...Тактика шкодження противникові всякими способами і всякою ціною дуже обосічпа і нераз буває, завдає більші страти тому, хто її уживає, ніж тому, проти кого вона обернена. [6]

• Заперечення факту існування українського народу
• Заперечення факту існування української мови
• Фальсифікація історії українських етнічних земель та Українських державних утворень [7]
• Нищення історичної пам'яті та історичних джерел
• Присвоєння досягнень українців у різних галузях знань та культури іншими народами
• Ополячення, мадяризація, онімечування, румунізація, зросійщення
• Етноцид
• Боротьба проти релігійних вірувань українців та українських церков
• Покатоличення, ісламізація
• Антиукраїнська пропаганда
• Заборона української мови
• Заборона українських організацій
• Зловмисне руйнування та пошкодження культурно-історичних пам'ятників, інших матеріальних і культурних цінностей українського народу (антиукраїнський вандалізм)
• Переслідування діячів української політики, церкви, культури
• Примус до еміграції та переселення
• Вбивства українських діячів
• Масове фізичне нищення українців (геноцид)
• Масові депортації українців з окупованих та анексованих територій
• Організація «п'ятих колон»
• Поширення іноземного масового культурного продукту
• Сепаратизм
• Підривна політична і диверсійна діяльність
• Діяльність антиукраїнських терористичних організацій
• Економічна війна
• Кіберагресія
• Воєнні дії проти українських державних утворень та збройні конфлікти
• Окупація території українських державних утворень
• Антидержавницька діяльність у керівних структурах українських державних утворень
• Пограбування українських етнічних земель
• Проведення «виборів» та «референдумів» на окупованих українських землях

Історія

Оглядова карта українських земель Степана Рудницького, видана у Відні 1915 року. Картоґр. завод Г Фрейтаґа і Берндта. 1 : 7 500 000

Ще у договорах українських (київських) князів Олеґа (911 р.) та Іґоря (945 р.) з греками вжито назву «Русин», що латиною є Rutenus і Ruthenus, а грецькою Ρῶς — Русь.
До московитів назви Русин, Русини, Rutheni ніколи, ніде і ніким не прикладалися, а тільки до українців. Самі Суздальці, Володимирці, Муромці та інші, що потім, з кінця ХIII ст., стали зватись Московією й Московитами (що видно хоча би з Лаврентіївського або з Іпатіївського літописів), звали Русью, Росією й Руськими тільки Україну та українців, а себе за руських не вважали і Русью, або Росією не називали.
Щоб підвести ґрунт під свої політичні претензії на Русь-Україну, московські князі, походячи родом од київських (українських) князів, звали себе руськими, і по цій назві почали й московитів звати руськими, а Московію - Русью та Росією, а також щоб позбавитись назви Московитами, бо останні за кордоном вважались варварами.

Тенденційно, задля обґрунтування асиміляційної політики проти українців, для помосковлення їх, цю назву зроблено було етнографічною назвою і для московців, що ніяк не відповідало дійсности і цілком суперечить науці. Нема ні одного антрополога, який не тільки ототожнював би українців з московитами в одно, а й такого, що відносив би їх до одної славянської раси. Наприклад, французькі антропологи Жозеф Денікер і Е. Амі вважали українців належними до Адріатичної (Динарійської) славянської раси, а московитів — до Східної славянської раси [8].

У політичному словнику терміни Україна, українська мова, український народ, українське військо та українські козаки використовувалися вже 1590 року руським шляхтичем, доктором теології, церковним та громадсько-політичним діячем Речі Посполитої Йосифом Верещинським, як виповнені етнополітичним змістом [9]. Етнонім «українці» відстежується наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

Існує думка, що,— з урахуванням прямої етнокультурної та генетичної спадковості слов’янського населення території сучасної України від середньовіччя до часу формулювання засад модерного українського національного проекту,— є логічні підстави називати це населення «українцями» або ж «давніми українцями» ще й до часу утвердження спільної етнічної самоназви «українці» у 19 — на початку 20 ст.) [10].

Для періодизації розвитку української культури вихідним моментом є визначення її носія – українського народу та історичних умов формування української нації: з’ясування характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права, що дозволяє зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку.

Перший період передісторії української культури — від 11 тис. до н. е., коли відбувся перший поділ праці: скотарство відокремилось від землеробства, а потому у I тис. до н. е. відбувся другий поділ праці — ремесло відокремлюється від землеробства, суспільство поділилося на класи, виникла держава. Перший період охоплює великий часовий відрізок від витоків української культури і до прийняття християнства у Х столітті. Визначальними були такі події історичної ваги, як виникнення Києва, утворення Київської держави та розвиток основних напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
Другий період співпадає з процесом формування і розвитку Київської Русі – держави європейського типу у східнослов’янських народів. Із запровадженням християнства її жителі долучилися до культурно-етнічних цінностей європейського континенту, що збагатило духовне життя народу, познайомило з його культурою світовий простір.
Третій період пов'язаний з перебуванням частини українських земель у складі литовсько-польської держави. Мала місце асиміляція української еліти і втрата нею політичних впливів. Головним явищем цього періоду, спрямованим на захист православної церкви та української культури, стала діяльність церковних братств.
Роки національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави до середини ХVІІІ ст. належали до четвертого періоду. Провідною соціальною верствою національно-визвольної боротьби було козацтво. Культурний розвиток цього періоду був об’єктивно обумовлений процесом засвоєння та успадкування культурних традицій Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під впливом ідей гуманізму та Реформації.
Півторастолітній відрізок часу від ліквідації Гетьманщини до початку ХХ ст. — це п’ятий період,— період національно-культурного відродження. Процеси творення національної моделі культури найяскравіше виявилися в літературі, історії, фольклористиці,етнографії, образотворчому мистецтві й драматургії.
Шостий період розвитку української культури,— початку ХХ століття,— відбувався в надзвичайно складних умовах: це були роки Першої світової війни, а потім — революційних подій в Україні та у Російській імперії (1917-1920). Активізацію культурного життя засвідчила поява національних художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії наук України, спроби українізації освіти та утворення української автокефальної православної церкви.
Сьомий період — часи перебування українських етнічних земель у складі СРСР та інших держав. Мали місце як позитивні, так і гальмівні фактори, зумовлені гострими суспільними суперечностями, трагічними подіями голодоморів, сталінських репресій, німецьким окупаційним режимом. Негативні чинники залежності культури від політичної кон’юнктури не зупинили процес її розвитку, оскільки масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі освітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих колективів сформували у широкий загал зацікавлених споживачів культури.
Після проголошення державної незалежності України розпочався восьмий період розвитку української культури. Він відкрив нові перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя, багатоманітних зв’язків з мистецтвом інших народів світу. Українська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі. [11]

