Фемінізм в Італії

Мислительниці епохи Відродження регулярно кидали виклик загальноприйнятій думці середньовіччя і більш раннього періоду. Гуманізм став новим поглядом на політику, науку, мистецтво, освіту та інші галузі. Гуманізм відкинув середньовічну християнську концепцію ієрархічного соціального порядку, який ставив звичайних громадян у підпорядковане становище по відношенню до представників духовенства. Людина Відродження була ідеалом для наслідування.

У той час як гуманістки епохи Відродження були здебільшого «антифеміністками»,[6] була невелика кількість освічених жінок, які мали сміливість оскаржувати припущення, що жінки повинні залишатися покірними чоловікам. Крістін де Пізан написала «Місто дам» ( Книга про Град Жіночий) у 1404 році, і в ньому вона описує жіночу стать як таку, що не має вродженої меншовартості перед чоловічою: «Ані піднесеність, ані низькість людини не лежать у тілі відповідно до статі, а в досконалість поведінки та чеснот».[6] Однак вона зважила свої твердження, написавши, що чоловіки створені, щоб керувати, а жінки — для того, щоб наслідувати.

В Італії епохи Відродження розвивалася вища освіта, в тому числі було створено кілька університетів, до яких жінок не приймали. Деякі щасливі жінки, які могли собі це дозволити, змогли здобути освіту самостійно, або мали батька, який дозволив їм здобути певну освіту через репетиторство. Рідкісний чоловік епохи Відродження, який підтримував освіту для жінок, бачив у цьому спосіб покращити її чесноту і зробити її більш слухняною своєму чоловікові. Освіта, призначена для створення лідерів, вважалася марною тратою на жінок.[7]

Хоча деякі жінки відзначилися в епоху Відродження як визначні особистості у своїй сфері, у сукупності можна простежити «піднесення освіченої жінки в епоху Відродження».[8] За межами монастиря, куди вони були ув’язнені в середні віки, освічені жінки виходили на світську інтелектуальну арену. З епохи Відродження і до ранньої епохи Нового часу вони влаштовували салони, де розумні чоловіки та жінки змішувалися та обговорювали літературу, політику та інші впливові теми. Наприкінці 16-го і початку 17-го століття письменниці «представляли себе та були прийняті сучасною культурою як вчені дружини, матері та рівноправні партнерки у своїх домашніх салонах».[8] До пізнього Відродження освічені італійські жінки писали «в усіх можливих жанрах, від домашнього листування до поезії, діалогів і навіть теології».[9]

• 
  Лаура Серета
• 
  Читання Богородиці (1505–1510), Вітторе Карпаччо. Грамотність поширилася серед жінок вищого класу в Італії в епоху Відродження.
• 
  Христина Пізанська та Ізабо Баварська, королева Франції.
• 
  Катерина Медічі, італійська, народжена в 16 столітті, королева Франції, мати королів і велика фігура європейської політики.
• 
  Автопортрет як алегорія живопису (1638-1639) Артемісії Джентілескі.
• 
  Джузеппа Барбапіккола

Працюючі італійки, 1900 рік.

У той час, коли більшість жінок належали до селянського стану, більшість були неписьменними. Освічені жінки, які вміли читати і писати про різні аспекти фемінізму, знаходились в ізольованому становищі. Для того, щоб завоювати прихильників та прихильниць фемінізму, потрібне було звернення до жінок на всіх рівнях суспільства. Починаючи з середини 19 століття, підприємливі жінки почали звертатися до жінок середнього класу через нові друковані засоби масової інформації: книги та періодичні видання.

Італійський закон Казаті 1859 року заклав основу для системи підготовки молодих жінок як вчительок у державних школах. Жінки повинні були стати основою системи освіти Італії, вони належали до асоціацій вчительок, що давало їм досвід організації для захисту своїх інтересів, таких як заробітна плата та умови праці.[10]

Анна Марія Моццоні

Анна Марія Моццоніпоклала початок широкому жіночому руху в Італії через публікацію книги «Жінка та її соціальні стосунки» з нагоди перегляду італійського цивільного кодексу (La donna ei suoi rapporti sociali in reasone della revisione del codice italiano) у 1864 році. Жінки, які брали участь у боротьбі за об’єднання, були незадоволені нерівністю, що міститься в новому Цивільному кодексі Італійської Республіки.[10] Книга Моццоні привернула увагу до несправедливості сімейного законодавства Італії, яка дискримінувала жінок. Моццоні проводила кампанію проти державного регулювання проституції. Вона також переклала італійською мовою «Покорення жінок» Джона Стюарта Мілля. У 1881 році для підтримки виборчого права жінок вона заснувала Лігу заохочення інтересів жінок (Lega promotrice degli interessi femminili) у Мілані.

