Шкільництво в Україні

Приєднання Галичини до Австрії 1772 року тимчасово припинило полонізацію освіти і піднесло рівень українського шкільництва. В 1774 році було створено у Відні семінарію для уніятів (тепер званих греко-католиками — після розпорядження імператриці Марії-Терезії) Австрії при церкві св. Варвари (Барбареум), що існувала до 1784. 1777 введено в Галичині, як у всій імперії, 3 типи державних шкіл: 6-класні нормальні школи (у Львові і Чернівцях — міста, центри коронних країв), 4-класні головні школи (в середніх містах і монастирях) і тривіяльні (найнижчі, народні). У перших типах було введено німецьку мову навчання, в останньому — польську або «руську» (на практиці — ц.слов.). Нагляд над школами здійснювала крайова комісія.

1781 цісар Йосиф II завів обов'язкове загальне навчання всюди, де було понад 90 — 100 дітей у шкільному віці. Нагляд над школами було доручено дідичам (отже в Галичині переважно полякам), рідше Відомству Державного Скарбу. Німецьку мову заведено і до тривіяльних шкіл у містах. Організовано п'ять 5-класних гімназій з латинською мовою навчання, і від 1784 почали вимагати їх закінчення від кандидатів на священиків. 1783 року було створено у Львові грецько-католицьку семінарію, 1784 — Львівський Університет з латинською мовою викладання. 1787 року було створено при ньому тимчасово «Studium Ruthenum» для кандидатів на священників, які не знали латини (закрито 1809). 1788 львівське Ставропігійське Братство було перетворене на Ставропігійський Інститут у Львові, який видавав шкільні підручники й утримував одну школу з бурсою. Після смерті Йосифа II під тиском поляків навчання руської мови 1792 року було обмежено двома годинами тижнево й усунено греко-католицьке священство від навчання релігії. У 1805 році Львівський Університет здеградував до ліцею. 1812 року було скасовано обов'язкове загальне навчання. Під тиском польського кліру зникли українські тривіяльні школи.

Нове відродження почалося у 1817 році, коли знову було відкрито університет у Львові, цим разом з німецькою мовою. Гурток церковних діячів у Перемишлі (єпископ М. Левицький, єпископ І. Снігурський, о. І. Могильницький) заснував 1817 року «Заведеніе Півчесько-Учительськое». Під впливом заходів цього гуртка 1818 року уряд дозволив шкільне навчання по-руськи і віддав нагляд над українськими школами греко-католицькому духовенству (на практиці тільки на парафіяльному рівні). Перемиський гурток почав видавати слов'янсько-руські шкільні підручники.

У 1818 році гімназії стали 6-класними. У 1843 році на 2132 школи Галичині були 921 українських (парафіяльних), 190 польських, 81 німецьких і 938 мішаних. Але тільки 50 тривіяльних й одна головна (василіянська у Лаврові) були під наглядом греко-католицького кліру. Рівень українських парафіяльних шкіл був значно нижчий, ніж в тривіяльних.

Під час революції 1848 року було створено освітньої організації «Галицько-Руська Матиця» у Львові, у 1849 році — запроваджено у Львівському Університеті кафедру руської словесності, яку очолив Я. Головацький. Г. Шашкевич, що став у 1848 році керівником департаменту народних шкіл і гімназій Галичини у віденськім міністерстві освіти, зробив багато для видання українських підручників і розвитку української наукової термінології. 1855 року цісар Франц Йосиф І передав нагляд над школами консисторіям. Це підвищувало вплив на українські школи греко-католицької консисторії у Львові. Але у 1856 році скасовано примусове навчання української мови в середніх школах. 1867 року Відень передав владу в Галичині полякам. Того ж року створено Крайову Шкільну Раду у Львові у складі 4 поляків й 1 українця і замінено українську мову в середніх школах і в Львівському Університеті на польську. Українську мову було дозволено викладати тільки в нижчих класах Академічної Гімназії у Львові. Крім крайової, існували також повітові громадські шкільні ради. Заведено всюди 6-річне обов'язкове навчання. У 1868 році постало важливе самоосвітнє товариство «Просвіта». У 1876 році староруський табір заснував на противагу «Просвіті» москвофільське Общество ім. М. Качковського. У 1869 році було заведене обов'язкове знання обох місцевих мов — польської й української — для професорів Львівського Університету, але університет залишився мовно польським.