Иоан III

Олексій Михайлович

Петро I

Катерина II

Микола I

Петро Валуєв]

Володимир Ульянов

Павло Постишев

Лазар Каганович

В'ячеслав Молотов та Генріх Гіммлер

Йосип Сталін і Йоахім фон Ріббентроп

Еріх Кох

Адольф Гітлер, 1937

Володимир Путін

Віктор Орбан

«Українське питання» – це ставлення сусідніх країн, та інших держав до незалежності України, та вирішення питання: «Що робити з територією, поселенням і ресурсами за відсутності національної держави?» іншими словами, це політика щодо України та українців на їх етнічних землях. Великою мірою вона обумовлювалась наявністю чи відсутністю національної держави.

Антиукраїнська діяльність інших держав проти українського народу, української мови, культури і православної віри має давню історію. Початки антиукраїнської діяльності були закладені ще за доби литовсько-польської держави, коли українські землі захопили поляки. З часом ця діяльність провадилася Польщею, Московією, Османською імперією, Кримським ханством, Російською імперією, Радянською Росією, Австро-Угорщиною, Німеччиною, Румунією тощо.

Від часу, коли русичі утворили перші українські держави — Київську Русь і Галицько-Волинську Русь, сусідні держави,— з послабленням влади,— першими почали експансію на українські землі з метою їхнього поділу. Поділ відбувався протягом другої половини XIV ст. Від 1340 року почався перехід українських земель під владу Литви (Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина), Польщі (Галичина, Західна Волинь), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина), а згодом — Московської держави (Сіверщина) та Кримського Ханства. Ці країни активно експлуатували людські і земельні ресурси українських земель. За панування Польщі і Литви відбулось повне закріпачення селян.

Після об’єднання російських — північно-руських — земель у Московську державу, вона розпочала боротьбу з Великим Князівством Литовським за білоруські та українські землі,претендуючи на спадщину Київської Русі. 1485 Іван III почав використовувати титул «великий князь усієї Русі». До смерті великого князя союзником Москви проти Литви виступав Кримський ханат. 1503 Московська держава здобула Чернігово-Сіверщину [12].

Наступний розподіл українських земель відбувся у XVII ст., в умовах Руїни.

Вперше, в 1667р., Польща і Москва за Андрусівським перемир’ям на тринадцять років поділили Україну. Лівобережна залишалася у складі Московії, Правобережна – у складі Речі Посполитої, а Запоріжжя – під зверхністю обох держав. Вдруге, в 1672р., за Бучацьким договором між Польщею та Туреччиною. Остання встановлювала свою владу на Поділлі. Втретє, в 1681р., за Бахчисарайським мирним договором між Московією, Туреччиною, і Кримським Ханством визнавалась належність Лівобережжя України до Москви, Поділля до Туреччини і заборона заселення земель між річками Буг і Дністер. Такий поділ був остаточно закріплений "Трактатом про вічний мир" між Московією та Польщею (1686р.). За цим миром підтверджувався фактично існуючий поділ України між трьома країнами. Цей поділ проіснував до кінця XVIII ст. В результаті російсько-турецьких війн (1768-1774рр,1787-1791рр.) та поділів Польщі (1772, 1793, 1795рр.) відбувається черговий поділ українських земель уже між двома країнами – Російською і Австрійською імперіями. До Росії відійшли Правобережна Україна, причорноморські степи, Крим. Західна Україна (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) перейшла до Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії.

Наступний перерозподіл українських земель відбувається в умовах революції і громадянської війни в Росії (1917-1920рр.) та національно-демократичної революції і війні за незалежність в Україні (1917-1921рр). Події які відбувалися в цей час нагадують ситуацію 1648-1657рр. Знову, вирішальним фактором утвердження незалежності стала позиція найближчих сусідів – Росії і Польщі, а опосередковано країн Антанти (Британії, Франції) і США. Жодна з них не була зацікавлена в створені самостійної, розвинутої держави в центрі Європи. Знову Україна опинилась між кількома центрами впливу. Це були країни Четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина etc), Антанта, Росія. Знову Росія зробила все можливе щоб не випускати Україну із сфери свого впливу. Протягом 1918-1920рр. землі України переходили під владу різних країн і урядів, а остаточний розподіл відбувається в 1919-1921рр. Так уже в червні 1919р. Верховна рада союзників на Паризькій мирній конференції передала Східну Галичину під владу Польщі. Згодом, в 1921р., такий розподіл був підтверджений Ризьким договором між Польщею і радянськими Росією і Україною. Сен-Женрменський (1919р.) і Севрський (1920р.) договори "віддали" Закарпаття і Буковину відповідно Чехословаччині і Румунії. Долю Бессарабії вирішив т.зв. Бессарабський протокол (1920р.) – її "віддали" Румунії.[13].

Українські етнічні землі від початків творення Російської держави [14] завжди були об'єктом російської експансії.

Образ Російської імперії в українській історичній пам'яті викристалізувався у першу чергу завдяки поезіям і трагічній долі Тараса Шевченка та антиукраїнським указам 1863 та 1876 років. Забувається, однак, з якою готовністю й запопадливістю українські еліти допомагали будувати цю імперію у XVIII столітті — до тої міри, що історію постання Російської імперії можна назвати також й українською історією — та що тривалий час Санкт-Петербург із терпінням і навіть симпатією ставився до українського руху як противаги до руху польського. Українцям належить винятково важлива роль як у побудові, так і розвалі Російської імперії, і визнання одного факту не може відбуватися коштом замовчування іншого [15].

