Сучасна українська мова

Формування

Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні, задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського[1]. Жива розмовна мова українського народу знаходила відображення ще на початку XVII ст. в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича: «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Ці найстаріші відомі україномовні інтермедії були надруковані як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Текст твору «Трагедія, або Образ смерті…» надрукував Ян Шеліга[2][3][4][5][6][7].

Історія зберегла факти з початкової доби нової, властивої української літературної мови. Ранні твори, тексти яких збереглися, це насамперед дві інтермедії Я. Гаватовича (1619 р.); «Пісня про Кулину» (1612 р.); інтермедії Митрофана Довгалевського — «Комическое дѣйствіе» (1736 р.)[8] та «Властнотворный образ человѣколюбія Божія» (1737 р.)[9]; інтермедії Г. Кониського в його драмі «Воскресеніе мертвыхъ» (40-ві роки XVIII ст.)[10]; вертепна драма (найстарший текст «волинський» виник, на думку І. Франка, десь наприкінці XVII ст. або на початку XVIII ст.); текст «Козака Мамая» (напівфольклорний); різдвяні й великодні вірші; «Разговоръ» пастухів (здогадно — друга половина XVIII ст.); громадсько-сатиричні вірші — «Сатира на слобожан»[11]), «Вірша про Кирика»[12], «Вірша про Куксу»[13] (всі три вірші виникли у другій половині XVIII ст.); твори І. Некрашевича — «Исповѣдь» (1789 р.), два листи до гнідинського священика І. Филиповича (один з датою 1791 р., другий без дати); «Замисли на попа» (без дати)[14], «Ярмарок»[15][16]; дві пісні А. Головатого: «Ой Боже наш, Боже милостивий» та «Ой годі нам журитися» (1792 р.); дума гетьмана І. Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» тощо[17][18].

На початку XVIII ст., тексти, написані українською народною мовою, були переважно світського змісту: про кохання (щасливе та нещасливе), про побутові проблеми, про житейські стосунки. Такі переважно анонімні вірші своїм стилем, мовою і поетикою часто нагадують українські народні пісні (наприклад, «Пѣснь о свѣтѣ»[19][20] закарпатця О. Падальського[21], «От нещасной долѣ»[22][23] і ін.). Є також значна кількість авторських і безіменних бурлескних віршів та діалогів (різдвяні та великодні вірші)[24], інтермедії та інтерлюдії[25], сатиричні вірші і оповідання, які написані українською народною мовою[26]. Прикладом поетичного твору на історичну тематику, писаного мовою, близькою до народної, є «Дума» Й. Шумлянського, що її присвячено Віденській битві 1683 року[27][28].

«Пѣснь о свѣтѣ» («Піснь о світі», «А хто на світі без долі вродиться»), Олександр Падальський, до 1737 р.

Один із перших віршів, що було надруковано українською народною мовою, дуже близькою до сучасної літературної, є твір Антона Головатого «Пѣсня Черноморскаго войска, по полученіи на землю Высочайшихъ грамотъ сочиненная» (1792)[31][32][33]. У листопаді того ж року опублікований у «Новых ежемесячных сочинениях»[34], щомісячному виданні російської Імператорської академії наук.

«Енеїда» Івана Котляревського
«Енеїда малоросійською мовою перелицьована. Чч. І, II, III, з додатком значень малоросійських слів як тих, що містяться в ній, так і досить багатьох інших.»

«Енеїда» Івана Котляревського (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) стала першим великим твором загальнонаціонального значення нової української літератури, написаним народною мовою. Взявши за основу сюжет однойменної поеми Вергілія, Котляревський у традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників.

