100 книг, які повинен прочитати кожен (за версією Дмитра Бикова)

100 книг, які повинен прочитати кожен (рос. 100 книг, которые должен прочитать каждый) — список творів, рекомендований до прочитання російським письменником та публіцистом Дмитром Биковим.

100 книг, які повинен прочитати кожен
Загальна інформація
Упорядник Дмитро Биков
Рік 2013
За мовою оригіналу
Російськомовні 53
Англомовні 24
Іншомовні 23
За часом виходу

Список побачив світ 2013 року у складі серії журналів-енциклопедій, випущених московським видавничим домом «Співбесідник» (рос. Собеседник) з нагоди святкування 30-річчя видавничого дому[1].

Окрему позицію в списку займає, як правило, один твір одного автора (чи співавторів — наприклад, братів Стругацьких або Ільфа і Петрова). Проте, іноді вказуються цикли творів (наприклад, «Спогади Шерлока Холмса» Артура Конан Дойла чи «Московські повісті» Юрія Трифонова). У будь-якому випадку, окремий автор не згадується у списку більше одного разу.

Відносно принципів наповнення списку, Дмитро Биков зазначив: «Цей вибір, як і будь-який вибір, суб'єктивний. Я б за жодних умов не взявся вибирати 100 головних книг в історії людства. Тут 100 книг, які найбільше я люблю сам. Крім того, мені здається, саме вони найкраще допомагають вирости людиною — тією мірою, якою читання взагалі може на це вплинути»[2].

Більше половини позицій у списку (53 зі 100) віддана російськомовним авторам. Жодного україномовного автора до переліку не включено. Абсолюта більшість творів у списку були перекладені українською мовою.

Список книг
  • Твори зі списка згруповані нижче за мовою їх оригіналу.
  • Дати творів вказані, як зазначив Дмитро Биков, «за першою публікацією або, якщо книга довго лежала в столі, — за останньою авторською редакцією».
  • До творів наводяться анотації Дмитра Бикова.

