Фемінізм у Великій Британії

Як і в інших країнах, фемінізм у Сполученому Королівстві прагне встановити політичну, соціальну та економічну рівність для жінок. Історія фемінізму в Британії сягає самих початків фемінізму, оскільки багато з найперших письменниць і активісток-феміністок, таких як Мері Волстонкрафт, Барбара Бодішон і Лідія Бекер, були британками.

Частина серії
Фемінізм
Портал Проєкт Стиль

19 століття
Енн Торнтон піднімається вгору.1835 рік

Настання реформістської доби в 19 столітті означало, що ці невидимі меншини або маргіналізована більшість мали знайти каталізатор у нових тенденціях реформ. Роберт Оуен, вимагаючи «соціальної реорганізації», заклав основу нової реформаційної основи. Одним із тих рухів, які скористалися цим духом нового часу, був феміністичний рух. Стереотип вікторіанської ніжної леді став неприйнятним і навіть нестерпним. Першим організованим рухом за виборче право британських жінок був Langham Place Circle 1850-х років, очолюваний Барбарою Бодішон (уроджена Лі-Сміт) і Бессі Рейнер Паркс. Вони також виступали за покращення прав жінок у законодавстві, працевлаштуванні, освіті та шлюбі.

Жінкам і вдовам, які володіли майном, було дозволено голосувати на деяких місцевих виборах, але це закінчилося в 1835 році. Чартистський рух з 1838 по 1857 рік був широкомасштабною вимогою виборчого права, проте він надавав виборче право лише чоловікам старше 21 року. У 1851 році була заснована Жіноча політична асоціація Шеффілда, яка подала до Палати лордів невдалу петицію із закликом надати жінкам виборче право. Ймовірно, це надихнуло британську феміністку Гаррієт Тейлор-Мілль написати книгу «Надання прав жінок» (1851), на підтримку жіночого виборчого права.[1][2] 7 червня 1866 року петиція 1499 жінок із закликом надати жінкам виборче право була представлена до парламенту, але вона також не увінчалася успіхом.[3]

Жінки вищого класу мали невеликий закулісний політичний вплив у вищому суспільстві. Однак у справах про розлучення багаті жінки втрачали контроль над своїми дітьми.

Кар'єра

Амбітні жінки середнього класу зіткнулися з величезними труднощами, коли вони намагались здобути професії в сфері юриспруденції та медицини, і чим вищими були їхні амбіції, тим більший виклик вони отримували.[4] Можливості для білих комірців за межами сімейних магазинів були невеликими, поки в 20 столітті не відкрилися посади в канцелярії. Флоренс Найтінгейл продемонструвала необхідність професійного медсестринства та ведення війни, а також створила освітню систему, яка відстежувала жінок у цій сфері у другій половині 19 століття. Ставку викладачки було не так легко отримати, але низькі зарплати були меншою перешкодою для самотньої жінки, ніж для одруженого чоловіка. Наприкінці 1860-х років ряд шкіл готували жінок до кар'єри гувернанток або вчительок. Перепис населення 1851 року повідомив, що 70 000 жінок в Англії та Вельсі були вчительками, у порівнянні зі 170 000, які становили три чверті всіх вчителів у 1901 році.[5][6] Переважна більшість походила з нижчого середнього класу.[7] Національна спілка жінок-вчительок (NUWT) виникла на початку 20-го століття всередині Національної спілки вчителів (NUT), контрольованої чоловіками. Вона вимагала рівної оплати з вчителями-чоловіками і врешті-решт відкололася.[8] Оксфорд і Кембридж мінімізували доступ жінок, дозволяючи працювати невеликим жіночим коледжам. Однак нові університети з червоної цегли та інші великі міста були відкриті для жінок.[9]

Найбільшим викликом була медицина, з найбільш систематичним опором лікарів і найменшою кількістю жінок. Одним зі шляхів виходу з цієї ситуації було поїхати до Сполучених Штатів, де вже в 1850 році були відповідні школи для жінок. Велика Британія була однією з останніх країн, яка готувала жінок-лікарів, тому від 80 до 90 % британських жінок переїхали до Америки для отримання медичних знань. Перша окрема школа для жінок-лікарів відкрилася в Лондоні в 1874 році для кількох студенток. Спільне навчання довелося чекати до світової війни.[10]

До кінця 19 століття жінки забезпечили рівність статусу в більшості сфер — за винятком, звичайно, голосування та зайняття посад.

