Історія Буковини

Від початку утворення Древньоруської держави білі хорвати (заселяли в тому числі землі північної частини Буковини) знаходились між Київською Русью та західними полянами, які намагались розповсюдити свій вплив і на західно-руські землі. В 960 р. у результаті об'єднання полянських племен виникло Князівство західних полян (з 1025 Королівство Польське), що продовжувало претендувати на землі білих хорватів. На південний схід від білих хорватів розташовувались землі тиверців, які також тривалий час зберігали незалежність від київських князів й навіть чинили спротив підкоренню. У Повісті врем'яних літ Нестора Літописця зазначається, що 884 р. київський князь Олег мав «рать» з тиверцями. Олегу вдалося змусити тиверців тільки формально визнати верховну владу Києва, яка обмежувалась сплатою данини та входженням до «військового союзу».

Відомо, що білі хорвати і тиверці вже в 907 р. брали участь у поході Олега на Царгород, але як відносно самостійні військові одиниці.

Великий князь київський (912–945) Ігор І Рюрикович, продовжуючи справу свого попередника Олега Віщого з об'єднання слов'ян в єдиній державі, таки завершив близько 940 р. об'єднання земель тиверців (аж до Дуная) і самого племені з Київською Русью. Вже 944 р., згідно з літописами, тиверці йшли у похід на Царгород як складова частина війська київського князя.

Білі хорвати остаточно увійшли до складу Руської держави після війни (981) Володимира Великого з західними полянами за західно-руські землі (Червенські городи). Від початку прутсько-дністровське межиріччя було закріплене за Теребовлянською землею, яка у подальшому увійшла до складу Галицького князівства.

Ярослав І Осмомисл

Починаючи з Х ст. територією краю починає формуватись Попрутська оборонна лінія від середньої течії Дністра до Карпат. Найсхіднішим городищем в цьому регіоні був Кучелмин, який вже давно служив південним форпостом руських земель. Саме тоді західніше Кучелмина закладається Хотинське городище (форт) (пізніше перебудоване Данилом Галицьким у Хотинську фортецю). Завершив формування лінії Князя Галицький (1153–1187) Ярослав Осмомисл, який отримав галицьке князівство після смерті батька — Володимирка Володаровича. На момент початку правління Ярослава Осмомисла територія між середньою течією Дністра й до гірського масиву Родна (витоки річки Дорна) були південними рубежами князівства.

Південніше сформувалась Берладська земля — територія між Дністром, Карпатами, Дунаєм та Чорним морем. Назва походить від річки та містечка (Бирладь), що були центром цієї землі. Населення землі називали — берладники. Земля була заселена вільними людьми з багатьох давньоруських земель, втікачами від князів і бояр, або просто шукачами пригод. В очах панівної верхівки Давньоруської держави Берладська земля стала символом свавілля й беззаконня, місцем скупчення викинутих із суспільства людей, про що свідчать слова Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського, з презирством кинуті ним 1173-го року Давиду Ростиславичу, котрого він прагнув вигнати з Русі:

А ты поиди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти

На території Берладської землі переховувався небіж покійного галицького князя Володимирка Володаревича — Іван Ростиславович після невдалої спроби 1145-го року відібрати Галич у дядька. І вже 1146 р. згадується як Іван Берладник. Після смерті дядька Іван Берладник почав формувати навколо себе військо для походу на Галич. Усвідомлюючи небезпеку від Берладської землі та особисто Івана, Ярослав Осмомисл укріпляє південні рубежі князівства та завершує формування Попрутської оборонної лінії — до Хотинського городища додаються Черн на Пруті та Хмелів на Черемоші.

Галицько-Волинська держава (1245—1349)

Іван Берладник зі своїм 6-титисячним військом берладників змушений був обійти укріплені південні рубежі й 1158-го року взяв в облогу Стару Ушицю, біля якої був розбитий галицькими військами на чолі з Ярославом Осмомислом. Після цього Галицьке князівство поступово остаточно приборкало бунтівний регіон, й взяло під контроль всі південні землі між Карпатами та Дністром аж до нижньої течії Дунаю.

Про ці події згадує автор «Слова о полку Ігоревім»:

…підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу зачинив ворота Дунаєві…

Після приборкання Берладської землі городища почали відігравати функцію охоронних градів для торгових шляхів. Черн «з Галича Великого до Галича Малого», Хмелів «з Коломиї до Родни». Навколо городищ почали розвиватись поселення, що в подальшому сформувались у волості: Хотинську, Черновіцку та Хмелівську (майбутня Шипинська земля). Засновувались монастирі. Зокрема Галицький скит (кін. ХІ ст.) у дністровських скелях на східних околицях Хотинської волості біля Кучелмина. Після занепаду Київської Русі протягом XII — XIV-го століть край у складі Галицько-Волинської держави. Після монгольської навали зв'язки Шипинської землі з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до її фактичного відокремлення на початку XIV століття та тимчасового самостійного існування під зверхністю Золотої орди.

З другої половини ХІІ ст. (1164 р.) в північних районах Берладської землі починають оселятися волохи, які ще в ІХ ст. почали формуватись як окрема етнокультурна група, внаслідок тісних контактів романізованої частини карпатського населення і слов'ян. У другій половині XIV століття в тих землях сформувалося нове державне утворення — Молдовське князівство, до якого також увійшла й Шипинська земля.