Початкові школи мали максимум 7 класів, при чому останні 3 класи становили т. зв. виділові школи. В українських селах переважали 1- або 2-класні школи. Було лише кілька українських 4-класних шкіл і 2 приватні українські виділові школи для дівчат. 1913 р. 71 % початкових шкіл Східної Галичини були українськими. Проте поширення шкіл не було достатнім; 30 % населення у віці понад 9 pp. було неписьменне.

Українцям вдалося вибороти тільки 6 державних (8-річних, класичних) гімназій (2 у Львові, по 1 у Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові) і паралельні українські класи в польських гімназіях у Бережанах і в Стриї. Тоді як поляки мали 1 гімназію на 60 400 осіб, українці — 1 на 546 000. В українській Галичині було 7 чоловічих і 3 жіночі учительські семінарії, всі двомовні (польсько-українські). Не було державних українських професійних шкіл, тільки 1 приватна середня торгова школа «Просвіти» у Львові й 1 приватна нижча господарчо-садівнича школа в Миловані Товмацького повіту (від 1911 року).

У 1881 році постало Руське Товариство Педагогів, яке видавало двотижневик «Учитель» (1889—1914рр.), а 1910 року виник Крайовий Шкільний Союз на чолі з М. Грушевським і І. Кивелюком. Ці організації упорядковували українські приватні школи. Напередодні Першої світової війни діяло 16 приватних початкових шкіл і 13 середніх.

У 1892 році о. К. Сілецький створив першу українську «захоронку» під опікою Сестер Служебниць. 1900 року постало товариство Руська (потім Українська) Захоронка. Деякі захоронки відкривали також Василіянки (див. Дошкільне виховання).

Учні і студенти (т. зв. академіки) відкривали в останній чверті XIX ст. різні організації (див. Студентство). Учителі початкових шкіл були організовані у Взаємній Помочі Українського Вчительства (від 1905р.), середніх і вищих шкіл — в Учительській Громаді (від 1908р.). Вони видавали педагогічні журнали, остання також шкільні підручники. З ініціативи вчителів (О. Тисовського й ін.) у 1911 році було створено — 12 виховну організацію для молоді «Пласт».

Невдоволені полонізацією Львівського Університету, в якому на 80 професорів було тільки 8 українців (а позиція українців у Львівській Політехніці, заснованій 1872 року, в Школі, потім Академії, Ветеринарних Наук у Львові, заснованій у 1881 році, і в Сільськогосподарській академії в Дублянах була ще слабша), українці боролися за окремий університет. Дійшло до заворушень у Львові (1901—1907рр.), протесних переїздів українських студентів до Віденського, Празького й інших університетів (т. зв. Сецесія). У 1912 році австрійська влада погодилася створити український університет у 1916 році, але цьому перешкодила війна.

За російської окупації Галичини 1914—1915рр. усі українські школи було закрито.

Перед приєднанням до Австрії (1774) освіта була дуже обмежена (тільки в монастирях для нижчого духівництва). 1777 року заведено тут таку саму систему шкільництва, як у Галичині. Нормальна Школа існувала в Чернівцях. У 1851 році почато викладання української мови у Чернівецькій німецькій гімназії. 1869-го створено освітнє товариство «Руська Бесіда» із завданнями, подібними до галицької «Просвіти». У 1875 році постав німецький Чернівецький Університет з 3 українськими кафедрами (мови, літератури та теології). 1887 року постало товариство «Руська (згодом Українська) Школа», яке видавало шкільні підручники. У 1896 році було 165 українських державних шкіл (у тому числі 34 мішані українсько-німецькі й українсько-румунські). Розвиток українських початкових шкіл у містах сповільнювався перевагою євреїв, які підтримували німецькі школи. Від 1896-го почали творитися українські або українсько-німецькі державні гімназії (в Чернівцях, Кіцмані, Вижниці). Постала також приватна українська реальна гімназія у Вашківцях. 1907-го товариство «Рідна Школа» відкрило приватну українську жіночу вчительську семінарію в Чернівцях, а 1910-го там само засновано український відділ у державній учительській семінарії.