Фонологічні процеси в українській мові, починаючи від кін. XVIII — поч. XIX ст.[35]
  • нові звукозміни не фіксуються,
  • втрата продуктивності чергування [е], [о] з [i] (нові слова не мають такого чергування),
  • закріплення одного з альтернантів у чергуваннях [u] / [w] та [і] / [j] за певними лексемами,
  • втрата опозиції за твердістю / м'якістю перед [і] та опозиції [ɪ] / [і] на початку слова,
  • скорочення вживання дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g], заміна його дзвінким гортанним фрикативним [ɦ], що є характерним для багатьох мовців,
  • потужний вплив російської мови: поступово зникають ті риси української мови, які є непритаманні російській мові (наприклад, поширення [v] на місці [w] у позиції перед голосним).

Перша граматика
«Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського — перша граматика сучасної української мови, 1818 р.
Сторінки 26 та 27 «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського — словник.

О. Павловський, автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Ст.-Петербурзі під назвою «Граматика малоросійського наріччя» (рос. Грамматика малороссійскаго наречія)[36], а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ ГрамматикѢ малороссійскаго наречія) (1822 р.)[37], є одним з перших мовознавців, що заклали наукове підґрунтя для усвідомлення української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов'янських мов[38]. В українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської братської школи (1591 р.), Лаврентія Зизанія (1596 р.), М. Смотрицького (1619 р.), І. Ужевича (1643 р.), але всі вони в традиціях тогочасної філології пояснювали церковнослов'янську мову переважно в порівнянні з канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою «Грамматыка словенская» І. Ужевича охарактеризувала граматичну будову староукраїнської книжної мови (у І. Ужевича «народна мова», лат. lingua popularis). Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця О. Павловського вважається першою науковою граматикою української мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася літературна форма мови.

У «Граматиці» О. Павловський, серед іншого, стверджує, що «малоросійське наріччя» є таким, «яке є практично справжньою мовою» (рос. которое составляетъ почти настоящій языкъ). Книга містить об'єктивні та досить сміливі як на той час визначення національно-мовних реалій. Такі погляди не сподобалися владі та офіційним установам Російської імперії, зокрема її Академії Наук: як наслідок, надіслана О. Павловським ще 11 березня 1805 р. граматика з супровідним листом до Російської Академії Наук хоч і була розглянута без особливих критичних зауважень по суті, але рекомендації до друку так і не отримала. Праця була опублікована лише 1818 р. у приватній типографії В. Плавільщикова.

Сама «Граматика малоросійського наріччя» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає вступ, що називається «Замість передмови» (рос. «Вместо предисловія»), першу частину «Про літери та про словотвір» (рос. «О буквахъ и о произведеніи словъ»), присвячену питанням фонетики й морфології української мови, другу частину «Про творчість та віршування малоросійське» (рос. «О сочиненіи и о стихотворстве малороссійскомъ»), в якій подається короткий словник з найуживанішими словами, природничою термінологією, християнськими іменами, фразеологізмами та приказками, а також окреслюються питання синтаксису й наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору, узагальнення, поміщені під назвою «Загальні зауваження» (рос. «Общія замечанія»). Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.

О. Павловський переконливо підтверджує відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них зазначаються:

  • характерні для української мови чергування приголосних, що виникли ще в праслов'янську добу внаслідок другої палаталізації (пом'якшення) задньоязикових: рука — руці, нога — нозі, заверуха — заверусі;
  • звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, у тому числі і в назві Бігъ, що розвинулася зі староукраїнського Богъ;
  • згадувані форми давального відмінка на -ові/еві на зразок панові, коневі, які в сучасній українській літературній мові стали для відповідних іменників чоловічого роду основною нормою;
  • збережений в українській мові праслов'янський з походження кличний відмінок, який у граматиці О. Павловського називається «звательным» і подається після знахідного: грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін;
  • використання специфічно українського суфікса -енко для творення патронімійних назв людей і прізвищ з первісним значенням недорослості на кшталт Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко;
  • відповідний склад характерних для української мови власних імен людей та їх неофіційних форм: Горпына, Горпыночка — Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць — Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь — Дмитрій та ін.;
  • великий прошарок специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.;
  • переважне використання на місці поширених у російській мові дієприкметників сполучень з займенників і дієслівних форм: Подай, панычу, мыні тую свічку, що на столі стоїть;
  • специфічні за фонетичними, лексико-граматичними й стилістичними ознаками уривки українських розмовних текстів і народної творчості та ін.
Латиномовна «Grammatica slavo-ruthena» (укр. «Граматика слов’яно-руська») закарпатця М. Лучкая, 1830 р. Перевидана у Києві українською мовою 1989 р.