Драгош Воде

Татаро-монгольське нашестя фактично знелюднило територію колишньої Берладської землі. Волохи перебрались за Карпати у Семигород, русини в більш безпечну Шипинську землю та далі на північ (за Дністер). На початку XIV ст. Золота орда занепала. Водночас у місцевості продовжували свої безчинства татарські орди. Все частіше вони почали переходити Карпати, й спустошувати землі Угорського королівства. У зв'язку з цим з 1340-х років угорці та підвладні їм волохи почали здійснювати походи з у Південно-Східне Прикарпаття проти татар. Витіснивши татарські орди, на ці землі почали активно засилятися волохами з Семигородщини. Згодом вони створили тут Молдовське воєводство з центром у Байї (колишнє руське селище Молдова-Торг, південна частина майбутньої Буковини), звідки був розпочатий наступ на північ (до Шипинської землі), долаючи опір місцевого руського населення. Близько 1350 р. угорсько-волоські війська просунулися до верхів'їв Серету і середньої течії Дністра. Одночасно поляки захопили більшу частину Галицької Русі включно з Покуттям та долиною річки Черемош.

Першим правителем Молдовського воєводства (яке створювалось виключно як захисний рубіж для Угорського королівства від Золотої орди) був воєвода Людовіка з Марморощини — Драгош, який протягом 1351–1353 рр. був фактично маркграфом угорського короля в цих землях. В 1354 р. владу від батька прийняв Сас, який 1358 р. передав владу вже своєму синові — Балку.

Богдан І

1359 р. в Молдовському воєводстві з'явився Богдан I, який посварився з Людовіком. Конфлікт вийшов через розпочате окатоличення Угорщини та перехід на латинський алфавіт. Богдан усунув від влади проугорського Балка, переніс столицю в Серет і організував повстання проти угорської влади, яке підтримали волохи з Мармарощини. Вже 1365-го р. угорський король змушений був визнати незалежність Молдовської держави, яка до кінця XIV ст. називалася воєводством, а його правителі — воєводами. Тільки на межі XIV–XV ст.ст. у внутрішніх документах країна почала називатися Молдовською землею, а її очільники — господарями. Утворення незалежної православної Молдовської держави спричинило масове переселення у ці землі православних волохів з Семигородщини.

1367 р. Казимир III Великий, прагнучи повернути територію, яка раніше належала Галицькому князівству, вирушив з походом на Молдовію. Однак польський король зазнав поразки на теренах Шипинської землі, значна частина населення якої (через свою православну віру) все більше схилялась до входження у Молдовської державу із певними привілеями.

Край увійшов до складу Молдовської держави в 1367 р. У період з кін. XIV ст. до сер. XV ст. зберігав структуру Шипинської землі, користувався автономним статусом. У подальшому термін Шипинська земля був витіснений іншим — Буковина. При цьому географічно Буковина охоплювала значно більшу територію — практично всю «північну Молдовію» — Чернівецьку, Хотинську, Дорохойську, Сучавську землі та Довгопільський окіл. А іноді й Покуття, і навіть південне Поділля.

1385-го року столицю Молдовської держави було перенесено до Сучави.

В 1386 р. на Буковині у Петра І Мушата переховувався син Дмитра Донського — Василь, який втік із Золотої орди (де три роки перебував як заручник). У руському літописі з цього приводу було написано:

Того же году княз Василей, великого князя сын Дмитриеев прибеже из Орды в Подольскую землю в великие волохы к Петру Воеводе...

Розвиток Молдовської держави, а разом із нею і Шипинської землі, відбувався у дуже непростих внутрішніх і зовнішніх умовах. В 1387 р. Петру І Мушат визнав польський сюзеренітет над Молдовією. Відносини між Польським королівством і Молдовським князівством набули форми військово-політичного союзу. Намагання воєводи Романа І (1391–1394) розірвати цей союз викликали рішучу протидію з польсько-литовського боку. Вже 1395-го року його син Стефан І Мушат (господар Молдовії протягом 1394–1399 рр.) відновив договірні відносини, і у грамоті польському королю написав наступне:

...посадил нас и сели мы на воеводстве Земли Молдовской...

Олександр Добрий і Анна Подільська

Стефан І як союзник Польщі брав участь на чолі Молдовського війська у битві з ординцями на Ворсклі, у якій і загинув. У 1400 р. господарем Молдовії став Олександр Добрий, який правив країною 32 роки й забезпечив їй стабільний розвиток і процвітання. Польсько-Молдовські відносини упродовж першої третини XV ст. відзначалися стабільністю і явним ухиленням обох сторін від висування взаємних територіальних претензій, в результаті чого Олександр Добрий зумів зберегти усю повноту влади і над Шипинською землею, яка продовжувала входити до складу Молдовії. Крім того Польське королівство передало Молдовському князівсту в управління ще й Покуття.

Молдовські воїни брали участь у війнах держав Ягеллонської унії з Тевтонським орденом, зокрема у Грюнвальдській битві 1410 р.

1401-го року було засновано Сучавську метрополію під зверхністю Константинопольського патріархату, при якій почала діяти школа для княжих та боярських дітей. Першим Митрополитом став єпископ з Білгороду Дністровського Йосип, за сприяння якого 1402-го року до Сучави були перевезені мощі патрона Буковини — Іоана Нового (Сучавського).

Перша письмова згадка про Чернівці

В цей же час завершується формування поселення Черновіци, яке в той час було розташоване на перехресті шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину. Через нього почав налагоджуватись важливий торговельний шлях із Молдови до Польщі. Водночас залишався важливим торговим центром Хотин. У цих містах організували митниці.

