Українці в Криму

Східні слов'яни, предки сучасних українців, з'являлися в Криму ще за часів Київської Русі[1][2][* 1]. За даними житія Костянтина, Кирило (Костянтин) Філософ перед від'їздом з місіонерською метою в Хозарський каганат перебував у 860—861 роках у грецькому Херсонесі, у якому «знайшов же тут Євангеліє і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, яка розмовляла тією мовою»[5][6]. Як повідомляв Ібн аль-Асір, після битви над Калкою 1224 року, у якій русько-половецьке військо було розбите військом монголів, руські купці та багатії, що проживали в Херсонесі, втекли до Малої Азії[1]. За Ібн абд-ез-Захвером, у 1260-х роках жителями міста Крим були руси, кипчаки та алани[1]. У XIV столітті за міськими мурами Кафи діяла православна (руська) церква, згадувана в статуті Кафи 1316 року[1][7]. За свідченнями іспанського автора Пера Тафура XIV століття у Кафі з християн тоді проживали руси, мінгрели, абазги, черкеси, болгари та вірмени[1]. За так званим тосканським анонімом, внаслідок захоплення турецьким військом у 1475 році Кафи серед пограбованих і деяких проданих у рабство жителів були волохи, поляки, руси, грузини та черкеси[1]. Попри турецьке завоювання Кафи, у місті принаймні до 1640-х років продовжувала ще існувати українська громада — у 1545 році в українській дільниці налічувалося 27 дворів, у 1638 році — 12[8]. За морською мапою Чорного моря 1553 року, яка була створена за відомостями XV століття, на мисі Тарханкут стояв маяк, який називали «Руським»[8]. У протоколах записів торговельних операцій генуезців трапляються імена, які, як вважає Ярослав Дашкевич, є прізвищами українських купців у Криму[1].

З часу виникнення Кримського ханства у XV столітті українці та кримські татари мали тривалі господарські та культурні стосунки[9]. Щороку ранньою весною до Перекопу ходили численні чумацькі валки[10]. У XVII—XVIII століттях у Кримському ханстві налічувалося близько 50 зимівників та інших козацьких поселень[7].

Здобуття Кафи запорожцями в 1616 році, гравюра з книги віршів Касіяна Саковича 1622 року

Але, крім мирного співіснування, часто українська присутність на півострові була обумовлена численними військовими конфліктами та взаємними нападами. У XV—XVII століттях значна кількість українців потрапляла до Криму як бранці й продавалася на ринках невільників у Гезлеві, Кафі та Карасубазарі[2][11]. «Кримська неволя», згадувана в кобзарських думах і свідченнях сучасників, була для тогочасних українців однією з найзначніших трагедій[12]. За приблизними оцінками Ярослава Дашкевича, за XV — першу половину XVII століть татари (кримські та інші) і турки вбили та вивели з України близько 2–2,5 млн осіб, з них щонайменше половину було доставлено в Крим[11]. Життя невільників було дуже важким, а смертність високою[11]. Як свідчив у 1560-х роках литовський посол до кримського хана Михайло Литвин, раби жили гірше за собак[11]. Рабів-чоловіків залучали до сільськогосподарських робіт чи брали слугами й часто кастрували[11]. Жінок брали в гареми, що стало причиною появи прошарку тумів, змішаного українсько-татарського населення[13]. Водночас Крим неодноразово ставав місцем набігів українських козаків[14]. Під час своїх набігів на Крим запорожці не забували й про звільнення з полону одновірців. Так, коли козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним успішно взяли в 1616 році Кафу, у якій діяв великий невільницький ринок, було звільнено з неволі багато християн[15][* 2]. Історик В. Д. Смірнов пише, що «справедливість вимагає не забувати взаємності образ»: набіги (плюндрування) козаків на Кримське ханство нічим не поступалися набігам (чапулам) кримських татар і ногаїв[17]. Михайло Грушевський називав постійні взаємні набіги один на одного «спортом».

Турецький мандрівник Евлія Челебі вказував, що в ханстві проживало 1,12 млн осіб, з них: 920 тис. невільників, здебільшого — козаків, з них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей; 187 тис. кримських татар, з яких 75 тис. належало до військового стану; близько 20 тис. вільних греків, вірменів, караїмів і євреїв[18][19][20]. Як стверджував Челебі, якби ця «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім»[21]. На думку Ярослава Дашкевича та Володимира Сергійчука, причиною подальшого майже повного зникнення українського населення стали його ісламізація та отурчення[22][23]. 1778 року з території Криму російською владою були виселені всі християни, яких виявилося близько 30 тисяч[24], вірмени та греки, відомостей про українців серед них немає. Водночас, історик Сергій Громенко вважає ці свідчення Челебі міфом, популярним серед ультранаціоналістів, стверджуючи, що сьогодні з праць з економіки відомо, що в XVII столітті Крим міг прогодувати не більше 500 тисяч осіб[25]. Окрім оцінок Евлія Челебі існують також інші. Так, за записками консула Франції при Кирим Ґераї барона Тотта через сто років, у 1767 році, у Кримському ханстві проживало 4 мільйони осіб[26], а 1778 року, тобто всього через одинадцять років, з його території російською владою були виселені всі християни — їх виявилося всього близько 30 тисяч[24], вірмени та греки, українців серед них не було.

Найгірше становище було в невільників, які займалися фізичною працею[12]. Проте частині бранців (зокрема, жінкам і їхнім дітям від мусульман) вдавалося влаштувати в Криму нормальне життя та завести господарства[27][28]. Так, за літописом Самійла Величка, коли під час переможного козацького набігу Івана Сірка на Крим 1675 року запорожці звільнили на півострові 7 000 бранців-християн, серед яких були як чоловіки, так і жінки, й Сірко дав їм вибір: «Хто хоче, ідіть з нами на Русь, а хто не хоче, вертайтеся до Криму», то 3 000 з них, серед яких були нехрещені й християни-туми, які народились у Криму, відповіли, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи»[27][28]. Сірко спочатку відпустив їх, але, побачивши, що вони дійсно не змінять своєї думки, наказав козакам догнати їх і «без найменшого милосердя вибити та вирубати вщент», що й було виконано[27][28].