Загалом становище українських шкіл на Буковині було ліпше, ніж у Галичині. Нагляд над ними був у руках українців (русинів). В 1910—1911 рр. були 224 українські школи (у тому числі 8 мішаних) поруч з 177 румунськими, 82 німецькими, 12 польськими і 8 угорськими; навчали в них 800 вчителів. Від кінця 1870-х pp. існували українські учнівські й студентські організації («Союз», 1875).

Через брак підтримки уряду українські школи після єпіскопа А. Бачинського почали занепадати. Зусилля для піднесення народної освіти виявляв мукачівський єпископ В. Попович (1837—1864). Від 1840-х pp. на чоло культурно-педагогічних діячів Закарпаття висунулися О. Духнович, автор першого букваря народною мовою (1847), й А. Добрянський, творець освітнього Общества, св. Василія Великого 1866 (700 чл. на 1870), яке намагалося видавати шкільні підручники.

Перетворення Австрії на Австро-Угорщину зміцнило 1868 мадяризаційний натиск. У державних школах заведено угорську мову навчання, українську (або русько-слов'янську) залишено як предмет. Руськими лишилися тільки парафіяльні початкові школи. Якщо в 1881 були 353 державних руські школи і 265 угорських, то в 1906  році — вже тільки 23 руські, решта угорські або мішані. Закон міністра освіти А. Аппоньї 1907 ліквідував взагалі навчання руської мови в гімназіях і учительських та духовних семінаріях. Загалом угорська політика перекреслила освітні досягнення Закарпаття від XVII ст. і довела до того, що 60 % населення стало неписьменним.

Після захоплення Росією Правобережжя (1793—1795) було залишено польські школи, а також Волинський ліцей (Крем'янець), заснований 1819 року на базі Вищої Волинської гімназії, підлеглі Віленській шкільній окрузі. Решта українських земель мала російське шкільництво в рамках Київської та Харківської шкільних округів. Після польського повстання 1830—1831 pp. російське шкільництво було поширено й на Правобережжя і підпорядковано його, замість Віленській, Київській окрузі, створено нову — Одеську округу (1832).

У 1804 році було створено систему 4-річних гімназій у губернію містах під опікою університетів. Створений 1805 року перший на підросійській Україні університет у Харкові (див. Харківський університет) став опікуном цих гімназій на сході України (до 1831 року опікуном правобережних гімназій був польський Віленський Університет). Крім цього, в губернських і повітових містах були створені 2-річні повітові училища під наглядом директорів гімназій, а в містечках і селах — однорічні церковно-парафіяльні школи під наглядом директорів повітових училищ.

Після ліквідації Крем'янецького ліцею 1831 року на його базі, 1834 року був створений другий на підросійській Україні Київський Університет. У 1835 році університети були позбавлені академічних свобод і підпорядковані міністерству освіти. Вищими школами були також ліцеї, особливо Ніжинський Безбородьківський ліцей (у 1825, 1875 роціnbsp;— перетворений на Історико-філологічний інститут князя Безбородька), та Рішельєвський ліцей в Одесі (у 1817, 1865рр. перетворений на Новоросійський університет, згодом Одеський університет).

Крім гімназій (навчання в яких у 1817 року було продовжено до 7 pоків), середніми школами були кадетські корпуси (в Києві і Полтаві), інститути благородних дівчат у Києві (1837р.), Харкові, Одесі й ін. містах. Нижчим типом середніх шкіл були 5-річні прогімназії (див. Середня школа).

Деколи дідичі у 1820—1840-х pp. створювали для своїх кріпаків школи за зразком Дж. Ланкастера. Загалом на підросійській Україні 1856 року було ледве 1320 шкіл, які охоплювали тільки 0,53 % населення.

Після смерті Миколи І (1855р.) почала упорядковуватись мережа недільних шкіл з навчанням українською і (через брак українських підручників) російською совами. У 1859—1860 рр. їх було 68. Підручники для них складали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші. Російський уряд заборонив ці школи в 1862 р., а їхніх діячів репресував. 1863 р. міністр Петро Валуєв заборонив видавати підручники й інші книги українською мовою.