8 жовтня 1408 — у грамоті Господаря Молдовського князівства Олександра Доброго, яку він видав львівським купцям, вперше документально згадується назва — Черновци (Черновіци). В грамотах Олександра Доброго згадується й про Хотин. Значну увагу Молдовські господарі приділяли укріпленню та розвитку Хотинської фортеці.

У 1430-х-1450-х Польща посилила втручання у внутрішньополітичну боротьбу, яка охопила Молдовське князівство, підтримуючи одних претендентів на престол проти інших і використовуючи цю ситуацію для більшого узалежнення воєвод як васалів Польської Корони. Зокрема, збереглася грамота від 23 вересня 1436 року, в якій син Олександра Доброго Ілляш заявляє молодому королю Владіславу, що повертає Шипинську землю, яку Молдовське князівство отримало від Польського королівства, разом з фортецями в Цецині, Хотині і Хмелеві зі всіма маєтностями. Незважаючи на це, на середину XV ст. територія Шипинської землі формально залишалася під владою Молдовських воєвод.

У 1457 р. господарем Молдовського князівства став Стефан ІІІ. Того ж року було проведено реформу, після якої Шипинська земля остаточно припинила своє існування. Черновіцка волость перетворено в Чернівецький цинут з центром в Черновіцах, Хотинську волость — в Хотинський цинут з центром в Хотині. Хмелівську волость перетворено у Довгопільський окіл з центром в Довгопіллі. Автономний статус залишився тільки в Довгопільському вільному околі.

У зовнішній політиці Стефан продовжував маневрувати між Угорським та Польським королівствами. З останнім у Молдовського господаря значно похолоднішали відносини. 1475-го року Стефан приносить васальну присягу угорському королю Матіашу І Корвіну, що остаточно віддалило його від Казимира IV Ягеллончика.

Господар Стефан Великий (реконструкція)

Протягом 1476–1485 рр. Молдовське князівство перебувало в активній стадії війни з Османською імперією. Турки кілька разів намагалася захопити Хотинську фортецю, та столицю князівства Сучаву. Хоч їм не вдалося досягти успіху, проте турецько-татарські полчища сильно спустошили навколишні території, чимало сіл Буковини були розорені, а серед місцевого українського населення і ополченців значна кількість була вбита або забрана у полон.

Стефан ІІІ був змушений укласти з Портою мирний договір (1486), за умовами якого князівство зобов'язувалося сплачувати щорічну данину Мехмеду ІІ в розмірі 5 тисяч золотих. У результаті цих подій були підвищені державні податки, які важким тягарем лягли на підлеглі верстви населення, у тому числі й Буковини.

Не отримавши від своїх західних сюзеренів реальної допомоги у конфлікті з Османською імперією, Стефан ІІІ різко змінив зовнішньополітичний курс. 1480-го року Молдовський господар відправив посла у Москву з метою укладання союзу з Великим князівством Московським. З метою скріплення союзу було укладено шлюб Олени Волошанки (доньки Стефана) з Іваном Молодим (сином Івана ІІІ). У результаті цього польсько-Молдовські відносини ще більше погіршилися. У 1490-х рр. прокотилася хвиля антифеодальних повстань на чолі з Мухою та Борулею, які були інспіровані Молдовською верхівкою.

Події 1490—1492 рр., зближення Молдовії та Московії, а також переговори польського і угорського королів стосовно Молдовії на з'їзді у Левочі (1494 р.) стали приводом до організації походу польського війська на чолі з молодим королем Яном Ольбрахтом, яке 26 жовтня 1497 року було розгромлене у буковинському лісі біля села Валя Кузьмина. Московія долучилася до перемоги над поляками тим, що не допустила приходу допомоги польському королю у вигляді литовського війська.

У 1498 р. турецько-татарські загони спільно з Молдовським військом спустошили Галичину та Поділля, окупувавши Покуття. Ян I Ольбрахт намагався будь-яким способом повернути його. У 1503 р. в Чернівцях відбулась зустріч Стефаном та польського посланця (кардинала Фридеріка), який схиляв Молдовського господаря повернути Покуття. Стефан продемонстрував непохитність:

…буката земли, што отъ Галицкого буковины долу межи Днестром и Планинами, што из века прыслухало ку Молдовской земли, из силою отлучена от Молдовское земли от давных часов…

Розгорілася чергова польсько-Молдовська війна 1506–1510 рр. У 1509 р. війська краківського воєводи Миколи Каменецького вибили Молдован із Покуття, а потім, спалили не тільки Чернівці, а й Хотин, Дорохой та Ботошани.

Хотинська фортеця

Прикордонні польсько-Молдовські конфлікти тривали до 1538 р., коли Чернівці спалили повторно, Хотинську фортецю зруйнували.

Після цього за наказом султана у Молдовське князівство вторглася татарська орда. Султанське військо без бою зайняло Сучаву, а Молдовський господар змушений був втікати у Семигородщину. Згодом він визнав турецьку зверхність. Таким чином, після 1538 р. Молдовське князівство (в тому числі Буковина), потрапили під владу Османської імперії, що спричинило політичну і демографічну нестабільність, важкий іноземний гніт, періодичні ворожі нашестя, низький рівень життя населення тощо.

Хотинська фортеця перетворюється на один з основних військових форпостів Порти.