У 1865 році жінки в Італії отримали законну можливість розлучатись, отримували право на рівну спадщину, а заміжнім жінкам було дозволено стати законними опікунками своїх дітей та майна, якщо їх покинуть чоловіки.[11]

Алаїда Гуальберта Беккарі, починаючи з 1868 року у віці 26 років, почала видавати журнал «Жінки у Венеції». Більшу частину 1870-х і 1880-х років Беккарі провела у поширення інформації про фемінізм. Журнал висвітлював міжнародні феміністичні новини, такі як політичні та соціальні досягнення жінок у Франції, США та Великобританії. Чоловіки-законодавці та вчительки були серед її читачів та читачок, що зростали, і в 1877 році серія статей на теми реформи, надихнула 3000 жінок підписати петицію про виборче право жінок.[12]

Жінки були прийняті до італійських університетів у 1876 році.[13]

У 1877 році жінки в Італії отримали можливість бути суб'єктами юридичних актів.[11]

Перший національний феміністичний конгрес Італії організувала Пер ла Донна в 1911 році; спікерки закликали до права на розлучення для жінок і більше нерелігійних шкіл.

У 1919 році заміжнім жінкам в Італії було надано окрему економіку, також державні посади на нижчих рівнях стали відкритими для жінок.[11]

Жінки, що працюють на капелюшній фабриці, с. 1920 рік.

Феміністичний рух зазнав величезного удару в 1922 році, коли до влади прийшов Беніто Муссоліні, і в країні почалася фашистська епоха. Цей період був загалом антифеміністським. Наприклад, фашистська ідеологія диктувала продовження роду обов’язком жінки.[3] Проте в 1925 році жінки в Італії отримали право голосу, хоча воно обмежувалося місцевими виборами. У 1945 році жінки в Італії отримали повне виборче право.[14]

Франка Віола вважається першою італійкою, яку зґвалтували та яка публічно відмовилася вийти заміж за свого ґвалтівника. Натомість вона та її родина успішно переслідували ґвалтівника за законом. Суд, який відбувся в 1966 році,[15] мав широкий резонанс в Італії, оскільки поведінка Віоли суперечила традиційним суспільним нормам Південної Італії, згідно з якими жінка втратила б свою честь, якщо б не вийшла заміж за чоловіка, з яким вона втратила цноту. Франка Віола стала символом культурного прогресу та емансипації жінок у післявоєнній Італії.[16][17][18] (Див. нижче події 1981 року)

Як і в інших країнах, феміністичні групи почали виникати в Італії в 1970-х роках як частина другої хвилі. У 1970 році в Римі та Мілані Карлою Лонзі було створено Rivolta Femminile («Жіночий бунт») і опублікувано маніфест.[19]

У 1974 році в Італії почалася кампанія «Заробітна плата за роботу по дому». У різних італійських містах утворилася низка груп, які називають себе Salario al Lavoro Domestico (Заробітна плата за домашню роботу). Одна із засновниць, Маріароса Далла Коста, виголосила промову під назвою «Загальний страйк» у Местре, Італія. У цій промові вона розповіла про те, що жоден страйк раніше ніколи не був загальним страйком, а натомість страйком тільки робітників-чоловіків. У Падуї, Італія, група під назвою Lotta Feminista, створена Маріарозою Далла Коста та Сільвією Федерічі, прийняла заробітну плату за роботу по дому як свою організаційну стратегію.[20][21] Кампанія була організована для того, щоб підвищити обізнаність про те, що робота по дому та догляд за дітьми є основою всієї промислової роботи, і щоб заявити, що ці невідворотні завдання мають оплачуватися як оплачувана праця.[22][23][24] Кампанія «Заробітна плата за домашню роботу» закликала до економічної компенсації за домашню роботу, але також використовувала цю вимогу, щоб привернути увагу до праці жінок, опори капіталістичної економіки на практику експлуатації жінок і нерівності у дозвіллі.[20]

У 1975 році сімейне законодавство в Італії було реформовано, щоб виключити подружню зраду як злочин, а також зробити так, щоб чоловік і жінка в шлюбі вважалися рівними за законом. Зокрема, Закон № 151/1975 передбачає гендерну рівність у шлюбі, скасовуючи юридичне домінування чоловіка.[25][26] Італійські правові реформи 1975 року також усунули дискримінацію дітей, які народилися поза шлюбом.[27]

У 1976 році в Сентенці №12857 від 1976, Верховний суд Італії постановив, що «подружжя, яке змушує іншого з подружжя насильством або погрозами до плотського пізнання, вчиняє злочин плотського насильства» [мається на увазі зґвалтування] (commette il delitto di violenza carnale il coniuge che costringa violenza o minaccia l'altro coniuge a congiunzione carnale).[28][29][30]

Серед інших великих досягнень фемінізму в Італії цього десятиліття стало введення закону про розлучення (1970) і закону, що регулює аборти (1978).