У часи правління Катерини II, ще до зруйнування Запорозької Січі, у таємній інструкції генерал-прокурору Олександру Вяземському імператриця вказувала:

Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, що керуються конфірмованими їм привілеями, зректися яких усіх раптом вельми непристойно би було, однак і називати їх чужоземними і ставитися до них на тих же підставах є більше, ніж помилка, а можна назвати з вірогідністю дурістю. Ці провінції, також і смоленську, слід найлегшими шляхами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись як вовки до лісу. До того приступ вельми легкий, якщо розумні люди обрані будут начальниками у тих провінціях; коли ж в Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб вік і ім'я гетьманів зникло, не тільки б персона яка була переведена до того достоїнства.[16] Оригінальний текст (рос. дореф.) Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привиллегіями, нарушить оныя отрѣшеніемь всѣхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на такомъ же основаніи есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію глупостію. Сіи провинціи, также и смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть какъ волки къ лѣсу. Къ тому приступъ весьма легкій, естьли разумные люди избраны будуть начальниками въ тѣхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ изчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоинство.

Один із організаторів і діячів Центральної Ради, Кость Лоський, характеризуючи поведінку росіян 1918 року у Києві зазначав:

Загалом кажучи, ставлення російського товариства до української Центральної Ради і Німців справляло враження маячні божевільного. Оригінальний текст (рос. дореф.) Вообще говоря, отношеніе русскаго общества къ украинской Центральной Радѣ и Нѣмцамъ производило впечатлѣніе бреда сумасшедшаго.[17]

За створеною у підсумку Першої світової війни версальською системою українські етнічні землі були,— за підтримки Великої Британії, Франції та США,— розчетвертовані. За наслідками революції в Російській імперії та Жовтневого перевороту українські землі, захоплені Червоною армією російських більшовиків, були розірвані на дві частини між УСРР та РСФРР.
Українські етнічні землі на початок 1939 року були поділені між Радянською Росією (767 тис. км², 42,2 млн. мешканців з яких до Української РСР належало 451,8 тис. км² із близько 26 млн. українців, що складали 80 % мешканців), Польщею (132,2 тис. км², 10,2 млн. мешканців із яких близько 6,5 млн., або 64 % були українцями), Румунією (17,7 тис. км², 1,4 млн. мешканців із яких 875 тис. або 63 % були українцями) та Чехо-Словаччиною (14,9 тис. км², 760 тис. мешканців із яких 560 тис. або 73 % були українцями)[18].

За історіографією часів СРСР, початком існування радянської влади на українських землях вважається 12 (25) грудня 1917, коли російськими більшовиками (РСДРП(б)) [19] разом із російськими соціалістами-революціонерами був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України». Таким чином, радянська історіографія веде історію УРСР від 25 грудня 1917. року

Під час виборів до Установчих зборів восени 1917 року [20] за більшовиків в Україні проголосувало лише 10% виборців: 754 тис. голосів. В усій Росії більшовики спиралися на містян і робітників промисловості. В Україні ці групи були нечисленними та складалися переважно з «великоросів». У Волинській, Київській, Полтавській, Таврійській губерніях та на Чорноморському флоті не було обрано жодного депутата від більшовиків.

Намагаючись розв’язати проблему протистояння політичних сил на свою користь, більшовики скликали 17 грудня 1917 Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. <…> Серед 2500 учасників з’їзду більшовицьких депутатів було тільки 60 (за іншими даними — 130). Звичайно, при такому співвідношенні сил більшовики не могли захопити владу в Україні у легальний спосіб. <…> Відносно мала кількість більшовицьких делегатів на з’їзді не була випадковою — це відбивало дійсну картину впливу більшовиків на території України. <…>

Під час дискусії виявилася неабияка розбіжність у поглядах делегатів на те, як саме проводити національну політику в Україні. Були й такі, що радили відкликати з Південно-Західного фронту гвардійський корпус, який був під впливом більшовиків, і кинути його на Центральну Раду. Подібні заяви Володимира Аусема та Євгенії Бош викликали гострий осуд більшості з’їзду. Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з’їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір’я. <…> Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з’їзд і переїхали до Харкова. Тут вони об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і оцей об’єднаний з’їзд проголосив себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України. [21]

У такий спосіб був створений маріонетковий окупаційний уряд. В цей час, затягуючи переговори у Бересті, Раднарком Радянської Росії бажав виграти час, щоб завершити захоплення значної частини території України, включаючи її столицю Київ, сподіваючись замінити делегацію УНР делегацією створеного маріонеткового уряду «Радянської України»

Не зайве ще раз підкреслити, що більшовики України були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а не аналогічної української партії, якої на той час ще не існувало. Тобто вони виступали нічим іншим, як територіальною агентурою проводу більшовиків Росії, котрий використовував їх для здійснення своїх планів в Україні. А плани були ясні: за допомогою українського радянського уряду підірвати Українську Народну Республіку зсередини, а Центральну Раду розчинити у радах робітничих, селянських і солдатських депутатів. [22]

Усвідомлюючи справжній стан речей, Затонський в одній із своїх тодішніх промов сказав таке:[23] «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька» [21][24]

Варто зазначити, що партія більшовиків — РКП(б) — була загальноросійською партією, а КП(б)У:

Формально заснована у квітні 1918 як самостійна партія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У увійшла до РКП(б) з підпорядкуванням спільним партз'їздам і ЦК [25]. Оригінальний текст (рос.) Формально основана в апреле 1918 как самостоятельная компартия, но уже через 3 мес., на своём I съезде, КП(б)У вошла в РКП(б) с подчинением общим партсъездам и ЦК.

Перший Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали «Українською Народною Республікою Рад».

У 1917—1920 відбулися три спроби встановлення радянської влади (а точніше— більшовицької диктатури) в УНР, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.