Російськомовні
Номер Автори Твори Примітки
1
Олександр Пушкін		 Євгеній Онєгін (1830) [3]
«„Онегіна“ в Росії, здається, правильно зрозумів один Писарєв, який люто його посварив: звичайно, жожним альтер его Пушкіна і жодною зайвою людиною, обтяженою вічними питаннями, герой не є. Роман замислюється як акт помсти конкретній людині Олександру Раєвському, який зводив наклеп на Пушкіна і розпускав про нього плітки, вважаючи себе надлюдиною («Ми шануємо всіх нулями, а одиницями себе»). Але до Раєвського справа не зводиться — перед нами портрет дуже поширеного типу, який не вміє нічого робити, але добре вміє всіх зневажати; він пам'ятає дві-три цитати, щоб справляти враження пересиченого розумника, вміє напускати на себе вигляд нудьгуючого всезнання, зневажати будь-яке живе почуття, принизити будь-яку чисту і люблячу душу — проте ані талантів, ані дару любові і самопожертви, ані навіть гарного смаку в цього світського базіки немає ані на гріш. Пушкін ненавидить Онєгіна і урочисто приводить його до заслуженого краху, а справжній протагоніст у романі — Тетяна, наділена головними пушкінськими рисами: талантом, альтруїзмом, боязкістю, забобонами, абсолютним пріоритетом честі та обов'язку. Російська реальність у надлишку породжує циніків і егоцентриків — але, на щастя, вона влаштована так, що вічно відтворюється в ній і російська святість»
2
Михайло Лермонтов		 Герой нашого часу (1841) [4]
«Печорін — аж ніяк не Онєгін: це герой дійсно розумний і сильний, рішуче не знає, куди себе подіти в заболоченій і замороженій країні. Окрім кавказької війни, для нього немає жодних гідних теренів. Перемоги над жінками даються йому легко, а більше перемагати нема кого: горці йому радше симпатичні — їм є за що вмирати, і Печоріна, як і Лермонтова, приваблює іслам із його безжальністю та фаталізмом. П'ять повістей, написаних ще небувалою, динамічною, гострою, жовчною прозою; поєднання юнацької образливості і пристрасті з рано виробленим, майже старечим розумінням чужої душі. Печорін ненавидить людей і не може без них; знає свої здібності та тяжіє ними; вічно хоче любові і не може задовольнитись нічиєю любов'ю. Він мучить людей, здається, тільки для того, щоб вони стали врівень з ним, але це ніколи не вдається. А душа світу — жорстока, холодна, прекрасна — не дається йому до рук, як дівчина з «Тамані». «Тамань» містить потрійний автопортрет: душа Лермонтова — це і Печорін, «мандрівний офіцер», і красуня, яка співає, і нещасний, самотній, усіма кинутий сліпий, який все про всіх розуміє»
3
Микола Гоголь		 Мертві душі (1842—1852) [4]
«Вигадавши Україну («Вечори на хуторі біля Диканьки»), та так добре, що вона досі існує за цими лекалами, — Гоголь вирішив вигадати й Росію. І майже досяг успіху. Його російська «Одіссея», що творилася одночасно з роботою Жуковського над російським варіантом гомерівської поеми, містить безліч паралелей з грецьким епосом: Чичиков — Одіссей, Манілов — Сирена, Ноздрев — Еол, Коробочка — Цирцея, Собакевич — Поліфем; проблема в тому, що у цього Одіссея немає Ітаки, йому нікуди повернутися, і куди мчить його трійка, пожираючи російську порожнечу, — невідомо. У другому томі Гоголь спробував вгадати типів нової Росії — і багатьох вгадав: Обломов вперше з'являється в нього — це Тентетніков; є навіть тургенівська дівчина Улянка і Левін — Костанжогло, але дожити до нового повороту в російській історії і побачити цих типів наяву Гоголь не встиг. Образ Росії — швидка дорога в нікуди, серед нерозрізнюваних губернських міст і однаково тужливих сіл — в російській прозі прижився. Майже всі її герої кудись їдуть, а приїхати не можуть. Гоголівський настрій тужливого захоплення, з яким співається зазвичай російська пісня, — теж майже завжди виникає, коли бачиш дощовий простір, готовий тебе чи то прийняти і пожаліти, чи то навіки засмоктати»
4
Іван Тургенєв		 Батьки і діти (1861) [4]
«„Батьки і діти“, в яких вперше з'явилося вигадане Тургенєвим слово „нігілізм“ — заперечення, зневіра, завзята пиха молодості, — насправді, звичайно, не про нігіліста Базарова і навіть не про спроби російського реформаторства в епоху Олександра II. Це роман про те, що в російському історичному циклі так вже все влаштовано — колесо провертається раз на двадцять — тридцять років, і батьки з дітьми обов'язково опиняються у протифазі. Батьки — реформатори, діти — консерватори, інколи ж навпаки. І коли люди постійно перевіряються історією на злам, від них вимагається вміння жити разом, мистецтво знаходити спільну мову поверх цих неминучих ідейних та побутових розбіжностей. Ніде у світі конфлікт поколінь не загострюється настільки, ніде наступність не руйнується так грубо, і дітям треба дуже любити батьків, а батькам — дітей, інакше світ трісне. Потрібно вміти жити з людьми, без цього і найталановитіші приречені. Ось чому головний переможець у цьому романі — добрий Микола Петрович Кірсанов, якому дістається все: і сімейний лад, і кохання, і відносний добробут. А Базаров, який такий розумний, чарівний і сильний, — гине, бо ані любов, ані милосердя, ані проста людська дружба йому не даються. У Росії треба бути людиною, інакше станеш або порохом, або чудовиськом; от і весь роман, а скільки батьків через нього пересварилися з дітьми!»
5
Михайло Салтиков-Щедрін		 Історія одного міста (1869) [5]
«Перший російський роман, автору якого вдалося всунути всю історію окремої цивілізації до літопису вигаданого міста: згодом це завдання успішно вирішив Габрієль Гарсія Маркес, у якого замість міста Глупова — латиноамериканське село Макондо. Роман починається, як люта пародія на «Історію держави Російської», але, захоплюючись, автор поетизує і навіть звеличує всю цю воістину титанічну дурість, брехню та невмілість, звичку до рабства, всю цю боязкість перед новизною та схиляння перед давністю. Глупов виростає до символу Росії не тому, що Щедрін з чудовою точністю помічає особливості російських відлиг і заморозків, а тому, що він страшенно любить це місто і пристрасно жаліє його, й іншого міста у нього немає. Кожне слово Щедріна можно прикладати до сьогоднішньої, та й завтрашньої Росії — але не в сатирі справа, а в тому, що перед нами найкращий пам'ятник російської цивілізації. Крім того, Щедрін — великий втішник: все вже, виявляється, було і нічого — вижили»
6
Микола Некрасов		 Російські жінки (1870) [5]
«Некрасов радикально розширив російський поетичний словник, тематику та жанри вітчизняної лірики. Він примудрився знайти вірний тон і стиль для розмови про речі, яких поезія до цього лякливо сторонилася. «Російські жінки» — по суті переказ французьких записок декабристки Волконської, виданих лише в XX столітті. Але, дуже точно переказуючи їхні фабули, Некрасов знаходить нову інтонацію, надзвичайно зворушливу, горду та трагічну. Сцена, в якій Волконська, «перш ніж чоловіка обійняти, кайдани до губ приклала», надихала мільйони читачів незалежно від того, чи співчувають вони декабризму чи ні: не в декабризмі справа, а в здатності гідно і солідарно протистояти звірству. З часів Пушкіна та Лермонтова російська поема не знала такого прориву»
7
Федір Достоєвський		 Біси (1872) [6]
«Найкращий роман Достоєвського — у ньому ідеально збалансовані прогресуюча авторська маніакальність та найтонше розуміння законів мистецтва, властиве нервовим та вибуховим натурам. Стрімко розвивається, невловимо прискорююча дія, чудові портрети російських праведників і безумців, небувалий герой — надлюдина Ставрогін, в якому дрімлють великі сили, а робити з ними нема чого, — все це перетворює „Бісів“ на феноменальний калейдоскоп прозрінь, злочинів і апокаліптичних видінь. В основі сюжету — справа про вбивство студента Іванова: радикальний змовник Нечаєв хотів пов'язати свій гурток кров'ю та наказав убити відступника. У романі жертвою змовників стає Шатов — це найвідвертіший і найяскравіший автопортрет Достоєвського; пророцтво про вождя російської революції — страшного, розважливого і невгамовно злобного Петруші Верховенського — збулося точно, немов Достоєвський у вланих видіннях побачив Леніна. Головною ж здогадкою виявилася думка епізодичного персонажа — Шигальова: „З безмежної свободи вийде безмежний деспотизм“. Багато років вважалося, що Достоєвський обмовив ідею революції, — лише потім стало зрозуміло, що підпілля накладає на підпільників відбиток, що не знімається, і перемога їх обертається помстою всьому світу. Він першим побачив і вивів тип російського руйнівника, якого нема кому зупинити і просвітити. Що Достоєвський намагається протиставити йому — кожен зрозуміє по-своєму. Обов'язково читати пропущену главу „У Тихона“ — її при першій публікації не пропустив видавець, але без неї багато що незрозуміло»
8
Лев Толстой		 Анна Кареніна (1877) [5]
«Ймовірно, найдосконаліший роман, будь-коли написаний, — недарма Толстой витрачав на нього всі сили в найкращий свій час, яким йому вважався період від 45 до 50 років. Паралельна історія двох сімей — тієї, що створюється, і тієї, що розпадається. Панорама Росії сімдесятих, у якій реформи ледь розпочалися і вже зав'язли. Історія жінки, яка вирішила вибрати інший шлях і загинула в цій безнадійній спробі, — і країни, в якій спроба жити інакше закінчилася таким самим розчаруванням і крахом. Безліч точно проведених лейтмотивів, найкращі у світовій прозі описи неминучих сімейних драм та свят: зрад, пологів, смертей, весіль. Прихований рух могутньої авторської думки, яка, однак, ніде не виходить на поверхню — тут Толстой взагалі обходиться без авторських відступів… Все це перетворює „Анну Кареніну“ на літературний шедевр, на книгу, яка втішає і гармонізує будь-якого читача, показуючи йому його власне життя з висоти толстовського всевидячого погляду. А хто правий — злочинна дружина Анна або добрий сім'янин Левін, який теж мало не наклав на себе руки на піку щастя, — нам судити не дано: „Мені помста, і аз віддам“»
9
Антон Чехов		 Дуель (1891) [6]
«Найцікавіша, найглибша і найскладніша повість Чехова, написана на піку майстерності. Розвиток вічної російської теми надлюдини, яким вважає себе зоолог фон Корен, і зайвої людини, яким виявляється егоцентрик і скигля Лаєвський. Найчарівніший образ священнослужителя в російській літературі, якій взагалі в цій частині не щастить, — молодий добрий диякон, який у результаті рятує всіх. Вбивча пародія на всі російські суперечки про сенс життя, що закінчуються дуелями, і всі дуелі, що закінчуються нічим. Вище будь-яких переконань і слів виявляється милосердя, сильніше за любов — терпіння. Чехов теж втішник: поряд з кошмарами буденності, з героями, в яких ми впізнаємо себе, і всіма їхніми безглуздими взаємними муками розташоване потужне джерело світла — авторський співчутливий і водночас глузливий погляд. Безглуздо все, чому ми надаємо значення, а важливо тільки… Ось це єдине, що важливо, і є сенсом „Дуелі“, але навіть лаконічному Чехову, щоб розповісти про це, знадобилося 130 сторінок»
10
Дмитро Мережковський		 Петро та Олексій (1891) [7]
«Мережковський, мабуть, найрозумніший вітчизняний прозаїк на межі століть, так званої Срібної доби, через що його й намагаються не читати: він не лестить читачеві. Третя частина його трилогії „Христос і Антихрист“ — роман про імператора Петра та його злощасного сина Олексія — містить найстрашнішу правду про російську державність та офіційну церкву: вони у своєму союзі зрадили Христа і будують царство антихриста. Але якщо навіть не брати до уваги цю концепцію Мережковського, для якого нічого не було страшнішого за автократичну державу і офіційну духовність, — він написав чудовий історичний роман, з живими і переконливими героями, безліччю унікальних подробиць і чудово точним розумінням російського старообрядництва. Олексій М. Толстой широко скористався цією книгою для свого роману про Петра, але його книга перетворилася на набір яскравих історичних картинок: плоть історії він відчуває, а дух, який так виразно дихає в романі Мережковського, йому недоступний. Захоплююче історичне читання, зразковий роман та грізне попередження»