Опіка над дитиною

До 1839 року після розлучення багаті жінки втрачали контроль над своїми дітьми, оскільки ці діти продовжували жити в сім'ї з батьком, як главою сім'ї, і який продовжував відповідати за них. Керолайн Нортон була однією з таких жінок; її особиста трагедія, коли їй було відмовлено у доступі до трьох синів після розлучення, привела її до інтенсивної кампанії, яка успішно привела до ухвалення Закону про опіку над немовлятами 1839 року та ввела доктрину «Тендерні роки» щодо організації опіки над дітьми.[11][12][13][14] Закон вперше надав жінкам право на своїх дітей і надав певні повноваження судді у справах про опіку над дітьми. Відповідно до доктрини Закон також встановив презумпцію материнської опіки над дітьми віком до семи років із збереженням відповідальності за матеріальне забезпечення батька.[11] У 1873 році через додатковий тиск з боку жінок парламент продовжив презумпцію материнської опіки до досягнення дитиною шістнадцяти років.[15][16] Доктрина поширилася в багатьох державах світу завдяки Британській імперії.[13]

Розлучення

Традиційно бідні люди використовували дезертирство, а (для бідних чоловіків) навіть практику продажу дружин на ринку як заміну розлучення.[17] У Британії до 1857 року дружини перебували під економічним і юридичним контролем своїх чоловіків, і розлучення було майже неможливим. Це вимагало дуже дорогого приватного акту парламенту вартістю, можливо, 200 фунтів стерлінгів, який могли собі дозволити лише найбагатші. Першу ключову законодавчу перемогу приніс Закон про шлюбні причини 1857 року. Він обійшов напружену опозицію дуже традиційної англійської церкви. Новий закон зробив розлучення цивільною справою судів, а не церковною справою, а новий цивільний суд у Лондоні почав розглядати всі справи. Процес все ще був досить дорогим, приблизно 40 фунтів стерлінгів, але тепер став можливим для середнього класу. Жінка, яка отримала судове розлучення, отримала статус sole жінки з повним контролем над своїми громадянськими правами. Додаткові поправки були внесені в 1878 році, які дозволяли розлучатися з місцевими мировими суддями. Англіканська церква блокувала подальші реформи, поки остаточний прорив не відбувся з Законом про шлюбні причини 1973 року.[18][19]

Проституція

Буллоу стверджує, що проституція у Великобританії 18-го століття була зручністю для чоловіків з будь-яким соціальним статусом і економічною необхідністю для багатьох бідних жінок, і суспільство терпіло її. Євангельський рух 19 століття засуджував повій та їхніх клієнтів як грішників і засуджував суспільство за терпимість до цього.[20] Проституція, згідно з цінностями вікторіанського середнього класу, була жахливим злом для молодих жінок, для чоловіків і для всього суспільства. Парламент у 1860-х роках у Законі про інфекційні захворювання («CD») прийняв французьку систему ліцензованої проституції. «Політика регулювання» полягала в тому, щоб ізолювати, відокремлювати й контролювати проституцію. Основною метою був захист робітників, солдатів і моряків поблизу портів і військових баз від венеричних захворювань. Молоді жінки офіційно ставали повіями і на все життя потрапили в пастку системи. Після загальнонаціонального хрестового походу під керівництвом Жозефіни Батлер і Національної асоціації жінок зі скасування законів про інфекційні захворювання, парламент скасував ці закони в 1886 році і поклав край легалізації проституції. Батлер стала свого роду рятівницею для дівчат, яким вона допомагала звільнитись. Вік згоди для молодих жінок було піднято з 12 до 16 років, що знизило пропозицію молодих повій, які користувалися найбільшим попитом. Новий моральний кодекс означав, що поважні люди не сміють бути спійманими.[21][22][23][24]

Захист багатих і бідних жінок

З 1870 по 1893 рік парламент ухвалив серію з чотирьох законів, кожен з яких називався Законом про власність заміжніх жінок, які фактично знімали обмеження, які не дозволяли багатим заміжнім жінкам контролювати свою власність. Тепер вони мали практично рівний статус зі своїми чоловіками, а також статус, який перевершував статус жінок в будь-якому іншому місці Європи.[25][26][27] Жінки робітничого класу були захищені серією законів, прийнятих на основі припущення, що вони (як і діти) не мають повної влади та потребують захисту з боку уряду.[28] Закон отримав велику критику, оскільки багато хто вважав, що «побутової гармонії можна досягти лише шляхом повного підпорядкування жінок своєму чоловікові».[29]

1900—1950 рр

Початок 20-го століття, едвардіанська ера, ознаменувала послаблення вікторіанської жорсткості та самовдоволення: жінки мали більше можливостей для працевлаштування та були більш активними. Багато хто з них служили по всьому світу в Британській імперії або в протестантських місіонерських товариствах.

Харизматична Еммелін Панкгерст створила Жіночий соціально-політичний союз (WSPU) в 1903 році. Як сказала сама Еммелін Панкгерст, вони розглядали голосування для жінок більше не як «право, а як відчайдушну необхідність».[30] Жінки мали право голосу в Австралії, Новій Зеландії та деяких американських штатах. Хоча WSPU була найпомітнішою групою за виборчі права, вона була лише однією з багатьох, наприклад, Ліга свободи жінок і Національна спілка жіночих виборчих товариств (NUWSS) на чолі з Міллісент Гарретт Фосетт.

