Слов'янська міфологія

Слoв'янська міфологія стала предметом наукового дослідження з другої половини XVIII століття разом з появою робіт М. І. Попова «Опис стародавнього слов'янського язичницького баснослів'я» (1768) та М. Д. Чулкова «Абевега російських забобонів…» (1786). На початку XIX століття з'являються дослідження Г. А. Глинки «Древня релігія слов'ян» (1804) та А. С. Кайсарова «Слов'янська й російська міфологія» (1810).

Гамаюн. В. М. Васнецов «Гамаюн, птица вещая», 1897 р.

У XIX столітті дослідження слов'янської міфології отримало новий імпульс з появою збірника «Слов'янський вісник» (1866), який видавався під редакцією А. А. Хованського, де публікували свої статті з цього питання Д. О. Шеппінг, А. Н. Афанасьєв, А. А. Потебня, Н. І. Карєєв, Ф. І. Буслаєв та інші. У 1884 році в журналі «Філологічні записки» вийшла стаття Людовика Леже «Короткий нарис слов'янської міфології», що містила докладний бібліографічний огляд тогочасних публікацій на цю тему, а в 1907 році в збірнику опубліковано переклад його «Слов'янської міфології»[2].

У XX столітті з'явилися дослідження Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», «Нариси російської міфології» Д. К. Зеленіна, «Слов'янство і Давня Русь» Є. В. Анічкова, «Морфологія казки» та «Історичні корені чарівної казки» В. Я Проппа, «Дослідження в області слов'янських старожитностей» В. В. Іванова та В. Н. Топорова, «Язичництво древніх слов'ян» Б. А. Рибакова.

Жар-птиця.

Хронологічні рамки розгляду матеріалів з язичництва, як показав хід дослідження, не можуть бути обмежені заздалегідь наміченою епохою: коріння багатьох явищ йдуть із кам'яної доби, а їх пережитки можуть зберігатися аж до XIX ст[3].

Вчені відновлюють слов'янську міфологію згідно різних джерел:

1. По-перше, це оригінальні письмові джерела, які хронологічно найбільш близькі до епохи язичництва: середньовічні аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чеських племен), повчання проти язичництва («Слово»), й літописи. Специфіка у тому, що вони мають лише фрагментарний опис слов'янської міфології, а оригінали слов'янських міфологічних текстів до нашого часу не збереглися. Тексти візантійських авторів VI—X століть: Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокатта, Костянтин Багрянородний, Лев Диякон і ін. Західноєвропейські автори IX—XIII століть: Баварський Географ, Тітмар Мерзебурзький, Гельмольд, Саксон Граматик і ін. Арабські автори IX—XIII століть: аль -Масуді, Ібн Фадлан, Ібн Руста та інші. У скандинавських сагах XIII століття, в Старшій і Молодшій Еддах є відомості, які можуть бути використані для реконструкції слов'янського язичництва. Давньоруські, західнослов'янські (Козьма Празький з його «Чеської хронікою») і південнослов'янські джерела XI—XV століть: літописи, повчання і настанови проти язичників (Кирило Туровський, Кирик Новгородець та інші) й вставки в перекладну літературу, у тому ж числі в апокрифи. Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури — невідомим піснетворцем. Всі ці тексти не містять будь-яких цілісних викладів міфології або окремих міфів. У будь-якому випадку слід пам'ятати, що це не виклад міфів, а переказ їхнього розуміння сучасниками-іновірцями.
2. По-друге, письмові джерела XV—XVII століть і фольклорні джерела XVIII—XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі ряд відомостей більш ранніх, що не дійшли до нас, джерел, а також розгорнуті записи легенд, казок, билин, заговорів і бувальщин, прислів'їв і приказок, за якими можливо відновити стародавні міфи. Особливе значення мають відомості польських, чеських і німецьких авторів й істориків, які записали місцеві легенди західних слов'ян, що зберегли відомості давньоруських джерел. У Московії XVI—XVII століть деякі відомості записали західні дипломати, військові й мандрівники (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та інші). Серед фольклорних сюжетів до язичництва зазвичай відносять байки про Святогора, Потика, Вольгу (Волха), Микулу; казки про Кощія Безсмертного, Бабая, Змія Горинича, Бабу-Ягу, Івасика Телесика та багато інших. Труднощі трактування цих джерел полягає у тому, що на стародавні уявлення накладаються пізніші шари, вигадки авторів, оповідачів, збирачів фольклору. Серед авторитетних дослідників фольклору І. П. Сахаров, А. Н. Афанасьєв, Д. К. Зеленін, В. Я. Пропп і інші. Хоча дані джерела вельми сумнівні, тому що не завжди зрозуміло, що є спадщиною народного християнства, а що язичництва. А. А. Панченко, критикуючи побудови одірваних від реальності реконструкцій архаїки, пише:

   ..у нас не так вже й багато методів для визначення давнини тих чи інших явищ масової (особливо — усної) культури. «Архаїзми» багатьох культурних форм, що досліджувалися вітчизняними етнологами і фольклористами, — це наукова ілюзія. Те, що вважалося «спадщиною язичництва», нерідко виявлялося порівняно пізнім явищем, яке виникло в контексті християнської культури. <…> Думаю, що прагнення до архаїки є ще одним способом конструювання «чужого» — цього «неясного об'єкта бажання» колоніальної антропології[4]^,

3. Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, заговори і заклинання, дитячих ігор, в які виродилася архаїчна обрядовість, чарівні казки, зберегли фрагменти давньої міфології і епосу; важливий символічний орнамент вишивки і різьблення по дереву. Цінність етнографічних даних зменшується в міру наближення до сучасності[3]. Найбільш надійними і багатими джерелами вивчення слов'янського язичництва як культурної моделі і реконструкції давньослов'янських уявлень залишаються «сучасні» (пов'язані з XIX—XX ст.) мовні, етнографічні та фольклорні свідоцтва слов'янських традицій. Слов'янська міфологія, що дійшла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу.
4. Більш достовірні, але і більш тяжко читані археологічні джерела: відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, обрядових предметів, прикрас, язичницьких знаків, написів із згадкою про язичницьких богів або поган, залишки жертвоприношень і обрядових дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли Л. Нідерле, А. Н. Лявданский, І. Херманн, Е. Кяссовская, Е. Гяссовскій, В. Лосинська, А. Лапінський, В. Й. Мансікка, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков, І. С. Винокур, П. П. Толочко, Д. Н. Козак, Я. Є. Боровський, Б. А. Тимощук, І. П. Русанова, Н. І . Толстой, Л. С. Клейн та інші.
5. Важливими виявляються відомості мовознавства, порівняльного релігієзнавства і вивчення міфологічних сюжетів у інших народів. Окрім всесвітнього авторитету в цій галузі Дж. Дж. Фрезера, можна назвати С. А. Токарєва, В. Н. Топорова і Вяч. Вс. Іванова.

Складність вивчення історії язичництва на такому величезному просторі, як зона розселення слов'ян, посилюється ще двома факторами: по-перше, це загальна нерівномірність темпу історичного розвитку в різних ландшафтних зонах, а по-друге — химерне сплетіння уявлень місцевого субстратного населення з тими уявленнями, які були привнесені мирно із сусідніх племінних груп. У слов'янському язичництві відклалося багато з того, що слід віднести до загального індо єдності; збереглося дещо і з більш ранніх мисливських уявлень. Все це не несе, зрозуміло, ніякої власне слов'янської специфіки[3].

В середині II тисячоліття до н. е. починає формуватися і відокремлюватися масив праслов'янських племен в широкій смузі від Одера до Дніпра. Їх релігійні уявлення, наскільки можна судити, вписуються в загальну схему первісних землеробських племен. На самому початку XII століття руський письменник, сучасник Володимира Мономаха (можливо, паломник ігумен Данило?) дав цікаву періодизацію слов'янського язичництва, розділивши його на чотири стадії:

1. Культ «упирів (вампірів) і берегинь» — дуалістичний анімізм первісних мисливців кам'яної доби, одухотворяв всю природу і ділив духів на ворожих та доброзичливих.
2. Культ землеробських небесних божеств «Рода і Рожаниць». Історично дві рожанниці передують Роду; це були богині плодючості всього живого, які є надалі матріархальними богинями аграрного родючості (енеоліт). Рід (Род) — подальша, патріархальна стадія розвитку тих же уявлень, що переродилися в бронзовій добі у первісний землеробський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Рода був властивий не тільки слов'янам, але й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор'я. Можливо, в джерелах Рід виступає і під ім'ям Сварога («Небесний» — архаїчна форма) або Стрибога («Бог-батько» — форма, відома з X ст.). Цілком ймовірно, ще одним з видів верховного небесного божества був індоєвропейський Deus Дий. Культ двох рожаниць пережив культ Рода.
3. Культ Перуна, що був у минулому богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі X столітті.
4. Після прийняття християнства в 988 р язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на окраїни слов'янського світу, у тому числі на більшу частину території сучасної України.

Для підтвердження думки про те, що в історії язичництва ми спостерігаємо не зміну застарілого виникаючим новим, а нашарування нового на збережене (можливо, дещо трансформоване) старе, важливо відзначити, що цей вчений «язичництвовід», ​​писав свій трактат на кораблі, підпливаючи до Афону, знав y себе на батьківщині в живому побутуванні всі види культів, перерахованих ним в хронологічній послідовності їх виникнення[3].

Язичництво у наш час

Монета За твором Лесі Українки `Лісова пісня` реверс

У наші часи на основі елементів древніх релігій різних народів та окультизму розвинулись нові язичницькі релігійні течії з найрізноманітнішими системами світогляду і на базі різних народів (у Скандинавії, Україні, Росії та ін. країнах Європи та світу). Всі ці течії носять назву Неоязичництво, Нативізм, Неопоганізм чи Рідновірство. На початок 21 століття у східнослов'янських країнах є цілі поселення язичників.

Загальна характеристика такого світогляду є досить складним питанням, адже сучасне язичництво, з одного боку, є реакцією на розмивання національної ідентичності в умовах сучасного світопорядку, з другого — захоплення красою та романтичністю міфічних образів, третього — бажанням одних сховатися у міфічному світі від жорсткої реальності, спростити цю реальність і, по-четверте, утворенням прагматичними людьми сект на основі міфології для досягання власних цілей, які не завжди добрі і відповідають загальнолюдським ідеям гуманізму. В цілому сучасне слов'янське неоязичництво є гібридом міфів різних народів (найчастіше зустрічаються елементи та злиття зі скандинавською міфологією) і сучасної культури, хоча й бере свої витоки із слов'янської міфології та фолкльору.

Дерево Життя (художник Віктор Крижанівський, 2000 р.)

Великий вплив на слов'янський неопоганізм творців останніх XIX—XXI ст. (художники, письменники, поети, дизайнери та ін.), які запозичили натхнення у історії древності та слов'янській міфології. Художні твори класиків гармонічно доповнюють сучасну культуру, допомагають переосмислити заново старі й нові цінності та вдохути життя і духовну красу у старі образи. Неперевершена «Лісова пісня» української письменниці Лесі Українки, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» україно-російського письменника Миколи Гоголя, «Пісня про віщого Олега», «Коник-горбунець», «Казка про мертву царівну і про сім богатирів» видатного російського поета Олександра Пушкіна, «Сага про відьмака» польського письменника Анджея Сапковського, «Слов'янська епопея» — серія з 20 полотен видатного чеського художника Альфонса Мухи та багато інших творів класиків відкривають багаті та красиві міфологічні образи знайдені на сторінках минулого.

Дещо відокремлено від неоязичництва, як релігії, стоять елементи повір'їв, магічних представлень, культурні моделі поведінки продиктовані вірою у надприродні явища та закономірності різного характеру, які мають місце серед населення і в наш час. Як правило, таке світосприйняття розвивається у людей, які мають потребу у компенсаторних психологічних механізмах і не знаходять їх в інших світоглядах.

Сакральна символіка, поширена на землях антів.

Міфи і пантеон слов'ян тісно пов'язаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців — праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки слов'янської міфології — східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології слов'ян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема вплинули германо-скандинавська міфологія, кельтська міфологія, скіфська міфологія.

Громовиці- знаки Перуна. 4 ст., Черняхівська культура.

Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Слов'янська міфологія характерна тим, що вона — всеосяжна і являє собою не окрему галузь народного уявлення про світ і світобудову (як класична релігія), а знаходить втілення навіть у побуті — будь то обряди, ритуали, культи або землеробський календар, що збереглася демонологія (від будинкових, відьом і лісовиків до банників і русалок) або забуте ототожнення (наприклад, язичницького Перуна з християнським святим Іллею). Тому, практично знищена на рівні текстів до XI століття, вона продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій мові.

Головні риси слов'янського язичництва як світогляду: одухотворення природи (аніматизм і анімізм), культ предків і надприродних сил, переконання в їх постійну присутність і участь у житті людей, розвинена нижча міфологія (віра у мілких духів і сущностей), віра в можливість впливу на стан речей в світі засобами примітивної магії, антропоцентризм. Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Поняття двовірства, яке часто використовується стосовно до традиційної культури слов'ян, не цілком коректне. З одного боку, для самих носіїв традиції система вірувань була єдиною і органічно поєднувала в собі поклоніння християнському богу і силам природи, могутнім предкам, з іншого боку, якщо говорити про генезис, то джерел народної традиції було більше, ніж два: крім язичницької спадщини і християнського вчення, були привнесені елементи «внехристиянскої» народної та міської культури Візантії, античної спадщини Риму й Еллади, близькосхідної традиції, західних середньовічних апокрифів і т. ін. (пор. Скоморохи, Юродство). Частково як двовір'я може розумітися опозиція язичницьких і християнських (чи інших) форм в деяких маркованих ситуаціях, наприклад, з одного боку, у ворожіннях, з іншого — в церковних обрядах.

Світобудова

Презентація рельєфи прикрашають кожну сторону статуї Збручцького ідола

Взагалі в розпорядженні вчених вкрай мало відомостей про міфологію давніх слов'ян, особливо ж це стосується часів загальнослов'янської єдності. Це пояснюється багатьма факторами, і перш за все — відсутністю власної писемності і віддаленістю від основних центрів міської латинської або грецькомовних писемної культури. Одним з перших письмових описів релігії древніх слов'ян є опис візантійського історика Прокопія Кесарійського (VI століття):

Ці племена, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою загальним. І в усьому іншому в обох цих варварських племен все життя і закони однакові. Вони вважають, що один з богів[14], творець блискавки, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона по відношенню до людей має якусь силу, і коли їм ось-ось загрожує смерть, охопленим чи хворобою, або на війні потрапили в небезпечне становище, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, негайно ж принести богу жертву за свою душу; уникнувши смерті, вони приносять в жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплено ціною цієї жертви. Вони шанують річки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв роблять і ворожіння. — Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга VII (книга III Війни з готами)

Багато даних про загальне представлення Всесвіту у стародавніх слов'ян може дати так званий «Збруцький ідол», який через це часом називають навіть «енциклопедією слов'янського язичництва». Ця чотиригранна кам'яна статуя орієнтована на сторони світу. Кожна його сторона розділена на три рівні — судячи з усього, небесний, земний і підземний. На небесному рівні зображені божества, на земній — люди (двоє чоловіків і дві жінки, як і божества), а в підземному — якась хтонічна істота, що тримає на собі землю.

На думку деяких дослідників, відомості про Всесвіт стародавніх слов'ян можна почерпнути зі «Слова о полку Ігоревім». Зокрема, увагу привертає даний уривок:

Вещий Боян, если о ком-либо пропеть замыслил, то разлетается мыслью-белкою по древу, серым волком по земле, сизым орлом под облаком. (Перевод А. К. Югова) Оригінальний текст (давньоруська) Боянъ бо вещій, аще кому хотяще пѣснь творити, то растѣкашеться мыслію по древу, сѣрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы [15]

Деякі дослідники в даному уривку знаходять триприватне ділення світу (небо-повітря-земля) і архетипний образ Світового древа, а білку, яка бігає по цьому дереву, порівнюють з білкою рататоск з германо-скандинавської міфології. В даному випадку виходить, що Боян, подібно давньогерманським скальдам, подорожував по Світовому древу (у германців — Світовий Ясен), поєднуючи таким чином світи і отримуючи божественне знання і натхнення з Вишнього світу[16].