Церковно-парафіяльна школа з Наддніпрянщини (Київщина), Музей народної архітектури та побуту України

Нова система початкової освіти була встановлена у 1864 році: 1- і 2-класні школи, підпорядковані міністерству освіти; «школи грамоти» під юрисдикцією Святого Синоду, 3-річні парафіяльні школи (деякі зміни введено 1874 року). Одночасно створені 1864 року на Лівобережжі і Південній Україні земства отримали право засновувати земські школи. Кількість цих шкіл (від 3-річних до 7-річних і до вчительських семінарій) зростала з близько 1600 у 1877 році до 4700 у 1909—1910 pp. Від 1870 року діячі земств намагалися ввести в цих школах українську мову, але їхні спроби були безуспішними. Уряд не довіряв земським школам і підтримував примітивніші парафіяльні школи.

Російський уряд, не довіряючи правобережній шляхті, переважно польській, забороняв земства на Правобережжі аж до 1911 року. Це поглибило національно-культурну відсталість Правобережжя.

У 1912 році повітові школи було перетворено на вищі початкові школи і 4-річні. З'явилися вони і в менших містах і в селах. До революції 1917 року тільки 60 % дітей ходило до шкіл; на Правобережжі, з вищезгаданих причин, ще менше, тобто 40%.

У 1890-х pp. земства почали відкривати також дитячі садки і ясла (див. Дошкільне виховання). Початок педагогічній освіті на підросійській Україні дала Тимчасова Педагогічна Школа в Києві у 1862 році. 1869 року в Києві відкрилась перша вчительська семінарія, у 1917 році таких було 33. В 1874 році у Глухові було засновано вчительський інститут, а 1917 року їх було 8 (на дещо вищому рівні, ніж семінарії).

З розвитком освіти в Україні перші школи, переважно церковно-парафіяльні, почали відкриватися і у найвіддаленіших селах. Як свідчить історична довідка, всього в Україні в 1897 році налічувалось близько 17 тисяч початкових шкіл. Вони утримувались державою, громадянами, земствами, церквою, приватними особами. До навчання було залучено близько 60 % населення віком старше 10 років.

Як правило, в таких школах навчав дітей священик або дяк, які викладали закон Божий, навчали писати, читати та виконувати арифметичні дії. Спочатку церковно-парафіяльні школи були однокласними, потім трикласними. Навчали читати та писати в основному за Часословом. Крім Часослова, учні вивчали Псалтир.

Для більшості з дітей навчання було важким та нецікавим. Як правило, в таких школах панувала «палочна» дисципліна.

Середні школи після реформи 1864 року і в наступні pоки поділялися на класичні гімназії (8-річні), реальні училища (6- або 7-річні), кадетські, духовні училища і семінарії (вищий ступінь), різні жіночі середні школи. Вищою середньою школою була Колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 року в Києві.

Від 1870-х pp. земства почали відкривати професійні школи (мистецька ім. М. Гоголя в Миргороді, ткацька в Дігтярах). На початку 1917 року були в Україні були 93 фахові середні школи.

У 1895 році була створена перша українська студентська організація (в Київському Університеті). У 1913 році таких організацій було вже 22, переважно таємних. Під впливом революції 1905 року і тих організацій деякі професори почали викладати українською мовою, але це швидко заборонили. Жінкам дозволено було вступати до університетів тільки в революційні 1905 — 1906 роки. Натомість існували різні вищі жіночі курси (в Києві від 1878 р.). Розвивалася вища технічна освіта. У 1871 році було створено Харківський Ветеринарний Інститут (на базі ветеринарної школи, заснованої 1851р.), у 1884р. — Технологічний Інститут у Харкові, 1898 року — Політехнічний Інститут у Києві, 1889 року — Вища Гірнича Школа в Катеринославі (від 1912р.— Гірничий Інститут) тощо. Разом у 1915 році було 19 вищих фахових шкіл.