У березні 1918 року раніше створена більшовиками Українська Народна Республіка Рад зі столицею у Харкові була проголошена незалежною державою [26].

28 листопада 1918 у Курську створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його збройні формування, після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини радянської (Червоної) армії 3 січня 1919 року взяли Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше затверджено назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 використовувала назву «Українська Народна Республіка »)}} формально проголошена як «окрема держава» на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад 6—10 березня 1919, коли ухвалено першу Конституцію УСРР. Остаточно вона затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919, підписана членами президії з'їзду: Раковським, П'ятаковим, Бубновим та Квірінгом, відомими більшовиками, але їх право виступати представниками українського народу дуже сумнівне [27].

УСРР проголошена 10 березня 1919 на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР [28]. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в ній проголошено КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною (4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 року на десятки мільйонів українського населення) [29] і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні українського робітничого класу, ні українського селянства.

Володимир Затонський, народний секретар у справах освіти радянської України:

Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного...[30]

Василь Шахрай, народний секретар у військових справах радянської України, у розмові з Георгієм Лапчинським:

...Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?...[30]

На думку історика Івана Рибалки:

…проголошення харківського зібрання Всеукраїнським з'їздом рад, на якому було представлено менше третини рад, що тоді існували в Україні, не можна вважати легітимним. Через це й проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, теж не мало належних правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків проголосувало всього 10% українських виборців. ЦВК рад України і народний Секретаріат фактично були створені з волі Леніна для того, щоб виправдати й узаконити їхню війну проти УНР, Центральної Ради, зобразити її як внутрішню боротьбу революційних сил проти «буржуазної» політики Центральної Ради в українському суспільстві за встановлення радянської влади. До радянського уряду, в якому було тільки три українці (Скрипник, Затонський, Терлецький) входили люди, невідомі широким масам українського народу... Щоб видавати радянську владу в Україні за українську, більшовики перехопили й назву «Української Народної Республіки», а уряд назвали фактично за прикладом Генерального Секретаріату Народним Секретаріатом. Оголосили Україну федеративною частиною Росії, а федерального уряду там не було: радянська «УНР» фактично була адміністративним краєм, її органи влади виконували розпорядження Раднаркому Росії і, передусім, директиви ЦК РСДРП(б).[30]

Складність того, що відбувалося в українських землях у 1930–1950-тих роках, полягала у тому, що географічні кордони цих земель є явними зараз, з відстані у вісімдесят років, однак не були такими явними й такими видимими для тих, хто опинився у вирі війни та «радянського національного будівництва» у зазначений період. Колоніальні практики «нарізання» внутрішніх – адміністративних та міжреспубліканських – кордонів, втілені Москвою на підрадянських територіях, «викидали» українців за межі України, руйнували локальні спільноти або ж (через «автономізацію», як це було з Молдовою) визначали «майже українцями» інші народи. Питання належності до України не було очевидним для мешканців Закарпатської України, чиє керівництво в момент падіння Чехословаччини бачило варіант свого самозбереження у союзі з Райхом. Українці в Польщі поставали як проблема та небезпека, тож польський уряд за допомогою «пацифікації», «осадництва», «консолідації держави» вдавався до колоніальної практики та асиміляційних дій, маючи на меті створити «польського українця». Тимчасом вже існувала потужна діаспора українців у Європі та Північній Америці, і це були чи не єдині люди, що точно знали, що живуть не в українських землях [31].

Недосвідченість в історії, політиці, брак інформації про те, що відбувається, нездатність до аналізу, орієнтація на локальні взаємодії (зокрема, і обра́зи), призводила, наприклад, до емоційного піднесення, що його демонстрували українці, «святкуючи крах польської держави» й зустрічаючи у вересні 1939 року Червону армію хлібом-сіллю, квітами, «тріумфальними арками, прикрашеними червоними й жовто-блакитними прапорами» [32]

Україна та українські політичні сили напередодні Німецько-радянської війни опинилися у надзвичайно складному становищі. Воно обумовлювалося поділом українських етнічних земель між різними державами, неоднорідністю та незгуртованістю українських організацій у Європі, антиукраїнською політикою головних геополітичних гравців того часу,— Великої Британії, Франції [33], СРСР, Німеччини, Італії, що не передбачала підтримки українців у намаганні відтворення Української Соборної Самостійної Держави,— та ворожою репресивною діяльністю щодо українців Угорщини, Польщі, російського керівництва Радянського Союзу, а також, пізніше, керівництва націонал-соціалістичної Німеччини.

На тлі підготовки до війни СРСР, Й. Сталін проводив розгром України в 30-ті роки [34]. В аспекті підготовки Німеччини — її керівництво підтримувало український націоналістичний рух: сподіваючись, що нацистсько-радянське зіткнення відкриє перед українським народом можливості боротьби за державне усамостійнення України ОУН співпрацювала з німцями. Англія і Франція поступалися Гітлерові на Заході сподіваючись, що він, врешті-решт, піде походом на Росію, щоб захопити окуповану нею Україну [35].

Внаслідок подій 1939—1941 років українські етнічні землі були військовою силою перерозподілені між Німеччиною, СРСР, Угорщиною та Румунією.

Український самостійницький рух становив загрозу для цих держав. Усі вони, на певних етапах розвитку подій, що передували Другій світовій війні, розігрували у своїх інтересах «українську карту», не зважаючи на інтереси українців [36].

1939 року була проголошена незалежна українська держава на теренах Закарпаття — Карпатська Україна. Після проголошення автономії у складі Чехо-Словаччини (22 листопада 1938 року), Польщею та Угорщиною, за підтримки Німеччини та російської агентури, були вжиті заходи до її ліквідації, разом з ліквідацією Чехо-Словаччини у березні 1939 року. Райхсканцлер Німеччини А. Гітлер дозволив Угорщині анексувати Карпатську Україну і тим показав московському керівництву, що Німеччина не збирається розв’язувати українське питання. Вже 10 березня Й. Сталін у доповіді на XVIII з’їзді ВКП(б) відреагував на ці дії [37]. 23 серпня Третій Райх і Радянський Союз підписали таємну угоду про поділ Східної Європи на «області державних інтересів» Німеччини та СРСР [38], якою, серед іншого, передбачався і поділ українських етнічних земель.