У 1906 році Daily Mail вперше ввела термін «суфражистки» як форму глузування, але цей термін швидко був прийнятий у Британії жінками, які використовували войовничу тактику для забезпечення виборчого права жінок. Термін став помітним у характерних зелених, фіолетових і білих емблемах, а також у драматичній графіці Ліги виборчого права художників. Феміністки навчилися використовувати фотографію та засоби масової інформації та залишили яскравий візуальний запис, включаючи зображення, такі як фотографія Еммелін 1914 року.[31] Насильство відокремило поміркованих від радикалок на чолі з пангерстами. Самі радикалки розкололися; Еммелін і Крістабель Панкгерст вигнали Сільвію Панкгерст за непокору, і вона сформувала власну групу, яка була лівою і орієнтована на більш широкі проблеми, що стосуються жінок робітничого класу.[32] Спочатку вона називалася Федерацією суфражисток Східного Лондона (ELFS), але з роками політично розвивалася і відповідно змінила свою назву, спочатку на Федерацію виборчого права жінок, а потім на Соціалістичну федерацію робітниць.

Обкладинка книги WSPU «Суфражистка», 25 квітня 1913 р.

Радикальні протести повільно ставали все більш жорстокими, і включали побиття вітрин та підпали. Емілі Девісон, членкиня WSPU, вибігла на трасу під час Епсомського дербі 1913 року і загинула під королівським конем. Ця тактика призвела до неоднозначних результатів співчуття та відчуження. Оскільки багато протестувальниць були ув'язнені та оголосили голодування, ліберальний уряд опинився в незручній ситуації. Завдяки цим політичним діям суфражисти успішно розголосили свою інституційну дискримінацію та сексизм. Історики загалом стверджують, що перший етап войовничого руху суфражисток під керівництвом пангерсток у 1906 році мав драматичний мобілізуючий вплив на виборчий рух. Жінки були схвильовані і підтримували повстання на вулицях. Однак, як стверджує Енсор, система публічності повинна була ескалазуватися, щоб зберегти свою високу помітність у ЗМІ. Це зробили голодування та примусове годування. Однак пангурсти відмовилися від будь-яких порад і посилили свою тактику. Вони звернулися до систематичного зриву зборів Ліберальної партії, а також до фізичного насильства у вигляді пошкоджень громадських будівель та підпалів. Шей все більше відкидав суфражиток як перешкоду для досягнення виборчого права, кажучи, що войовничі суфражитки тепер шкодять справі. Сирл каже, що методи суфражисток завдали шкоди Ліберальній партії, але не змогли просунути справу виборчого права жінок. Коли пангурсти вирішили припинити войовничу активність на початку війни і з ентузіазмом підтримали військові зусилля, рух розколовся, і їхня лідерська роль припинилася. Виборче право з'явилося через чотири роки, але феміністичний рух у Британії назавжди відмовився від войовничої тактики, яка зробила суфражиток відомими.[33][34]

Войовничий рух суфражисток, який було припинено під час Першої світової війни, більше не відновлювався. Британське суспільство вважає, що нові патріотичні ролі, які відігравали жінки, принесли їм право голосу в 1918 році.[35] Проте британські історики більше не наголошують на наданні жінкам виборчого права як винагороди за участь жінок у військовій роботі. П'ю (1974) стверджує, що рішення про надання солдатам громадянського права, а після цього — жінкам, було вирішено високопоставленими політиками в 1916 році. У зв'язку з відсутністю основних жіночих груп, які вимагали рівного виборчого права, урядова конференція рекомендувала обмежити виборче право жінок із віковими обмеженнями. Суфражистки були ослаблені, стверджує П'ю, через неодноразові невдачі та дезорганізуючий вплив військової мобілізації; тому вони спокійно прийняли ці обмеження, які були схвалені в 1918 році більшістю голосів військового міністерства та кожної політичної партії в парламенті.[36] Загалом, Searle (2004) стверджує, що британські дебати були по суті завершені до 1890-х років, і що надання виборчого права в 1918 році було переважно побічним продуктом надання голосу чоловікам-солдатам. Жінки у Британії нарешті отримали виборче право на тих самих умовах, що й чоловіки в 1928 році.[37]

Корона отримала повноваження регулювати прийом жінок на державну службу, суддям було дозволено контролювати гендерний склад присяжних, жінки повинні були бути прийняті в якості соліситорів після трирічної служби за умови, що вони мали університетську освіту, яка давала б їм кваліфікацію, жоден статут або статут університету не забороняв університетським органам влади регулювати прийом жінок до членства або наукових ступенів.