11
Леонід Андреєв		 Життя Людини (1906) • Чорні маски (1908) [7]
«Андрєєв вважав, що дія ідеальної п'єси має розгортатися в голові персонажа (він називав це „панпсихічним театром“). Його символістські драми, де в дві годині сценічної дії встигає вміститися все життя людини „з його темним початком і темним кінцем“, — багатьом здавались поганими, проте потужнішого драматурга в російському ХХ столітті не було. Так, у Андрєєва багато пафосу, і він болісно зосереджений на темному боці життя, і герої його абстрактні, проте при читанні — не кажу вже про перегляд — „Життя людини“ у читача часто лоскоче в горлі. Щодо „Чорних масок“ — тут прийом проведений геніально: ми до кінця так і не розуміємо, що чорні гості на балу герцога Лоренцо — його чорні думки, а пожежа в замку — його безумство. Це здорово придумано і зроблено сильною рукою справжнього театрального письменника, який вміло розраховує ефекти. Та й у кого не буває „андріївських“ настроїв, коли весь світ здається шаленим будинком? Після його творів озирнутися довкола буває і приємно, і втішно»
12
Андрій Бєлий		 Петербург (роман) (1914) [7]
«Головний роман російського модернізму, єдине, що можемо пред'явити, змагаючись з Джойсом, Кафкою і Прустом. Білий все життя шукав синтез поезії та прози. У „Петербурзі“ він підійшов до вирішення цього завдання ближче, ніж будь-коли. Викладена ритмічною прозою історія батька та сина Аблеухових — батько-сановник, син-терорист, справа відбувається під час першої російської революції — містить головні пророцтва про долі країни; чудово підібрані наскрізні теми — червоне маскарадне доміно, нові візити Мідного вершника, перевдягання та провокації — перетворюють роман на енциклопедію місцевих фобій та нав'язливих ідей. По суті це книга про провокаторство, улюблену місцеву гру, — обидві сторони, що борються, дуже огидні, і тільки провокатор щось розуміє. Але встежити за сюжетом майже неможливо — так багато у Білого кошмарних снів, гарячкового марення та навмисної плутанини. Краще читати, не особливо вдумуючись, — просто стежачи за бредовими видіннями, що пропливають перед тобою: є Петербург Адміралтейства і Літнього саду, пушкінський „град Петров“, — а є столиця російського мороку, побачена Білим з усім геніальним провидінням історика та математика»
13
Олександр Блок		 Лірика (1902—1921) [7]
«Блок — найкращий російський поет ХХ століття, що визнавалося майже всіма сучасниками: пояснити, чому так, майже неможливо. Дитяча простота, музичність, нескінченна різноманітність розмірів, універсальність, небувала прямота і чесність — все це нічого не говорить про Блока, останнього представника стародавнього і славного роду, який поєднує в собі всі риси благородного та трагічного виродження. Він усе розуміє — і нічого не може вдіяти; відчуває великі зміни — але усвідомлює, що вони стануть загибеллю. Завороженість стихією, катастрофою, прокляття світові глухих і задоволених — це теж Блок, і теж головне у ньому. Блок — поет-транслятор, що вічно прислухається до музики та голосів тих сфер, у яких і відбувається все найголовніше — на землі ми бачимо лише бліді відображення тих подій; коли там настає мовчання чи звуки перестають бути чутними — він мовчить чи відтворює білий шум. Сучасникам недаремно здавалося, що Блок розуміє все — але шукати в нього поради було безглуздо. Його вірші зрозумілі не завжди, лише на великих історичних переламах чи в таємничий час, який їм ппередує. Так місячні літери у Толкіна видно лише у певній фазі місяця. Блок — це не про кохання, не про весну і не про революцію, а про те головне, присутність чого ми завжди відчуваємо у світі — і ніколи не можемо назвати його на ім'я»
14
Олександр Купрін		 Зірка Соломона (1920) [8]
«Купріна вважають реалістом, а він був казкарем, вірив у „святу брехню“, любив уявляти життя не відпрацюванням нудних рутинних обов'язків, а святом та дивом. „Зірка Соломона“ („Кожне бажання“) — захоплююча історія про тихого і порядного молодого чиновника, який раптово отримав ключ від всемогутності. Іван Цвєт розкрив давню таємницю — і тепер у його руках абсолютна влада над світом. Як розпорядиться цією владою порядна, але скромна, тиха, пересічна людина? Що він зробить зі світом — і від чого відмовиться? Чи так багато важать на світових терезах доброта, скромність і поміркованість? Купрін — щасливий фантазер, унікальний оповідач, вічна дитина, і його повість, написана в розпал Громадянської війни, розповідає про її спокуси більше за інший реалістичний роман, хоча велика смута там жодним словом не згадана. Відірватись неможливо, і при цьому все дуже непросто — на чиєму боці автор, не вгадаєш»
15
Максим Горький		 Матуся Кемських (1923) • Нотатки зі щоденника (1923) [8]
«Літературна майстерність і чарівність Горького — хоча ця чарівність своєрідна і досить похмура — тримається на поєднанні прицільно-точної пам'яті про все найогидніше і абсолютно ідеалістичне уявлення про людину та її майбутнє. Горький вічно ридає над тим, чим людина може бути — і чим стала через власну темряву та ницості; образотворча міць його пізньої прози порівняється хіба що з толстовською — але толстовської віри в людину в нього немає, є підозра, що людину треба відправити у переплавку. „Матуся Кемських“ — чи не найсильніше з коротких російських оповідань ХХ століття. „Нотатки зі щоденника“ — набір спогадів про найдивніші та найогидніші людські потворності, з якими автор зіштовхнувся у своїх нескінченних мандрівках; задум книги — позбавити пам'ять від сміття, що накопичилося в ній. Це пошуки нової манери — більш сухої та чіткої, беземоційної. Не знаю, чи вдалося Горькому викинути зі своєї пам'яті весь цей російський провінційний жах, але читачеві вже точно не вдасться»
16
Володимир Маяковський		 Про це (1923) [8]
«Найкраща поема Маяковського, написана після тимчасового, але вельми травматичного розриву з Лілею Брік у лютому 1923 року. Справжня тема — страх перед тим, що любов неминуче вироджується в сім'ю, побут, звичку; ненависть до традиційного устрою людського життя, жага безперервних чудес і катастроф, аби не почалася рутина. Підспудно відчувається жах перед розміщенням революції, перед поверненням із страшних чудес часів військового комунізму до тепловатого затишку неповських років. Найкраще, що взагалі написав Маяковський, — четверта частина, мрія про „майстерню людських воскресінь“, про те, як „тихий хімік“ переможе смерть і воскресить усіх, хто колись жив. Ніде у світовій поезії ненависть до нинішнього устрою людського життя і туга за майбутнім, у якому не буде сім'ї, приватної власності та держави, не виражена з такою відчайдушною, самогубною силою (і неминучість власного самогубства там уперше у Маяковського усвідомлена так прямо). З концепцією можна сперечатися, але міццю та юнацькою палкістю не можна не захоплюватися»
17
Олексій Толстой		 Пригоди Невзорова, або Ібікус (1924) [8]
«Громадянська війна, розруха та НЕП породили новий типаж — радянського Чичикова, відважного, цинічного та привабливого авантюриста. До революції він і не підозрював про власні здібності. Першим серед цих чарівних негідників, найвідомішим у тому числі виявився, звісно, Бендер, — став Невзоров Олексія Толстого з повісті, що майже всі сучасники вважали його удачею. Там він на будь-що не претендує — ані на розмах, ані на історичну достовірність; ось чому веселий і хуліганський „Ібікус“ вийшов яскравішим і оригінальнішим за „Петра“ та „Хождения по муках“. Це саме в «Ібікусі» вперше з'явилися константинопольські тарганові перегони, це в ньому побутовий сюжет став рватися, щедро пропускаючи інфернальне, містичне та символічне. Герой Толстого не зник і за радянських часів — як, втім, і її творець, який повернувся з еміграції. Подорож Невзорова революційною Росією та емігрантським Константинополем не закінчилася — про побут і афери російського Парижа Толстой написав наскрізь наклепницьких, але надзвичайно захоплюючих „Емігрантів“»
18
Ісаак Бабель		 Конармія (1925) [8]
«Секрет бабелевского стилю нібито на поверхні — французька натуралістична новела, кривава, захоплююча і безсоромна, переписана в ритмі Талмуда, з біблійними скорботними повторами. Але не тільки в стилі справа: блискучо дебютувавши оповіданнями та нарисами про рідну Одесу, Бабель створив чарівний образ міста, де всі один одному свої. У «Конармії» він із тією самою силою показав світ, де всі один одному чужі, де тупість і звірство змушують батька воювати проти синів, а братів — катувати одне одного. Розповідь «Івани», де козак Іван Акінфієв зосереджено і вперто катує диякона, теж Івана, свого однолітка, — мабуть, найпотужніший і найвідвертіший текст про російську Громадянську війну. Протагоніст Бабеля, Кирило Лютов, намагається виправдати все, що відбувається величчю епохи, масштабом всесвітньої ломки — і нічого не може зробити: «Серце моє, забарвлене вбивством, скрипіло і текло». Ненавидять одне одного всі: росіяни та поляки, козаки та євреї, інтелігент і народ — перепусткою в народ стає знову ж таки звірство; Бабель вибрав для опису та вживання гранично чуже середовище, поставив над собою жорстокий експеримент — і результатом його стала гранично жорстока книга, в якій усе вже зрозуміло на сімдесят років уперед»
19
Л. Пантелєєв
(у співавторсті з Григорієм Бєлихом)		 Республіка ШКІД (1926) [8]
«Два шістнадцятирічних безпритульних задумали написати роман про школу-комуну, де їх героїчно перевиховував романтичний і рішучий інтелігент Вікніксор (обличчя реальне, легендарний ленінградський педагог Сорока-Росинський). Бєлих, виведений там під ім'ям Черниха, — виходець із купецької єврейської родини, Пантелєєв — син козачого офіцера; обидва познайомилися в школі після трьох років поневірянь Росією, крадіжок та втеч з інших комун. Фантастично захоплююча, кумедна, знущальна, благородна і вдячна, що рясніє дивовижними персонажами — породженнями російського революційного пекла з його змішанням всіх поколінь і станів, „Республіка ШКІД“ стала найпопулярнішою книгою двадцятих — тридцятих і перевидавалась допоки Бєлих не заарештували за сатиричну поему про Сталіна (він помер у в'язниці від туберкульозу). Пантелєєв перетворився на чудового дитячого письменника, залишив разючу автобіографію „Я вірю“ — але до рівня „ШКІДу“ ніколи більше не піднявся, як і Радянський Союз ніколи вже не досяг вершин страшних та утопічних двадцятих»
20
Леонід Леонов		 Злодій (1927) [9]
«Одна з головних книг про російську революцію — і про те, що за нею було: далеко не всі зуміли вписатися в НЕП, у мирний міщанський побут, який на очах стає все душнішим і грізнішим. Революція, хоч би якою вона не була кривавою, — це відвідування країни Богом; всі переростають себе, торкаються вічності, — і повернутися у звичайне існування можуть лише гірші. А найкращі — такі, як леонівський герой Дмитро Векшин — прямують на дно і стають злодіями: кримінальна тема у радянській прозі двадцятих років — одна з найзначніших. Векшин не може вибачити собі звірства, якому колись легко знаходив виправдання, і ненавидить колишніх друзів, які перетворилися на чиновників чи радянських начальників. На додачу до всього „Злодій“ — детектив, де слідчим виступає письменник Фірсов, леонівське альтер его; це чудова картина московських низів, таємних сходок, злодійських малин — жорстока і багатошарова розповідь про післяреволюційну Росію, що розчаровується в мрії про всесвітнє щастя. Зразковий соціальний роман, масштабний та захоплюючий, пройнятий вічним леонівським почуттям тривоги та незадоволеності; окремий авторський успіх — фатальна Манька В'юга, бандитка з „колишніх“»
21
Андрій Платонов		 Єпіфанські шлюзи (1927) [9]