Від кінця 19 ст. взяла початок позашкільна освіта, зокрема з 1891 року почало діяти «Общество Грамотности» в Харкові (див. Товариства грамотності). Від 1864 року були дозволені нові недільні школи під контролем уряду. Від 1870-х pp. опіку над ними перебрали земства, а згодом духовенство. Народні читання, заініційовані у Полтаві 1861 року (російською), були заборонені, але в 1870-х pp. відновлені. У 1898 році група українців у Петербурзі створила Благодійне Товариство видавання загальнокорисних і дешевих книжок, яке на подобу галицької «Просвіти» почало видавати українські самоосвітні книги. Революція 1905 року дала змогу наслідувати галицькі зразки більш одверто: 1905 року в Катеринославі створено перше товариство «Просвіта», згодом і в інших містах.

Одним з перших актів радянської влади щодо шкільництва була заборона навчання релігії (1919). Більшовики прийняли подібну ідею «єдиної трудової школи» восени 1918, яку рік раніше висувала Центральна Рада. В УСРР народний комісар освіти — Г. Гринько зі своїм помічником Я. Ряппом увів 1920 інший варіант такої системи, ніж прийнятий у радянській Росії. Він відзначався крайнім техніцистичним напрямком, майже без гуманістичної і класичної програми. Університети були замінені Інститутами Народної Освіти (ІНО). Метою цієї системи було прискорене перетворення УСРР з аграрної на промислову країну, а також опіка над майже 1 млн. безпритульних дітей. Позитивне було саме існування освіти, незалежної від Москви, що вможливлювало мовну українізацію шкіл (офіційно прийняту політику ЦК КП(б)У 1923).

За часів народного комісара освіти — М. Скрипника (1927—1933), головного промоутера «українізації», відсоток учнів в українських школах УСРР зріс з 78 до 88,5. Створено також понад 300 українських шкіл для україномовних меншин в інших республіках СРСР. Українізація шкіл повільніше здійснювалась в містах (43,8 % проти 81,9 % по селах. 1925—1926 рр.), повільніша також у професійних школах (51,9 %, тоді ж) і вищих школах (48,9 %), ніж у нижчих. Існували також школи з викладовими мовами національних меншин.

Хоч 7-класна школа (так звана неповна середня освіта) для всіх була метою, практично 1925 введено тільки 4-класну обов'язкову школу для всіх. Але й так майже 1/3 дітей не кінчала 4 клас у 1920-х pp. Від 1930 заведено обов'язкове 7-класне навчання в містах.

Професійні школи від 1921 підлягали Укрголовпрофосові при Народному Комісаріаті освіти. У більшості цих шкіл (79 % на 1928) треба було платити за навчання, але діти бідних робітників і селян були звільнені від оплат. Вишкіл кваліфікованих робітників ведено в фабрично-заводських семирічках (ФЗС), сильно зросійщених (тільки в 17,6 % зайняття велося винятково українською мовою). Вищими технічними школами були технікуми, але в 1928 технічна освіта в СРСР була уніфікована, і технікуми в УРСР здеґрадовано до середини рівня за зразком РРФСР. У професійних школах українці були представлені недостатньо (в 1929—30 рр. — 53,1 %, тоді як в УРСР 80 % населення було українським). Тільки в 36,5 % технікумів у 1929—30 рр. викладалися всі предмети українською мовою. Для професійних шкіл ця пропорція була краща (59,1 %).

Головним завданням ІНО було готування учителів для старших класів семирічки; існували вони в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровському, Кам'янці-Подільському (на базі дотеперішніх університетів), а також у Миколаєві, Херсоні, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Житомирі й Луганському. На початку 1930-х pp. вони були поділені за дрібнішими спеціальностями, і їх кількість зросла до 42. Тільки 56 % студентів були українцями. Від 1921 до 1940 для підготови до високих шкіл існували 2-річні робітничі факультети. 1929 57 % їх студентів належало до комуністичної партії і комсомолу. На робітфаках мова викладання була переважно (60,4 % в 1929—1930 рр.) українською.

Манія експериментаторства з частими змінами утруднювала навчальний процес. Укрголовпрофос призначав ректорів вищих шкіл, а ЦК КП(б)У — політичних комісарів. Але коли 90 % ректорів стало членами партії (в 1926—1927 рр.), посада комісара стала зайвою.

Спочатку товариство «Просвіта» як позашкільна освітна установа розвивала далі діяльність за большевиків (зріст відділів з 852 у 1918 до 4322 на 1921), але на поч. 1922 її ліквідовано або перетворено її відділи на сов. культ, установи (сельбуди, хати-читальні тощо). 1921 створено надзвич. комісії ліквідації неписьменности (Лікнеп) і навчання грамоти від 8 до 50 p. вчинено обов'язковим. 1926 було 36,4 % неписьменних, 1939 — вже тільки 11,8 %.