Виборча реформа

Закон Сполученого Королівства про народне представництво 1918 року[38] надав майже загальне виборче право чоловікам і виборче право жінкам старше 30 років. Закон про народне представництво 1928 року поширював рівні виборчі права як на чоловіків, так і на жінок. Це також змінило соціально-економічний склад електорату в бік робітничого класу, віддавши перевагу Лейбористській партії, яка більше прихильно ставилася до жіночих проблем.[39] Виборча реформа також дозволила жінкам балотуватися до парламенту. Зокрема, Закон про парламент (про кваліфікацію жінок) 1918 року надав жінкам старше 21 року право балотуватися на виборах депутатів. Кристабель Панкгерст майже змогла отримати місце в 1918 році, але в 1919 і 1920 роках леді Астор і Маргарет Вінтрінгем отримали місця від консерваторів і лібералів відповідно. Лейбористи прийшли до влади в 1924 році. Констанс Маркевич (Шінн Фейн) була першою жінкою, обраною в Ірландії в 1918 році, але як ірландська націоналістка відмовилася зайняти своє місце. Пропозиція Астор створити жіночу партію в 1929 році не мала успіху. Жінки отримали значний досвід виборів протягом наступних кількох років, оскільки низка урядів меншин забезпечувала майже щорічні вибори, але до 1940 року в парламенті було 12 жінок. Тісний зв'язок з лейбористами також виявилася проблемою для Національної спілки суспільств рівного громадянства (NUSEC), яка мала підтримку в Консервативній партії. Проте їхня наполегливість із консервативним прем'єр-міністром Стенлі Болдвіном була винагороджена прийняттям Закону про представництво народу (рівне право) 1928 року.[40]

Соціальна реформа

Політичні зміни не відразу змінили суспільні обставини. В умовах економічної рецесії жінки були найбільш вразливим сектором робочої сили. Маючи обмежену франшизу, Національний союз жіночих суспільств виборчого права (NUWSS) перетворився на нову організацію, Національну спілку товариств рівного громадянства (NUSEC),[41] яка все ще виступала за рівність у виборчих правах, але розширила свою сферу для вивчення рівність у соціальній та економічній сферах. Законодавчу реформу шукали для дискримінаційних законів (наприклад, сімейного права та проституції) та щодо відмінностей між рівністю та справедливістю, які дозволили б жінкам долати перешкоди на шляху до реалізації (пізніше відомі як «головоломка рівності проти відмінності»).[42] Елеонор Ратбон, яка стала депутаткою у 1929 році, змінила Міллісент Гарретт на посаді президентки NUSEC у 1919 році. Вона висловила критичну потребу в розгляді відмінностей у гендерних стосунках як «те, що потрібно жінкам для реалізації можливостей їхньої власної природи».[43] Соціальні реформи лейбористського уряду 1924 року призвели до формального розколу, оскільки у травні 1926 року відкололася група строгих егалітаристок утворила Раду відкритих дверей.[44] Згодом це стало міжнародним рухом, який тривав до 1965 року. Іншими важливими соціальними законами цього періоду були Закон про дискваліфікацію (вилучення) статі 1919 року (який відкрив професії для жінок) і Закон про шлюбні причини 1923 року. У 1932 році NUSEC відокремив адвокатську діяльність від освіти і продовжив колишню діяльність як Національна рада з рівного громадянства, а друга як Гільдія містянок. Рада діяла до кінця Другої світової війни.[45]

У 1921 році Маргарет Макворт (леді Рондда) заснувала Six Point Group,[46] до складу якої входила Ребекка Вест. Як політична лобістська група, вона мала на меті політичну, професійну, моральну, соціальну, економічну та юридичну рівність. Таким чином, вона була ідеологічно пов'язана з Радою відкритих дверей, а не з Національною радою. Вони також лобіювали на міжнародному рівні, наприклад Лігу Націй, і продовжували свою роботу до 1983 року. У ретроспективі обидві ідеологічні групи мали вплив на просування прав жінок по-своєму. Незважаючи на те, що жінки були прийняті в Палату громад з 1918 року, Макворт, віконтеса сама по собі, провела все життя, борючись за місце в Палаті лордів проти запеклої опозиції, боротьба, яка досягла своєї мети лише в рік її смерті (1958). Це виявило слабкі сторони Закону про дискваліфікацію (видалення) статі. Макворт також заснувала <i id="mwAQ4">Time and Tide,</i> який став журналом групи, до якого внесли свій внесок Вест, Вірджинія Вулф, Роуз Маколей та багато інших. У 1920-х роках також з'явилася низка інших жіночих періодичних видань, зокрема «Жінка і дім» і «Гуд Хаус Кіпінг», але зміст яких відображав зовсім інші прагнення. У 1925 році Ребекка Вест написала в «Time and Tide» дещо, що відображало не лише потребу руху переоцінити себе після виборчого права, а й постійну потребу у переосмисленні цілей. «Коли ті з нашої армії, чиї голоси холоднокровно говорять нам, що день сексуального антагонізму закінчився і відтепер нам залишається тільки рухатися рука об руку з чоловіками, я не вірю».[47]