«Перший справжній письменницький успіх Андрія Платонова — книга, де ще немає геніального божевілля „Чевенгура“ та „Щасливої Москви“, але вже є все, що ми називаємо платонівським світоглядом та стилем. Британський інженер Перрі будує за наказом Петра шлюзи — Петро щедро шанує тих, кому вдається, і безжально карає тих, чиї проекти не вдаються. Перрі під час будівництва пробиває шар глини, що утримує воду в каналах, і канали виходять дрібними, несудноплавними. За це його страчують настільки страшно, що язик не повертається переказувати. Платонов рано здогадався, що дно російського життя пробито, що вода приречена йти на пісок — і замість обіцяного бурхливого розвитку буде суцільна імітація та звірство. Автору не було й тридцяти, але „Єпіфанські шлюзи“ — дивовижно зріла річ, у якій епічна висота погляду ще поєднується з болісною платонівською жалістю до людини. Радянські Перрі прочитали її і все зрозуміли, але втекти їм не було куди»
22
Юрій Тинянов		 Смерть Вазір-Мухтара (1929) [9]
«Автобіографічний роман і навіть, мабуть, автоепітафія, замаскована під книгу про останній рік життя Грибоєдова. Як історична хроніка вона, звичайно, теж безцінна — Тинянов був великим філологом та чудовим знавцем епохи. Але головна цінність книги в тому, що вона розповідає про початок реакції, про історичні переломи від великих очікувань до великих страхів. Говорячи про те, як «зникли люди двадцятих років з їхньою ходою, що стрибає», Тинянов пише про долю власного покоління — про творців нової науки, які вірили в торжество небувалого ладу. Що робити розумній, сильній, геніально обдарованій людині, яка не потрібна своїй країні, хоча всім серцем хотіла б служити їй? Що робити державнику без держави, патріоту без батьківщини, літератору без літератури? Образ Грибоєдова — один із найчарівніших у російській прозі; телеграфний стиль, що немов задихається, де химерність поєднується з майже грубим глузуванням, а східна хитромудрість — з вимушеним лаконізмом, лакунами недомовок, темними натяками, — все це зробило «Вазір-Мухтара» улюбленою книгою радянської інтелігенції. За кордоном її теж шанують, але з різних причин погано розуміють. Втім, і ті, хто нічого не зрозуміє, прочитають із захопленням — Тинянов умів розповідати»
23
Микола Заболоцький		 Стовпці. Вірші (1929-1958) [9]
«У другій половині двадцятих російська поезія замовкла — хтось пішов у переклади, хтось у газету, а хтось просто загинув. Одна група ленінградських абсурдистів — оберіути — примудрялася дихати у цьому безповітряному просторі. «Стовпці» Заболоцького стали літературною сенсацією: це була, безсумнівно, лірика — трагічна, сповідальна, жовчна, — але вона користувалася арсеналом записних графоманів: змішувала стилі, пародіювала класику, навмисне знижувала пафос. А тим часом епоха нового міщанства шукала свою мову та своє літературне втілення: у прозі це зробив Зощенко, у поезії — Заболоцький. Треба лише пам'ятати, що, висловлюючись мовою отупілої та самозакоханої вулиці, Заболоцький залишається глибоким трагічним поетом, мислителем, продовжувачем Хлєбникова, який мріяв про нове всесвітнє братерство та нову мову. Крізь марення та вульгарність «Іванових» та «Обвідного каналу», весіль та культурних пивних проривається напрочуд чистий і скорботний голос — яким пізній Заболоцький заговорив у своїх «зрозумілих», традиційних ліричних віршах. Такої сльозної туги, такої дивної гармонії, такої глибини і новизни не було в жодного з його однолітків — тому «Стовпці» та пізня лірика Заболоцького так таємниче виглядають на тлі іншої тодішньої літератури, навіть цілком гідної»
24
Борис Пастернак		 Спекорський (1931) [9]
«„Спекторський“ — роман у віршах, досвід ліричної, але сюжетної поеми з усіма ознаками великої оповідальної форми. Це історія студента Сергія Спекторського, який незадовго до революції на новорічній вечірці закохався в чужу дружину і був втягнутий до короткого легковажного роману з нею; а на початку двадцятих зустрів давню кохану і був вражений змінам, що відбулися. Перед ним була комісарка, яка свого часу наводила жах на весь Сибір, а сьогодні — безкомпромісна, жорстока, ідеально вкорінена в нові часи. Шлях від зламаної дівчини Срібної доби у комісарші описаний багаторазово — взяти хоч „Оптимистичну трагедію“, прототипом героїні якої була Лариса Рейснер. Для Пастернака це — метафора всієї російської революції, яка була спочатку романтичною коханою інтелігентів, а потім з маузером стала їм мститися за тодішні ілюзії. Революція для Пастернака взагалі — бунт зганьбленої жіночності, помста всіх принижених і ображених (а приниженою в колишньому страшному світі була перш за все жінка); можливо, так йому легше було полюбити цю бурю. Але незалежно від сенсу, сюжету і пафосу — це найдосконаліші вірші Пастернака, де він уперше володіє всіма своїми здібностями, ані на секунду не зриваючись у знамениту метафоричну недорікуватість. Все зрозуміло, суворо, сумно, точно — і викладено, гріх сказати, краще, ніж у „Докторі Живаго“»
25
Осип Мандельштам		 Вірші. Четверта проза (1917—1934) [9]
«Сьогодні Мандельштам — найпопулярніший у світі російський поет, тому, мабуть, що його пошуки перебувають у руслі розвитку західної поетики: пошук найбільшої концентрації думки, стрімкості її розвитку. Від ранньої лірики: принципово ясної, формально досконалої, європейсько-культурної — Мандельштам пройшов шлях до алогічності та хаосу пізніх віршів, все глибше занурюючись у себе, відмовляючись від будь-яких опор та покровів. Сучасному читачеві — навіть підлітку — цілком зрозумілі вірші Мандельштама, які здавались темними та незрозумілими його першим читачам: ми вже звикли мислити на такій швидкості, і навіть таємнича ораторія «Вірші про невідомого солдата» з її темними та гнітючими образами великої та останньої світової війни сьогодні майже вимагає коментаря. Мандельштам — голос свободи, людяності, шляхетності серед гасел, доносів, маршів, хрипких криків та войовничих промов; його лірика — втілений протест проти домінуючої, тотальної простоти, вузькості, користі. Пізні вірші Мандельштама — бульбашки кисню у безповітряному просторі радянської культури часів терору; звукове багатство, вибагливість побудови, непередбачуваність думки та бездоганне володіння величезним поетичним інструментарієм перетворюють його на символ літературного опору та перемоги. Набоков називав його «світлоносним» — а він мало кого хвалив»
26
Ілля Ільф і Євген Петров		 Дванадцять стільців (1928) • Золоте теля (1931) [9]
«Два найпопулярніші радянські романи розійшлися на цитати одразу після публікації. Брат Валентина Катаєва — молодий московський журналіст (у минулому співробітник Одеського карного розшуку) Євген потоваришував у редакції „Гудку“ з фейлетоністом Іллею Файнзільбергом, дотепником, скептиком, автором віршів у прозі. Катаєв запропонував їм написати роман про пошуки скарбів, захованих в один із дванадцяти стільців гамбсівського гарнітуру. Співавтори взяли псевдоніми — Ільф і Петров — і почали удвох складати сатиричну епопею, найкращий з російських крутійських романів. Бендер, задуманий як авантюрист і пройдисвіт, несподівано виявився поетом, викривачем міщанства і взагалі вінцем усіх чеснот. „Золоте теля“, яке насилу пробилося до друку, було вже глибоко трагічним романом про всепереможний тип Корейка — сквалиги, якому за радянської влади так само комфортно красти, зраджувати і пристосовуватися, як за будь-якого іншого ладу. „Іронія була нашою відповіддю на крах усіх цінностей“, — згадував Петров у незакінченій книзі про Ільфа. Життєрадісна, гротескна, захоплююча дилогія — головний шедевр „південної школи“ — благополучно пережила всі пертурбації ХХ століття та продовжує тріумфальну ходу рідерами та айфонами»
27
Павло Антокольський		 Франсуа Війон (1934) [9]
«Драматична поема — або п'єса у віршах, винятково сценічна, миттєво запам'ятовується, музична, розмовна, романтична, майданна, що воскресає похмурий та високий дух середньовічного Парижа, — єдиний достовірний портрет Франсуа Війона, який кол-небудь вдався пізнішим його інтерпретаторам. Ця поема — найкращий твір темпераментного і невичерпно винахідливого майстра. Мало де в російській поезії так виразний голос вільного та безмежного простору — це, до речі, простір не лише географічний, а й культурний. Більш театральної і до того ж карбованої поезії в тридцяті роки, мабуть, не було»
28
Юрій Кримов		 Танкер «Дербент» (1937) [9]
«Радянський виробничий роман динамічніший за інший трилер — якщо, звичайно, за справу береться справжній письменник, яким і був загиблий на війні інженер Юрій Кримов. По суті, перед нами сценарій фільму-катастрофи про танкер, що горить, який вдається врятувати всупереч двом страшним стихіям: пожежі і роздолбайству, що видається в дусі часу за шкідництво. Цілком живі герої, чудово організована розповідь, сотні відомих деталей — усе це перетворює «Танкер „Дербент“» на унікальну пам'ятку тих радянських часів, коли, здавалося б, усіма мав володіти лише страх. Але виявляється, що — не лише він. Кримов взагалі — одна з найпривабливіших постатей у радянській прозі: він безумовно був би серед класиків, якби, окрім цієї речі і пізнішої повісті «Подвиг», встиг написати ще хоч щось. Втім, для статусу класика достатньо було б і одного його останнього листа дружині, залитого кров'ю в останньому бою і дивом розшифрованого лише через двадцять років»
29
Михайло Булгаков		 Майстер і Маргарита (1928—1940) [9]
«Ймовірно, найбільш відомий, цитований і обговорюваний російський роман ХХ століття — дуже неоднозначний, як усі шедеври, і не до кінця зрозумілий самому автору, який нескінченно переробляв його. Історія навали Сатани в Москву середини тридцятих, переплетена з романом про страту Ісуса і зраду Пилата, — дивовижно точна картина тодішньої Росії, в якій без пекельних сил напевно не обійшлося. Роман писався за великим рахунком одного читача — для Сталіна, який виведений в образі Пилата і частково в образі Воланда. Авторське послання досить виразне: знищуй всю цю мерзоту, вона іншого не заслуговує, з бюрократами, пристосуванцями та злодіями інакше не можна, але зберігай художника, захищай людину мистецтва. Тоді ти станеш силою, що, бажаючи зла, творить добро. Двозначність цієї моралі була очевидною самому Булгакову, який хоч і вважав Сталіна найрозумнішою і найсильнішою людиною у всій верхівці (а може, й у країні), але сталіністом, зрозуміло, не був. Ніколи нічого не просіть у тих, хто сильніший за вас, прийдуть і самі все дадуть — тут сперечатися нема з чим; але так і тягне додати: «Втім, і тоді не беріть». Для мільйонів читачів роман виявився страшною спокусою, виправданням того самого зла, яке обертається добром; щоб остаточно розвінчати цю спокусливу ідею, знадобився постскриптум у вигляді смерті самого автора, який навіки розчарувався в пекельних силах, чого б вони не обіцяли і як би ефектно не фокусувалися»
  1. Василь Аксьонов. Опік
  2. Віктор Астаф'єв. Останній уклін
  3. Анна Ахматова. Поема без героя. Лірика
  4. Йосип Бродський. Частина мови
  5. Іван Бунін. Темні алеї
  6. Олександр Житинський. Втрачений будинок, або Розмови з мілордом
  7. Михайло Зощенко. Оповідання. Перед сходом сонця
  8. Валентин Катаєв. Трава забуття
  9. Юрій Нагибін. Дафніс і Хлоя
  10. Булат Окуджава. Подорож дилетантів
  11. Юрій Олеша. Книга прощання
  12. Віктор Пелевін. Життя комах. Числа
  13. Людмила Петрушевська. Номер один
  14. Олександр Солженіцин. Раковий корпус
  15. Брати Стругацькі. Далека Райдуга. Равлик на схилі. Пікнік на узбіччі
  16. Олександр Твардовський. Василь Тьоркін
  17. Юрій Трифонов. Московські повісті
  18. Теффі. Оповідання. Спогади
  19. Михайло Успенський. Там. де нас немає
  20. Марина Цвєтаєва. Повість про Сонечку
  21. Олександр Шаров. Казки
  22. Євген Шварц. П'єси
  23. Михайло Шолохов. Тихий Дон
  24. Василь Шукшин. Характери