Османська імперія не ліквідувала владу на землях Молдовії, а тільки обмежила її. Спочатку турецька зверхність обмежувалась погодженням кандидатури господаря. Пізніше господаря, який повинен був тримати у покорі васальну державу, вже особисто призначав турецький султан. Крім того з 1456 р. Молдовія почала сплачувати харач (данину), розмір якої постійно зростав. З 2 тис. золотих у перший рік до 12 тис. золотих в 1541 р. Максимальний розмір харача становив 60 тис. золотих в 1590-ті рр. Крім того, кожний новий господар за своє призначення повинен був заплатити значну плату. Все це у підсумку відбивалось на населенні країни через податки і збори, яким з людей «вичавлювали всі соки». До того ж Молдовське князівство повинно було постачати в Османську імперію продовольство за заниженими цінами. Опинившись під повною владою Оттоманської порти, Молдовія остаточно поринає у вир державних заколотів та владних інтриг. Турецька залежність ставала все більшою. Проблеми з сусідніми державами загострювались. Молдовське князівство регулярно ставало театром воєнних дій третіх країн, що поступово виснажувало саму державу і людей. Все це не оминуло і буковинський край. В 1564 році на вимогу Османської імперії столиця держави переноситься з Сучави до Яс. Якщо до цього з Буковиною були пов'язані будь-які події у Молдовській державі, то після перенесення столиці, край перетворюється у звичайну (мало контрольовану Молдовською владою) провінцію.

Дмитро (Байда) Вешневецький

Буковина постійно переходила «з рук в руки». Протягом XVI-го-XVII-го століть загони козаків часто вели воєнні дії на півночі Молдовського князівства проти турецько-татарських загарбників та інших супротивників. 1563-го року на пропозицію Молдовських бояр український кошовий отаман Дмитро Вишневецький (козацький ватажок, 1552-го року заснував Малу Хортицю з якої розпочала свій розвиток Запорозька Січ) мав стати Господарем Молдовської держави, й очолити боротьбу Молдовського народу проти Османської імперії. Того ж року князь Вишневецький на чолі 500 запорозьких козаків зайняв Хотинську фортецю. Через зраду протурецької частини боярства планам не судилося бути реалізованими. Дмитра Вишневецького було взято в полон і відправлено до Оттоманської порти, де він помер смертю мученика.

В 1673 р. під Хотином польське військо на чолі з Яном Собеським разом із козацькими і Молдовськими загонами розбили турецьку армію і в черговий раз заволоділи Хотином. У 1570-ті роки походи сюди очолював Іван Підкова (1577–1578) був Господарем Молдовського князівства.

1594-го року 2500 козаків на чолі з Северином Наливайко на Хотинській землі розбили орду Кримського ханства, яка прямувала на Угорщину. Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко організовує боротьбу проти турецько-татарських загарбників, польських, українських та Молдовських магнатів. Вже у вересні того ж року козацьке військо на чолі з Северином Наливайком та Григорієм Лободою увійшло у Молдовію, дійшли до Ясс, і під Сучавою розбили вщент військо Молдовського господаря Арона Тирана.

1616-го року північну частину Буковини взяла під контроль Польща, яка у Молдовській міжусобній боротьбі виступила з підтримкою синів Єремії Могили. Того ж року польські війська заволоділи Хотинською фортецею. Османська імперія вибила поляків з Буковини 1620-го року, після Цецорської битви, в якій загинув чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький потрапив у полон (де перебував два роки).

Після цієї перемоги Османська імперія вирішила розвинути успіх. Для цього через Буковину на Поділля вирушило 300-тисячне турецьке військо на чолі Османом II. Але генеральна битва відбулась на буковинській землі. 1621-го року значна частина буковинців брала участь у Хотинській битві у складі Війська Запорозького на чолі з Гетьманом Петром Сагайдачним, який був смертельно поранений під час битви. Турецька армія була вщент розбита. Щоправда за мирним договором Буковина продовжувала залишатись частиною Молдовського князівства, а отже фактично Османської імперії. У Цецорській та Хотинській битвах у лавах Війська Запорозького також брав безпосередню участь видатний буковинець — Молдовський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч — Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила.

На певних етапах ситуація у північних регіонах держави тепер ставала взагалі не контрольована. Мешканці краю все більше потерпали від лихоліть. Протягом 1621–1646 рр. край регулярно спустошується татарськими загонами, зокрема Кантемір-бея. Ситуація ставала все нестерпнішою, соціальне становище місцевого населення погіршувалось. На цьому ґрунті в 1650-х рр. у Чернівецькій землі діяв численний загін опришків на чолі Мирона Дитинки.

У роки національно-визвольної війни українського народу (1648–1657) у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). 1650-го року Богдан Хмельницький очолив похід у Молдовію, який завершився укладенням союзу з Господарем Василем Лупулом. З метою зміцнення союзу у липні 1652-го року було укладено шлюб між Тимошем Хмельницьким (сином Богдана Хмельницького) та Розандою Лупул (донькою Василя Лупула). Союз Козацької держави з Молдовським князівством викликав занепокоєння у семигородського князя Юрія ІІ Ракоці та господаря Волощини Матея Басараба, які, об'єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера (логофета) Стефана Георгіци, розпочали війну проти Василя Лупула. На захист Молдовського князівства та влади свого тестя від зовнішнього агресора змушений був виступити Тиміш Хмельницький, який героїчно загинув 15 вересня 1653-го року в місті Сучава під час Сучавської кампанії.

Українські козацькі залоги й в подальшому навідувались на Буковину. У січні 1657 року, на прохання Молдовських владників допомогти у стримуванні польських наступів, в Чернівці увійшов корпус Війська запорозького у складі Київського, Переяславського та Білоцерківського полків на чолі з наказним гетьманом Антіном Ждановичем. Тут корпус об'єднався з місцевими залогами й вирушив на Польщу За переказами українські козаки взяли участь у «Службі Божій» в Святомиколаївській церкві. До сьогодні храм в народі називають — «козацька церква».