У XVII столітті кількість набігів на Україну значно зменшилася й попит на робочу силу зріс, тому зі середини століття на півострів на роботу починають прибувати вільні українські селяни, часто з Ханської України (Єдисану)[29]. Крім них, Крим частіше відвідують чумаки, січовики, приїжджають українські політичні емігранти — сподвижники Івана Мазепи, Костя Гордієнка та Пилипа Орлика[30][31][32]. У 1720-ті роки багато запорожців купувало земельні ділянки та хутори в передмістях Бахчисараю, Кафи, Гезлева, або ж селилося в грецьких поселеннях, заводячи господарство з млинами, садками та виноградниками[33]. У 1720-х роках на теренах майбутньої Таврійської губернії тимчасово проживало близько 30 тис. українців, здебільшого запорізьких козаків (6 % населення краю)[34]. У 1731—1733 роках на тлі зростання взаємної недовіри погіршилися стосунки між запорожцями та урядом Кримського ханства, який спостерігав у перших ріст проросійських симпатій[35]. З огляду на небезпеку конфлікту у 1733—1734 роках більшість запорожців покинула свої хутори в гірській частині Криму й повернулася під російську протекцію на землі Війська Запорозького, а деякі — на Кубань[36][34]. Українські козаки та українське сухопутне військо (50 000 осіб) брали участь у російсько-турецькій війні 1735—1738 років на боці Російської імперії, зокрема в облозі Балаклави, Кафи, Гезлева[23]. У взятті Бахчисараю в 1736 році брало участь 16 000 осіб гетьманського війська та 4 000 запорозьких козаків[37].

Після 1740-х років переселення українців до Кримського ханства декілька десятиліть були незначними[38], проте на півострові все ще залишалась невелика частина запорожців, яка не захотіла повертатися на Запоріжжя в 1734 році[33]. У 1730-х — 1760-х роках їхнім осередком у Криму була ханська столиця Бахчисарай з передмістям[39]. Українці часто працювали тут наймитами («аргатами») та поденними працівниками («ренджиперами»)[40]. За словами російського поручика О. Нікіфорова, який був у Криму у вересні-листопаді 1744 року, більшість тутешніх запорожців-аргатів були втікачами зі Січі через скоєні ними злочини[41]. Влада Кримського ханства призначила отаманом місцевих козаків запорожця Андрія Щербину та мала початкові наміри переселити їх з Криму на Буджак для створення нового Коша[41]. Присутність у Криму запорізьких козаків, що не підпорядковувалися російській владі, було приводом для постійної стурбованості останньої, тому вона неодноразово чинила тиск на ханство, зокрема, у 1744 році домоглася видачі Андрія Щербини та близько 30 інших запорожців[42].

Ще до свого захоплення Криму російська влада переселила з півострова понад 30 000 християн[24]. У 1783 році Російська імперія анексувала Крим, а вже наступного 1784 року була створена Таврійська область з центром у Сімферополі[9]. Після завоювання Криму Російською імперією влада останньої стала чинити тиск на місцеве кримськотатарське населення, зокрема, передала більшість їхньої землі у власність російським землевласникам, що стало причиною масової еміграції кримських татар у Туреччину[43]. Найбільші хвилі кримськотатарської еміграції припали на перші роки завоювання півострова та після Кримської війни 1853—1856 років[43]. За оцінками на 1784 рік у Криму залишалося понад 55 тис. мусульман і юдеїв[24]. Відразу після початку кримськотатарської еміграції українське козацтво пробувало зайняти звільнені економічні ніші, насамперед у соляній промисловості[24].

Замість кримських татар, що покидали край, у Криму стали селитися іноземні колоністи, зокрема, українці та росіяни[43]. Серед перших українських поселенців у 1780-1790-х роках у Таврійській області були запорожці[24]. Указом Катерини II деякі запорозькі козаки отримали на пільгових умовах земельні наділи[44]. Перші кораблі першої військової бази Російської імперії в Ахтіарській затоці біля Херсонеса складали винятково Дніпровська та Азовська флотилії на чолі із запорозькими козаками[37]. За реляцією князя Григорія Потьомкіна від 19 липня 1788 року, у Чорноморському флоті тоді налічувалося 20 000 запорожців на чолі з отаманом Сидором Білим[37]. Втім, російські урядовці для укріплення влади над краєм насамперед були зацікавлені в його заселенні росіянами й кінцевому зросійщенні[45], тому робило спроби спочатку селити тут відставних військовиків, російських кріпаків і старовірів[46]. Окремо або разом з російськими на півострові осідали також й українські кріпаки — як завезені поміщиками, так і кріпаки-втікачі[47]. Серед відомих ранніх помість, у які завозили українських кріпаків — Тавель та Сабли (сьогодні села Краснолісся та Партизанське)[47].

У Крим прибували також державні селяни з Полтавської, Чернігівської, Воронізької губерній, які засновували нові слободи або селилися в кримськотатарських селах[47]. Українські хлібороби насамперед селилися в степовій частині півострова[43]. У Криму вихідці з України як селилися у невеликій кількості в містах, так і засновували власні поселення (як-от слободу Ізюмську чи село Мазанку, яке за переказами заснували відставні козаки Чернігівського полку, що брали участь у російській війні за Крим)[30][7]. В офіційних статистичних даних Російської імперії українців і росіян у Криму часто подавали разом, тому складно правдиво простежити, як українці колонізували півострів[48].

За IV російською ревізією 1780-х років у 3 повітах Криму (Сімферопольському, Феодосійському та Євпаторійському) тоді проживало близько 900 українців (0,7 % населення цих повітів), майже всі вони проживали в Сімферопольському повіті — близько 700 осіб (1,8 % населення повіту)[49]. За V ревізією 1795 року на півострові було 2,1 тис. українців (1,3 %)[50], зокрема у Феодосійському повіті налічувалося 1,1 тис. українців (3,5 %), у Сімферопольському повіті — 1 тис. українців (1,8 %)[51].

1802 року створена Таврійська губернія[9]. За статистичними даними, які фіксували кількість переселенців-чоловіків до Таврійської губернії у 1804—1811 роках, з 36 983 прибулих осіб принаймні 19 885 державних селян-переселенців (53,77 %) було з українських губерній (з Полтавської — 12 593 осіб, Чернігівської — 5 785 осіб, Катеринославської — 586 осіб, Слобідсько-Української — 497 осіб), ще 4 971 державний селянин (13,44 %) — з Курської губернії, значну частку тодішнього населення якої також становили українці[* 3][53]. За VII ревізією 1816 року в 4 кримських повітах Таврійської губернії (Сімферопольському, Феодосійському, Євпаторійському, Перекопському) проживало 7,7 тис. українців (3,7 %), найбільше у Феодосійському повіті — 4,3 тис. осіб (8,9 %)[54].

Українці на півострові займалися хліборобством, соляним промислом, перероблюванням смушків, будівництвом кораблів у Севастополі[55]. Французький інженер Мармон, який у 1834 році відвідував Крим, згадував у своєму описі Керчі: «З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні, меланхолійні пісні, сповнені солодкої мелодії»[55]. В умовах іншої місцевості традиційні українські звичаї змінювалися, зокрема, якщо традиційно українська загата робилася з камишу чи соломи, то в Криму її стали зводити з каміння[56]. Початково українці зберігали свою культуру, традиційний одяг та родинні звичаї, проте в умовах життя в багатонаціональному суспільстві з часом втрачали їх[57]. За статистичним звітом про населення Таврійської губернії 1851 року, одяг та взуття українців, росіян і кримських татар були дуже схожими, лише рідко траплялися українки у вишиванках[58].