Англомовні
Номер Автори Твори Примітки
54
Вільям Шекспір		 Гамлет (1601) [3]
«„Шекспірівське питання“ — чи був він насправді і хто ховався під цим ім'ям? — породжене насправді не тим, що рукописи втрачені, а сучасники майже нічого про Шекспіра не пам'ятають, а тим, що повірити в людське авторство таких божественних творів справді важко. Особливо якщо читати Шекспіра на тлі навіть найталановитіших його сучасників. „Гамлет“ — найкраща і найзнаменитіша його п'єса, хоча у кожного читача свої фаворити; історія розумного, глибокого, пристрасного, людяного героя в царстві загальної брехні, злочину та виродження сприймається кожним як особиста трагедія — оскільки чи не така й наша доля в жахливому світі? Гамлетівська проблема — небажання і нездатність просто і грубо помститися мерзотнику — є по суті головним питанням всієї християнської літератури: що робити благородній людині, коли перед ним зло? Адже знищити його — значить зрівнятися з ним, уподібнитися йому; а потурати йому пасивністю — значить стати на його бік! Гамлет обирає третій шлях. Він намагається побудувати конструкцію, в якій би зло саме себе знищило; і воно знищує, прихопивши із собою всіх оточуючих, включаючи самого принца. Неймовірна глибина і сміливість поезії, розпач і дотепність монологів і суперечок, похмура чарівність героя, страшний образ країни, поневоленої лиходієм, і королеви, обплутаної його мережами, — все робить „Гамлета“ безсмертною мрією будь-якого артиста і найзнаменитішою п'єсою світового репертуару. Ця річ справді зроблена на межі людських можливостей — ще ніхто вище не стрибнув»
55
Данієль Дефо		 Робінзон Крузо (1719) [3]
«Це найвідоміший роман Данієля Дефо — людини вкрай різнобічної та непересічної: ділка, активного політика, плідного письменника, публіциста та агента британської розвідки. Вважається, що на створення роману Дефо надихнула реальна історія, що сталася з моряком Александром Селкірком. Він славився поганим характером. Посварившись з капітаном судна, попросив висадити його на один з безлюдних островів Тихого океану, що команда і виконала, треба думати, не без полегшення. Селкірка забезпечили провіантом, зброєю, інструментами, насінням потрібних рослин, і він провів на острові чотири роки. Після цього він повернувся до рідного міста, де розважав народ у пивних оповіданнями про свій досвід. Але його історія — лише основа роману. На відміну від реального Селкірка, Робінзон Крузо провів на острові двадцять вісім років, за цей час він встиг там цілком облаштуватись: збудував житло, вирощував зерно і завів собі слугу-дикуна, врятованого від інших дикунів. Фактично це опис розвитку цивілізації на прикладі однієї людини. Сюжет дуже привабливий для того часу, що демонструє торжество білої людини над природою та цивілізації над дикістю. Вірив у це сам Дефо чи ні — ще питання, але читачі вірили. Згодом Данієль Дефо написав продовження пригод Робінзона Крузо, де герой подорожує Росією, але ця книга в нас майже невідома»
56
Джонатан Свіфт		 Мандри Гуллівера (1726) [3]
«Повна назва тетралогії звучить так: «Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Ідея виникла у Свіфта ще на початку двадцятих — це була своєрідна відповідь скептика оптимісту Данієлю Дефо з його «Робінзоном». Якщо пафос «Робінзона» зводиться до радісного: «погляньте, що може людина!», то Свіфт відповідає йому їдким: «а подивіться ви на цю людину!» Спочатку книги вийшли без вказівки авторства — Свіфт взагалі рідко підписувався, але звичайно сумнівів в будь-кого не виникало, тож і цього разу все було зрозуміло. Не обійшлося, само собою, без цензури (занадто явними були деякі натяки, надто пізнаваними — деякі персонажі), але й у пригладженому вигляді книга завоювала величезну популярність, кілька разів була перевидана в перші місяці, незабаром з'явилися переклади. У «Мандрах Гуллівера» відбилися і роздратування людськими пороками, що накопичилося, і розчарування в політичній боротьбі, і мрії про ідеальне суспільство. У кожній частині вади та чесноти представлені у концентрованій, перебільшеній формі. У вуста своїх персонажів Свіфт вкладає і прямі висловлювання про те, як має бути влаштована правильна держава, якими мають бути закони. Усім це дуже подобається, але за триста років так ніхто не дослухався»
57
Едгар Аллан По		 Оповідання і повісті (1849) [4]
«Батько американського трилера, балади, гротескно-сатиричної фантастики, предтеча нашого Гріна та американського Лавкрафта, вічний мандрівник, який помер за нез'ясованих обставин від білої гарячки, творець найвигадливіших і найстрашніших кошмарів у світовій літературі, Едгар По залишається автором найзнаменитішого американського вірша та кумиром читаючих підлітків. Трилер може бути або прекрасним, або ніяким — насмішити читача набагато простіше, а щоб злякати, треба бути професіоналом високої проби. Ожилі мерці, замуровані вороги, таємничі бліді кохані, які гинуть, щоб вічно переслідувати нещасного оповідача, — такий світ Едгара По, в чиїх новелах традиційні теми європейської готики інструментовані з американським розмахом і американською же любов'ю до сильних, гарно розроблених спецефектів. Як поет був вищим за всіх сучасників, як прозаїк — незмінно в десятці найбільш читаних новелістів світу. Першим створив вченого, чия спостережливість та ерудиція перетворюють його на непереможного детектива («Золотий жук»). Такі розповіді, як «Падіння дому Ашерів», «Вільям Вільсон» та «Маска Червоної Смерті», і сьогодні здатні нагнати жаху на читача будь-якого віку та ваги»
58
Герман Мелвілл		 Мобі Дік (1851) [4]
«Роман американського моряка, мандрівника та митника мало ким був помічений: слава прийшла до Мелвілла років через двадцять після смерті, коли країна відкрила його наново. «Мобі Дік» — перший великий американський роман, яким ми його знаємо: скажений динамічний сюжет, заснований на гонитві та переслідуванні; складний синтез жанрів — від релігійної притчі до бойовика, автобіографії до путівника; глибокий та таємничий сенс. «Мобі Дік» — історія про те, як капітан з біблійним ім'ям Ахав переслідує Білого Кита — одночасно і найпрекраснішу, і найнебезпечнішу істоту на світі. Одні вважають, що це роман про бунт людини проти Бога; інші — що це похмура казка про пошук істини; треті — це пригодницький морський роман, якому тільки заважають біблійні асоціації. Цілком можна читати його саме так, заодно почерпнувши звідти масу екзотичних відомостей про китів та китобоїв; але насправді перед нами, звісно, один із найпохмуріших і найтаємничіших романів про долю людини у світі. З «Мобі Діка» виросли і «Улісс» Джойса, і фантастичні морські оповідання Лавкрафта, і безліч історій про полювання та погоні — за звіром або за сенсом»
59
Льюїс Керрол		 Аліса у Дивокраї (1864) [5]
«Математик Доджсон був диваком: складав парадоксальні логічні завдання і абсурдистські віршики, сім'ї не мав, дружив по-справжньому лише з дітьми. З усієї його великої літературної спадщини, де є і романи, і статті, і поеми, — найбільшої слави набула казка, яку він якось розповів дочкам свого приятеля під час недільної подорожі в човні, щоб відвернути їх від тяжкої спеки. «Аліса» — один із головних пам'яток вікторіанської літератури з її духом нав'язливої несвободи, таємниці, суворо логічного марення; це сон спекотного англійського опівдня, коли і хочеш, і не можеш прокинутися, — сон, у якому надзначення надається дрібницям, а головного ніхто пам'ятає і розуміє. Книга ця, незважаючи на всю свою винахідливість і трохи натужні веселощі, залишає враження дивне і важке — люблять її лише найрозумніші діти, а дорослі, здається, взагалі нічого не розуміють. З «Аліси» вийшов майже весь Кафка, Хармс і навіть Орвелл — можна уявити, як сміявся б Доджсон»
60
Чарлз Дікенс		 Таємниця Едвіна Друда (1870) [5]
«Якщо з усіх романів Дікенса — справжнього творця сучасної англійської прози — вибирати один, то, мабуть, цей, бо його співавтором був Господь Бог. У цій книзі є всі переваги і фірмові прийоми Дікенса: таємниці, міцний сюжет, сентиментальність, милосердя, незабутні герої, уїдливість, безпомилкові соціальні діагнози, похмурий колорит і віра в незмінне торжество людяності, — але немає звичайного дікенсівської багатослівності та деякої надмірності, розхлябаності, композиційної в'ялості. Дікенс вирішив написати зразковий детектив — і встиг написати рівно половину його, загадавши всі загадки і давши читачеві частину ключів. До таємниці Едвіна Друда додалася інша, куди більш хвилююча таємниця Чарлза Дікенса: що він все-таки вигадав, яким приголомшливим фінтом хотів усе це закінчити? Сам Бог відкликав Дікенса, не дозволивши написати розв'язку, яка неминуче розчарувала б когось: таємниця сильніша, значніша за будь-яку правду. Ми ніколи не дізнаємося, хто такий Датчері, чи живий Друд і яка розплата чекає лиходія Джаспера. Але велич Дікенса ніде не виступає так яскраво, як у цій останній його книзі — дивній, як саме життя, незрозумілій, як сама смерть»
61
Марк Твен		 Пригоди Гекльберрі Фінна (1884) [6]
«Фолкнер вважав, що вся американська проза вийшла з роману Твена про Гекльберрі Фінна; чи це так — питання, але жанр роману-подорожі, в якому написано безліч американських шедеврів, пішов звідси. Мандрівка маленького бродяги, який втік від усиновительки разом із її слугою-негром, який пробирається у вільний штат, перетворюється на майже біблійний шлях із рабства до свободи. Життя великої річки Міссісіпі, якою шастають пароплави, баржі, плоти, на якій вночі перегукуються і переморгуються випадкові попутники, — найкращий спогад Твена, і читач теж ніколи не забуде поєднання волі, спокою та ризику, яким дихає тут кожна сторінка. На додачу до всього це надзвичайно смішна книга — чого варті герцог та дофін з їхньою виставою «Королівський жираф». Всі головні герої американського роману — простакуваті фермери, готові допомогти будь-якому чужинцю і до напівсмерті побити його ж, пуританки-квакерші в чепцях, бродячі авантюристи — вперше з'явилися у Твена: у його прозі провінційна Америка побачила себе — і досі віддає перевагу дивитися на себе його очима»