1950-21 століття

1950-ті роки Великобританія вважається похмурим періодом для фемінізму. Після Другої світової війни новий акцент був зроблений на дружньому шлюбі та нуклеарній сім'ї як на основі нової соціальної держави.[48][49]

У той час як наприкінці війни дитячі заклади були закриті, а допомога працюючим жінкам стала обмеженою, соціальні реформи, запроваджені новою соціальною державою, включали сімейні надбавки, призначені для субсидування сімей, тобто для підтримки жінок у «якості дружини та матері».[49] Сью Брюлі стверджує, що «прогресивне бачення Нової Британії 1945 року було хибним принципово консервативним поглядом на жінок».[50]

Тим не менш, у 1950-х роках у Великобританії було помітно кілька кроків у напрямку рівності жінок, наприклад, рівна оплата, яка вимагається законом для жінок-вчительок (1952) та для жінок на державній службі (1954), завдяки таким активісткам, як Едіт Саммерскілл.[51] Барбара Кейн стверджує: «За іронією долі, як і у випадку з голосуванням, успіх інколи був найлютішим ворогом організованого фемінізму, оскільки досягнення кожної мети привело до кінця кампанії, яка була організована навколо неї, не залишаючи нічого на своєму місці».[52]

Закон 1958 року про пожиттєвих перів дозволив жінкам мати право засідати в Палаті лордів. Перші жінки зайняли свої місця 21 жовтня 1958 року.[53]

Письменниці-феміністки того періоду, такі як Альва Мюрдаль і Віола Кляйн, почали допускати можливість того, що жінки мають можливість поєднувати домашню роботу з роботою за межами дому. Форму фемінізму 1950-х років часто зневажливо називають «фемінізмом добробуту».[54] Справді, багато активісток дуже довго підкреслювали, що їхня позиція була позицією «розумного сучасного фемінізму», який визнавав сексуальне різноманіття, і прагнули встановити, яким є соціальний внесок жінок, а не підкреслювати рівність чи подібність статей. Фемінізм в Англії 1950-х років був тісно пов'язаний із соціальною відповідальністю і пов'язаний із добробутом суспільства в цілому. Це часто відбувалося ціною звільнення та особистої реалізації самопроголошених феміністок. Навіть ті жінки, які вважали себе феміністками, рішуче підтримували переважаючу ідею про першість дитячих потреб, як це відстоювали, наприклад, Джон Боулбі, керівник дитячого відділення клініки Тавісток, який багато публікував протягом 1950-х років, і Дональд Віннікотт, який пропагував через радіопередачі та в пресі ідею дому як приватного емоційного світу, в якому мати і дитина пов'язані один з одним і в якому мати контролює і знаходить свободу для самореалізації.[55]

Протизаплідні таблетки були введені у Великобританії Національною службою охорони здоров'я в 1961 році лише для заміжніх жінок, а з 1967 року вона стала доступною для всіх жінок.[56]

Закон про перство 1963 р. надавав суо юре спадковим жінкам-перкам (крім тих, що належать до перок Ірландії) право засідати в Палаті лордів.

Закон про аборт 1967 року — легалізує аборти зареєстрованими практикуючими лікарями та регулює надання таких медичних послуг, що оплачуються податками, через Національну службу охорони здоров'я. Закон зробив аборт легальним у всій Великобританії (але не в Північній Ірландії) до 28 тижнів вагітності. У 1990 році закон був змінений Законом про запліднення та ембріологію людини таким чином, що аборт більше не був законним після 24 тижнів, за винятком випадків, коли це було необхідно для порятунку життя жінки, були свідчення надзвичайної аномалій плода, або існує серйозна небезпека фізичної або психічної травми для жінки. Крім того, усі аборти офіційно обмежуються випадками життя матері, психічного здоров'я, здоров'я, зґвалтування, вад плода та/або соціально-економічних факторів.

Страйк швейних машиністок Форда 1968 року, очолюваний Роуз Боланд, Ейлін Пуллен, Вірою Сайм, Гвен Девіс та Шейлою Дуглас, розпочався тому, що жінок швейних машиністок повідомили, що їхня робота оцінена в категорії B (менш кваліфіковані робочі місця), замість категорії C (більш кваліфіковані робочі місця), і що їм будуть платити на 15 % менше, ніж на ставці B, яку отримують чоловіки.[57][58][59] У той час було поширеною практикою, що компанії платили жінкам менше, ніж чоловікам, незалежно від навичок.[60] Після втручання Барбари Касл, держсекретарки з питань зайнятості та продуктивності в уряді Гарольда Вільсона, страйк припинився через три тижні після його початку в результаті угоди, яка негайно підвищила їхню ставку заробітної плати до 8 % нижче рівня чоловіків, піднявшись до повної категорії В наступного року. Жінок було переведено в категорію C лише після наступного шеститижневого страйку в 1984 році.[61] Страйк 1968 року став причиною прийняття Закону про рівність оплати праці 1970 року. Крім того, натхненні страйком 1968 року, жіночі профспілки заснували Національний комітет спільної кампанії за рівні права жінок (NJACCWER), який 18 травня 1969 року провів демонстрацію за рівну оплату, в якій взяли участь 1000 людей на Трафальгарській площі.[62]

Закон про рівність оплати праці 1970 року — це закон парламенту Сполученого Королівства від 1970 року, який забороняє будь-яке менш сприятливе ставлення між жінками та чоловіками з точки зору оплати та умов найму. Тепер цей закон в основному замінено частиною 5, главою 3 Закону про рівність 2010 року.