За VIII ревізією 1836 року в 4 кримських повітах Таврійської губернії налічувалося 8,6 тис. українців (3,5 %), найбільше у Феодосійському повіті — 4,5 тис. осіб (7,0 %)[54]. За IX ревізією 1851 року в 4 кримських повітах Таврійської губернії мешкало 24,0 тис. українців (7,0 %), з них: у Феодосійському повіті — 3,0 тис. осіб (4,4 %), у Перекопському — 5,0 тис. осіб (8,2 %), у Сімферопольському — 10,8 тис. осіб (7,0 %), у Євпаторійському — 5,2 тис. осіб (8,8 %)[54].

Замальовка у стилі лубка «Малоросіяни в Севастополі», 1855 рік

Після спустошливої Кримської війни 1853—1856 років у 1860—1861 роках відбулася нова велика хвиля еміграції кримських татар до Туреччини, яких російська влада звинувачувала в протурецьких симпатіях[43][30]. За російським путівником 1855 року, у Сімферополі більшість населення становили українці[59]. У 1856 році, на тлі чуток про те, що в зруйнованих кримських містах прописуватимуть втікачів з України, в українських губерній відбулася хвиля масових втеч кріпаків на півострів, для протидії яким російська влада вдалася до встановлення військових застав, що зупиняли та повернули більшу частину втікачів назад[30]. За післявоєнною X ревізією 1858 року кількість українців у Криму, порівнюючи з ревізією семирічної давності, скоротилася на 45,0 % й становила 13,2 тис. осіб (4,0 %), зокрема у Феодосійському повіті українців було 5,6 тис. осіб (6,8 %), у Перекопському — 2,2 тис. осіб (3,6 %), у Сімферопольському — 4,7 тис. осіб (3,0 %), у Євпаторійському — 0,7 тис. осіб (2,3 %)[60]. У 1860-х роках на тлі скасування кріпацтва потік українських колоністів значно посилився[58].

Українська мова в Таврійській губернії за даними перепису населення 1897 року

За переписом Російської імперії 1897 року в Криму проживало 64,7 тис. українськомовних (11,8 %)[61][55]. У Перекопському повіті українську мову рідною вказало 21,9 % населення, в Євпаторійському — 21 %, Керченському — 16 %, Севастопольському — 13 %, Феодосійському — 11,5 %, Сімферопольському — 7,1 %[55][62]. 72,6 % українськомовних проживало в селах[56]. Історик Володимир Сергійчук правдивість даних ставить під сумнів вказуючи, що кількість українськомовних могла бути заниженою[55]. На підтвердження цьому він порівнює кількість українськомовних з кількістю вихідців з губерній, які тоді були здебільшого чи значною мірою українськомовними[55]. Зокрема, у Сімферополі налічувалося 3 399 українськомовних, тоді як жителів-переселенців з українських губерній (Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської губерній) — 6 314 осіб, з частково українських губерній (Бесарабської, Воронізької, Гродненської, Курської губерній, Області Війська Донського) — 1936 осіб[63]. Володимир Кабузан, також звертаючи увагу на більший наплив у Таврійську губернію саме переселенців з України, пояснює різницю поступовим зросійщенням кримських українців[62].

Крим як місце поширення української мови за етнографічною мапою Любора Нідерле 1912 року та діалектичною мапою Московської діалектологічної комісії 1915 року

Українець в Криму, 1913 рік

Інтенсивна колонізація півострова українцями та росіянами та відтік кримських татар стали причиною того, що на початку XX століття за своїм етнічним характером Крим став українсько-російсько-кримськотатарським краєм[43]. У другій половині XIX українці в Криму почали робити перші спроби до національного самовираження. У другій половині XIX — на початку XX століття в Севастополі, Сімферополі та Ялті активно діяли українські аматорські драматичні гуртки[64], Крим з гастролями відвідували Гнат Хоткевич[65], Марко Кропивницький з трупою[66] та інші. Неодноразові спроби налагодити в Криму видання часописів українською зазнавали невдачі через вороже налаштовану щодо українського національного руху російську владу[67].

Євгенія Муркен навесні 1903 року виступає з ініціативою друку в Севастополі журналу «Хлібороб», який мав майже повністю виходити українською мовою і містити статті на сільськогосподарську тематику, а також оповідання й повісті. Передбачалося, що його редактором стане Левко Мацієвич. Проте міністр внутрішніх справ відхилив клопотання[68].

Лише під час революції 1905—1907 років на тлі лібералізації в Російській імперії в Криму з'являються українські організації. 1905 року в Севастополі заснований гурток «Кобзар», який очолив директор державної жіночої гімназії В'ячеслав Лащенко і ядром якого були офіцери-українці Чорноморського флоту[59]. Водночас у 1905—1906 роках у Сімферополі створений гурток українських соціалістів-революціонерів[59]. У сімферопольській газеті «Тавричанин» з'явився постійний окремий відділ «Українцям»[69]. З того часу статті українською в «Тавричанині» друкувалися не раз.

Українська маніфестація в Севастополі, літо 1917 року

Лютнева революція 1917 року стала суттєвим поштовхом до пробудження української національної самосвідомості на теренах колишньої Російської імперії, зокрема — й у Криму[70]. Так, на півострові серед інших виникла невелика група поборників входження Криму до складу України[43]. У березні 1917 року в Сімферополі, Севастополі та інших містах з'явилося декілька українських національних громад[70][71][72]. Головою Сімферопольської української громади став викладач гімназії Клименко[72]. Ядром та головним проукраїнським рушієм української севастопольської громади були моряки Чорноморського флоту[70]. На початку квітня 1917 року на других зборах українців була обрана Рада Української чорноморської громади на чолі з директором севастопольської жіночої гімназії В. Лащенком і з осередком у домі Уніон-банку в Севастополі[71][72]. До кінця квітня 1917 року українці-військовики масово утворювали у своїх сухопутних частинах і на кораблях українські гуртки та ради[72]. 24 травня 1917 року в Сімферополі у Шевченковому святі взяло участь близько 15 тис. осіб, були представники зі Севастополя, Феодосії, від Чорноморського флоту[72]. Того ж дня з українізованих частин Сімферопольського гарнізону, у яких налічувалося 10 тис. осіб з 30 тис. усієї залоги, створено перший український сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка[72]. Полк зайняв окрему казарму, над якою був вивішений синьо-жовтий прапор[72]. У Сімферополі було засноване українське видавництво «Атос», тут та в інших містах Криму почався друк українськомовної літератури[72].