Ієрархія міфічних істот, богів

Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх функції можна лише реконструювати з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. За функціями міфологічних персонажів, за характером їх зв'язків з колективом, за ступенем індивідуалізованого втілення, за особливістю їх часових характеристик й за ступенем їх актуальності для людини всередині слов'янської міфології виділяють декілька рівнів: вищий, середній та нижчий.

До вищого рівня відносились два боги/божества: Перун та Велес. Знання про повний склад пантеону вкрай обмежені. Єдиним переконливо реконструйованим загальнослов'янський божеством є Перун (*Perunъ), бог грому і блискавки. Судячи з усього, саме його мав на увазі Прокопій під «творцем блискавок, владикою над усіма» (див. цитату вище)[17]. Це божество збереглося найкраще у східних слов'ян і набуло, крім зазначених, ще й риси бога-покровителя князя і дружини. Відомо, що поруч з Перуном та Велесом був ще й жіночий персонаж, на ім'я Пеперуга (болг. Пеперуда, Перка, півд-слов. Перперуна, балт. Дзідзілеля, білор. Додола, укр. Діділія). Крім цих персонажів давньослов'янський пантеон могли складати й ті божества, імена яких відомі принаймні в двох слов'янських традиціях: Сварог, Дажбог, Ярило.

Незалежно від встановленого пантеону інших богів почитався Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від поборників християнства, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст. Рибаков вважає Збручанський ідол кумиром Рода. Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому (може бути прототипом скіфського Індри), виступали автори церковних вчень XI століття. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженнями Бориса Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату (Рожаниці, Берегині, як насліддя того часу) й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

«Слово Св. Григорія про ідолів (XII століття)» прагне до розвінчання «Рода і Рожаніци» — мова йде про тих які почитають

«…проклятого ж Осіріда (тобто Осіріса) народження. Мати ж, народжуючи його, впала в безумство, і тому його стали вшановувати як бога… А від тих звичай здавна перейняли халдеї і почали треби творити двом своїм богам Роду і Рожаниць після народження проклятого і огидного бога їх Осіріда. Про те ж Осіріде оповідає книга брехлива і погана сарацинське жерця їх Мохамеда і Бохміта проклятого, що він народився через безглуздий прохід, чого заради його і назвали богом … Звідти ж почали еліни ставити трапезу Роду і Рожаницям, також єгиптяни, також римляни, також і до слов'янам дійшло: ось і слов'яни почали ставити трапезу Роду і Рожаницям — ще до Перуна, бога їх, але на початку того клали треби упирям і Берегиням».

Оригінальний текст (давньоруська)

...проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…

До середнього рівня входили ті божества, функції яких були найбільш загальними (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). Саме вони найбільш частіше зустрічаються в міфах та найбільш шануються.

Керносівський ідол III тис. до н. е., пісковик, висота 120 см, Історичний музей, м Дніпро

Дані як археології, так і письмових джерел свідчать про те, що у слов'ян існували скульптурні зображення божеств (ідоли). Вони могли бути як дерев'яними, так і кам'яними (кам'яні баби). Ідолів східних слов'ян відрізняє простота і відома грубість виконання, тоді як у західних слов'ян ідоли були більш майстерними і складними[18]. Крім того, відмінною рисою західнослов'янських ідолів є полікефалія (багатоголові)[19]. Про зовнішній вигляд слов'янських ідолів можна судити по широко відомому так званому «Збручанського ідола»[20], а також за описами в письмових джерелах: відомо, наприклад, що ідол Перуна, поставлений в Києві князем Володимиром, був дерев'яним, зі срібною головою і золотими вусами[21]. Крім цього відомі численні описи багатоголових ідолів балтійських слов'ян. Найдревнішою знахідкою такого типу є Керносівський ідол — кам'яна статуя епохи мідної доби, III тис. до Р. Х., найбільш поширена версія зображення на ідолі скіфського божества індоєвропейського пантеону бога Індри. Архаїчні символи та знаки на ідолі, скоріш за все, характеризують його високий статус та характер, заняття.