Закон про дискримінацію за статтю 1975 р. був актом парламенту Сполученого Королівства, який захищав людей від дискримінації за ознакою статі або сімейного стану. Закон стосувався працевлаштування, навчання, освіти, надання товарів і послуг, а також розпорядження приміщеннями. Законом про визнання статі 2004 року та Закону про дискримінацію за статтею 1975 року (поправка) 2008 року внесено зміни до частини цього Закону, що стосується транссексуалів. Інші поправки були внесені Законом про дискримінацію за статтею 1986 року, Законом про зайнятість 1989 року, Законом про рівність 2006 року та іншими законами, такими як рішення Європейського суду. У Північній Ірландії цей закон не поширювався, проте Правила зміни статі щодо дискримінації за статтю (Північна Ірландія) 1999 року діють. Закон був повністю скасований Законом про рівність 2010 року.

Велика Британія підписала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок у 1981 році і ратифікувала її в 1986 році.[63]

Обрізання жіночих статевих органів було заборонено у Великобританії Законом про заборону жіночого обрізання 1985 року, згідно з яким виконання КЖПО дітей або дорослих вважається правопорушенням.[64]

Маргарет Тетчер (яка була першою жінкою прем'єр-міністркою Сполученого Королівства з 1979 по 1990 рік) не отримала належної оцінки феміністок за те, що вона зламала скляну стелю, тому що вона сама уникала фемінізму.[65][66]

Освіта

Лорд Девід Віллетс виявив, що у 2013 році серед студентів бакалаврату у Великобританії 54 відсотки жінок і 46 відсотків чоловіків. Тоді як у 1960-х роках лише 25 відсотків студентів денної форми навчання у Сполученому Королівстві були жінками. Збільшення кількості жінок, які відвідують заняття та вносять свій внесок у систему освіти, можна пов'язати з рухами за виборче право жінок, які мали на меті заохотити жінок вступати до навчальних закладів для отримання вищої освіти.[67] У 1960-х роках у Сполученому Королівстві жінки зазвичай становили меншість і рідкість, коли мова йшла про систему вищої освіти.