У другій половині 1917 року загальні збори воїнів-українців Чорноморського флоту та гарнізону, робітників і громадян міста Севастополя протестували проти рішення російського Тимчасового уряду обмежити автономію України 5-ма губерніями (Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською та Полтавською — без інших етнічно українських земель)[73]. За результатами Третього Військового з'їзду в Києві 20 жовтня 1917 року було ухвалене рішення про українізацію Чорноморського флоту, 70-80 % складу якого тоді становили українці[74][75]. Після проголошення Українською Центральною Радою 19 листопада 1917 року Третього Універсалу в Севастополі відбувся військовий парад, а майже половина кораблів флоту вивісила український прапор[72]. Всечорноморський з'їзд у листопаді 1917 року ухвалив рішення надіслати на підтримку Центральної Ради 600 озброєних моряків і 17 делегатів від Чорноморського флоту[76].

З українських партій найбільший вплив мали українські есери на чолі з К. П. Величком та УСДРП[77][71]. У листопаді 1917 року на виборах у Всеросійські установчі збори українські есери отримали в Таврійській губернії 61 177 голосів з 555 851 (без врахування Перекопського повіту та низки дільниць)[78][79]. За результатами з'їзду представників міських і земських самоуправлінь 20-22 листопада 1917 року в Сімферополі представники від українських національних організацій отримали квоту в 3 місця в Раді народних представників, яка тимчасово стала вищим органом влади в Криму[80].

Маніфестація моряків-українців Чорноморського флоту в Севастополі, квітень 1918 року

До 1917 року росіяни та українці складали 60,4 % міського та 35,9 % сільського населення Криму[81]. За переписом 1917 року українців і росіян на півострові налічувалося 399 785 осіб (49,4 %)[82], українську мову рідною вважало 52,6 тис. осіб (7,8 % краю)[83]. Частка українців зменшилася у більшості повітів Криму, за винятком Євпаторійського, де вона зросла з 21 % у 1897 році до 43,7 % у 1917 році[84].

На початку 1918 року українці Севастополя заснували на власні кошти українську 6-класну школу[85]. У квітні 1918 року українське військо на чолі з полковником Петром Болбочаном внаслідок успішного швидкого наступу розбило більшовицькі частини в Криму та зайняло півострів, проте через тиск німецьких союзників було змушене передати владу в Криму німецькій адміністрації[86].

Крим на «Карті України» Степана Рудницького 1918 року з позначенням українського населення в Криму (жовтим кольором)

За повідомленням полковника Химича від 27 травня 1918 року «німці, очищуючи Севастополь від присутності українського елементу, потроху виселяють його, відправляючи в Україну»[87]. Водночас кримський уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем у відповідь на спроби гетьманської України включити Крим до складу Української Держави почав переслідувати проукраїнські газети[88][89]. Попри ці обставини, на півострові продовжували діяти українські громади, про що свідчить, наприклад, з'їзд українців Криму 28-29 серпня 1918 року в помешканні Сімферопольської Української громади, на який прибули представники зі Сімферополя, Ялти, Севастополя, Євпаторії та Алупки; з'їзд ухвалив рішення про намір видавати українські газети, створення українських освітніх і культурно-просвітницьких організацій, а також створення Крайової Української Ради в Криму з осідком у Сімферополі як крайового органу українських кримських організацій[90][91][92]. 18 жовтня 1918 року на тлі перемовин урядів Української Держави та Сулькевича про об'єднання Криму з Україною робітничий з'їзд у Сімферополі ухвалив постанову про входження Криму до складу України, а 21 жовтня 1918 року таке ж рішення ухвалило вселюдне зібрання української громади Севастополя[93].

До 1920-х років частка українців у населенні півострова зменшилася до 7,4 %[94]. У 1921 році створена Кримська АРСР у складі РРФСР[9]. За переписом 1921 року українці та росіяни в Криму становили 51,5 % населення (усіх українців записали росіянами)[95][7]. У першій половині XX століття, попри наявність української спільноти, більшовицька влада не створювала українських шкіл і не забезпечувала ніяких прав для української мови в Криму[43][96]. Ба більше, траплялися випадки переслідування українців за українську мову[85]. У 1921 році українська 6-класна школа в Севастополі, заснована ще 1918 року і яка утримувалася на кошти українського кооперативу, була розпущена й тимчасово перетворена на військову частину, а взимку 1921—1922 року відкрита знову вже як російськомовна школа[85]. Зі створених у 1923 році національних сільських рад не було жодної української[97]. Створений у 1922 році в Ялті з ініціативи П. П. Делявського музично-драматичний професійний театр «Українська трупа», без державної підтримки самоліквідувався в 1927 році[98]. На 1926 рік, попри існування місць компактного проживання українців, у Криму не діяло жодної української школи[99].

До 1922 року українців у Криму нараховувалося 79,2 тис. осіб (13,1 %), з них 51,4 тис. осіб (64,9 %) проживало в сільській місцевості, 27,8 тис. осіб (35,1 %) — у міських поселеннях[100]. За звітом Кримського обласного комітету партії, на 15 березня 1923 року у сільській місцевості Криму проживало 51 519 українців (12,71 %), з них у районах: у Керченському — 12 294 особи (30,77 %), у Євпаторійському — 10 684 особи (21,65 %), у Джанкойському — 11 433 особи (19,56 %), у Сімферопольському — 10 076 осіб (13,92 %), у Феодосійському — 2 245 осіб (4,26 %), у Ялтинському — 1 698 осіб (4,69 %), у Севастопольському — 1 015 осіб (5,39 %), у Карасубазарському — 895 осіб (3,55 %), у Бахчисарайському — 674 особи (1,84 %), у Судацькому — 505 осіб (3,20 %)[101].

Українці в Криму за даними перепису населення 1926 року

За переписом населення СРСР 1926 року в Криму проживало 77 405 українців (10,84 % населення)[102]. Українськомовних було 4,7 % населення півострова[103]. Українці проживали здебільшого у степових районах і мало були представленні в південних районах півострова[104]. Найбільше їх налічувалося в Керченському районі — 12 294 особи (для порівняння, у ньому тоді також проживало 12 822 росіянина), українці становили більшість у населенні 69 населених пунктах району[105]. Найменше українців мешкало у Судацькому районі — 505 осіб[96]. З понад 980 сільських поселень з населенням понад 100 осіб українці становили більшість у 105 населених пунктах Криму[99]. Володимир Сергійчук сумнівається в правдивості перепису 1926 року, порівнюючи кількість статистичних українців-уродженців Криму з кількістю жителів Криму, які народилися в Україні[105]. Про заниження кількості українців за переписом 1926 року писали члени Правління Сімферопольського українського клубу у своєму зверненні до Президії КримЦВК, у якому також звертали увагу на відсутність з боку влади будь-якої допомоги в культурно-освітніх потребах українського населення Криму[85].