Італія підписала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок у 1980 році, а ратифікувала її в 1985 році.[31]

У 1981 році було скасовано італійський закон, який передбачав пом'якшення покарання у разі вбивства честі; до 1981 року в законі було зазначено: ст. 587: Той, хто спричинить смерть подружжя, дочки чи сестри, виявивши її в незаконних тілесних стосунках і в розпалі пристрасті, спричиненої злочином на його честь або честь його сім'ї, буде засуджений на строк від трьох до семи років. Такий же вирок застосовується до тих, хто за вищевказаних обставин спричинив смерть особи, яка перебуває у незаконних тілесних стосунках з її дружиною, дочкою чи сестрою.[32][33]

Також у 1981 році Італія скасувала статтю 544.[34] У цій статті зазначалося, що якщо чоловік, який зґвалтував жінку, одружився зі своєю жертвою, навіть якщо вона була неповнолітньою, будь-які сексуальні злочини втратили б чинність. Ні закон, ні суспільство не робили різниці між таким дошлюбним зґвалтуванням, з одного боку, та втечею за згодою (на Сицилії це зазвичай називають fuitina), з іншого. У соціальному плані жінка, зґвалтована чоловіком, зазнавала сильного тиску, щоб вона погодилася вийти заміж за свого ґвалтівника; альтернативою було до кінця свого життя вважатися una donna svergognata («жінка без честі» або буквально: безсоромна жінка). Якщо вона погодилася вийти заміж за свого нападника, це вважалося «шлюбом відшкодування» (matrimonio riparatore), який відновлював честь її родини.[35]

У Римі в 1992 році 45-річного інструктора з водіння звинуватили у зґвалтуванні. Коли він забрав 18-річну дівчину на її перший урок водіння, він нібито ґвалтував її протягом години, а потім сказав їй, що якщо вона комусь розповість, він її вб’є. Пізніше тієї ночі вона сказала своїм батькам, і її батьки погодилися допомогти їй висунути звинувачення. У той час як імовірний ґвалтівник був засуджений і ув'язнений, Верховний суд Італії скасував вирок у 1998 році, оскільки жертва була у вузьких джинсах. Стверджувалося, що вона обов’язково повинна була допомогти своєму нападнику зняти її джинси, таким чином зробивши вчинок згоди («оскільки жертва носила дуже, дуже вузькі джинси, вона мусила допомогти йому зняти їх... і, знявши джинси». ...це було вже не зґвалтування, а секс за згодою»). Верховний суд Італії у своєму рішенні заявив, що «з загального досвіду майже неможливо зняти вузькі джинси навіть частково без активної співпраці людини, яка їх носить».[36] Це рішення викликало масовий протест феміністок. Наступного дня після цього рішення жінки в італійському парламенті протестували, одягнувши джинси та тримаючи плакати з написом «Джинси: алібі для зґвалтування». На знак підтримки Сенат і Асамблея Каліфорнії наслідували їх приклад. Незабаром Патрісія Гігганс, виконавча директорка Лос-Анджелесської комісії з нападів на жінок (тепер «Мир над насильством»), зробила День джинсової тканини щорічною подією. Станом на 2011 рік щонайменше 20 штатів США офіційно відзначають День джинсової тканини у квітні. Носіння джинсів у цей день стало міжнародним символом протесту проти помилкового та деструктивного ставлення до сексуального насильства. Станом на 2008 рік Верховний суд Італії скасував їхні висновки, і більше не існує «джинсового» захисту за звинуваченням у зґвалтуванні.

У 1996 році Італія внесла зміни до свого законодавства про зґвалтування, посиливши покарання за сексуальне насильство та перекваліфікувавши його з морального злочину на кримінальний злочин.[37]

Італійський фемінізм останнім часом став більш помітним, особливо під час адміністрації колишнього прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі, з акцентом на протидії об’єктивації жінок у національних телевізійних шоу та політиці.[5]