Див. також

Примітки
  1. BBC - History - Historic Figures: Harriet Taylor (1807 - 1858). www.bbc.co.uk.
  2. Harriet Taylor Mill, Enfranchisement of Women, 1851. womhist.alexanderstreet.com.
  3. The 1866 women's suffrage petition | LSE History. Blogs.lse.ac.uk. 12 червня 2016. Процитовано 7 лютого 2018.
  4. Halévy, Élie (1934). A history of the English people. London: Ernest Benn. с. 500–506. OCLC 504342781.
  5. Halévy, Élie (1934). A history of the English people. London: Ernest Benn. с. 500. OCLC 504342781.
  6. Copelman, Dina (2014). London's women teachers: gender, class and feminism, 1870-1930. London: Routledge. ISBN 9780415867528.
  7. Coppock, David A. (1997). Respectability as a prerequisite of moral character: the social and occupational mobility of pupil teachers in the late nineteenth and early twentieth centuries. History of Education 26 (2): 165–186. doi:10.1080/0046760970260203.
  8. Owen, Patricia (1988). Who would be free, herself must strike the blow. History of Education 17 (1): 83–99. doi:10.1080/0046760880170106.
  9. Tamboukou, Maria (2000). Of Other Spaces: Women's colleges at the turn of the nineteenth century in the UK. Gender, Place & Culture: A Journal of Feminist Geography 7 (3): 247–263. doi:10.1080/713668873.
  10. Bonner, Thomas Neville (1995). The fight for coeducation in Britain. У Bonner, Thomas Neville. To the ends of the earth: women's search for education in medicine. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. с. 120–137. ISBN 9780674893047.
  11. Wroath, John (2006). Until they are seven: the origins of women's legal rights. Winchester England: Waterside Press. ISBN 9781872870571.
  12. Mitchell, L. G. (1997). Lord Melbourne, 1779-1848. Oxford New York: Oxford University Press. ISBN 9780198205920.
  13. Perkins, Jane Gray (2013). Life of the honourable Mrs. Norton. London: Theclassics Us. ISBN 9781230408378.
  14. Hilton, Boyd (2006). Ruling ideologies: the status of women and ideas about gender. У Hilton, Boyd. A mad, bad, and dangerous people?: England, 1783-1846. Oxford New York: Oxford University Press. с. 353–355. ISBN 9780198228301.
  15. Katz, Sanford N. (1992). "That they may thrive" goal of child custody: reflections on the apparent erosion of the tender years presumption and the emergence of the primary caretaker presumptions. Journal of Contemporary Health Law and Policy (Columbus School of Law, The Catholic University of America) 8 (1).
  16. Coppel, E.G. (1939). The Control of the Custody of Children by the Supreme Court of Victoria. Res Judicatae 2: 33.
  17. Stone, Lawrence (11 жовтня 1990). Road to Divorce. Oxford University Press. с. 140–148. doi:10.1093/acprof:oso/9780198226512.003.0006.
  18. Stone, Lawrence, ред. (1990). Road to divorce: England 1530-1987. Oxford New York: Oxford University Press. ISBN 9780198226512.
  19. Halévy, Élie (1934). A history of the English people. London: Ernest Benn. OCLC 504342781.
  20. Bullough, Vern L. (1985). Prostitution and reform in eighteenth-century England. Eighteenth-Century Life 9. с. 61–74. ISBN 9780521347686.
  21. Halévy, Élie (1934). A history of the English people. London: Ernest Benn. с. 498–500. OCLC 504342781.
  22. Strachey, Ray; Strachey, Barbara (1978). The cause: a short history of the women's movement in Great Britain. London: Virago. с. 187–222. ISBN 9780860680420.
  23. Bartley, Paula (2000). Prostitution: prevention and reform in England, 1860-1914. London New York: Routledge. ISBN 9780415214575.
  24. Smith, F.B. (August 1990). The Contagious Diseases Acts reconsidered. Social History of Medicine 3 (2): 197–215. PMID 11622578. doi:10.1093/shm/3.2.197.
  25. Halévy, Élie (1934). A history of the English people. London: Ernest Benn. с. 495–496. OCLC 504342781.
  26. Griffin, Ben (March 2003). Class, gender, and liberalism in Parliament, 1868–1882: the case of the Married Women's Property Acts. The Historical Journal 46 (1): 59–87. doi:10.1017/S0018246X02002844.
  27. Lyndon Shanley, Mary (Autumn 1986). Suffrage, protective labor legislation, and Married Women's Property Laws in England. Signs: Journal of Women in Culture and Society 12 (1): 62–77. JSTOR 3174357. doi:10.1086/494297.
  28. Feurer, Rosemary (Winter 1988). The meaning of "sisterhood": the British Women's Movement and protective labor legislation, 1870-1900. Victorian Studies (Indiana University Press) 31 (2): 233–260. JSTOR 3827971.
  29. GRIFFIN, BEN. 2003. «CLASS, GENDER, AND LIBERALISM IN PARLIAMENT, 1868—1882: THE CASE OF THE MARRIED WOMEN's PROPERTY ACTS». The Historical Journal 46 (1): 63. doi:10.1017/s0018246x02002844.
  30. Purvis, June (2003), «Socialist and public representative», in Purvis, June, ред. (2003). Emmeline Pankhurst: a biography. London: Routledge. с. 45. ISBN 9781280051128.
  31. Broom, Christina (1989). У Atkinson. Mrs Broom's suffragette photographs: photographs by Christina Bloom, 1908 to 1913. London: Dirk Nishen Publishing. ISBN 9781853781100.
  32. Mitchell, David J. (1967). The fighting Pankhursts: a study in tenacity. London: J. Cape. OCLC 947754857.
  33. Ensor, Robert C.K. England: 1870-1914. Oxford: Clarendon Press. с. 389–399. OCLC 24731395.