Незначні поступки щодо українців почали робитися лише наприкінці 1920-х років. 1927 року в рамках політики коренізації утворено 3 українські національні сільські ради[106]. Того ж року в Сімферополі відкриті українська середня школа, український клуб і бібліотека з читальним залом[107]. Рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради від 20-22 травня 1928 року було створено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову освітніх закладів (зокрема, шкіл) у місцях компактного розселення українців[108]. Як зазначали члени Українського педколективу, українці тоді ще були слабко зросійщені:

російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення, яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення [...] Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського районів, то в них говірка і побут залишається в повній українській своєрідності.[108]

   Ішуньський район як український національний у складі КрАРСР, 1930-ті роки

За даними, представленими на Всекримській конференції нацменшин 1930 року, у Криму діяло 17 українських шкіл, серед яких одна неповна середня[109]. На початку 1930-х років на півострові налічувалося вже понад 40 українських шкіл[109]. 1930 року в Криму утворено 16 районів, серед них — Ішуньський як український національний район[9]. Водночас було створено 12 українських національних сільських рад[9][* 4]. Проте вже через декілька років на тлі боротьби з «буржуазним націоналізмом» радянська влада відмовилась від адміністративного поділу за національністю та політики «українізації»[9][109]. Указом Наркомосвіти РСФРР від 9 липня 1933 року усі українські школи федерації переводилися на російську мову навчання[110].

Українці в Криму за даними перепису населення 1939 року

Після 1920-1930-х років разом з боротьбою радянської влади з традиційним укладом життя (закриттям та знищенням церков, зміною свят) посилилася денаціоналізація та зросійщення українців Криму[111]. Попри це, кількість українців продовжувала зростати. За переписом 1930 року в Криму проживало 79 167 українців (10,2 %)[112]. До 1933 року українців у Криму налічувалося 95 тис. осіб[111]. За переписом населення СРСР 1939 року в Криму проживало 154 123 українці (13,68 % населення)[113]. На 1940 рік у Криму залишалась діяти лише одна українська школа[110].

Влітку 1941 року, після зайняття Криму німецькою армією, на півострів прибули похідні групи ОУН (р) і ОУН (м) (останні налічували близько півтора десятка членів), які створили в Сімферополі при місцевій управі Бюро допомоги українському населенню[114]. Крім того, заснована українськими націоналістами комісія з дозволу німецької влади здійснювала для мешканців Криму зміни помилково вказаної національності в паспортах з росіян на українців — таких змін було зроблено близько 4 тисяч[114][115]. Для координації українського руху ними в Криму був створений Український Національний Комітет[114]. На півострові відновив свою роботу український театр[116], відкривалися українські школи[117]. Хоча початково німецька влада сприяла діяльності ОУН, вона за будь-якої підозри в нелояльності здійснювала над українськими підпільниками розправи. Зокрема, така доля спіткала членів 6 нових похідних груп ОУН, які в січні 1942 року намагалися започаткувати український підпільний рух[116]. Певна частина українського населення також долучалася до радянського партизанського руху — у грудні 1943 року з 3 557 партизан у Криму був 331 українець[118], на 15 січня 1944 року з 3 733 партизан українцями було 348 осіб[119].

У травні 1944 року радянська влада провела масштабну депортацію кримських татар з півострова, а вже в червні 1944 року — також вірмен, греків та болгар; німців було виселено ще в серпні-вересні 1941 року[120]. Таким чином у 1944 році в спустошеному Криму залишилося 406 443 жителі, з них 87 657 українців (21,57 %)[120]. У Крим замість депортованих згодом почали заселяти українців (зокрема, виселені з українських земель, які відійшли до складу Польщі) і росіян[43]. За планом Державного Комітету Оборони СРСР від 12 серпня 1944 року до Куйбишевського району Криму було переселено з Української РСР 3 023 родини (10 379 осіб), проте через брак місць для поселення 700 родин невеликими групами були розселені в інших районах Криму[121]. Втім, кількість переселених українців могла насправді бути вищою, оскільки за планом на півострів було переселено багато жителів з Кубані, Ставропілля та Вороніжчини, на яких проживала значна частка етнічного українського населення попри те, що адміністративно ці краї були включені до РСФРР[122]. Значна кількість переселенців через складні умови життя протягом наступних декількох років повернулася з Криму додому[122].

Наступних організованих владою переселень з УРСР до 1950 року не відбувалося, хоча й були неорганізовані прибуття українських селян[123]. У 1950 році була проведена нова хвиля переселення 972 родин з України[123]. Як і у попередні роки, чимало переселенців через складні умови життя поверталося додому[123]. Начальник Головного переселенського управління при Раді Міністрів СРСР С. Черьомушкін 9 березня 1951 року в Києві пропонував вжити заходів з встановлення переселених у 1950 році, які повернулися назад, і проведення серед них «роз'яснювальної роботи щодо повернення в райони вселення»[124]. За планом переселення 1951 року з УРСР мало прибути 1 200 родин, що й було виконано на 97 %, 1952 року — 1 400 родин (переселено 1 426 родин), 1953 року переселено 1 285 родин (що було того року навіть більше, ніж переселених з РСФРР)[125][126]. Всього за державними переселеннями в 1944 і 1950—1953 роках у Крим з УРСР переселили 7903 родини, у 1950—1954 роках — 24 968 родин, найбільше — зі Сумської (2 128 родин), Вінницької (1 657 родин) та Чернігівської (1 328 родин) областей[127].

У 1954 році Кримська область передана з РСФРР до УРСР[9]. Початково до Криму не переселяли із західних областей УРСР, проте з 1957 року переселення почали здійснювати й звідти[128]. У 1955—1957 роках з України до Криму переселено 39 878 родин[128]. За переписом населення СРСР 1959 року в Кримській області налічувалося 267 659 українців (22,28 % населення області)[129], 11,8 % населення Криму було українськомовним[130]. У 1959—1965 роках на півострів переїхало 50 тис. родин з Української РСР, зокрема, зі затоплених Київським водосховищем поселень[131]. За офіційними даними загальна кількість переселених з України до Криму в 1944—1980 роках сягала 500 тис. осіб, за неофіційними — понад 700—800 тис. осіб[19]. Однак значна українська міграція не сильно змінила етнічне обличчя півострова, оскільки українці Криму самі зазнавали швидкої асиміляції росіянами[132].

