Протофемінізм

Тут панувала думка, що жінки інтелектуально та морально слабші за чоловіків, грішні первородним гріхом Єви з біблійної традиції. Це використовувалося для виправдання середньовічних феміцидів (полювання на відьом), а також численних обмежень, накладених на жінок, таких як заборона мати власність, здобувати освіту, оплачувано працювати або зобов'язання слухатися батька/чоловіка.[5] Ця точка зору та похідні від неї заперечувались навіть у середньовічні часи. Серед середньовічних протофеміністок, визнаних важливими для розвитку руху, є Марі де Франс, Елеонора Аквітанська, Беттісія Гоццадіні, Нікола де ла Хей, Христина Пізанська, Ядвіга Анжуйська, Лаура Серета та Ла Малінче.[6]

Христина Пізанська читає богословські лекції групі чоловіків

На початку Ренесансу єдиною роллю та соціальною цінністю жінок було розмноження.[7]

Ця гендерна роль визначила ядро особистості й мету життя жінок Відродження. Сократ, обожнюваний гуманістами Відродження, сказав, що терпить свою першу дружину Ксантіппу, бо вона народила йому синів та терпить шум гусей, оскільки вони дають яйця і пташенят.[8]

Жінки, які здобули освіту, часто досягали високих стандартів навчання і писали на захист жінок та їх прав. Прикладом може служити венеціанська авторка XVI століття Модеста ді Поццо ді Форці.[9] Художниця Софонісба Ангвіссола (бл. 1532—1625) народилась в освіченій родині в Кремоні, здобула разом з сестрами освіту за чоловічими стандартами, і чотири з п'яти доньок стали професійними художницями. Софонісба, найуспішніша з сестер, увінчала свою кар'єру званням придворної художниці іспанського короля Філіпа II.

Хуана Інес де ла Крус, зображена в 1772 році.

Хуана Інес де ла Крус, черниця в колоніальній Новій Іспанії в 17 столітті, була незаконнонародженою Кріоллою[10], високоосвіченою, навчаючись у бібліотеці свого заможного діда.[11] Де ла Крус як жінці заборонили вступати до навчального закладу. Вона благала матір дозволити їй маскулінізувати свою зовнішність і навчатися в університеті під виглядом чоловіка. Після того, як віцекоролева Леонор Каррето взяла її під своє крило, віцекороль, маркіз де Мансера, надав де ла Крус шанс довести свій інтелект.

Хуана пішла в чернецтво[12], і перебуваючи в монастирі, стала суперечливою фігурою[13]: виступала за визнання жінок-богословок, критикувала патріархальні та колоніальні структури Церкви, публікуючи власні статті.[14] Де ла Крус виступала за загальну освіту та мовні права. Вона не тільки сприяла історичному дискурсу Querelle des Femmes, її також визнали протофеміністкою, релігійною феміністкою та екофеміністкою,[15] пов'язаною і з лесбійським фемінізмом.

Реформація стала віхою у розвитку прав жінок та жіночої освіти. Оскільки протестантизм спирався на безпосередню взаємодію вірян з Богом, вміння читати Біблію та молитовники стало необхідним для всіх, включаючи жінок та дівчат. Протестантські громади почали створювати школи, де звичайних хлопчиків і дівчаток навчали базової грамоти.[16] Протестанти більше не розглядали жінок як слабких і грішниць, а бачили їх гідними супутницями чоловіків, які потребують освіти, щоб стати здібними дружинами.[17]

Марі де Гурне (1565—1645) редагувала третє видання Проб Мішеля де Монтеня після його смерті. Вона написала два феміністичні нариси: «Рівність чоловіків і жінок» (1622) і «Жіноча скарга» (1626). У 1673 р. Франсуа Пуллен де ла Барр написав книгу «De l'Ėgalité des deux sexs» («Про рівність двох статей»).[18]

У 17 столітті багато нових нонконформістських сект, таких як квакери, дають жінкам більшу свободу вираження поглядів.[19] [20][21][22]

Однак, жінкам, які проповідували або висловлювали думки щодо релігії, загрожувала підозра у безумстві чи чаклунстві, і багато, як Ен Аскью, яку спалили на вогнищі за єресь[23], померли «за свій неявний або явний виклик патріаршому порядку».[24]

Спалення відьом

У Франції та Англії феміністичні ідеї були атрибутами інослав'я, таких як вальденси та катари. Релігійний егалітаризм, такий, як прийнятий левелерами, перенісся у гендерну рівність і, таким чином, мав політичні наслідки. Жінки левелерки влаштовували демонстрації за рівні права, хоча влада того часу їх відхиляла.[25]

У 17 столітті також з'явилося більше жінок-письменниць, таких як Ен Бредстріт, Батсаа Макін, Маргарет Кавендіш, герцогиня Ньюкаслська, леді Мері Врот,[26][27] анонімні Євгенія, Мері Чадлі та Мері Астелл, які зображували зміну жіночих ролей. Однак вони зіткнулися з ворожістю.

У XVII столітті у Франції з'явилися салони ― місця зборів культурної інтелігенції вищого класу, якими керували жінки і в яких вони брали участь.[28] Але й набувши членства в салоні, дінки лишались на другому плані.[29] І навіть так Жан-Жак Руссо розглядав жінок як «загрозу для природного домінування чоловіків».[30]

Мері Астелл часто називають першою англомовною письменницею-феміністкою. Її аналіз залишається актуальним і сьогодні, Астел вийшла за рамки попередніх письменниць, заснувавши навчальні заклади для жінок.[31][32] Астелл і Афра Бен разом заклали основу феміністичної теорії в 17 столітті. Жодна жінка більше століття могла висловитись так рішуче. В історичних переказах Астелл часто затьмарює її подруга та кореспондентка леді Мері Вортлі Монтагю.

Лібералізація соціальних цінностей та секуляризація в англійській реставрації надали новий шанс для жінок, який вони використовували для просування своєї справи.[32][33][34][35][36]

Серед основних феміністичних письменниць континентальної Європи були Маргарита де Наварра, Марі де Гурне та Анна Марія ван Шурман, які сприяли освіті жінок.

У Новому Світі мексиканська черниця Хуана Інес де ла Крус (1651—1695) адвокувала освіту жінок у своєму нарисі «Відповідь Сор Філотеї».[37]