1930 багато професійних шкіл підпорядковано різним комісаріатам у Москві. 1936 вищі школи підпорядковано Комітетові вищої освіти в Москві (за посередництвом подібного комітету в Києві). Таким чином нарком освіти УРСР відав з того часу тільки нижчим і середнім шкільництвом, дошкіллям і деякими технікумами. 1933 зі смертю Скрипника була загальмована політика «українізації». Відсоток українських студентів упав з 62,8 1930 до 54,2 на 1938. Кількість учнів в усіх українських школах зменшилася в 1932 — 33 через штучний голод. У 1934 — 35 припинено вивчення в середніх школах іст. України і привернено позитивну оцінку давньої політики царату. Таємним указом ЦК КП(б)У 1938 наказано примусове навчання російської мови в школах усіх щаблів.

Від 1933 розпочато ліквідацію відмінности системи шкільництва в УРСР від решти СРСР. Позитивним було відновлення унтів 1933. 1936 заведено загальносоюзну систему: початкова 4-річна школа, неповна середня (семирічна школа) і повна середня (десятирічна школа). Початкова школа була обов'язкова на селі, неповна середня — в містах. ІНО перетворено 1932—1933 pp. на 4-річні педагогічні інститути. 1940 запроваджено «школи трудових резервів» з примусовим набором учнів за селективною системою і примусовим працевлаштуванням. У кінці 1930-х pp. введено військовий вишкіл у школах.

Під час війни з Німеччиною совєти створили українські школи для евакуйованих українців у Росії (71 в 1942—1943 рр.), Казахстані (64) й ін. азійських республіках. Також діяли 32 евакуйовані вищі школи УССР. У 1943—1944 рр. створено вечірні школи робітничої молоді (в містах) і школи сільської молоді (по селах для надолуження воєнних спізнень в освіті).

Труднощі повоєнної доби характеризує зріст вечірніх шкіл: з 876 1950—1951 рр. до 2070 на 1964—1965 у м. (у середньому їх кількість на той час меншала). Діяли також вечірні школи для дорослих, вечірні й заочні професійні школи.

Кількість вищих шкіл зменшилася у висліді комасації з 173 шкіл 1940—1941 рр. до 140 на 1958—1959 рр. (при одночасному зростанні числа студентів). Створено новий Ужгородський Державний Університет (1945). Тільки 55,7 % студентів у 1958—1959 студіювали нормально (решта — заочно і на вечірніх курсах). Цей відсоток упав до 38,7 в 1965—1966 рр. у висліді реформ М. Хрущова, але згодом почало кращати.

Продовжувалося російщення шкільництва: відсоток російських шкіл зріс з 14 у 1938—39 рр. до близько 25 на 1955—1956. Зі шкіл національних меншостей залишилися тільки молдавські, угорські і польські (разом 319 у 1950—1951 рр.). 1946 майже всі вищі школи (крім педагогічних, медичних і мистецьких) підпорядковано безпосередньо міністерству вищої освіти в Москві. Щойно 1955 відновлено міністерство вищої освіти в Києві, але з обмеженими компетенціями.

Проведено перевишкіл учителів у Західній Україні, 2/3 яких визнано невідповідними радянським вимогам. Між 1945 і 1951 спроваджено близько 36 400 вчителів зі Східної України. Після змін населення відсоток українських шкіл у Західній Україні став найвищим в УССР (у Галичині, на Волині і Буковині 93,3 % в 1946—1947 проти 86 % у 1940—1941). Створено 22 нові вищі школи в західній Україні, спочатку українізовані, але від 1949—1952 рр. переважно зросійщені. Під час короткої «відлиги» 1950-х pp. секретар ЦК КПУ Л. Мельников був усунений за надто явне російщення освіти у Західній Україні.