62
Роберт Луїс Стівенсон		 Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом (1886) [6]
«Стівенсон (він прожив 44 роки) написав дуже багато, у всіх жанрах, від балади до роману жахів, але останнім часом коротка повість про доброго доктора Джекіла та його жахливого двійника Гайда обігнала в сенсі популярності навіть такі його хіти, як «Острів скарбів» і повісті про принца Флорізеля. Історія про роздвоєння особистості Джекіла, який навчився перетворюватися на чудовисько і тим самим виганяти з себе таємну ваду, — екранізувалася разів тридцять. Давно слугує взірцем літератури жахів і при цьому несе в собі настільки незвичайний і несподіваний сенс, що суперечки про неї не затихають досі. Насамперед — це дуже класно придумано та написано; але крім того — це зухвала спроба відповісти на вічне запитання, чи може людина впоратися з власними демонами чи їхнє вигнання загрожує їй повним розпадом особистості? Джекіл і Гайд пов'язані тісніше, ніж думають, і не можуть обходитися один без одного. Свідки їхнього взаємного перетворення сивіють на очах, читачі цієї історії не можуть спокійно заснути»
63
Оскар Вайлд		 Портрет Доріана Грея (1891) [6]
«Страшна казка про аморального красеня, який продав душу дияволу: в результаті власна його молодість і краса залишилися невразливими для часу і пороку, а старів і набував усіх рис злобного монстра його портрет, створений близьким другом. Вайлд писав гармонійною, ясною і музичною мовою, і так само гармонійним і ясним був його дитячо-чистий світогляд: художник з репутацією порочного естета, він був перш за все добрий і душевно здоровий. Книга його найбільше нагадує казки Андерсена — передусім поєднанням доброти і жорстокості; додайте до цього чарівні афоризми та парадокси, чудові краєвиди та вроджене почуття ритму, який у прозі ще й важливіше, ніж у поезії. Думка вайлдівської казки, однак, не така прозора і очевидна, як здається, і кожен прочитає цю притчу по-своєму. Щоправда, почуття нестерпного смутку об'єднає всіх, хто дочитає до останньої фрази: „І лише за перснями на його пальцях челядники впізнали, хто це“»
64
Редьярд Кіплінг		 Книга джунглів (1895) • Вірші (1890—1932) [7]
«Нобелівський лауреат, найвідоміший і найвпливовіший британський поет на межі століть, військовий журналіст, закоханий в Індію колонізатор, творець легенди про Мауглі та казки про цікаве слоненя, універсально обдарований художник, прозаїк, автор балад і любовний лірики, хилий і хворобливий книжковий хлопчик, який перетворився на залізного воїна, співак Тягара Білих і знавець таємниць Сходу, — Кіплінг може подобатися або не подобатися (друге, до речі, зустрічається дуже рідко), але завжди вас полонить. Ви не відірветесь від його книг і не скоро від них відбудетеся. Солдат Імперії, якому після індійських та афганських пригод „Мати-Вітчизна не мила“, він одержимий любов'ю-ненавистю до цих чужих земель, яким ніхто і ніколи не зможе нав'язати свій закон. А вже „Книга джунглів“ — цикл оповідань про хлопчика, усиновленого вовчою зграєю — стала найулюбленішим дитячим читанням у всьому світі: нічиє дитинство не можна вже уявити без Шер-Хана, Багіри та Балу. Вірші Кіплінга надали гігантський вплив на всю поезію ХХ століття, який невпинно воював: хрипкі „Балади казарм“, солдатські та матроські пісні про подвиг, тугу і хіть породили цілий літературний напрямок — від африканських віршів Гумільова та азійських баладок сержанта Пеппера»
65
Гілберт Кіт Честертон		 Людина, що була Четвергом (1908) [7]
«Найкращий роман англійського памфлетиста, фантаста, сатирика та есеїста, чий патер Браун залишається одним із найчарівніших детективів у світовій літературі «Людина, що була Четвергом» — роман-сон, фантастичний гротеск про героя, який вирішив протистояти силам зла. Відчуваючи, що революціонери, анархісти і балакуни всіх мастей скоро візьмуть владу у світі, герой записується в політичну поліцію. Його направляють як поліцейського агента до таємної організації, члени якої беруть імена на честь днів тижня. Він стає Четвергом і готується викривати сімку, але поступово помічає, що всі революціонери в гуртку якось дуже дивно поводяться… Переказувати цей чарівний кошмар, завжди смішний, страшний і непередбачуваний (хоча про сенс всього, що відбувається ми починаємо здогадуватися майже відразу), — безглуздо. Ця книга — у конгеніальному російському перекладі Наталії Трауберг — робить читачеві рідкісний дарунок щастя від порозуміння з розумним, далекоглядним та гармонійним співрозмовником. Найкраща проповідь на захист традиційної моралі та здорового глузду, виголошена на самому початку століття, що майже знищило ці поняття»
66
Артур Конан Дойл		 Нотатки про Шерлока Холмса (1890—1914) [7]
«Якщо вважати головною заслугою письменника створення переконливого, безсмертного літературного героя — Дойл безперечно заслужив місце у літературній еліті. Він першим перетворив детектив у високу літературу, створивши Холмса — найкращого детектива всіх часів та народів. Він першим здогадався, що чим далі рознесені між собою прикмети злочину, чим вони несумісніші — тим страшніші: п'ять зернят апельсина в конверті виявляються попередженням про вбивство, дитячий малюнок на сонячному годиннику — фатальною загрозою, строката стрічка — смертоносною змією. Але за всіма цими деталями та блискучими сюжетами, за точно розрахованою атмосферою, за всіма цими лондонськими глухими провулками та шотландськими торф'яними болотами стоїть набагато значніше, ніж просто літературна майстерність. Дойл — це ще й світогляд, абсолютна віра у торжество розуму, в обумовленість всього таємничого конкретними та зрозумілими причинами. Дойл і Холмс — лицарі честі та розуму, які відкидають будь-яку брехню та приблизність; їхня правда — відповідальність та знання. Тим дивовижніше, що у вільний від літератури час Дойл був захопленим спіритом: мабуть, нестача чудового в житті все ж таки обтяжувала його»
67
Сомерсет Моем		 Місяць і мідяки (1919) [7]
«Найкращий роман Моема — замаскована біографія Гогена, але справа, звичайно, не в Гогені, не в імпресіонізмі і навіть не в горезвісній проблемі художника та моралі, до якої нібито зводиться авторське протиставлення місяця та мідяків. Це роман навіть не про нескінченну чарівність генія, перед яким нічого не вартує жодна чеснота, але перш за все про те, чим розплачується людина, змагаючись з Богом і бажаючи хоч у чомусь досягти абсолютної досконалості. Справжня симфонічна проза, особливо на останніх п'ятдесяти сторінках, — і все це дуже по-моемівськи, з блискучими тверезими характеристиками, суворістю форми, лаконізмом розповіді, з британською скритністю та британською ж тугою за бурхливим і пристрасним життям, що триває десь у тропіках під південними жорстокими небесами: її завжди намагаються колонізувати — і завжди відступають, бо жінці, природі та Богу жодних правил не нав'яжеш»
68
Джеймс Джойс		 Улісс (1921) [8]
«Найкращий роман Моема — замаскована біографія Гогена, але справа, звичайно, не в Гогені, не в імпресіонізмі і навіть не в горезвісній проблемі художника та моралі, до якої нібито зводиться авторське протиставлення місяця та мідяків. Це роман навіть не про нескінченну чарівність генія, перед яким нічого не вартує жодна чеснота, але перш за все про те, чим розплачується людина, змагаючись з Богом і бажаючи хоч у чомусь досягти абсолютної досконалості. Справжня симфонічна проза, особливо на останніх п'ятдесяти сторінках, — і все це дуже по-моемівськи, з блискучими тверезими характеристиками, суворістю форми, лаконізмом розповіді, з британською скритністю та британською ж тугою за бурхливим і пристрасним життям, що триває десь у тропіках під південними жорстокими небесами: її завжди намагаються колонізувати — і завжди відступають, бо жінці, природі та Богу жодних правил не нав'яжеш»
69
Вільям Фолкнер		 Шум і лють (1929) [9]
«Один читач зізнався Фолкнеру, що тричі прочитав «Шум і лють» і нічого не зрозумів; Фолкнер порадив прочитати вчетверте. Насправді докладний автокоментар знімає усі питання: з дитячих років Фолкнера хвилює, як наслання, спогад про один день на американському Півдні. У старій аристократичній сім'ї, яка збідніла і виродилася, вмирає бабуся, і в день її смерті дітей висилають із дому. Вони грають у лісі — красуня-дочка, таємно закоханий у неї брат і недоумкувата молодша дитина. Щоб розповісти історію цього дня і про подальше життя героїв, Фолкнеру знадобилося чотири монологи: той день, яким його побачив недоумкуватий Бенджі, позбавлений почуття часу; передсмертна сповідь брата-самовбивці; історія красуні Кедді — і, нарешті, авторська версія подій, що не залишає жодних таємниць. Відновити хронологію того, що відбувається в цій подвійній стереоскопії, не так уже й важко, важче винести фолкнерівський погляд на речі, при якому життя людське справді постає, за словами Макбета, повістю, яку переказав дурень: у ній багато шуму та люті, а сенсу немає. Неймовірно густа проза, повна звуків, запахів, тіней, відблисків, страждання та страху; воістину антична трагедія року, у якій немає винних»
70
Трумен Капоте		 Лугова арфа • Оповідання

