Україні.

7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові Чорновіл офіційно оприлюднив Декларації принципів Української гельсінської спілки, співголовою якої став. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В'ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів пресслужби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

В. Чорновіл також не наполягав на праві керівництва, тому став лише співголовою, посаду голови залишивши Л. Лук'яненку, що, очевидно, й призвело до негативних трансформацій в УГС упродовж наступних років аж до перетворення в Українську республіканську партію, в члени якої Чорновіл перереєструватися відмовився. Загалом короткий період існування УГС був для нього насичений подіями й політичною діяльністю. Він бере участь у численних мітингах (за один з них його, фактично викравши, садять на 15 діб аж у Золочівському райвідділі міліції, приховуючи навіть від родичів інформацію про місце утримання), форумах, інших політичних акціях. І, звичайно ж, багато пише.

Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської спілки. 1989 р. Третій ліворуч у другому ряду В. Чорновіл.

4 серпня 1988 у Львові біля Університету ім. І.Франка відбувся несанкціонований мітинг, на який зібралось декілька тисяч осіб. Газета «Вільна Україна» писала, що правоохоронні органи вжили оперативних заходів до його припинення. Особи, які порушували громадський порядок і виявили непокору працівникам міліції, затримані, ведеться розслідування. Фактично ж у цей день, як відзначалось у протестній телеграмі Виконавчого комітету Української Гельсінської спілки, надісланій 6 серпня 1988 р. Михайлу Горбачову, «органи міліції КДБ, шоста рота спеціального призначення жорстоким і цинічним способом розігнали мітинг біля Львівського університету. На людей нацьковували собак, їх тягли до машин за волосся й ноги. Багатьох били, в тому числі жінок і підлітків. Таке придушення волевиявлення громадян, що потягнулися до громадського життя після 60-річного мовчання, нагадує методи розправ над народом найреакційніших режимів». Василь Берладяну, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, які підписали телеграму за дорученням виконавчого комітету УГС, вимагали «притягнення до відповідальності винуватців антидемократичного погрому». Цей день увійшов в історію Львова, як «кривавий четвер».

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час „розвалу імперії“, так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові „Демократичний фронт сприяння перебудові“ була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»

Дуже непростим був шлях Чорновола до Руху і Руху до Чорновола. У його задумах УГС мала виконати ту ж роль, що й Народні фронти у балтійських республіках, i на початок 1989 року ситуація складалася саме так. Можливо, для протидії УГС завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук, який ще напередодні керував комісією, покликаною обґрунтувати заборону національної символіки, раптом став сприяти ініціативі творчих спілок щодо створення Народного Руху України за перебудову. Згадаймо: в областях, де УГС не мала серйозного впливу, ініціаторів Руху переслідували, зате в проугаесівських регіонах, особливо у Львові й Києві, їм відверто сприяли. У місцевих ініціативних групах стали домінувати так звані демократичні комуністи. Тож до перших рухівських структур Чорновіл ставився з певною пересторогою, хоча й запропонував делеґувати від УГС в ініціативну групу Львівського Руху Михайла Гориня і регулярно йшов на відверті дискусії. Зрештою, й Чорновола старалися до Руху не допустити. Особливо брутально це виглядало на Установчій конференції Київського міського Руху. Тільки тривале скандування залу змусило президію надати йому слово. Згаданий форум пам'ятний ще й тим, що ведучий, Дмитро Павличко, з піною на губах кричав на групу людей, які підняли синьо-жовтий прапор: «Винесіть ЦЕ, це провокація, заберіть ЦЕ!» Однак ситуація зазнала перелому. Самі рухівці не захотіли йти з Кравчуком, Павличком, Драчем «за перебудову», а обрали шлях Чорновола за незалежну Україну. Починаючи з установчого з'їзду, В. Чорновіл — член Великої Ради Руху, з березня 1992-го — співголова (разом з Михайлом Горинем та Іваном Драчем), а з грудня 1992 року — незмінний голова Народного Руху України.

Весна 1990 року для В'ячеслава Чорновола стала часом тріумфу. Абсолютна перемога на виборах до Верховної Ради й Львівської облради. Опісля — обрання головою обласної ради. Офіційними довіреними особами на тих виборах у Верховну раду УРСР в нього було, згідно з тодішнім законодавством, 5 осіб, зокрема Петро Лелик, Віктор Морозов, Микола Лукасевич, Бенціон Котлік…

Це був дійсно період великих реформ. Відроджувалися національні святині, традиції й символи, запроваджувалися в окремій області адміністративна, земельна, житлова реформи. До ініціатив Львівщини приєдналися Тернопільська й Івано-Франківська області, урочисто була проголошена Галицька Асамблея. Ті зрушення, які В'ячеслав Чорновіл започаткував у Галичині, наприкінці 1999 — початку 2000 років повільними темпами почали впроваджуватися по всій Україні.