1685-го року Буковина фактично під контролем Польщі як Чернівецьке староство, яке очолює буковинець Костянтин Туркул (з роду Туркулів). В Чернівцях та Хотині розміщуються гарнізони Яна ІІІ Собеського. Чернівецький війт в цей час — Арсеній Кіцмань. Польські війська залишили Буковину після смерті Яна ІІІ і підписання Карловицького миру (1699). У зв'язку з цим, Туркул та інші буковинські шляхтичі почали пов'язувати свої політичні надії з Московським царством. Вже у вересні того ж року волоський резидент у Москві закликає російський уряд направити козацьке військо у Буджак та Молдовію, при цьому наголошуючи:

...и Костянтин Туркулец, староста черновецкий и региментарь тамошних волоских и руских мест, (…) с великим вниманием ожидает такого дела и хочет притти в 10000-х конницы выборной...

канцлер Головкін

Наприкінці 1700-го року Костянтин Туркул зустрівся з графом Головкіним, який відав російською зовнішньою розвідкою. Після цього Туркул фактично став особистим резидентом Головкіна, який 1706-го року очолив Посольський приказ. Туркул також продовжував вербувати досвідчених військових для російської армії. У доповідній Петру I значилось:

...В Польше служит Речи Посполитой волошанин Констянтин Туркулец, славный воин, которой обещался со всеми волохами, которые служат в Польше, буде годны царскому величеству, готовы будут кровь свою лити для православия...

Багато підібраних Туркулцем пов'язаних з Буковиною людей, які пройшли школу польської кавалерії, зробили військову кар'єру в російській армії. Зокрема полками командували: Апостол-Кегіч, Антін Танський (зять Семена Палія), Василь Танський (пра-прадід Миколи Гоголя) та Іван Танський (започаткували шляхетний рід Танськіх).

Після придушення 1704-го року Повстання Палія, козаки (за протекцією Антіна Танського) цілими полками йшли у Молдовію, а разом з ними й населення сіл, містечок та міст зі своїм майном. Чимало їх осіло й на буковинських землях, особливо у східній частині.

Дмитро Кантемір

Після Полтавської битви (1709) шведські та козацькі армії переховувались у Молдовському князівстві. Шведський король Карл XII та гетьман Іван Мазепа (після смерті наступник — Пилип Орлик) перебували у Бендерах, а війська розміщувались на півночі Молдовії. Карл ХІІ прагнув прорватися у Померанію, скориставшись давнім торговим шляхом через Сучаву та Чернівці. Водночас, Молдовський господар Міхай Раковіце проінформував про ці наміри графа Головкіна, який розробив спеціальну операцію (Чернівецький рейд). Основні події рейду розгорнулись в самому центрі Чернівців де російські війська спільно з підрозділами Костянтина Туркула, Апостола Кігеча та братів Танських знищили залишки шведського війська, розквартированого в Чернівцях, Радівцях та Сучаві (багатьох полонили), й перекрили Карлу ХІІ можливість втечі через Польщу. Практично всі «козаки-мазепівці» зуміли вирватись долиною Пруту.

Дії росіян під час Чернівецького рейду були розцінені Османською імперією як вторгнення на свою територію та порушення «Константинопільського трактату 1700 року», й послужили приводом для чергової російсько-турецької війни (1710). Порта усунула від влади Міхая Раковіце як «посібника Московії», й призначила господарем Кантеміра, який під час Російсько-турецької війни 1710—1713 перейшов на сторону Петра І. Перемовини з Петром І про «Молдовсько-російський союз» проводив Староста Чернівецької землі Стефан Лука, який у квітні 1711-го року зустрічався з російським царем у Луцьку й ознайомив його з проектом «Молдовсько-російської угоди». 24 квітня Петро І підписав спеціальний диплом, відповідно до якого Молдовське князівство повинно було перейти під протекторат Російського царства. Все це вилилось у так званий Прутський похід, який доволі непогано розпочався. Проте через недостатню підготовленість закінчився повним фіаско. Російські війська відступали на північ між Карпатами та Серетом у напрямку Буковини. Через Чернівці вийшли на Хотин, звідки через Дністер переправились у східне Поділля. Російсько-турецька війна 1710—1713 завершилась укладанням Адріанопольського мирного договору. Багато буковинців залишили край разом з відступаючими російськими військами. Повністю знелюдніли цілі населені пункти Чернівецької та Хотинської земель.

Після зради Дмитра Кантеміра турецький султан передав монопольне право на Молдовський престол так званим фанаріотам.

Водночас, Порта вирішила значно посилити свою військову присутність на півночі Молдовії. Було розроблено план виведення з-під керівництва Молдовського господаря Чернівецької та Хотинської земель, й створення Райї з центром у Хотині. Весною 1712-го року до Хотина прибув перший командуючий округом Абді Паша. Після цього почалася передислокація на Буковину турецьких дивізій, головним чином з Боснії. Вже 1713-го — 1714-го рр. близько 20 тис. солдат і офіцерів султанської армії зайняли населені пункти від середнього Дністра до Буковинських Карпат, зокрема й Чернівці.

До 1718 р. турки з допомогою французьких інженерів укріпили Хотинську фортецю: було викопано рови, вимурувані камінням вали з багатьма бастіонами.

