Політичне лесбійство

Політичне лесбійство виникає в кінці 1960-х років серед радикальних феміністок другої хвилі як спосіб боротьби з сексизмом та примусовою гетеросексуальністю. Шейла Джеффріс допомогла розробити цю концепцію, коли в 1981 році вона написала у співавторстві «Люби свого ворога? Дебати між гетеросексуальним фемінізмом та політичним лесбійством»[3] з Лідською революційною феміністською групою. Вони стверджували, що жінки повинні відмовитися від підтримки гетеросексуальності й припинити спати з чоловіками, заохочуючи жінок позбавляти чоловіків «з ліжок та голови».[4] Хоча головна ідея політичного лесбійства полягає в тому, щоб бути окремим від чоловіків, це не обов'язково означає, що політичні лесбійки повинні спати з жінками; дехто вирішує бути безшлюбною або визнавали себе асексуальними. Визначення політичної лесбійки у Лідській революційній феміністській групі ― це «жінка, визначена жінкою, яка не трахає чоловіків». Вони проголошували чоловіків ворогами, а жінок, які були у стосунках з ними колаборантами та співучасницями власного гноблення. Гетеросексуальна поведінка розглядається як основна одиниця політичної структури патріархату, тому лесбійки, які відкидають гетеросексуальну поведінку, порушують усталену політичну систему.[5]

Ті-Грейс Аткінсон, радикальній феміністці, яка допомогла створити групу «Феміністи», приписують фразу, яка стала втіленням руху: "Фемінізм ― це теорія; лесбійство ― це практика''.[6][7]

Фемінізм нової хвилі забезпечив платформу для деяких жінок, щоб вийти із задушливої оболонки гетеросексуальних норм, традиційної сексуальності, шлюбу та сімейного життя.

У широкому розумінні, політичне лесбійство передбачає політичне ототожнення жінок із жінками, воно включає роль, що перевищує сексуальність, підтримує відмову від стосунків з чоловіками. Це частково базується на ідеї, що жінки, які діляться та просувають спільний інтерес, створюють позитивну та необхідну енергію для посилення та підвищення ролі жінок у суспільстві, розвиток, який буде обмежений інститутами гетеросексуальності та сексизму, якщо жінки обирають традиційні норми.

Хоча в феміністичному русі існувала певна дискримінація щодо лесбійок, в підсумку це забезпечило їм необхідну політичну платформу.[8]

Сепаратистський фемінізм є формою радикального фемінізму, який вважає, що протидію патріархату найкраще робити, зосереджуючись виключно на жінках та дівчатах. Деякі сепаратистські феміністки не вірять, що чоловіки можуть зробити позитивний внесок у феміністичний рух і що навіть доброзичливі чоловіки повторюють динаміку патріархату.[9]

Шарлотта Банч, яка раніше була членкинею колективу «Фюрії», розглядала сепаратистський фемінізм як стратегію, «перший крок» або тимчасовий вихід із загальнодоступної активності для досягнення конкретних цілей або посилення особистого зростання.[10][11]

Деякі феміністичні теорії щодо сексуальності уникали біологічної фіксації та сприймали соціальну конструкцію як основу сексуальності. Однак ця ідея породила подальші питання на тему сексуальності та лесбійства, а також довготривалої стабільності суто лесбійського суспільства без чоловіків та дітей. Якщо сексуальність могла бути конструкцією людської природи, тоді мало місця для розуміння природи історичного становлення людської природи, особливо, якщо історична природа чоловіка чи жінки посилювала гетеросексуальність.[8] Відсутність теоретичної ясності лесбійства та сексуальності стає все глибшим, оскільки сексуальність розглядається набагато більше, ніж вибір.[12][13] Крім того, якщо лесбійство стає соціальним інститутом, шлях персони, що домінує у стосунках також може стати викликом первісному наміру політичного лесбійства.