Список переможців чемпіонату Іспанії з футболу

Історія іспанського футболу розпочалася в Країні Басків. Більбао був у той час найважливішим портом країни, куди приїздили британські моряки і робітники, які влаштовувалися працювати на підприємства вугільної промисловості регіону. Пропагандистами футболу також були іспанські студенти, які навчалися на Британських островах. Перший футбольний клуб виник в іншій частині країні: в Уельві, адміністративному центрі однойменної провінції, два шотландських лікарі Александр Маккей і Роберт Рассел Росс заснували «Рекреатіво» (23 грудня 1889 року)[1]. Через місяць в Андалусії була створена «Севілья». Саме ці дві команди провели і перший матч 8-го березня 1890 року (2:0 на користь «Севільї»)[2].

Логотип Ла Ліги

Через соціально-економічні і політичні суперечності між центром і регіонами єдиним загальноіспанським змаганням протягом майже тридцяти років був національний кубок. А решту часу клуби проводили в регіональних турнірах. У цей час переможцями кубка були команди з Країни Басків, а також «Реал Мадрид» і «Барселона». В сезоні 1927/28 національна федерація організувала турнір — Кубок клубів-чемпіонів — який вважається попередником загальноіспанської ліги. До участі були запрошені всі володарі кубка: «Барселона», «Атлетік» (Більбао), «Реал Сосьєдад» (Сан-Себастьян), «Аренас» (Гечо), «Реал» (Мадрид) і «Реал Уніон» (Ірун). Першими фінішували каталонці, з відривом у чотири очки від команди з Більбао[3].

1928 року була створена загальнонаціональна професіональна футбольна ліга, яка наступного року провела перший чемпіонат. Його учасниками стали чотири баських клуби — «Аренас» (Гечо), «Атлетік» (Більбао), «Реал Сосьєдад» (Сан-Себастьян), «Реал Уніон» (Ірун); три з Каталонії — «Барселона», «Еспаньйол», «Еуропа»; два зі столиці — «Реал», «Атлетік», а також «Реал» (Сантандер), який потрапив до еліти через сито квалікаційного турніру[4]. Першим чемпіоном Прімери стала «Барселона», яку очолювали англієць Джеймс Белламі і місцевий фахівець Рома Форнс. Найбільш відомим гравцем того складу був нападник Хосеп Самітьєр. Голкіпер Ференц Платтко згодом став відомим тренером[5].

Протягом наступних сезонів домінував «Атлетік» (Більбао), який мав найсильнішу в лізі лінію нападу: Горостіса, Бата, Лафуенте, Ірарагоррі і Чіррі II. Баски чотири рази ставали чемпіонами і двічі віце-чемпіонами. Дві перемоги у турнірі здобув мадридський «Реал», кольори якого захищали воротар Рікардо Самора, основні захисники національної збірної Хасінто Кінкосес та Сіріако Еррасті, бомбардир Мануель Оліварес і баски — брати Луїс та Педро Регейро. В сезоні 1934/35 найсильнішою командою Прімери став «Бетіс», у складі якого грали учасник чемпіонату світу-1934 Сімон Лекуе і голеадор Вікторіо Унамуно.

У липні 1936 року в Іспанії розпочалася громадянська війна. Протягом трьох років проводилися лише регіональні змагання, серед них найбільш солідними за складом учасників була Середземноморська ліга. Мадридський «Реал» також мав намір стати одним з учасників, але це не вдалося зробити через протидію одного з клубів, керівництво якого вважало, що поява столичного гранда значно зменшить доходи команди[6].

Восени 1939 року стартував перший повоєнний чемпіонат. У роки війни багато футболістів завершили виступи або виїхали за кордон і грали за команди Мексики, Франції, Аргентини та інших країн. Зокрема, «Атлетік» (Більбао) залишився без Грегоріо Бласко, Анхеля Субієти, Леонардо Сілауррена, Хосе Мугерси і Хосе Ірарагоррі: «Реал» (Мадрид) — без братів Регейро, Еміліо Алонсо, Сіріако Еррасті і Рікардо Самори: «Барселона» — без Рамона Сабало, Педро Аресо, Марті Вентольри, Елемера Беркеші, Хосепа Райча, Доменека Балманьї, Хуліо Мунльока і Енріке Фернандеса. Федерація зробила вимушену заміну серед учасників Прімери: невдачі дошкуляли «Ов'єдо» — багаторічний лідер колективу Ісідро Лангара поїхав виступати за аргентинський «Сан-Лоренсо», а під час боїв вщерт був зруйнований стадіон клубу. Місце в еліті зайняв столичний «Атлетіко», який у підсумку став переможцем[7][8].