Створення Хотинської райї та оголошення її султанською власністю викликали паніку серед численного Молдовського боярства. Ті з них, які мали володіння на території Чернівецької землі, консолідувались і завдяки неймовірним «бакшишам» в урядових колах Османської імперії добилися перегляду султаном свого рішення. Відповідно до султанського фірмана 1719-го року турецькі підрозділи залишили Чернівецьку землю, й було проведено демаркацію адміністративного кордону між нею та Хотинською райєю.

Практично відразу після війни стамбульський уряд надіслав до Райї своїх чиновників для здійснення перепису населення, та визначення обсягів майбутніх надходжень у казну. Спеціальним декретом було затверджено перелік податків та зборів, які повинні були сплачуватись «райялтянами». Основним з них була «десятина» (практично з усього), але існувала ще ціла низка різноманітних поборів. Крім того було введено так званий «іспендж» (податок з немусульманського населення). Населені пункти роздавалися вихідцям з яничарського корпусу, командирам місцевих гарнізонів (капі-кулу).

Протягом 1716–1718 рр. землями Буковини прокотилась Турецько-австрійська війна, основні події якої розгорталися в районі Хотина та нижче по Дністру.

1735-го року розпочалася чергова Російсько-турецька війна. На боці Російської імперії виступила Габсбурзька монархія. Одним з кульмінаційних моментів війни була Ставчанська битва (1739), у якій 48-тисячне російське військо під командуванням генерала-фельдмаршала Бурхарда Мініха розбило 90-тисячну турецьку армію під командою Велі-паші. Було захоплено 50 гармат і багато інших трофеїв. Турки втратили понад 1 тис. чоловік тільки вбитими. Як наслідок 30 серпня того ж року капітулювала Хотинська фортеця. А вже у вересні російські війська контролювали більшу частину Молдовського князівства. На прохання Молдовської делегації князівство було прийняте у російське підданство. Водночас, Австрія зазнавши кількох поразок від турецьких військ, раптово уклала сепаратний мирний договір та вийшла з війни. Росія була змушена припинити бойові дії і піти на укладання Белградського мирного договору 1739, який звів нанівець практично всі успіхи російської армії, й змусив залишити територію Молдовського князівства. Чимала кількість місцевих жителів залишили Молдовію в слід росіянам, уникаючи помсти турків.

25 вересня 1768 року, підбурювана Австрією та Францією, Османська імперія в черговий раз оголосила війну Російській імперії. В березні 1769 Перша російська армія під командуванням генерала-фельдмаршала Голіцина увійшла в Молдовське князівство, яке в черговий раз присягнулося прийняти російське підданство. В активну фазу Російсько-турецька війна (1768—1774) увійшла тільки у вересні 1769-го року, коли російські війська під командуванням генерала-фельдмаршала Рум'янцева захопили Хотин, а згодом всю Буковину і столицю Молдовського князівства — Ясси. До 1774 в краї діяла Російська військова адміністрація. Під час війни перед російським урядом постало завдання забезпечити монетними знаками російські війська. Було прийнято рішення карбувати гроші із трофейних турецьких гармат. Вирішити ці питання погодився Петро-Миколай Гартенберг-Садогурський, виходець із Данії. 24 лютого 1771 року він уклав контракт на предмет створення буковинського монетного двору і виготовлення так званих гарматних грошей. Тут виникає молоде ремісниче поселення, за яким закріпилася назва Садогура.

Війна явно розгорталась не на користь Османської імперії. Задля збереження контролю над «дунайськими князівствами» Порта звернулась з проханням до Габсбурзької монархії — виступити посередником при укладанні миру з Російською імперією. За посередницькі послуги турки обіцяли їм віддати Малу Валахію. Габсбургам вдалося виконати свою місію. Водночас, Австрія при першому поділі Польщі (1772 р.) отримала Східну Галичину. Цісар Йосиф II, будучи переконаним у малій вартості Малої Валахії, виступив за налагодження безпосереднього зв'язку між отриманим щойно краєм і Трансільванією і з цією метою він забажав приєднання Буковини. За згодою королеви Марії Терезії, австрійський посол в Константинополі барон Тугут отримав доручення переконати султана пристати на проект цісаря, згідно якого замість раніше запропонованої Малої Валахії до Австрії добровільно мала відійти північно-західна частина Молдовії, тобто «австрійська Буковина», що межувала з Галичиною (Покуттям), Угорщиною і Трансільванією.

Селім ІІІ

Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774) російські війська змушені були залишили Молдовське князівство. Водночас, практично вся територія Молдовії залишилась під відносним захистом Російської імперії. Того ж року турецький султан змушений був видати хатті-шеріф (указ), яким ліквідовувалась Хотинська райя, відновлювалася Хотинська земля (цинут) у складі Молдовського князівства (нехай і під турецькою зверхністю). Учасникам війни на боці Росії оголошувалась амністія. Населення було звільнене від сплати податків за роки війни, а також на два наступні роки. Усі охочі мали право протягом року виїхати в Російську імперію. Незважаючи на це, турки у післявоєнні роки регулярно порушували зобов'язання. Не стягуючи податків з населення, вони обкладали даниною Молдовських господарів, а ті в свою чергу обдирали народ. Збором податків займались місцеві бояри. 52,7 % йшли Порті; 14,2 % — господарю; 27,9 % — боярам; 5,2 % — духовенству.

Відразу після відходу російських військ (1774) Австрійська імперія анексувала потрібну собі частину Буковини, розірвавши при цьому буковинських русинів, які протягом 150 наступних років жили поділеними державним кордоном. З огляду на це, обґрунтування Габсбургів щодо «бажання об'єднати під своєю короною всі землі колишнього Галицького князівства (яке знаходилося в їх володінні)» завжди викликало скептичні зауваження.