Українські організації у Європі [39],— під час європейської кризи в роки, що передували Другій світовій війні,— мали надію на сприятливий розвиток подій для відновлення самостійної української держави й провадили певну політичну діяльність, йдучи на взаємодію з урядовими колами та спецслужбами деяких європейських країн — Великої Британії, Польщі, Німеччини. Маючи перед собою одну стратегічну мету— створення незалежної соборної української держави — вони обирали різні шляхи її досягнення.

Українські політичні сили поділялися на два фронти: інтервенційний та революційно-визвольний.

Інтервенціоністи чекали, що збройна сутичка окупантів України з третьою силою автоматично створить ситуацію, за якої питання відновлення самостійної української держави стане на порядку денному і буде кимось вирішене. Отже, українцям варто очікувати на той сприятливий момент, яким можна буде скористатися.

Прибічники революційно-визвольної концепції вважали, що українцям в часи очікуваної сутички Німеччини й СРСР не варто займати очікувальну позицію, «чіпляючись до чийогось воза, чи плентаючись у хвості подій»: по-перше, досвід визвольних змагань 1917—23 років переконливо показав, до чого доводить відсутність у провідної групи власної ясної ідеї і власної ініціативи та узалежнення української справи від того, до чого «змусять обставини»; по-друге, не було ні теоретичних, ні тим більше реальних підстав припускати, що внаслідок Другої світової війни повториться вигідна для відновлення української держави ситуація, яка була 1917 року; по-третє, не було найменших ознак того, що майбутній противник СРСР — націонал-соціалістична Німеччина,— сама зініціює становлення української справи згідно з інтересами українського народу. До того ж, з принципових і престижних мотивів політичний провід мусив мати власні плани дій і сам створювати ситуацію, в якій Україна буде дієвою силою, а не слухняним знаряддям в чужих руках. І хоча революційно-визвольний шлях незрівняно важчий і вимагає багато жертв, але вся історія України вчила, що український народ може здобути незалежність тільки власною боротьбою.

Поділ українських сил на прихильників інтервенціонізму, тобто узалежнення української справи від планів інших держав, та на прибічників орієнтації на власні сили, не тільки поставив по один бік — Організацію Українських Націоналістів, а по другий — всі інші українські політичні угрупування, але, напередодні нацистсько-більшовицької війни, виявився основною органічною причиною роздвоєння ОУН в 1940 році [40].

У той же час українські кола, як у Німеччині, так і в інших країнах, усвідомлювали справжню мету націонал-соціалістичного керівництва Німеччини. Газета «Українське слово» у статті «Ганебний злочин проти України» [41] зазначала:

«…спекулятивна німецька політика й торги стосовно пригнобленого українського народу базуються на цинізмі, віроломстві, ницості, брехні й зловживанні довір’ям інших. Досвід Карпатської України повторився щодо українських районів Польщі у намаганнях продати їх якомога дорожче більшовикам. …продаж західноукраїнських земель, які вважаються Українським П'ємонтом й центром сподівань українців на незалежність, показав диявольський план Німеччини. <…>3аява Гітлера, що націонал-соціалісти — це «солдати німецького народу, а не захисники бідних пригноблених народів», а також заява Розенберга, в якій стверджується, що Німеччина хоче перш за все скористатися цими народами, свідчать про те, що німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такі абстрактні рішення, як самовизначення народів. Таким чином, Німеччина думала про українську територію, про українське вугілля й залізо, про український хліб, вона думала про Україну як про німецьку колонію, колонію, населену підданими, народом прислужників, який має працювати на народ «панів» (за висловом Гітлера), а не як про незалежну національну державу, що має свій керуючий клас, свої власні культурні кола і свій уряд. Однак хоча цей мерзенний злочин коштуватиме Україні море крові і сліз, надії Німеччини ніколи не будуть виправдані. Украінська нація житиме супереч диявольським планам Гітлера і Сталіна. <…> Украінська ідея є і залишається непереможною, її не знищать ні більшовики, ні німці.» [42]

Ще до початку війни Провід Українських Націоналістів розіслав всім членам і референтам ПУН та Крайовим Провідникам тексти із «Майн Кампф», що стосувалися України, перекладені українською, з розлогим коментарем генерала Капустянського, «щоб відповідальна українська політична думка не піддавалася ілюзіям у ставці на Німеччину»[43].

Коли 11 серпня Карл Буркхардт, Верховний комісар Ліги Націй у Данцигу, прибув на особистому літаку А. Гітлера до Німеччини, райхсканцлер заявив йому:

Все, що я роблю, спрямоване супроти Росії; якщо Захід занадто дурний і занадто сліпий, щоб зрозуміти це, я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім, після його поразки, усіма зібраними силами виступити проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ніхто знову, як під час останньої війни не голодував у нас.[44] Оригінальний текст (нім.) «Alles, was ich unternehme, ist gegen Rußland gerichtet; wenn der Westen zu dumm und zu blind ist, um dies zu begreifen, werde ich gezwungen sein, mich mit den Russen zu verständigen, den Westen zu schlagen und dann nach seiner Niederlage mich mit meinen versammelten Kräften gegen die Sowjetunion wenden. Ich brauche die Ukraine, damit man uns nicht wieder wie im letzten Krieg aushungert»