Важливим етапом у розвитку освіти в Україні став закон Верховної Ради СРСР 1959 р. «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на підставі якого інтенсивно посилено русифікацію українського шкільництва. У дусі цього закону зреформовано семирічки і десятирічки на 8- (обов'язкові) і 11-річні «загально-освітньої політехнічної школи з виробничою підготовою». Після закінчення середньої освіти треба було відпрацювати щонайменше 2 роки перед вступом до вищої школи (за винятком 20 % найздібніших учнів). Як й ін. реформи Хрущова, також цю частково скасовано 1964—1967. Проте залишено обов'язок 8-річної загальної освіти, повернено, замість 11-річного, 10-річне навчання, залишено безплатність середньої і вищої освіти і необов'язковість навчання української мови й літератури в російських школах УССР. В атмосфері нового наступу на українську мову відсоток українських шкіл упав з 85,5 % в 1955—1956 до 81,1 % в 1967—1968 рр.

1956 р. введено школи-інтернати з оплатою за навчання, а від 1960 — «школи продовженого дня» (півінтернати) від 1 до 8 клас загально-освітньої школи. Ці школи не є надто поширені, бо вимагають більше коштів.

У 1967—1968 рр. ще половина учнів технікумів і професійних шкіл вчилася заочно і на вечірніх курсах. Найбільше вчилося у промислових і будівельних професіях (45,3 %). Порівняно із західними країнами низький відсоток вивчав торгівлю, фінанси, адміністрацію і право (13,3 на 1967—1968 рр.).

1964 р. створено Донецький Університет. Від 1958 наукові ступені затверджує Всесоюзна Атестаційна Комісія в Москві. Тоді як рівень навчання спеціалістів точних а природничих наук високий, то у гуманістичних і суспільствознавчих галузях він низький. Від 1967 р. встановлено пільги в прийманні до вищих шкіл колишнім військовим і працівникам безпеки. Випускники вищих професійних шкіл мають обов'язок працювати 3 pp. на визначених місцях, часто поза Україною. У кінці 1960-х pp. УРСР мала на 1/4 менше студентів на 10 000 населення, ніж Росія. В 1968—1969 рр. тільки 21,8 % студентів жило в гуртожитках; більшість дістає стипендії. 1974 видано таємну інструкцію не приймати до університетів Західної України більше 25 % місцевої молоді. Починаючи від 1960-х pp., помітна національна активність студентів (демонстрації, арешти, усування з університетів). Від 1965 р. випускники професійних вищих шкіл мають право на постійну посаду.

З кін. 1960-х pp. посилено централізацію шкільництва в УРСР. 1969 відновлено Міністерство освіти СРСР, яке здійснює керівництво загальною середньою освітою, дошкільним вихованням та розвитком педагогічних наук. Завданням центрального міністерства є визначення основних напрямів розвитку освіти, розроблення типових навчальних планів та програм, створення і видавання уніфікованих шкільних підручників та методично-навчальних посібників різного типу.

Гол. спрямуваннями в роботі шкіл за ці роки стають: трудове, воєнно-патріотичне й інтернаціоналістичне виховання, здійснення загальної середньої освіти. Останнє викликане потребою підвищення освіти робочих кадрів (90 % спеціальностей чорної металургії, 80 % машинобудування вимагають підготови в обсязі середньої школи).

Особливого значення надається трудовій підготові в сільських школах, які становлять 80 % усіх шкіл. Рівень навчання в сільських школах значно нижчий від міських, що зумовлене поганою матеріальною базою шкіл, перевантаженням учителів позашкільною працею, віддаленістю від культурних центрів. Сільські школи орієнтовані переважно на працю в колгоспному виробництві.

У нових програмах особливо наголошується завдання політичного виховання молоді. У шкільну систему 1972 введена обов'язкова початкова військова підготовка в усіх середніх школах. Практично учні (хлопці та дівчата) беруть участь у військово-технічній, фізкультурній підготовці.

У зв'язку з тим, що система народної і професійної освіти в СРСР виявила поважні хиби, як і тому, що послабила потяг до освіти і навчання взагалі, радянські органи заходилися на початку 1980-х pp. коло нової шкільної реформи. 1984 ЦК КПРС опублікував постанову «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи», які стали основою пізнішого республіканського законодавства про шкільництво. В основному збережено дотеперішню систему шкіл, але в програмі кладено ще більший натиск на трудове навчання та оволодіння учнями конкретних знань з технічних, економічних і суспільних наук. Наголошується практичне включення випускників середніх і професійних шкіл у суспільне життя і процес продукції. З цією метою госп. установи й підприємства повинні тісно співпрацювати з школами, беручи над ними шефство. Так само посилюється роля батьківських комітетів у допомозі школам й у вихованні. Очевидно, що одним з гол. напрямів залишається ком. ідеологічне виховання та дальше російщення неросійських шкіл.