Після входження Криму до складу УРСР на півострові почала поширюватись офіційна українська преса, зокрема в 1955—1959 роках виходила українськомовна газета «Радянський Крим»[133]. У 1954—1956 роках було проведено декілька заходів з представлення та підтримки української мови та культури в області[134]. У 1954/1955 навчальному році в деяких школах області почали викладати українську мову[135]. У 1957/1958 навчальному році українську мову вже вивчало 26 787 учнів у 1704 класах[136]. Проте, як і в попередні роки, українське життя й надалі дуже слабко підтримувалася[137], особливо після 1959—1960 років, коли російська мова ставала обов'язковою для вивчення, а інші мови — факультативними, було скорочено кількість годин викладання української мови та припинене видання українських часописів[138][139]. Так, за доповідною запискою від 26 листопада 1959 року, у 1959/1960 навчальному році з 1089 загальноосвітніх шкіл українських було лише 3, ще в 5 російських школах були окремі українські класи, а всього українською мовою навчалося лише 0,4 % усіх учнів[140]. У 1988 році редакція самвидавчого журналу Української Гельсінської групи «Український вісник» писала, що в Криму тоді не було «ні українських шкіл, ні клубів, ні радіо і телебачення, ні преси, немає ніде й української мови поза побутом українських сіл, звідкіля вона теж активно виганяється»[141].

За переписом населення СРСР 1970 року в Кримській області налічувалося 480 733 українці (26,51 % населення області)[142][9], 15,6 % населення Криму було українськомовним[130]. За переписом населення СРСР 1979 року в Кримській області проживало 547 336 українців (25,63 % населення області), з них рідною мовою вказало: українську — 288 403 особи (52,69 %), російську — 258 873 особи (47,3 %), іншу — 60 осіб (0,01 %); українську мовою рідною вказало також 2 340 осіб інших національностей (зокрема, 841 росіянин); додатково володінням українською мовою як другою вказало 69 644 українці, 72 048 росіян та 4 362 особи іншої національності[143][144]. У 1984 році відкритий Ялтинський музей кобзарства Криму та Кубані, засновником якого є бандурист та культуролог Олексій Нирко[145].

За переписом населення СРСР 1989 року в Кримській області налічувалося 625 919 українців (25,75 % населення області), з них рідною мовою вказало: українську — 328 897 осіб (52,55 %), російську — 296 491 особа (47,37 %), іншу — 531 особа (0,08 %)[146][147]. Крім того, українську рідною зазначило 3 155 осіб неукраїнської національності[146]. У міських поселеннях проживало 373 419 українців (59,66 %), у сільській місцевості — 252 500 українців (40,34 %)[146]. Українська мова рідною була для 64,16 % українців-жителів сільської місцевості та для 44,69 % українців-жителів міських поселень[146]. Загалом тоді українськомовних було 13,7 % населення Криму[130].

12 лютого 1991 року замість Кримської області створена Автономна Республіка Крим, з 24 серпня 1991 року АРК і Севастополь — у складі незалежної України[9]. У 1991 році в Криму не видавалося жодного українського видання[148]. Для порівняння, у 1991 році на півострові налічувалося 440 російськомовних періодичних видань, деякі з яких видавали україноненависницькі та антитатарські статті[148]. Лише в 1992 році була заснована газета «Кримська світлиця», яка й надалі залишається одним з небагатьох українських кримських видань[149]. За соціологічними опитуваннями початку 1990-х років, лише 2/5 українців півострова вважали, що дотримуються національних традицій та обрядів, половина вважала себе активними вірянами, для 2/3 Крим був батьківщиною (58,4 % українців вважали батьківщиною місце, де вони народилися, 27,3 % — місце, де вони прожили значну частину життя, 7 % — місце, де вони народилися та виросли їхні предки)[150].

Як зазначав віцепрем'єр-міністр України Іван Курас у листі до Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності щодо підтримки українського населення в АРК від 11 червня 1997 року, на території АРК тоді видавалася лише одна українська газета, працював український державний музично-драматичний театр, діяло близько 100 українських професійних та самодіяльних українських колективів, одна українська школа та 23 українські класи у російських школах, водночас спостерігалося зменшення кількості учнів в останніх і в україномовних дошкільних закладах, був брак українськомовної літератури та кваліфікованих викладачів, а в місцях компактного проживання українців не було місцевого українського радіомовлення[151]. На початок 2000 року з 498 зареєстрованих у Криму видань 35 було українсько-російськомовних і лише 4 — українськомовних[152]. Станом на 2000 рік на півострові існувало 6 об'єктів традиційної культури українців Криму, серед них — музей «Українська хата» в селі Новомиколаївка Ленінського району[153].

Українська школа-гімназія в Сімферополі, 2011 рік

За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Автономній Республіці Крим проживало 492 227 українців (24,32 % населення АРК), з них рідною мовою вказало: українську — 198 855 осіб (40,4 %), російську — 292 923 особи (59,51 %), іншу — 171 особа (0,03 %)[154]. Тоді ж у Севастополі налічувалося 84 420 українців (22,38 % населення Севастопольської міськради), з них рідною мовою вказало: українську — 25 003 особи (29,62 %), російську — 59 211 осіб (70,14 %), іншу — 18 осіб (0,02 %)[155].

Підтримка українського населення півострова з боку держави за часів незалежності України була дуже слабкою[9][156], українці зазнавали неодноразових переслідувань[157]. У 2006 році з 583 шкіл Криму лише 4 були україномовними, а з 23,4 % школярів-українців українською мовою навчалися лише 0,7 %[148]. На 2008 рік єдиною регулярною українськомовною газетою Криму була «Кримська світлиця», присвячена українській культурі та українському життю на півострові[158]. Але навіть ця єдина українська газета неодноразово стикалася з браком фінансування[158]. У 2010 році в селі Красний Мак Бахчисарайського району відкритий музей української народної архітектури та побуту «Рідне село»[159][160].

Проукраїнська маніфестація у Сімферополі, лютий 2014 року

У 2014 році на тлі втечі представників вищої державної влади України в Росію остання скористалася становищем і окупувала Автономну Республіку Крим і Севастополь[161]. Восени того ж року російська влада провела в окупованому Криму перепис населення, за яким на півострові налічувалося 344,5 тис. українців (15,7 %), а рідною українську мову вказало рідною лише 3,3 % населення Криму[162]. На думку соціологині Ірини Бекешкіни, таке скорочення кількості українців було обумовлене зміною ідентифікації частини українського населення з українців на росіян[162]. Після окупації багато етнічних українців та кримських татар стали виїжджати з Криму на материкову частину України[163]. Станом на 15 серпня 2019 року на материковій частині України офіційно на обліку перебувало 40 733 переселенці з окупованого півострова[164]. Паралельно цьому, як звертали увагу у 2018 році діячі кримськотатарського руху, у Крим за сприяння російської влади за 4 роки окупації переїхало декілька сотень тисяч росіян[163][165]. Усе це створює підстави для подальшої докорінної зміни етнічної структури півострова[163].