Щоправда, певною мірою виправити ситуацію Габсбурзька монархія намагалася під час чергової Російсько-турецької війни (1787—1792), в яку Австрія вступила в 1788 році на боці Росії. Вже того ж року одна з австрійських армій на чолі з принцом Фрідріхом заволоділа Хотином. Крім виконання союзницьких зобов'язань Йосиф ІІ не приховував бажання долучити до своєї імперії решту буковинських земель. Під Хотином австрійські війська з'єдналися з «Українською армією» Петра Рум'янцева, однак через розбіжності між союзниками подальших спільних активних дій не відбувалося.

Олександр І

1790-го року Австрія знову (під тиском Англії та Пруссії) підписала сепаратний мир з Османською імперією. Однак цього разу Російська імперія не припинила воєнних дій, й змусила Селіма III підписати Ясський мирний договір (1792). В числі інших позитивних моментів для Росії, договір унеможливлював зміщення господарів Молдовії та Волощини без згоди Російської імперії. Хотинська земля залишилась цинутом Молдовського князівства, яке залишилось під формальним протекторатом Османської імперії. Хоча реальним з того часу був вже протекторат Російської імперії. З того часу жодний турецький вояк на території Хотинської землі не з'являвся.

24 серпня 1806 року Селім ІІІ порушуючи умови Ясського мирного договору видає укази про зміщення господарів Валахії та Молдовії (без погодження з Російською імперією), закриває Босфор та Дарданелли. Протести Росії та її союзниці Англії були відкинуті. Все це стало приводом для чергової Російсько-турецької війни. Вже 23 листопада того ж року російсі війська під командуванням генерала Міхельсона увійшли в Молдовію, а 27 листопада зайняли Хотин та Хотинську землю. З того часу східна Буковина практично управлялася Російською військовою адміністрацією. Російсько-турецька війна завершилась укладанням Бухарестського мирного договору (1812), за яким Російській імперії відійшла східна частина Молдовського князівства, що в подальшому отримала назву — Бессарабія.

На ново-приєднаних землях Олександром I було утворено Бессарабську губернію, до складу якої включено Хотинський повіт.

Йосиф ІІ

«Економічні реформи»

Військова адміністрація намагалась звільнити край з його запущеності і через початок своєчасних реформ приєднати до культури західних країн. Реформаторські заходи стосувались, при повній відсутності матеріальної і духовної культури в краї, практично всіх сфер життєдіяльності.

У першу чергу були привезені із західних країн хороші фермери, ремісники та гірники. Таким чином, тоді серед інших у краї поселилось також багато німецьких колоністів і цим самим вони зробили суттєвий внесок у піднесення занепалого сільського господарства та у розвиток ремісництва, промисловості і гірничої справи. Особливо заохочені були прибулі ремісники, оскільки їм гарантувались повна свобода ремісництва і тридцятирічне звільнення від податків із збудованих ними будинків для ведення ремісничої діяльності.

Одним з пріоритетних напрямків було визначено розбудову інфраструктури. Особлива увага приділялась будівництву доріг і мостів, а також поштових станцій між Снятином, Чернівцями і Бистрицею. Отже, заснування впорядкованої поштової справи на Буковині відбулося тільки з початком австрійського панування.

«Реформування освіти»

З метою піднесення народної освіти вже першим керівником краю був заснований шкільний фонд, доходи якого повинні були направлятися на будівництво і обладнання шкіл. Тож вже 1785 р. у всіх містах краю були народні школи. У Чернівцях і Сучаві були вже дві німецькі народні школи вищого ступеня.

«Реорганізація православної церкви»

Вже у 1781 р. розпорядженням цісаря Йосифа ІІ православне духовенство виходило з-під юрисдикції митрополії в Яссах і підпорядковувалось єпископу Радівецькому Доситею, який 10 лютого 1782 р. переніс свою резиденцію в Чернівці і тут був урочисто призначений єпископом нової Буковинської єпархії. З цього часу край складав власну, незалежну від Ясс, церковну провінцію. Того ж року з метою врегулювання духовних відносин відбулося спорудження єпископської консисторії в столиці краю, яка організувалася вже у лютому наступного року (1782 р.). У 1783 році Буковинський єпископат був підпорядкований Карловицькій митрополії.

Покинуті володіння монастирів перейшли до державної власності (1785 р.), з них у 1786 році було засновано православний релігійний фонд. Доходи цього фонду були призначені на утримання всього православного духовенства та підтримку шкільництва. Одночасно було видано директиву для монастирів і шкільництва, якою керівник краю проголошувався покровителем і патроном релігійного фонду. Тільки він міг розпоряджатися та використовувати майно фонду (проте, тільки для церков і шкіл). Першим доброчинним наслідком заснування релігійного фонду було відкриття клерикальної школи у Сучаві (1786 р.), яка мала на меті надання освіти кандидатам духовного стану. Вже у 1789 році її було перенесено (єпископом Даніелем Влаховичем) до Чернівців, де вона розвивалася далі, поки за цісаря Франца І (1827 р.) її місце не зайняв православний теологічний навчальний заклад, який знову ж таки цісарем Францом Йозефом І 1875 р. був перетворений у теологічний факультет Чернівецького університету.

У 1783 та 1786 роках цісар Йосиф ІІ відвідав Буковину для контролю реформ, висловлення зауважень та пропозицій.