У Верховній Раді на противагу комуністичній «групі 239» утворюється демократична Народна Рада, в якій Чорновіл стає лідером радикального крила. Перебуваючи в меншості, та ще й розбавлена різноманітними угодовцями та перекінчиками, Народна Рада таки добивається в липні 1990-го проголошення Декларації про державний суверенітет, а в серпні 1991-го після невдалого путчу — Акта Незалежності України й заборони Компартії. У всіх цих визначних актах вагомий внесок Чорновола. А щодо заборони Комуністичної партії, то без його рішучих дій український парламент міг цього кроку й не зробити. Саме він перший віддав вказівку захопити обком, коли ще не були знищені всі документи, що компрометували комуністів, й надав докази участі компартії в перевороті.

Чорновіл старався підтримувати стосунки з закордонними партнерами демократичного спрямування, партіями консервативного напрямку. Він товаришував із Маргарет Тетчер. Існував проєкт — навчання рухівців у школі молодого політика в Лондоні. Чорновіл бачив свою місію у вихованні молоді, заохоченні партійного активу.

1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). День 1 грудня назавжди увійшов в історію України як тріумф національної ідеї — понад 90 % громадян України підтвердили Незалежність. Однак був тут і зворотній бік медалі: першим Президентом відновленої України став Леонід Кравчук — колишній член Політбюро ЦК КПУ, завідувач ідеологічного відділу комуністів, людина, що прагнула придушити Народний рух ще в зародку — Кравчук свого часу ініціював заборону діяльності Народного Руху України. І перемога Кравчука на виборах досягалась грубим порушенням демократичних засад виборів. Чорновола — єдиного з кандидатів у Президенти компартійне керівництво тодішнього Українського телебачення не допустило на прямий ефір, передбачений окремо для кожного кандидата. Та й ефіри місцевого телебачення і місцева та загальноукраїнська преса працювали на Кравчука. Партапарат і мережа сексотів КДБ поширювали вигадки, коронною з яких була подача як загальновідомого факту скасування Чорноволом пенсій пенсіонерам у разі його обрання. І все робилося, щоб не дати Чорноволу можливости спростувати вигадки. Нині можна лише здогадуватися, що стало причиною поразки: відвертий тиск на виборців і фальсифікації, загальна інертність суспільства й тяга людей до старого способу життя, чи те, що Чорновола поборювали ще й «гетьманчики» з Народної Ради: Лук'яненко, Юхновський, Гриньов. Очевидно, саме сума факторів принесли таку відчутну перемогу Леоніду Кравчуку. Чимало дослідників вважають, що саме цей вибір у 1991 р. розвернув Україну не на той вектор національного становлення та зумовив таку глибоку прірву нині між ситуаціями в Україні з одної сторони та країнах колишнього СРСР та соцтабору Прибалтики та Центральної Європи з іншої.

Кандидатуру В'ячеслава Чорновола більшістю підтримали лише 3 області Галичини: 75,86 % на Львівщині, 67,1 % на Франківщині та 57,45 % на Тернопільщині. Чималу підтримку також отримав на Буковині та Волині.

Після виборів відбулося реформування місцевих органів влади — обласні голови трансформувалися в представників Президента в областях. В. Чорновіл вважав недопустимим ставати чиновником на послугах у свого політичного опонента й пішов у відставку з голови Львівської обласної ради, повністю зосередившись на роботі у Верховній Раді й Народному Русі України.

14 жовтня 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано Гетьманом українського козацтва. 21 червня 1992 року він скликає Переяславську раду, де розриває Переяславську угоду з Росією 1654 р.

Пам'ятник Вячеславу Чорноволу у Львові. Скульптор Іван Самотос. Відкрито 28 грудня 2002 року

Барельєф у місті Тернопіль, бульвар Т. Шевченка

З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. Йому вдається перетворити Рух з угодовської аморфної організації в добре структуровану боєздатну політичну партію з конкретною програмою й чіткими національними орієнтирами. Але весь цей шлях усіяний заколотами й спробами розколів. Це відколення гротескних «письменницького Руху», «Всенародного Руху України» (ВНРУ), «Антиімперського антибільшовицького фронту» (ААФ) i злопам'ятного «Конгресу національно-демократичних сил» (КНДС). Всі ці перипетії сприяли поширенню негативного образу Руху та пониження його популярності. Тому весь період з 1994 по 1998 роки Чорновіл, уникаючи надто гучних акцій, планомірно займався розбудовою партійних структур.

На виборах президента України 1994 року В'ячеслав Чорновіл закликав однопартійців підтримати Володимира Ланового, якого поважав як видатного економіста, завдяки чому той посів у першому турі 4 місце у рейтингу.

З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час-Time»,[5] (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).

На парламентських виборах 1998 року очолюваний ним Народний Рух України займає друге місце, набравши 9,4% голосів, поступившись лише комуністам. Через роздробленість рештою національно-демократичних сил (УРП, КУН, ПРП і т. д.) було втрачено щонайменше 10% голосів.

Частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком була скована позицією Чорновола не торгувати позицією партії в обмін на гроші й посади, тому після невдалої спроби змінити керівника партії на першому етапі дев'ятого з'їзду пішла на спробу приватизації партійного бренду Руху, виступивши формально проти Вячеслава Чорновола. Розпочали зі зняття Чорновола з голови фракції Руху. Ось як згадує ті події Ярослав Кендзьор, тодішній депутат-рухівець, давній друг Чорновола та його постійний соратник:

Так, це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовіру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракції Руху. Називав поіменно вершителів цього акта — чітко, голосно, повільно. Було видно, що він дістає неймовірну насолоду від приниження людини, якій раніше і слова поперек боявся сказати. «Червона» частина депутатів, аплодуючи, стояла і вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!» А він сидів, не опускаючи голови, i дивився просто у вічі Чернякові. Мені здавалося, ще трохи, i комуністи закричать: «Розіп'яти його!» У мене, власне, i було таке відчуття, ніби людину розпинають, мов останнього злочинця.
Тридцять однопартійців із 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, «примазавшись» до його імені, — той же Юрій Костенко, В'ячеслав Кириленко. Відомі Іван Драч, Дмитро Павличко, які, по суті, й не були справжніми «рухівцями». А ще Ігор Юхновський, Роман Зварич, Іван Заєць, Ігор Тарасюк… Найболісніше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довіряєш.

Далі 28 лютого угрупування Костенка організувало нестатутне зібрання, оголошене ними «десятим з'їздом», і проголосили Юрія Костенка «головою НРУ».

Попри ситуацію тотальної дезінформації у ЗМІ 13 крайових організацій Руху ініціювали другий етап дев'ятого з'їзду, який відбувся 7 березня 1999 року у Києві, розглянув внутрішньопартійну ситуацію та визначив політику Руху на виборах 1999 року. З'їзд підтвердив повноваження В'ячеслава Чорновола як Голови Руху та нівелював розкольницькі наміри Костенка.

Однак цей конфлікт став тяжкою моральною травмою для Чорновола.

Не сумніваюся, що цим публічним катуванням мого батька свідомо намагались довести до інфаркту, знаючи, що він вже мав два раніше. З ним і справді стався серцевий напад, довелося лягти до лікарні. На щастя, все обійшлося. Скоро він повернувся сповненим сили і рішучості. Щоправда, цілком сивим — за одну ніч волосся срібним зробилося… Але не втрачав оптимізму, бо зберіг команду з 18-ти чоловік. Почав їздити в регіони з виступами, адже збирався формувати іншу власну політичну силу. I вже тоді його довелося знищити фізично.
Тарас Чорновіл

Похорон В'ячеслава Чорновола у Києві на Хрещатику 29 березня 1999 р.

Похорон В'ячеслава Чорновола став однією з наймасовіших акцій часів Незалежності — за різними оцінками у процесії взяли участь 150—250 тисяч людей. Це також наймасовіший похорон в Україні. Тільки мізерна частина охочих могла попрощатися зі В'ячеславом Максимовичем, труну з тілом якого було виставлено в Київському будинку вчителя (колишня резиденція Центральної Ради). Черга охочих тягнулася аж до Хрещатика. Не обійшлося й без висловлення обурення, коли церемонію прощання порушили перші особи держави — Президент, Прем'єр-Міністр, спікер Верховної Ради, котрі могли б висловити свою шану покійному заздалегідь.

Труну з тілом від Будинку вчителя до Володимирського собору несли на руках. Панахиду відслужив Патріарх всієї України-Руси Філарет. Після цього сумна процесія рушила до пам'ятника Тарасові Шевченкові, і вже звідти на Байкове кладовище. За труною рухалася жалобна процесія протяжністю до півтора кілометра. Сотні тисяч людей стояли щільними шпалерами вздовж усього шляху. На територію кладовища потрапило обмежене коло осіб, де й відбулося останнє прощання. Серед промовців були політичні й громадські діячі України та представники закордонних делегацій. Поховали В'ячеслава Чорновола на центральній алеї. На могилі спочатку було встановлено справжній козацький хрест. Пізніше встановлено нинішній пам'ятник.

• 22 березня 2011 року генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу, порушену за фактом загибелі в ДТП колишнього лідера Народного руху України В'ячеслава Чорновола[7]. Одночасно Тарас Чорновіл вважає, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури[8].
• 2 червня 2011 року прокуратура Києва підтвердила інформацію про ексгумацію тіла В'ячеслава Чорновола. При цьому за словами сестри Чорновола Валентини, її не попередили і не сповістили про ексгумацію.[9]
• 21 січня 2014 року Бориспільський міськрайонний суд закрив справу про загибель В'ячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком.[10]