Пам'ятник Петрові Сагайдачному в Севастополі до (2012) та після (2014) демонтажу

Після окупації Криму українці стали однією з найбільш дискримінованих окупаційною російською владою етнічних спільнот півострова[165]. Окупаційна влада проводить переслідування українських громадських діячів, антиукраїнську пропаганду, робить ксенофобські та шовіністські заяви, переслідує українські релігійні громади, здійснює заборону діяльності українських громадських і політичних організацій, обмеження сфери використання української мови та української національної символіки[165][166]. Так, ще в першій половині 2014 року робилися заміни українськомовних вивісок на російські[166], у квітні 2014 року в Севастополі демонтовані пам'ятник Петрові Сагайдачному і пам'ятний знак на честь 10-річчя Військово-морських сил України[167], у серпні 2014 року було заявлено про перенавчання 250 вчителів української мови та літератури на російських[168], у вересні 2014 року в Таврійському університеті ліквідований факультет української мови (натомість утворена кафедра української філології)[169], у листопаді 2014 року перейменований Кримський академічний український музичний театр на Державний академічний музичний театр Республіки Крим, а єдина Українська школа-гімназія в Сімферополі переведена на російську мову навчання та перейменована на Сімферопольську академічну гімназію[170], у грудні 2014 року через тиск закрилася українська дитяча театральна студія «Світанок»[171], у березні 2016 року під приводом ремонту закрили музей Лесі Українки в Ялті[172], того ж місяця російське ФСБ провело обшуки в приміщенні українського товариства «Просвіта» в Севастополі, де вилучила понад 250 «екстремістських матеріалів»[173]. Силовими структурами окупаційної влади було затримано низку українських діячів, зокрема, Андрія Щекуна, Анатолія Ковальського та інших, до деяких затриманих застосовували тортури[166]. Російські військовики захопили більшість храмів Православної церкви України — станом на жовтень 2018 року в Криму припинило свою роботу 38 з 46 українських парафій[174]. На червень 2019 залишилася діяти лише одна церква ПЦУ, але й вона за судовим рішенням під виглядом ремонту була пограбована[175]. За словами архієпископа Сімферопольського і Кримського Климента, ці ворожі дії російської окупаційної влади до української церкви спрямовані на повне знищення в Криму української ідентичності та українців як окремої нації[175].

У травні 2015 року в Криму був створений Український культурний центр, учасники якого ставили за мету збереження української культури та мови на півострові[176][177][178]. За проведення заходів з відзначення українських пам'ятних дат членів центру неодноразово затримували російські силові відомства, у деяких з учасників вдома проводилися обшуки, декількох було притягнуто російським судом до адміністративної відповідальності, вони зазнали переслідувань за свої погляди на побутовому рівні[176][177][179]. У серпні 2017 року центр почав видання українською та російською мовами газети «Кримський терен»[179].

У 2015 році, після переслідувань членів УКЦ, була створена організація «Українська громада Криму» на чолі з членом «Єдиної Росії» Олегом Усиком, але яка пізніше припинила існування[180]. У 2018 році в Криму заснована нова легальна громадська організація «Українська громада Криму» на чолі з членкинею «Молодої Гвардії Єдиної Росії» Анастасією Гридчиною[180]. Ця організація висловлює підтримку діям російської влади, заперечує факти переслідування українців на півострові, бере участь в офіційних заходах місцевої окупаційної влади, проводить нечисленні з'їзди української діаспори в Криму та створила українськомовний вебсайт «Переяславська рада 2.0»[180]. На думку історика Андрія Іванця та журналістів проєкту Крим.Реалії, насправді проблемами українців Криму ця організація ніяк не опікується й була створена як засіб інформаційної війни[180].

За ухваленою у квітні 2014 року Конституцією Республіки Крим українська мова стала однією з державних цього суб'єкту (разом з російською та кримськотатарською)[181]. Попри це, сфера використання української мови постійно скорочується. Після окупації 2014 року вивчення української мови на півострові зробили факультативним, а в офіційному діловодстві її використання припинене взагалі[182]. Продовжує скорочуватися кількість учнів з українською мовою навчання. За офіційною російською статистикою у 2016/2017 навчальному році українською мовою навчалося 12 892 учні, у 2017/2018 навчальному році — 6,4 тис. учнів[183]. Водночас за даними українських та міжнародних спостерігачів справжня кількість учнів з українською мовою навчання набагато нижча за офіційно заявлену. За даними Кримської правозахисної групи, за час окупації кількість учнів, які навчалися українською мовою, зменшилася в 31 раз — з 13 589 учнів у 2013 році до 371 учня у 2016 році[184]. У квітні 2017 року після звернення України Міжнародний суд ООН у Гаазі розглянув справу про порушення Росією Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та ухвалив рішення, за яким Росія повинна забезпечувати можливості викладання на півострові українською мовою[185]. За даними ООН у 2017/2018 навчальному році в Криму налічувалося 318 учнів, які навчалися українською мовою[183]. До окупації в Криму діяло 7 українських шкіл, проте до 2018 усі вони були переведені на російську мову[186]. За офіційними даними російського Міністерства освіти Криму, у 2018/2019 навчальному році в Криму з 200 700 дітей лише 249 (0,2 %) навчалося українською мовою, працювала одна українськомовна школа та 5 шкіл, в яких діяло 8 класів з українською мовою навчання[187]. За повідомленням Кримської правозахисної групи 2019 року, у Криму не залишилося жодної школи з українською мовою навчання, а українськомовних класів було навіть менше, ніж офіційно стверджується[187].

Деякі діячі (зокрема, кримськотатарські, які мають менш чисельну, проте організованішу за українців спільноту) зауважують, що, попри велику статистичну чисельність, більшість етнічних українців Криму рідко мають політичні проукраїнські погляди[156]. Водночас, з цією думкою не погоджується низка кримських українців[156].

Іван Липа

Відомі уродженці Криму, про чиє українське походження відомо:

• Афанасьєв Геннадій Сергійович[193] (нар. 1990) — український громадський діяч, політв'язень.
• Климент[194] (в миру Кущ Павло Миколайович, нар. 1969) — архієрей Православної церкви України, архієпископ Сімферопольський і Кримський.
• Костовський Олександр Микитович[195] (1917—2005) — український математик, кібернетик, програміст.
• Липа Іван Львович[59] (1865—1923) — український громадський і політичний діяч, письменник, видавець, лікар.
• Лосєв Ігор Васильович[156] (нар. 1955) — український політолог, публіцист, колумніст, журналіст.
• Сенцов Олег Геннадійович[* 7] (нар. 1976) — український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст, політв'язень.
• Усик Олександр Олександрович[197] (нар. 1987) — професійний український боксер, абсолютний чемпіон світу в першій важкій вазі, олімпійський чемпіон, чемпіон світу, чемпіон Європи, багаторазовий чемпіон України.
• Пекарчук Харитина[198] (1894—1973) — українська громадська та військова діячка, хорунжа Армії УНР.
• Цемко Андрій Павлович[199] (1887—1956) — український бандурист, диригент, режисер, актор, антрепренер, педагог.