Слов'яни поклонялися ідолам у відкритих святилищах (капищах). Зазвичай у слов'ян роль храму виконував ліс[22]. Наявність храмових приміщень у слов'ян (за винятком західних) не зафіксовано, проте вони цілком могли мати місце, яке не залишило після себе слідів, будучи дерев'яними[23]. На капищі проводилися обряди поклоніння ідолам божеств. Капища могли бути обгороджені, їх звичайним атрибутом було багаття, тимчасове або постійне. Очевидно, капище було побудовано князем Володимиром для його пантеону, проте воно досі не виявлено археологами. Міркування Б. А. Рибакова в цьому відношенні[24], який підтримав археологів П. П. Толочко та Я. Є. Боровського, «відкрили» капище Володимира[25], останнім часом оскаржуються[26]. Судячи з даних літописів, капище Перуна було і в Новгороді, на Перині. Воно було приблизно виявлено радянським археологом В. В. Сєдов[27], однак і його реконструкції на сьогоднішній день викликають великі сумніви[28]. З слов'янських святилищ, виявлених археологами, особливо виділяють також Збруцький культовий центр[29]. Останнім часом висловлюються припущення про те, що функцію святилищ на Північно-Заході Русі могли виконувати сопки — сакральні пам'ятки у вигляді насипів над похованнями. Принаймні, сама насип найчастіше грала більше ритуальну функцію, ніж похоронну. Залишки саме такого святилища могли бути виявлені на Перині[30].

Крім ідолів слов'яни (як і їхні сусіди — балти і угро-фінські племена) поклонялися і священним каменям-валунам. На східній околиці слов'янського простору, до приходу сюди слов'ян, священним каменям поклонялися, очевидно, фіно-угорські племена[31].

Грецький оригінал «Слова Св. Григория об ідолах (XII ст.)»:

«иже бесятся жроуще матери бесовьстеи афродите богыни. Короуне. короуна же боудеть и антихрисця мати. и артемиде. проклятеи. диомисее. стегноражанию и недоношеныи породъ. и бог мужеженъ … тем же богомъ требоу кладоуть и творять. и словеньскыи языкъ. виламъ. мокошьи. дивЕ. пероуноу. хърсоу. родоу. и рожаници…

..проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…»

У листі митрополита Макарія Івану Грозному (1534 рік) повідомляється[32] про те, що «погані костел идольские зберігалися і до царства великого князя Василя Івановича», а також, що в ролі костел використовуються «ліс і каміння і річки і болота, джерела і гори і пагорби, сонце і місяць і зірки і озера».

«Тризна воїнів Святослава», Хайнріх Семиградський, 1884.

Культ предків знайшов своє відображення в слов'янському поховальному обряді. «Повість временних літ» так описує цей обряд у в'ятичів:

Під Тризною тут, мабуть, маються на увазі змагання в пам'ять про померлого і взагалі поминальні заходи. Звичай залишати посудину з кістками померлого на стовпах біля доріг прояснюється пізнішими етнографічними записами: стовпи на кладовищах вважалися свого роду межею між живими і мертвими. У цих стовпчиків кидалася посуд, застосовувана при похоронах. Самі стовпчики нерідко робилися з подобою даху і виїмками — для зручності душ померлих, які біля них мешкали. Пізніше цвинтарні стовпчики змінилися православними хрестами. Крім того, похоронні стовпи відсилають до архаїчного звичаєм поховання на деревах і в стовбурах дерев. Стовп, таким чином, може грати в похоронному ритуалі космогонічну роль Світового Древа, за яким душі померлих піднімаються в небесний світ предків.

Дані про поховальний обряд можна почерпнути і з літописного оповідання про те, як Ольга ховала свого чоловіка, князя Ігоря, вбитого древлянами:

З даного уривка випливає, що тризна включала пиття медів, що над могилами влаштовувалися кургани (мабуть, їх величина залежала від статусу похованого) і що існував звичай плакати над могилою покійного. Всі ці відомості підтверджуються етнографічними записами і (по курганах) даними археології. Крім цих звичаїв у «Пролозі» згадується такий елемент похоронної обрядовості, як «бъдынъ», тобто бдіння, неспання поряд з небіжчиком протягом ночі, яке, судячи з усього, відбувалося значною кількістю людей з голосінням, піснями та іграми.