А. Гітлер був непослідовним у питаннях майбутнього України і не завжди розкривав свою позицію. Не було послідовним і його партійне оточення. Їх позицію після чехословацької кризи виклав посол Франції у Німеччині Робер Кулондр[45]. 7 вересня 1939 року, обговорюючи можливість мирних переговорів з поляками, він зазначав як одну з передумов надання самостійності Західній Україні[46]. 22 липня 1940 року на нараді з вищим командним складом Верхмату, говорячи про розчленування СРСР у випадку перемоги Німеччини, він згадав «українську державу»[47].
12 вересня 1939 року, на нараді у пересувній ставці А. Гітлера в Ільгенау (Сілезія), за участі Кайтеля, Йодля, Канаріса, Лагоузена і Ріббентропа, Кайтель говорив про три варіанти щодо долі Польської держави: !) поділ Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом; 2) створення незалежної держави на решті території Польщі (варіант, що, за словами Кайтеля, подобався А. Гітлеру); 3) поділ Польщі між а) Литвою (район Вільнюса) і б) незалежною «галицькою і польською Україною». Останній варіант мав бути погоджений із керівництвом СРСР. Під час зустрічі після того [48] А. Мельника із Канарісом у Відні, останній говорив про можливість самостійності Західної України. Полковник Лагоузен додав, що рішення ще немає, оскільки у цей час ішли перемовини між Молотовим і Ріббентропом[49]. На 20 вересня керівництвом СРСР було прийняте рішення про відмову від того, щоб «допустити існування залишку Польщі», і про поділ Польщі, про що В. Молотов повідомив посла Німеччини[50]

15 вересня Ріббентроп вимагав від посла Німеччини у Москві Ф. фон дер Шуленбурга вказати В. Молотову, що «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. <…> …без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав» [51]. Це був прозорий натяк на можливість створення української держави,— реалізацію ідеї, котру особливо підтримувало командування Вермахту [52]. Після підписання у Москві Договору про дружбу та кордон між Третім Райхом та більшовицькою Росією Міністерство закордонних справ Німеччини офіційно виступило за припинення пропаганди з українського питання.

Після вторгнення Вермахту (1 вересня) і Червоної армії (17 вересня) до Польщі між зонами окупації була встановлена демаркаційна лінія відповідно до таємного протоколу до Договору про ненапад між Третім Райхом і СРСР.

З частини Польщі, окупованої Червоною армією, німці очікували потік від 300 до 500 тисяч українських біженців. Не маючи можливості й не бажаючи приймати таку значну кількість біженців, А. Гітлер, відповідно до угоди з Й. Сталіним, вжив обмежувальних заходів [53].

Після підписання Пакту Молотова—Ріббентропа уряд Німеччини посилив контроль за емігрантами та їх пресою. Від 25 жовтня 1939 року гестапо створювало картотеку на всіх українських біженців з території, окупованої Червоною армією. Одночасно українським, донським козацьким, кавказьким і російським емігрантам було заборонено «усно чи письмово висловлювати своє вороже ставлення до Радянського Союзу». Діяльність емігрантських організацій на території Райху та окупованій німцями частині Польщі була практично заборонена. У Звіті, складеному Бюро зовнішньої політики НСДАП, зазначалося, що німецько-російське зближення викликало в українців почуття обурення, особливо у зв'язку із розчаруванням після подій у Карпатській Україні. Наведений у звіті аналіз свідчив про відсутність на той час у німецького уряду певного плану щодо українського питання, а також послідовної політики щодо українських політичних сил[54].

Декретом райхсканцлера від 12 жовтня 1939 року на окупованій Німеччиною території Польщі було створене Генеральне Губернаторство, до якого увійшло близько 16 тис. км² української етнічної території з населенням більше 500 тис. українців.

На окупованих Червоною армією українських землях були зліквідовані усі політичні партії, усі соціо-культурні й економічні товариства, усі допомогові установи, пресові установи, приватні школи, комерційні установи, а майно їх було частково пограбоване, а частково відійшло до державної власності. Заклади освіти, що залишилися, використовувалися як засоби радянізації та зросійщення. Розпочалися депортації населення та арешти політичною поліцією. Московський уряд здійснював анексію окупованої території, намагаючись зобразити включення захоплених земель до СРСР як «добровільне» входження.

Утвердження т. зв «українських радянських духовних цінностей» відбувалося шляхом руйнації культурницьких осередків і громадських центрів, місцевих традицій, з якими до 1939 року змушена була рахуватись навіть польська адміністрація. 1939 року була закрита низка видань, зокрема «Вогні», «Світ дитини», «Наш приятель», «Мета», «Нова зоря», «Дзвони». Був заборонений незалежний видавничий рух. Перестав виходити у світ щоденник Івана Тиктора «Новий час». Комуністична влада ліквідувала Наукове товариство ім. Т.Шевченка, почала переслідувати Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі довір’ям і авторитетом. Тим же, що спочатку насторожило, а згодом і зруйнувало довіру до нової влади, були репресії, що зачепили близько 10% населення західних областей, серед якого були й представники інтелігенції [55].

В часи радянської окупації західно-українських земель 1939—1941 років також сильно постраждали підпільні осередки ОУН. До органів державної безпеки СРСР потрапили архіви польських поліцейських установ щодо мережі і кадрів націоналістів. У вересні 1939 року до Наркомату держбезпеки СРСР потрапили агентурні матеріали на 12.000 польських та українських «націоналістичних елементів», що провадили активну роботу в західних областях УРСР та БРСР від часу їх утворення й «до ліквідації польської держави». На червень 1941 року ці органи розшукували майже тисячу нелегалів ОУН[56].

До 30 тис. українців,— багато хто із членів ОУН, керівники і активні діячі партій та громадських організацій, щоб запобігти переслідуванню радянським режимом,— перейшли радянсько-німецьку демаркаційну лінію на захід [57].

28 червня — 3 липня 1940 року збройними силами СРСР була окупована значна територія Румунії (Північна Буковина, населена переважно українцями, та Бессарабія, теж зі значною часткою українського населення). Війська НКВС та органи держбезпеки СРСР, що вступили на окуповану територію відразу ж після Червоної армії, разом із направленими на цю територію більш ніж 5-ма тис. членів більшовицької партії, розгорнули проти місцевого населення масовий терор, як проти українців, так і проти представників інших національних груп. До початку Другої світової війни на цих землях було репресовано від 67 до 89,5 тис. осіб.[58].