Олексій Нирко

Знаковими є відвідування Криму багатьма відомими українцями, зокрема Степаном Руданським у 1861 році[200], неодноразово Лесею Українкою в 1890-1900-х роках[200], Михайлом Коцюбинським у 1895—1896 роках[200], Гнатом Хоткевичем у 1902 році[65], Петром Порошенком у 2014 році[201] тощо. Українці, які народилися за межами Криму, але значну частину свого життя проживали та працювали в Криму:

• Близнюк Петро Степанович[202][198] (1880—?) — український громадський діяч, комісар Української Центральної Ради в Таврії, один із засновників гуртка товариства «Просвіта» в Сімферополі.
• Буханець Михайло Самійлович[203] (1897—1975) — український бандурист, скрипаль, художник-аматор, репортер, дендролог.
• Горянський Павло Єрофійович[165] (1878—1935) — український педагог, громадський діяч, публіцист, засновник і голова Ялтинської Громади Українців, голова Малої Ради українців Криму.
• Кіндрачук Остап Юрійович[204] (нар. 1937) — український кобзар і бандурист у Криму.
• Кобзар-Лудильник Карпо[205] (1870—1940) — український бандурист у Криму.
• Кононенко Данило Андрійович[165] (1942—2015) — український поет, перекладач, публіцист, український громадський діяч у Криму.
• Кулинич Василь Мусійович[205] (1901—1972) — культуролог, винахідник, годинниковий майстер, кадровий військовий, ветеран двох світових війн, начальник штабу Ялтинського партизанського загону.
• Нирко Олексій Федорович[206] (1926—2005) — український бандурист, історик мистецтва, культуролог, голова Ялтинської «Просвіти», керівник капели бандуристів ім. Руданського в Ялті.
• Роїк Віра Сергіївна[207] (1911—2010) — українська вишивальниця, заслужена майстриня народної творчості України, Герой України, почесна громадянка Сімферополя.
• Хелемеля Віра Іларіонівна[208] (нар. 1935) — українська бандуристка в Криму.
• Щекун Андрій Степанович[166] (нар. 1973) — український журналіст, громадський діяч, видавець, головний редактор газети «Кримська світлиця».

• Бикова Т. Б. Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини XVIII ст. до 1917 р.). — Київ, 2015.
• Кабузан В. М.. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения 20-е годы XVIII века - 1989 год : формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. — Москва : Наука, 2006. — 657 с. — ISBN 5-02-033991-1. (рос.)
• Крим в етнополітичному вимірі / авт. кол.: М. Панчук (кер.) та ін.; ред. кол.: І. Ф. Курас (гол.) та ін.; рец.: д. і. н. О. Майборода, д. і. н., чл.-кор. НАН України В. Євтух ; Національна академія наук України (Київ), Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — Київ : Світогляд, 2005. — 533 с.
• Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940–2015): Збірник документів та матеріалів / Упоряд.: О. Г. Бажан (керівник), О. В. Бажан, С. М. Блащук, Г. В. Боряк, С. І. Власенко, Н. В. Маковська. — К. : Інститут історії України НАН України, 2016. — 1092 с. — ISBN 978-966-02-7838-7.
• Кримський А. Е. Про долю українських полоняників у Кримському ханстві / Сторінки з історії Криму // Студії з Криму, I-IX : відбитки з "Записок Історично-Філологічного Відділу" / ред. А. Е. Кримський. — Київ, 1930. — С. 14-17. — (Збірник Історично-Філологічного Відділу / УАН ; № 89)
• Мільчев В. І. Нариси з історії запорозького козацтва XVIII століття (спроба історичної реконструкції на основі писемних джерел). — Запоріжжя : РА «Тандем-У», 2009. — 108 с. — ISBN 978-966-8985-00-3.
• Науменко Л. А., Таратухина Е. Е. Восточные славяне Крыма. Одежда, обувь, аксессуары. — Симферополь : Деметра, 2013. — 160 с. — ISBN 978-966-1538-48-0. (рос.)
• Нирко О. «Кобзарство Криму та Кубані». Наукове видання. — Львів : Видавництво Університету «Львівський Ставропігіон», 2015. — 162 с. — ISBN 978-966-8067-43-10.
• Сергійчук В. І. Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І, 2008. — 560 с. — ISBN 978-966-2911-24-4.
• Яблоновська Н. В. Кримська журналістика: етнічні аспекти : навч. посіб / Н. В. Яблоновська; М-во освіти і науки України, Тавр. гуманітар.-екол. ін-т. — Сімферополь : РВВ ТГЕІ, 2008. — 288 с.

• Дашкевич Я. Українці в Криму (XV – початок ХХ ст.) // “Учи неложними устами сказати правду…”. Історична есеїстика. — Київ, 2011. — С. 610–625.
• Катунина Е. В., Катунин Ю. А. Этнический состав населения Крыма в середине 20-х годов XX века // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 26. — С. 274-280. (рос.)

• Коваль Д. Історія українського Криму: історична розвідка. — Мена : Домінант, 2016. — 66 с. — ISBN 978-966-2610-65-9.
• Кравченко В. Український Севастопіль. — Кн. 1. — 2001. — 156 с. — ISBN 966-7639-02-9.
• Крым: украинская идентичность под запретом. Аналитический доклад о политически мотивированных преследованиях и дискриминации по признаку проукраинских убеждений / Под общей редакцией: О. Скрипник. — Киев, 2016. — 40 с. (рос.)
• Міндюк О. Українці — корінний народ Криму. — Київ : Вид-во "Сполом", 2000. — 30 с.
• Наш Крим: неросійські історії українського півострова: зб. ст / упоряд. та вступ С. В. Громенко. — Київ : К.І.С, 2016. — 315 с. — ISBN 978-617-684-153-1.
• Нирко О. Ялтинська «Українська Трупа». Наукове видання. — Львів, 2015. — 44 с. — ISBN 978-966-8067-69-3.
• Сергійчук В. І. Український Крим. — Київ : Українська видавнича спілка, 2001. — 304 с. — ISBN 999-7060-25-X.

• Мащенко С. Українці в Криму: етнодемографічні аспекти (VIII - XX століття) // Етнічна історія народів Європи. — К., 1999. — С. 41-44.
• Мащенко С. Українська етнокультурна традиція в Криму // Етнічна історія народів Європи. — 2001. — № 9. — С. 116–118.