71
Фланнері О'Коннор		 Оповідання

72
Гарпер Лі		 Убити пересмішника

73
Дафна дю Мор'є		 Моя кузина Рейчел

74
Володимир Набоков		 Блідий вогонь

75
Вільям Стайрон		 І підпалив цей дім

76
Джером Девід Селінджер		 Вище крокви, теслярі

77
Ернест Хемінгуей		 П'ята колона та перші 38 оповідань • Старий і море

Франкомовні
Номер Автори Твори Примітки
78
Мольєр		 Тартюф (1664) [3]
«Ім'я Тартюфа давно стало загальним, так називають людину підлу і фальшиву, лицеміра, який прикривається духовністю і мораллю, — це один з найогидніших різновидів огидних людей. Як і зараз, ця категорія була вкрай уразлива і за Мольєра: «Тартюфа» заборонили після першого ж показу (який мав, до речі, великий успіх). Заборони домоглися ображені члени одного релігійного суспільства. Справа в тому, що в першій редакції Тартюф був не просто лицеміром і ханжею, але лицеміром і ханжою в рясі, і цього йому не пробачили. Саме тоді Мольєр у зверненні до короля написав знамените «оригінали домоглися заборони копії». Мольєр двічі переробляв п'єсу, Тартюф уже не мав відношення до духовенства, зате у п'єсі з'явився образ мудрого і справедливого правителя, який нарешті карає лиходія — але це не допомогло. Нарешті 1669 року комедія була дозволена. Хоча «Тартюф» в основному залишається класичною комедією, де кожен персонаж уособлює собою один тип, є портретом цілого класу і позбавлений різнобічного характеру, в ньому видно перші кроки за рамки канону: елементи різних жанрів, які раніше не перетиналися в межах одного твору, надають п'єсі риси, що наближають її до реалізму. Що завжди образливіше, ніж висміювання вигаданого утрированого образу»
79
Оноре де Бальзак		 Батько Горіо (1845) [4]
«Французькі генії ХІХ століття воліли описати всі людські типи, всі соціальні ролі — на менше не погоджувалися. Одну з наймасштабніших інвентаризацій людства задумав Бальзак, чия «Людська комедія» мала складатись із 150 романів та повістей, але обірвалася на 96-му. «Батько Горіо» — перший із романів про Растіньяка, провінціалу, що підкорює Париж. Тут Растіньяк — ще наївний і чистий юнак, який живе в дешевому пансіоні. На його очах розгортається історія сучасного короля Ліра — фабриканта Горіо, який розорився, який був колись розумним і небезпечним хижаком, але пожертвував усім заради щастя обожнюваних дочок і тепер доживає вік у тому ж пансіоні. Бальзак сентиментальний, але при цьому жорстокий; у його письменницькій манері є щось від монологів найчарівнішого і найнебезпечнішого циніка французької прози, його власного героя Вотрена, який у «Батьку Горіо» пояснює молодому Растіньяку, як улаштований світ. Більшість романів «Людської комедії» обтяжені багатослівними описами — неминуча річ при інвентаризації світу, але в «Батьку Горіо» їх майже немає, що робить цей роман найбільш читаним з усього циклу»
80
Александр Дюма		 Королева Марго (1845) [4]
«Романи Дюма з французької історії XVI—XVII століть більш менш рівноцінні, і «Королеву Марго» ми рекомендуємо головним чином тому, що «Мушкетерів» і так всі читали або прочитають. Але. Є, однак, у цьому романі щось особливе, і перш за все його містичний колорит. Катерина Медічі з її фатальною підступністю, королівський парфумер Рене — таємничий горбун, який знає секрети всіх отрут; історія відносин блискучого Коконнаса і ката, якому він наважився подати руку (одразу зрозуміло, що їм ще доведеться зустрітися і що кат не забуде цього благодіяння) — все це хоч і не заступає, але відсуває на другий план постать Генріха Четвертого, який ще не вірив тоді пророцтвам про своє сходження на французький престол. Взагалі з романів Дюма саме цей — чи не найпоетичніший, у ньому таємниці долі важливіші та цікавіші за таємниці французького двору, а сам Дюма, який з чудовим нахабством порушував усі закони літератури і творив новий жанр роману-фельєтону, тут раптом згадав про важливість символів, лейтмотивів, про мереживо тонких натяків. Коли він хотів писати тонким і сухим пензлем, а не звичайним своїм помелом, виходило і захоплююче, і таємниче, і, ви не повірите, достовірно»
81
Шарль де Костер		 Легенда про Уленшпігеля (1867) [5]
«Єдина на все XIX століття вдала спроба самому написати народний епос (хіба що некрасовське «Кому на Русі жити добре» зрівняється за зухвалістю спроби). Де Костер, маючи сорок років, створив бельгійську та нідерландську літератури, здійснив подвиг, що поставив його в один ряд з Рабле, Сервантесом та Данте. «Уленшпігель» — найпоетичніша з національних епопей, чудовий синтез страшної казки, сімейної саги, роману-мандрівки та найжорстокішої сатири, історія нідерландської революції XVI століття, побачена очима відважного та трагічного блазня. У цій книзі є все. Образотворча та поетична міць її зрівняється лише з Біблією. Чудовими є її гротеск, її готичний колорит, її містика та веселощі. Уленшпігель і Ламме Гудзак — голландські Дон Кіхот та Санчо, вічна парочка «хитрун-лицар і ненажера-зброєносець» — навіки увійшли до літературного пантеону, але, ризикну сказати, книга про них написана краще, ніж роман Сервантеса. За де Костером — досвід раннього європейського модернізму з його інтересом до середньовічних легенд та барокової пишноти, з його майстерністю стилізації, з його знанням про те, чим обернулися великі ілюзії Просвітництва»
82
Еміль Золя		 Кар'єра Ругонів (1871) [6]
«Золя задумав — і здійснив — неймовірне: двадцятитомну хроніку однієї родини Ругонів — Маккарів, в історії якої відбилися всі драми Другої імперії. Ругони втілюють здоровий глузд, кар'єризм, пристосуванство, здоров'я та хитрість; Маккари — авантюризм, злочинні нахили, нервовість, талант та спадкове безумство. Гігантська сага стосується рішуче всього: тут є романи про селянство, про війну, про багатіїв, міських низів, художників і повій, і все це описано жорстоко, з небувалою мірою відвертості (Золя вважають батьком натуралізму, він не соромився найбрудніших деталей), але і з пристрастю, патетикою, з усім запалом французьких «проклятих поетів», які теж любили оспівувати мерзотність і розкладання. Золя — не фотограф, він — поет, пристрасть та натиск його прози виняткові. У «Кар'єрі Ругонів» все лише зав'язується. Це історія підліткового кохання, недовгого щастя Сільвера і М'єтти, які належать до найчарівніших героїв французької прози. Перші десять сторінок роману — опис пустиря св. Мітра, буйного саду, що розрісся на цвинтарі, — свідчення унікальної майстерності Золя: пейзаж, ані хвилини не нудно. Смерть, пристрасть, бруд, одержимість, шаленство, інстинкт, азарт — ось Золя; «Кар'єра Ругонів» — ідеальна книга для підлітка, в якому прокидаються і чуттєвість, і чутливість, і хист»
83
Гі де Мопассан		 Новели (1883—1891) [6]
«Мопассан — геній короткої новели, що поєднує смішне та страшне. Комічна сторона трагедії, жахливе підґрунтя анекдоту — його тема, тут йому немає рівних. Знущання і сентиментальність, розчулення і прокляття в нього завжди є сусідами і часто зливаються; дитячий подив перед людською природою, в якій високе так невіддільне від ницого, не полишає його ніколи. Ніхто до Мопассана не писав про любов так відверто — але відвертість, звичайно, не зводиться до фізіології: вона в тому, що Мопассан з рідкісною відвагою заговорив про людську природу, в якій тваринне не відрізниш від божественного, і вони нерідко підмінюють одне одного. «Казки дня і ночі» — назва однієї з найкращих збірок Мопассана — ідеальне жанрове визначення його новел. Страшні сни, криваві злочини, збочення та зради сусідствують у нього з веселими замальовками сільського ідіотизму та міської розпусти, з розповідями про тріумфальну силу простоти та вірності. До того ж він — один із небагатьох, хто вмів приковувати погляд читача до книги: захоплюєшся чи обурюєшся, а все одно не відірвешся»

Німецькомовні
Номер Автори Твори Примітки
84
Йоганн Вольфганг фон Гете		 Фауст (1790—1832) [3]
«Над цією книгою Гете працював десятки років — перший уривок був надрукований 1790 року, перша частина була закінчена 1806-го і побачила світ 1808 року. 1825-го Гете розпочав роботу над другою частиною. 1831 року рукопис було завершено. Гете запечатав його в конверт і наказав розкрити тільки після його смерті. Прожив він після цього менше року, і друга частина Фауста була опублікована. Треба сказати, що вона важча для сприйняття і значно відрізняється від першої більш заплутаною побудовою та великою кількістю міркувань. В основі трагедії лежить традиційний сюжет легенди про доктора Йоганна Фауста — чорнокнижника, який реально жив у XV—XVI століттях, про якого говорили, ніби він продав душу дияволу заради таємних знань. У Гете в цю легенду вплітається елемент із Книги Іова — Бог і диявол укладають парі: чи зможе Фауст опиратися спокусі та врятуватися від диявола? Фауст у Гете сповнений огиди до життя, ні в чому він не знаходить радості і взагалі відчуває себе в глухому куті, і коли Мефістофель пропонує в обмін на душу порятунок від туги, Фауст легко погоджується на угоду, тому що впевнений — ніщо на світі його не порадує, а, це означає, що чорт ніколи не отримає його душі. Починається довгий шлях Фауста у пошуках мети свого існування, і в кінці він знаходить її (або її ілюзію) у творенні — цілком радянська ідея надлюдини-будівельника. Але є і там якась каверза — принаймні, залишається відкритим питання: а чи вартувало воно того?»
85
Ернст Теодор Амадей Гофман		 Нічні оповідання (1817) [3]
«Назва цієї збірки походить, звісно, не від часу доби. У новелах, зібраних у книзі, йдеться про нічний бік людської душі, про тіньову її складову, про божевілля, що наздоганяє людину, коли вона намагається зазирнути за певну грань, про мистецтво та його зв'язок з душею — і все це тісно переплетено з містикою, яка, хоч як не парадоксально, пропонує просте пояснення деяким явищам. Недарма Гофман так захоплювався вченням Франца Месмера, спостерігав душевнохворих у шпиталях, читав роботи, присвячені психічним захворюванням та їх лікуванню, — його описи божевілля дуже точні й набагато страшніші за будь-яку диявольщину, як «Піщана людина» страшніша за іншу новелу з цієї ж збірки — «Ігнаца Деннера». «Піщана людина» не випадково відкриває збірку — це взагалі найстрашніший і, мабуть, найкращий твір Гофмана. Дитячі страхи головного героя не відпускають його з віком і повертаються багаторазово посиленими, вони настільки відривають його від світу людей, що він, забувши про свою наречену, закохується в механічну ляльку… При цьому читач так і не отримує чіткої відповіді — чи герой просто збожеволів або в його життя справді втрутилася страшна Піщана людина?»
86
Франц Кафка		 Замок (1924) • Притчі (1911—1924) [8]
«Рано помер від туберкульозу, тонкий, високий, делікатний, самотній у сім'ї, сторонився любовних зв'язків, неймовірно вимогливий до себе, надрукував за життя три тонкі книжки, — Кафка вважається головним пророком ХХ століття, що передбачив фашизм, повне безправ'я приватної людини та наростаючий абсурд репресивної державності. Насправді Кафка, звісно, про жоден соціальний протест не думав: у його системі цінностей людина завжди гранично безправна і зазнає тотального тиску, завжди фігурант процесу з обвинувальним ухилом, і все у світі лише маскує цю вічну небезпеку, що звідусіль визирає. Найвідоміші романи Кафки «Процес» та «Замок» побудовані за логікою кошмару, де людина вічно про щось запитує — і ніколи не отримує відповіді, вічно кудись прагне — і не може зрушити з місця. Найвідоміше його оповідання — «Перевтілення», про те, як тихий службовець Грегор Замза перевтілився на гігантську та огидну комаху. Таким же нещасним, невинним виродком почувається у світі іноді будь-хто інший — але хто ж зізнається? Просто ХХ століття позбавило людину майже будь-якого захисту, а Кафка зафіксував звичайний її стан»
87
Томас Манн		 Доктор Фаустус