  34. Searle, Geoffrey Russell (30 жовтня 2004). A New England?: Peace and War, 1886-1918. Clarendon Press. ISBN 9780198207146.
  35. Taylor, A.J.P. (1965). English History, 1914-1945. Oxford: Clarendon Press. с. 29, 94. OCLC 185566309.
  36. Pugh, Martin D. (October 1974). Politicians and the woman's vote 1914–1918. History 59 (197): 358–374. JSTOR 24409414. doi:10.1111/j.1468-229X.1974.tb02222.x.
  37. Searle, G. R. (2004). War and the reshaping of identities: gender and generation. У Searle, G. R. A new England?: Peace and war, 1886-1918. Oxford New York: Clarendon Press Oxford University Press. с. 791. ISBN 9780198207146.
  38. Representation of the People Act 1918. parliament.uk. Parliament of the United Kingdom.
  39. Smyth, James J. (2000). Labour in Glasgow, 1896-1936: socialism, suffrage, sectarianism. East Linton, East Lothian, Scotland: Tuckwell Press. ISBN 9781862321373.
  40. Close, David H. (December 1977). The collapse of resistance to democracy: conservatives, adult suffrage, and Second Chamber reform, 1911–1928. The Historical Journal 20 (4): 893–918. JSTOR 2638413. doi:10.1017/S0018246X00011456.
  41. Strand 2: Women's Suffrage Societies (2NSE Records of the National Union of Societies for Equal Citizenship). twl-calm.library.lse.ac.uk. The Women's Library @ London School of Economics.
  42. Offen, Karen (Summer 1995). Women in the western world. Journal of Women's Studies 7 (2): 145–151. doi:10.1353/jowh.2010.0359.
  43. Wayne, Tiffany K. (2011), «»The Old and the New Feminism« (1925) by Eleanor Rathbone», in Wayne, Tiffany K., ред. (2011). Feminist writings from ancient times to the modern world: a global sourcebook and history. Santa Barbara: Greenwood. с. 484–485. ISBN 9780313345814.
  44. Strand 5: (5ODC Campaigning Organisations Records of the Open Door Council). twl-calm.library.lse.ac.uk. The Women's Library @ London School of Economics.
  45. Pedersen, Susan (2004). Eleanor Rathbone and the politics of conscience. New Haven, Connecticut: Yale University Press. ISBN 9780300102451.
  46. Strand 5: (5SPG Records of the Six Point Group (including the Papers of Hazel Hunkins-Hallinan)). twl-calm.library.lse.ac.uk. The Women's Library @ London School of Economics.
  47. Walters, Margaret (2005). «Early 20th-century feminism». In Walters, Margaret, ред. (2005). Feminism: a very short introduction. Oxford New York: Oxford University Press. с. 88–89. ISBN 9780192805102.
  48. Ward, Paul (2004). Gender and national identity: Gender, 'race' and home in post-war Britain. У Ward, Paul. Britishness since 1870. London New York: Routledge. с. 50. ISBN 9780415220170.
  49. Pugh, Martin (1990). Domesticity and the decline of feminism 1930–1950. У Smith, Harold L. British feminism in the Twentieth Century. Amherst, Massachusetts: University of Massachusetts Press. с. 158. ISBN 9780870237058.
  50. Bruley, Sue (30 жовтня 1999). У Bruley, Sue. Women in Britain since 1900. Macmillan Education UK. с. 117–146. doi:10.1007/978-1-349-27743-8_6.
  51. Pugh, Martin (1992). The nadir of feminism and the climax of domesticity 1945-59. У Pugh, Martin. Women and the women's movement in Britain, 1914-1959. Houndmills, Basingstoke, Hampshire: Macmillan. с. 284. ISBN 9780333494400.
  52. Caine, Barbara (1997). The postwar world. У Caine, Barbara. English feminism, 1780-1980. Oxford, England New York: Oxford University Press. с. 223. ISBN 9786610767090.
  53. A Changing House : the Life Peerages Act 1958. Архів оригіналу за 15 червня 2008. Процитовано 18 березня 2008.
  54. Myrdal, Alva; Klein, Viola. Women's two roles: home and work. London: Routledge & Kegan. OCLC 896729837.
  55. Finch, Janet; Summerfield, Penny (1991). Social reconstruction and the emergence of companionate marriage, 1945–59. У Clark, David. Marriage, domestic life, and social change: writings for Jacqueline Burgoyne, 1944-88. London New York, New York: Routledge. с. 11. ISBN 9780415032469.
  56. Sarah Bridge (12 вересня 2007). A history of the pill | Society. The Guardian. Процитовано 7 лютого 2018.
  57. LELR Issue 121, Thompsons Law. Retrieved 4 October 2010
  58. The Reunion, BBC, published 2003. Retrieved 4 October 2010
  59. Dagenham car plant stitch-up that triggered fight for equal pay, The Times, 24 April 2009. Retrieved 4 October 2010
  60. Equal Pay Heroes Honoured: Breakthrough 2006 Архівовано 13 березня 2012 у Wayback Machine. The Wainwright Trust, published 2006. Retrieved 4 October 2010
  61. TUC - History Online. www.unionhistory.info.
  62. TUC - History Online. www.unionhistory.info.
  63. UNTC. Treaties.un.org. Архів оригіналу за 6 вересня 2015. Процитовано 9 лютого 2018.
  64. «Prohibition of Female Circumcision Act 1985».
  65. Campbell, John (2000). Margaret Thatcher (vol. 2). London: Jonathan Cape. с. 473–474. ISBN 9780224061568.
  66. Bassnett, Susan (2013), «Britain», in Bassnett, Susan, ред. (2013). Feminist experiences: the women's movement in four. London: Routledge. с. 136. ISBN 9780415636766.
  67. David, Miriam E. (15 червня 2016). Reclaiming feminism: Challenging everyday misogyny (вид. 1). Bristol University Press. ISBN 978-1-4473-2818-6. JSTOR j.ctt1t89279. doi:10.2307/j.ctt1t89279.7.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.