Нарешті, у 1786 році цісар Йосиф ІІ прийняв рішення про майбутнє управління краєм. Перебуваючи тоді у Львові, постановив об'єднати Буковину (австрійську частину) з Королівством Галичини та Володимирії, до якої вона долучалась як Буковинський округ.

Від попередніх намірів долучити Чернівецький і Вижницький дистрикти до Королівства Галичини та Володимирії, а Сучавський і Серетський дистрикти з Довгопільсько-Руським околом до Трансільванії цісар відмовився. Причиною відмови була протидія населення околу (де 90 % населення становили русини і поляки). Без нього про подібний план поділу Буковини не могло бути й мови.

29 вересня 1790 року цісар Леопольд ІІ своїм свідоцтвом надав Буковинському округу певну самостійність. Проте, повного відділення обох країв тоді не відбулося і Буковиною, хоч і самостійним округом, і надалі керували зі Львова через надто дороге утримання її власної адміністрації.

З 1786 року розпочали організовувати щорічні Петрівські ярмарки (1-15 липня), що дало нового імпульсу розвитку як Чернівців так і округу в цілому.

Франц І

Вже 1788 року — у місті налічувалося 20 корчем та 15 пивниць. У 1803 році в окружному центрі було вже 13 ремісничих цехів. На початок ХІХ ст. Чернівці стають схожі на місто. Завдяки преференціям, які надавались місцевою владою, розпочався «будівельний бум».

1804-го року всі володіння Габсбурзької монархії утворили Австрійську імперію. Автономістські прагнення на Буковині було взято до уваги і у Чернівцях було сформовано особливе міське і крайове право, а також споруджено кримінальний суд, а буковинський земельний кадастр отримав своє власне керівництво.

1808-го року відкрилася перша державна середня школа на Буковині — Чернівецька вища гімназія.

З 1820-х на Буковині запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845 р. була скорочена до 8.

1 серпня 1817 року на Буковині протягом чотирьох днів перебували імператор Франц з імператрицею Кароліною. Наступного разу Франц перебував в Чернівцях 1823-го року, коли зустрічався з російським імператором Олександром.

У березні 1835-го року цісарем став Фердинанд, який 1844-го року своїм указом до будівництва і утримання народних шкіл разом з релігійним фондом залучив також громади та патронів. Наслідком цього було те, що кількість народних шкіл у краї почала постійно збільшуватись. Вже за п'ять років їхня кількість досягла п'ятдесяти.

Після створення (1832) Чернівецького міського магістрату було вирішено збудувати нове приміщення для нього. Протягом 1843–1847 рр. було збудовано міську ратушу у стилі класицизм.

Головним наслідком періоду 1787–1848 рр. стало утвердження цивільного управління у всіх галузях життя краю. Форми цього управління були типовими для всіх провінцій австрійської абсолютної монархії і забезпечували посилення феодального гніту, засилля бюрократії, контролю державних органів над громадськими справами. Особливо складним був цей період з точки зору національних відносин. До політики онімечування додалася ще й полонізація, що мало негативні наслідки для русинів, особливо в культурно-релігійній сфері. Перед місцевими русинами стояв вибір — або бути волохом, або німцем, або у найкращому випадку — поляком. На початок XIX ст. в регіоні практично не було жодного повноцінного навчального закладу з руською мовою викладання. Близько 90 % руського населення — були селянами. Переважна більшість з них не грамотні. Незважаючи на все це буковинські українці (русини) зуміли зберегти свою ідентичність. Значних зусиль в цьому напрямку докладав єпископ православної церкви на Буковині владика Євгеній.

Кріпацтво, зубожіння простого люду, незбалансована національна політика, ставлення до українців (русинів) як до людей «другого сорту» породжували повстанські рухи. Опришківські повстання відбувались на Буковині регулярно протягом усього цього періоду. В (1843–1844) та 1848 роках Лук'ян Кобилиця (простий селянин з путильщини, який став депутатом парламенту Австрії) очолив виступи селян з двадцяти двох буковинських сіл, які відмовились від повинностей, вигнали чиновників, встановили самоуправління, висунули вимоги щодо відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян.

На поч. ХІХ ст. в регіоні зароджується «рух за відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії». Цей рух був інспірований місцевою волоською верхівкою, оскільки останні почали усвідомлювати своє хитке становище в регіоні, який все більше відновлював свій «галицький дух». Рух значно посилився ближче до сер. XIX ст. — коли у дунайських князівствах набрав обертів рух за Об'єднане князівство Волощини і Молдови. Активісти «руху за відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії» переслідували мету якщо не долучитись відразу до Об'єднаного князівства Волощини і Молдови, то принаймні приєднати «австрійську Буковину» до Трансільванії, в якій волоське населення мало більшість і займало панівне становище. В силу різних обставин до цього руху долучився й владика Євгеній, який також підписував петиції до Цісаря. Водночас, після відокремлення Буковинського округу від Королівства Галичини та Володимирії виступив категоричним противником приєднання до Трансільванії.

Революція 1848-го року в Австрійській імперії призвела до зміни правового статусу Буковини (австрійської частини) і форми управління нею. Конституція 4 березня 1848 р. вилучила Буковину з управління Галицької адміністрації і надала їй деяку автономію у вирішенні внутрішніх питань.

2 грудня 1848 року цісарем став Франц Йосиф I, який вже у січні 1849-го надав Буковині статус окремого коронного краю, й утворив Герцогство Буковина. 29 вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю. В ній підтверджувалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії, що її відносини з монархією регулюються державною конституцією через представництво у Райхсраті, що всі народи Буковини рівноправні, що герцогство отримує свій герб.