У протистоянні з радянською владою українські кола (як на еміграції так і на українських теренах) змушені були шукати підтримки у німецької націонал-соціалістичної держави — ворога свого головного ворога. Але їх заяви про солідарність з Третім Райхом не забезпечили, як виявилося трохи згодом, її підтримки. Одночасно ці заяви відштовхнули від українців Об'єднані Нації — силу, яка в Другій світовій війні була просто-таки приречена на перемогу. Комуністичне й великодержавно-шовіністичне керівництво Радянського Союзу скористалося можливістю представити своє протистояння з українськими націоналістами як невід'ємну частину війни з Німеччиною та її союзниками [59].

На II Великому Зборі у квітні 1941 року ОУН(Б) проголосила

«…союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставлениям, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом» [60].

1941 року, напередодні наступу Третього Райху на Радянський Союз до керівництва Райху і особисто райхсканцлера А. Гітлера звернулися керівники українських політичних сил: Провід Українських Націоналістів з Меморандумом про цілі українського націоналістичного руху (14 квітня); Українське Національне Об'єднання (3 червня, до Ріббентропа); Український Центральний Комітет з Меморандумом стосовно значення України для нового порядку в Європі (11 червня); Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з Меморандумом (за 15 червня, переданий до Райхсканцелярії 23 червня). В усіх цих документах ставилося питання відновлення самостійної Української держави[61].

14 червня 1941 року 176 українських політичних та громадських діячів звернулися до українського народу з закликом об'єднання всіх патріотичних сил для відновлення Української держави:

«Великий, історичний час, в якому живемо, вимагає від нас залишити тепер на боці усякі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі — визволення українського народу і відновлення Української, суверенної, ні від кого незалежної соборної держави.»

[62].

Вище керівництво Німеччини не було ознайомлене з цими документами: Райхсканцелярія підтвердила факт одержання меморандумів й відправила їх до архіву. 28 червня 1941 р. А. Розенберг, що йому А. Гітлер доручив ведення політики Райху у Східній Європі, і шеф Абверу адмірал В. Канаріс дійшли згоди не «…вступати у переговори з будь-якими представниками народів східно-європейського простору» та «не визнавати жодних політичних груп серед емігрантів» [63]. ОУН не могла знати планів німців щодо організації влади на територіях СРСР, що вони їх не збиралися оприлюднювати.

У часи Другої світової війни,— згідно із загарбницькими планами трьох антиукраїнських сил — німців, росіян та поляків,— на Волині та на інших західноукраїнських землях дійшло до фактичного утворення антиукраїнської коаліції. Співпраця поляків кумулювала ці сили шляхом активного колаборантства терористичного змісту. Волинь опинилася під потрійною окупацією, при якій всі ворожі сили об’єдналися на антиукраїнській платформі. Їхня мета була стратегічною: кривавими методами примусити до рабського послуху, а далі екстермінувати українське населення.
Поляки,— в особі Лондонського еміграційного уряду,— після підписання Угодаи Сікорського-Майського автоматично стали союзником СРСР. Почалося активне колаборантство з більшовицькими (радянськими) партизанами — залишками розгромлених військових частин, утікачами з таборів полонених. Утворювалися польсько-російські боївки, що нападають на українські села.
Одночасно реалізувалося не менш активне колаборантство з німецькими окупантами: переведення польської «гранатової» поліції, підпорядкованої німцям, на Волинь, проведення цією ж поліцією, а також німецько-польськими відділами карних експедицій по українських селах. Створювалися та озброювалися німцями опорні пункти у польських селах, що співпрацювали і з німецькими окупантами, і з російськими партизанськими рейдами. Наступним кроком була діяльність 27-ї дивізії Армії крайової, скерована винятково на винищення українського цивільного селянського населення [64]

На території «райхскомісаріату Україна» придушувалась будь-яка спроба налагодження культурного життя. Систематичне пограбування духовних надбань українського народу окупанти називали «охороною» культурних цінностей територій Сходу. Безжалісного нищення зазнала більшість закладів освіти і культури. Воюючими сторонами було зруйновано 110 навчальних приміщень вишів, знищено або пограбовано ¾ їх книжкових та лабораторних фондів, обладнання. Повністю зруйновано 8104 школи, частково – понад 1000, сплюндровано 62 театральні приміщення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли до Німеччини близько 40 тис. найменувань експонатів. Була пограбована Києво-Печерська лавра. вивезено унікальну колекцію зброї часів Запорозької Січі, нумізматичну колекцію, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби й прикраси. Німецькі окупанти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, вивезли понад 50 млн. книг.
Відкриті у жовтні 1941 року київські театри ім. Садовського та ім. Затиркевич-Карпинської були закриті одразу ж після прем’єр. У квітні 1942 року припинила діяльність київська опера. Остання спроба оживити культурне життя киян закінчилась у липні 1943 р., коли театр-студія «Гроно» був висланий до Німеччини. Всі 115 друкованих періодичних видань, що виходили у райхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі. Повсюдно мали прославлятися німецькі «визволителі» та «новий порядок».
Пожвавилося релігійне життя, але церковна діяльність перебувала під наглядом окупантів.
Політика фізичного та ідеологічного терору, що здійснювалась у райхскомісаріаті,— серед іншого й у царині культури,— мала за мету зупинити розвиток нації, позбавити український народ можливості користуватися своїми духовними надбаннями [65].

…колоніялізм може проявлятися не тільки в формі прямої дискримінації, але й у формі «братерства», і це останнє дуже характерне для російського колоніялізму.[66]

Ні британці, ні іспанці, ні французи не додумалися до того, щоб підривати мову колонізованих народів ізсередини. Російські імперіалісти роблять це надзвичайно продуктивно, ефективно, з наслідками, які мають далеку дію. Один із них – це формування в менталітеті великої частини українців переконання, що їхня мова – це просто спотворена, неоригінальна, бідна копія російської.[67] Юрій Шевчук, травень 2012

На підросійських українських землях упродовж 1920–1950-х років втілювалися політичні сценарії, що вміщували в себе «радянський експеримент» створення «нового комуністичного суспільства», і,одночасно, імперські стратегії та практики управління Україною як «домініоном». Очевидний колоніальний характер мали настанови та правила життя, що їх формували для українців уряди Польщі, Румунії, Угорщини. Захоплення німцями українських територій було, за словами Венді Ловер англ. Wendy Lower, «найрадикальнішою колонізаційною кампанією в історії європейського завоювання та розбудови імперій» [68] [69].