Під гаслом покращення викладання російської мови ухвалено низку постанов, що фактично зводять рідну мову до другорядної. В «Основах законодавства Радянського Союзу та союзних республік про нар. освіту» 1973 р. стверджується, що вивчення мови національних республік в російськомовних школах залежить від бажання батьків.

Наказами міністерства освіти УРСР запроваджена програма удосконалення російської мови в усіх школах; у дитячих садках національних республік з 1979 введено обов'язкове навчання російською мовою, починаючи з 5 pp. життя, як також висунено вимогу культивувати російську мову в родинах. Уведено спеціальні програми, складені для початкових шкіл з поглибленим курсом російської мови, введено години для факультативних зайнять за рахунок скорочення ін. предметів, посилено позакласні зайняття з російської мови. Рекомендовано ввести викладання спеціальних та загальноосвітних дисциплін російською мовою, починаючи з 2—3 курсів в усіх вищих школах союзних республік; введено обов'язкове вивчення російської мови на перших 2 курсах всіма студентами (за рахунок ін. дисциплін). Ці заходи відсунули на задній план українську мову вже в нижчому і середьому шкільництві.

У 1977—1978 рр. в 4—10 класах денних загальноосвітніх шкіл УРСР було 45 700 учителів російської мови й літератури, а тільки 43 500 учителів української, молдавської, угорської і польської мов і літератур.

Одним із яскравих показників русифікації освіти є дані про чисельність шкіл в обласних містах з укранською й російською мовами викладання та мішаних (російсько-українських) на середину 1987 р., опубліковані Комісією для зв'язку Спілки Письм. України з навчальними закладами УРСР:

Як урахувати, що мішані школи практично російські або завтра такими стануть, то в головних містах УРСР є тільки 16 % українських шкіл, решта 84 % — російські. Але й ці відсотки не відбивають дійсного, значно гіршого стану, бо українські школи звичайно чисельно малі й гірше від російських устатковані, до того ж багато предметів і в них, за браком українських підручників, викладаються російською мовою.

Створена 1969 р. нова «Програма виховання в дитячому садку» регламентує всю роботу дошкільного виховання: у ній подані режим дня, визначене обов'язкове навчання, гри, устійнена програма усіх видів виховання. Особливо значне місце відводиться ідеологічному ком. вихованню.

Сітка дошкільних установ в Україні збільшилася і на кін. 1973—1974 рр. становила 5 800 одиниць, у яких виховується 260 тис. дітей. Понад 70 % колгоспів також мають постійно діючі дитячі садки. Ясла і дитячі садки частково безплатні (платиться 1/3 коштів). З 1976 педагогічні училища, що готують виховників для дошкільних установ, працюють за новими програмами, що уможливлюють персоналові виховну роботу з дітьми різного віку, починаючи від немовляти. Не зважаючи на збільшення приміщень, лише 37 % дітей відвідувало дитячі установи (1976).

Переповнення дошкільних установ понад норми, невідповідність приміщень, погане обслуговування призводять до постійних захворювань дітей. Працівники дошкільних установ становлять найнижчу категорію пед. працівників з найменшою платнею, що негативно впливає на якість роботи.

Середні школи. У 1970-х pp. загально-освітня школа перейшла на нові програми, з деякою зміною системи навчання. Навчання в початковій школі скоротилося до 3-х pp., у зв'язку з чим виявилася потреба в перекваліфікації вчителів. Навантаження учнів молодших клас становить 24 год. на тиждень, при 32 навчальних тижнях на рік.

Незважаючи на велику кількість постанов про покращення навчання та виховання, рівень залишається ще низьким, особливо в сільських школах, що пояснюється поганим обладнанням шкіл та браком учителів.

1972 створено Сімферопольський Університет, а 1985 Запорізький.