Цікаві відомості про поховальному обряді дає літописне оповідання про смерть Володимира Святославича:

В даному випадку можна спостерігати найдавніший обряд, який зберігся і в Стародавній Русі — щоб винести покійника, розбирають стіну. Робилося це ймовірно з тією метою, щоб небіжчик, винесений незвичайним шляхом, не зміг повернутися і не турбував живих. Інший найдавніший обряд, описаний в даному уривку — це використання саней для перевезення покійника, навіть незважаючи на літній час. Сани використовувалися в похоронах як найбільш почесний, спокійний і солідний вигляд транспорту. До того ж сани, в силу своєї архаїчності, мабуть мали в похоронному обряді і якесь сакральне значення ^[19].

Існує також загальна для всіх східних слов'ян обрядова їжа на поминках — це кутя, млинці, кисіль і узвар. Майже всі східнослов'янські свята пов'язані з культом померлих предків, яких згадували в рубежів моменти року — на Святках, в Чистий четвер і Радоницю, в Семик і перед Дмитрієвим днем. У дні поминання покійних для них топили баню, палили багаття (щоб вони погрілись), залишали для них їжу на святковому столі. Святочні ряджені представляли собою в тому числі і тих, хто прийшов з того світу предків і збирали дари. Метою всіх цих дій було задобрювання померлих предків, які могли благословити сім'ю, а могли і заподіювати зло — лякати, бути уві сні, мучити і навіть вбивати тих, хто не задовольнив їх потреб.

Вельми поширеною серед слов'ян була віра в так званих «заложних небіжчиків». Вважалося, що люди, померлі не своєю смертю, не заспокоюються після смерті і здатні шкодити живим, тому їх забобонно боялися і шанували під час загальних поминок.

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

• Род — Б. Рибаковим вважається Творцем Всесвіту, богом над богами. Його зображували в вигляді сокола.
• Дажбог — даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.
• Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.
• Мокоша, або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.
• Хорс — назва бога зимового Сонця на Русі, походження пов'язують із «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця.
• Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.
• Стрибог — бог вітру.
• Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.
• Сварог або Сварожич — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
• Рожаниці — богині долі.
• Яр-Ярило — бог весняного Сонця.
• Мара — богиня потойбічного світу — Нави мала тринадцятьох доньок які втілювали хвороби і сина бога лиха Пека.
• Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру.
• Полель — бог шлюбу і любові.
• Леля — богиня любові.
• Лель — бог кохання.

Важливим джерелом із міфології слов'ян є «Велесова книга», проте її справжність залишається дискусійною. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах). Також збереглась «Голубина книга», у Болгарії — «Веда словена».

• Слов'янська релігія
• Давньослов'янські святилища
• Осіннє рівнодення в українській культурі

• Войтович В. М. // «Українська міфологія».— м. Київ: вид. «Либідь». 2002 р.— 664 с.
• Вяч. Вс. Иванов, В. Н. Топоров // «СЛАВЯНСКАЯ МИФОЛОГИЯ. Мифы народов мира: Энциклопедия», г.. Москва, 1980 г. — Т. 2. — С.450-456 (рос.)
• Іванов В'яч. Вс., Топоров В. Н. // «Дослідження в області слов'янських старожитностей» (рос.)
• Е. Левкиевская. // «Мифы русского народа», г. Москва, 2000 г. (рос.)
• Аничков, Е. В. Язычество и Древняя Русь / Е. В. Аничков. — СПб. : тип. М. М. Стасюлевича, 1914. — 386 с. (рос.)
• Козак Д. Н. Венеди // Світогляд (133—173 с.) — К., 2008. — 470 с. ISBN 978-966-02-4419-1

• Слов'ян релігії // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Дмитро Антонович. Передхристиянська релігія українського народу
• Рибаков Б. А. Язичництво давніх слов'ян (рос.)
• Рибаков Б. А. Язичництво древньої Русі (рос.)
• Успенський Б. А. Філологічні розвідки в області слов'янських старожитностей (рос.)