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Ульянова та Лейби Бронштейна. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог уряд Радянської Росії вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, ще не отримавши відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомандувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Антонова-Овсієнка. З грудня того ж року біля північно-східних кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська[81].

7 (20) грудня Українська Центральна Рада надіслала відповідь за підписами Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Війська маріонеткового утворення Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися у Харкові, у районі Гомеля та під Брянськом. Вони нараховували до 160 тисяч вояків і складалися з частин регулярної Російської імператорської армії, червоногвардійських загонів із Росії, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом за наказом Голови РНК Володимира Ульянова здійснював більшовик Володимир Антонов-Овсієнко, а воєнне — есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

1939 року керівництво Німеччини, на чолі з Адольфом Гітлером розгорнуло пропагандистську кампанію проти Польщі з погрозами здійснити військову агресію. Як привід використовувалися твердження про «переслідування німецькомовного населення». Країни Заходу намагалися врегулювати конфлікт дипломатичними заходами. Але на запитання комісара Ліги Націй Карла Буркхардта «Що ж вам потрібно: Данциг чи коридор?» Герінг відповів: «Нам потрібна війна!»

Плануючі документи на війну з Україною були затвердженні 18.01.22 року [82]

25 січня 2022 року, на нараді Володимира Путіна із секретарем Ради безпеки Миколою Патрушевим, представниками Генштабу під керівництвом Валерія Герасимова, директором СЗР ​​Сергієм Наришкіним, попередньо узгоджені варіанти початку воєнних дій проти України та можливі дати. Оптимальною датою початку реалізації планів визнана 18 лютого. На цю дату заплановані провокації, які розцінюватимуться як привід для початку воєнного конфлікту (casus belli). Заплановано висунути ультиматум, умови якого виконати неможливо, і в ніч на 22 лютого розпочати воєнні дії – ракетний удар по військових об'єктах та військовій інфраструктурі на території України.
Про наземну операцію мова не йшла, але перекидання військ до кордонів України на території Росії та Білорусі продовжується.

10 лютого Путін доручив Патрушеву, Шойгу та Герасимову провести заключну стадію підготовки до початку військового конфлікту. 11 лютого на закритій частині засідання Ради безпеки РФ Путіну доповіли про повну готовність. Путін наказав «Очікувати наказу.» Про це відомо розвідкам кількох країн. Саме тому їх керівництво рекомендувало своїм громадянам та працівникам посольств терміново залишити Україну. Лідери кількох країн вимагають термінових відеоперемовин із Путіним.

Плануючі документи на війну з Україною були затвердженні 18.01.22 року

Враховуючи непередбачуваність поведінки Путіна лідери провідних країн НАТО вживають активних заходів задля попередження початку конфлікту [83] [84] [85] [86].

IV Універсал УЦР, 1918

Універсал Злуки. 1919

Конституційний акт № 328/1938 про Автономію Підкарпатської Русі, 1938

Примірник Акту відновлення Української Держави (з автографом Ярослава Стецька), 1941

Акт проголошення незалежності України, 1991

Під час антиукраїнської кампанії, ініційованої 1933 року російськими комуністами під керівництвом П. Постишева, вину за всі проблеми в УРСР покладали на «контрреволюційну» діяльність «українських націоналістів», що «гуртувалися навколо М. Скрипника». За цим звинуваченням його звільнили з посади, почали цькувати у пресі. Не знайшовши іншого виходу, М. Скрипник вчинив самогубство у липні 1933 року [92].

4 вересня 1965 року, під час прем’єрного показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл повідомили глядачам, що в Україні розпочалися політичні репресії. Це був перший громадянський політичний протест у Радянському Союзі після сталінської доби [93].

• 
  Юрій Бадзьо
• 
  Іван Дзюба
• 
  Васидь Стус
• 
  Вячеслав Чорновіл
• 
  Петро Григоренко

• 
  З президентом України Петром Порошенко, 3 листопада 2018
• 
  Підписання томосу для ПЦУ. Ліворуч стоїть очільник ПЦУ - митрополит Епіфаній, 2019
• 
  Томос про надання автокефалії Православній церкві України
• 
  Передає томос митрополиту Епіфанію, 6 січня 2019

21 квітня 2008 року у штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку як офіційний документ Генеральної Асамблеї було поширено заяву Міністерства закордонних справ України, що «стосується антиукраїнських заяв високопоставлених офіційних осіб Російської Федерації щодо суверенітету і територіальної цілісності України» [94]. Таким поширенням заяви від 12 квітня Київ хоче створити міжнародну солідарність довкола проблеми агресивності Москви, зазначив у інтерв’ю Радіо Свобода Постійний представник України при ООН, Посол Юрій Сергеєв [95].

За минулий рік СБУ повідомила про підозри понад 60 організаторам фейкового «референдуму» 2014 року на Луганщині.— 11 січня 2022

Порушені кримінальні справи щодо посадових осіб керівництва Російської Федерації та організаторів «референдумів» та «виборів» на окупованих територіях України.

За минулий рік СБУ повідомила про підозри понад 60 організаторам фейкового «референдуму» 2014 року на Луганщині.— 11 січня 2022

• Закон України. Про Голодомор 1932-1933 років в Україні від 28 листопада 2006 року № 376-V.
• Закон України. Про забезпечення функціонування української мови як державної від 25 квітня 2019 року № 2704-VIII
• Закон України. Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту від 8 грудня 2016 року № 1780-VIII.
• Закон України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях від 18 січня 2018 року № 2268-VIII.
• Постанова Верховної Ради України Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII
• Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року "Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" від 2 лютого 2021 року № 43/2021