Потім на провідні позиції вийшли «Валенсія» і «Барселона». Левантійці відбудували зруйнований під-час війни стадіон, запросили для підсилення складу кількох басків і за шість років здобули три чемпіонських титули. П'ятірку нападників «Валенсії» називали «електричною лінією» і до неї входили Епі, Амадео, Мундо, Асенсі і Горостіса, а ворота захищав кіпер збірної Ігнасіо Ейсагірре[9].

Для каталонців перші повоєнні роки були тяжкими. 1939 року поліція відкрила на клуб кримінальну справу. Організатор поїздки на американський континент Россенд Кальвет отримав вісім років дискаліфікації, а інші учасники турне були відсторонені від футбола на два роки. Але поступово стан справ покращувався: з-за кордону поверталися гравці, у яких закінчився термін дискаліфікації, вихованець клубу Сезар Родрігес стає лідером лінії нападу. Окрім того, були запрошені Хосеп Сегер і Маріано Гонсальво (один з трьох братів, які грали в команді, більше відомий як Гонсальво ІІІ)[8]. Вдалим виявилося запрошення не посаду тренера Енріке Фернандеса, пррихильника атакувального футболу, який надав великої уваги тактичній і психологічній підготовці гравців. Разом з наступним тренером, Фердинандом Даучиком, прийшов Ладислав Кубала і став лідером «Барселони» на наступні десять років. Вже в першому сезоні з Кубалою команда здобула перемоги у всіх турнірах: чемпіонаті, національному кубку, Латинському кубку, Кубку Мартіні Россі і Кубку Еви Дуарте[10].

У тому ж 1952 році «Реал» св'яткував своє 50-річчя і організував турнір за участю шведського «Норрчепінга» і колумбійського «Мільйонаріоса». Кращим футболістом південоамериканського клубу був аргентинець Альфредо Ді Стефано, якого Сантьяго Бернабеу запросив до Мадрида. Але «Білу Стрілу» бажала бачити у своєму складі і «Барселона», яка домовмилася з «Рівер Плейтом», з яким у Ді Стефано був чинний контракт. Далі була майже детиктивна історія за участю ФІФА, національної футбольної федерації і уряду Іспанії. Влітку 1953 року аргентинець отримав дозвіл грати за «Реал» і ця дата вважається початком великої ери столичного колективу. В середині 50-х починають свою історію єврокубкові турніри; «Реал» здобуває перемоги у п'яти перших розіграшах Кубка європейських чемпіонів[11]. Намагається не відставати на євроарені і «Барселона», яка виграє Кубок ярмарків і Кубок кубків. Але у внутрішніх турнірах боротися зі столичним грандом ставало все складніше[12].

1963 року федерація заборонила іноземцям грати за іспанські клуби. Після скасування заборони «Барселона» уклала угоду з Йоганом Кройфом, володарем «Золотого м'яча» 1971 і 1973 років[13]. Але навіть його присутність у складі дала змогу каталонському клубу потіснити «Реал» з вершини лише в одному сезоні[14].

На початку 80-х про себе нагадали баски: «Реал Сосьєдад» і «Атлетік» поспіль виграли чотири турніри, але потім знову на перші ролі вийшов «Реал» з Еміліо Бутрагеньйо, Хорхе Вальдано, Уго Санчесем, Карлосом Сантільяною у складі[12].

1988 року до Барселони, вже як тренер, повернувся Йоган Кройф. Він створив команду, яка домінувала в іспанському футболу протягом чотирьох років і надалі постійно веде боротьбу з «Реалом» за перше місце. «Валенсії», «Атлетіко» і «Депортіво» інколи вдається потіснити великий дует грандів іспанського футболу, але зазвичай вони ведуть боротьбу за третє місце[12].