88
Еріх Марія Ремарк		 Ніч у Лісабоні

Іншомовні
Номер Автори Твори Примітки
89
Гомер		 Одіссея (VIII ст. до н. е.) (давньогр.) [10]
«„Одіссея“ — продовження „Іліади“, поема, що приписується сліпому поетові Гомеру. Головний герой Одіссей повертається на батьківщину після закінчення Троянської війни, переживаючи на шляху найрізноманітніші пригоди та долаючи всілякі перешкоди — від підступних монстрів до не менш підступних красунь. Поки Одіссей мандрує в морях, вдома його чекає дружина Пенелопа, яку беруть в облогу наречені, а син Телемах, який подорослішав, сам вирушає на пошуки батька. В „Одіссеї“ набагато більше, ніж в „Іліаді“, казкових елементів, чарівництва, втручання богів — завдяки цьому вона цікавіша за неї, багатша і різноманітніша. Тут зійшлося безліч традиційних фольклорних сюжетів — але у значно перетвореному вигляді, з живими героями та характерами, властивими не казці, а літературі серйознішого класу. Звичайно, приваблива для читача і власне фігура Одіссея — героя, славного не силою та хоробрістю (вірніше, не лише ними), але розумом, хитрістю, вмінням грати. „Одіссея“ подарувала нам метафори на ті випадки життя, яких не передбачила „Іліада“: ми всі вміємо тягнути час, як Пенелопа зі своєю пряжею, заліплюємо вуха воском, побачивши сирен, і, хоча не кожен скаже, як виглядали Сцілла та Харібда, всі знають, що бути між ними неприємно»
90 Новий Заповіт (І ст.) (давньогр.) [10]
«Головна книга в людській історії, що створила головне в ній диво: перемогла релігія, заснована не на спробах обмежити найгірше в людині, а на вірі у її божественну природу. Головне в християнстві — навіть не обіцянка безсмертя, а зневага до смерті, та й взагалі до всього, що перетворює життя на катування. Праця? Але птахи небесні не трудяться, і Господь їх живить; так ви чи не краще їх? Страх? Але кого боятись, коли з нами Бог? Злидні? Але що користі людині збирати скарби на землі, якщо вона при цьому душу свою втратить? Жодна влада, жодна сила нічого не зробить з людиною, якщо вона готова своє життя — головну свою зброю — шпурнути в обличчя кату; якщо він будь-яке зло готовий перевершити абсурдом, підставляючи іншу щоку. Свобода, іронія, глузування з будь-якого насильства, жертовність, почуття таємного братерства, приналежність якого, проте, не обіцяє жодних переваг, — усе це вищі радості християнства. І, звичайно, в історії життя Христа міститься вся майбутня література. Євангеліє, якщо чесно, взагалі не про офіційну церкву. Старий Завіт — про те, як улаштований світ; Новий про те, чим відрізняється від нього людина. Головний сюжет світу — про те, чому зло виграє на коротких дистанціях та завжди програє на довгих; та ще й про те, чому в ситуації «один проти всіх» правий обов'язково той, хто один»
91
Горацій		 Оди (І ст.) (лат.) [10]
«Перший в історії людства справжній ліричний поет з усіма рисами, властивими цьому типу. Квінт Горацій Флакк бачить у всьому — й у світі, й у долі — музичний гармонійний сенс. Йому притаманний той істинно поетичний погляд на речі, при якому все повіряється смертю: що на її тлі мізерно, тому не слід надавати значення. А ось любов, доблесть, лірика — це так, це за її присутності все набуває особливої краси; тому святкуй, Левконоя, лови день нинішній і не думай про майбутнє, якого знати не можеш. Усі головні ліричні теми вперше розроблені саме Горацієм. Хоч він у Римі і не один — поряд куди темпераментніший Катулл, глибший Вергілій, уїдливий Марціал. А скільки ми взагалі не знаємо! Але якось на цьому тлі Горацій виглядає найлюдянішим, найменш римським. Крім того, це просто дуже хороші вірші, які легко обходяться без рими завдяки вишуканості строфіки»
92
Овідій		 Метаморфози (І ст.) (лат.) [10]
«„Метаморфози“ — п'ятнадцатитомна віршована енциклопедія міфів, у яких присутні перетворення, починаючи зі створення світу. Поема починається з перетворення хаосу на небо та землю. А далі починається земна історія — історія богів та героїв. Закінчується поема вбивством Юлія Цезаря: у рік його смерті на небі з'явилася комета — і що це, якщо не перетворення душі? Багато з міфів знайомі нам з дитинства: історія Нарциса, Арахни, царя Мідаса, який перетворював на золото все, до чого торкався, численні історії про Зевса, який спокушав дівчат у різних обличчях, міф про Персея, переможця горгони Медузи, що перетворювала поглядом на камінь. У одних міфах герой перетворюється у тому, щоб досягти мети — так боги змінюють облік, сходячи до людей. В інших перетворення стає покаранням, як в історії Арахни та інших смертних, які кинули виклик богам. Іноді перетворення — нагорода, як це було зі старим подружжям Філемоном і Бавкідою, які попросили богів тільки про одне: померти одночасно, і були перетворені на два дерева, що стояли поруч. Часто перетворення — останній крик загиблого від несправедливості, з краплі крові виростає квітка, що нагадує про його гірку долю. Але „Метаморфози“ — не просто переказ міфів, це філософське осмислення життя, кохання, природи людської душі»
93
Аврелій Августин		 Сповідь (398) (лат.) [10]
«Зібрання автобіографічних творів Августина Аврелія, єпископа Гіппонського, не стільки допомагає зрозуміти християнство, скільки ставить душу в особливий стан, який для цього необхідний. Сама інтонація Августина у розмові з Богом — гаряча, довірча, безпосередня аж до інтимності — створює відчуття Божественної присутності, в якій, здається, й засумніватися не можна. Ось цим і прекрасний Блаженний Августин, а не полемікою з різними єретиками; якщо, звичайно, дивитись на «Сповідь» як на літературу. Взагалі найбільш болючі питання віри: наприклад теодицея (якщо Він є, то як же Він терпить?!), сенс історії (куди все котиться?!), почуття богозакинутості (чому я не потрібен Йому?!) — цією книгою частково знімаються. На своєму прикладі Августин показує, як шукати особисту, єдину відповідь. А чужі, зазвичай, не допомагають»
94
Данте Аліг'єрі		 Божественна комедія (1321) (італ.) [10]
«Перша та найкраща книга в жанрі поетичної космогонії — поеми про те, як влаштована світобудова, як виглядають незримі духовні світи та скільки там усіляких рівнів, сфер та областей. Пізніше у цьому жанрі написані візіонерські трактати Сведенборга та «Роза світу» Данила Андрєєва. Данте першим описав Пекло, Чистилище і Рай з достовірністю враженого мандрівника, який ними тинявся, із захопленим жахом людини, якій відкрилася вся гармонія Божественного задуму. Мандельштам називав «Комедію» фантастичним кристалом з тисячами граней — і будова цієї поеми насправді кристалічно сувора: три частини по 33 пісні, у кожній пісні по 33 терцини та одному додатковому рядку; терцина — найскладніша форма середньовічної поезії, переплетені римами тривірші. Політичні суперечки, зведення рахунків з наклепниками, туга за втраченою батьківщиною, любовні зізнання, легенди, молитви — «Комедія» описує, звичайно, мандрівку Данте по колах внутрішнього пекла, по чистилищу власного вигнання, по раю власного кохання. Але побачити у власній душі таке багату та логічну світобудову до нього ніхто не міг»
95
Генрік Ібсен		 Пер Ґінт (1867) (норв.) [5]
«Ібсен був упевнений, що цю книгу зрозуміють тільки норвежці — настільки вона просякнута духом місцевого фольклору, забобонами, політичними натяками, які й у Норвегії сьогодні мало кому зрозумілі, — але виявилося, що його драматична поема (з уже невіддільною від неї музикою Гріга) зрозуміла у всьому світі і читачі різного віку плачуть над її фіналом. Ражий і хоробрий хлопець Пер Ґінт, норвезький Іванко, йде мандрувати у пошуках щастя, залишивши вдома матір та наречену Сольвейґ; щастя не знаходить, зустрічає всіх персонажів норвезьких казок — тролів, гномів, що стережуть коштовності, Доврського діда, — і нарешті потрапляє до лап таємничого Майстра ґудзиків, який відправляє пусті душі на переплавку. Від Пер Ґінта за життя мало сенсу, й у майбутньому житті з нього передбачається зробити олов'яну ложку. Чудом врятувавшись, старий Пер повертається до старої Сольвейґ, яка чекала на нього все життя. Він засинає під її колискову. Такої потужної, глибокої і зворушливої п'єси не було з часів Шекспіра — всі інші п'єси Ібсена, часто блискучі, на її тлі — як будиночки на тлі дикої лісистої гори»
96
Ярослав Гашек		 Пригоди бравого вояка Швейка (1923) (чес.) [8]
«От якби Рабле та схрестити з Кафкою, було б те саме. Запаморочливо смішна комічна епопея про військовий абсурд, про те, що тупість на війні, мабуть, ще й переважає над жорстокістю; закони світової історії, культури та релігії, побачені з казарми, з відповідним жорстоким та тужливим гумором. Швейк — головний герой ХХ століття, хитрий ідіот, маршируючий міщанин, частково Тьоркін, який знає безліч примовок і анекдотів. Але у Тьоркіна є поняття про обов'язок, честь, Батьківщину; для Швейка все, крім пива, зовсім порожній звук, — це і надає йому чарівності. Швейк наважується висловити вголос усе, про що ми думаємо, але про що не наважуємось говорити. «Пригоди Швейка» — вбивча пародія на військовий епос, складена уїдливим, товстим чеським журналістом, який багато що бачив, мав досвід окопів, російського полону та радянського комісарства. На щастя, роман не доведений до цього комісарства — а то, звичайно, ми побачили б чудову картину радянського ідіотизму. Щоправда, навряд чи хтось це б раніше переклав»
97
Туве Янссон		 Мумі-троль і комета • Диво-капелюх • Мумі-тато і море (швед.)

98
Хуан Рульфо		 Педро Парамо (ісп.)

99
Василь Биков		 Мертвим не болить • Дожити до світанку (біл.)

100
Габрієль Гарсія Маркес		 Сто років самотності (ісп.)

Див. також

Примітки
  1. 100 книг, которые должен прочитать каждый (по мнению Дмитрия Быкова). LiveLib. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  2. 100 лучших книг мировой литературы: версия Дмитрия Быкова. readrate.com. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  3. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава вторая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  4. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава третья. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  5. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава четвертая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  6. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава пятая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  7. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава шестая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 12 лютого 2022. Процитовано 12 лютого 2022.
  8. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава седьмая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.
  9. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава восьмая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 12 лютого 2022. Процитовано 12 лютого 2022.
  10. Дмитрий Быков - 100 книг, которые должен прочитать каждый. Глава первая. sobesednik.ru. Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 8 лютого 2022.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.