Наступні граматики української мови у Східній Україні з'являються лише після революції 1905 р., хоча в Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини, вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822—1824 р.р.), М. Лучкая (1830 р.), Й. Левицького (1834 р.), Й. Лозинського (1846 р.), Т. Глинського (1845 р.), Я. Головацького (1849 р.), П. Дячана (1865 р.), С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893 р.) та ін.

Перший сучасний підручник
«Грама́тка» П. Куліша, Санкт-Петербург, кінець 1857 р. — перший підручник сучасної української мови.
«Українська абетка» («Украı́н́ска абèтка») М. Гаццука (М. О. Гатцука), Москва, 1860 р. — один з найперших українських букварів.
«Букварь южнорусскій» (укр. «Південноросійська абетка») — читанка, укладена Т. Шевченком для вивчення письмової української мови дорослими особами, 1861 р.

«Грама́тка» Пантелеймона Куліша, надрукована у 1857 р., є одним з перших підручників сучасної української мови[39][40][41].

До середини XIX століття в тій частині України, яка була в Російській імперії, не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. У 40—60-х роках XIX століття в Україні розпочалося національно-культурне відродження, одним з виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл для навчання грамоти дітей і дорослих, які не відвідували державних (російських) шкіл. Такі недільні школи розпочали з'являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках вже було 68 недільних шкіл. Викладачами шкіл були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. У недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: закон божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося українською мовою, тому виникла потреба в українських підручниках.

«Грама́тка» П. Куліша стала першим букварем, за яким українці могли навчатися рідною мовою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення україномовних букварів та арифметик для недільних шкіл на початку 60-х років XIX ст. приступили Т. Шевченко, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.[42]

У «Грама́тці», як і в «Записках про Південну Русь» (рос. «Записках о Южной Руси»), П.Куліш впроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали «кулішівкою»), який мав важливе значення у встановленні сучасної української орфографії. Оскільки «Грама́тка», як зазначав сам автор, призначалася не тільки для дітей, а й для всіх тих, хто не мав початкової шкільної освіти, він подав різні методичні поради. Вони написані просто і докладно, з використанням народно-розмовної лексики.

Скілько ні есть у насъ по Вкраіні граматокъ і букварівъ, то всі вони не годятця намъ для первоі науки письменства, бо печатані не нашою мовою, а черезъ те всяка дитина довго нудитця надъ книжкою, поки навчитця иноязичниі слова розбірати...Треба учить дітей письменства такъ, щобъ дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сёго найперша помічъ – щобъ граматка зложена була рідною Украінською мовою. Навчившись читать по-своёму, усяке розуміе и Церковну, и Московську печать, тогді й нехай беретця за які хотя книги. Отсе жъ напечатана така Граматка. Учачись читать, не буде тутъ спотикатись дитина на слова иноязичниі; а витвердивши іі добре здобуде на ввесь вікъ собі користи.

Передмова до «Грама́тки» П. Куліша[43]

Підручник складається з двох основних частин. Перша частина — власне граматика, а друга — початки арифметики. Спочатку пропонується вивчити азбуку, що складається з 36 графічних знаків. Також подаються різні набори літер — друковані великі літери (прописна азбука), маленькі друковані літери (стрічна азбука), маленькі писемні літери (крива азбука).

У «Граматці» автор аналізує деякі українські звуки, що відрізняються від російських:

1) У нашій мові буква Г иногді вимовляетця твердо, отъ якъ у слові ганокъ, або гузъ; то въ таких случаяхъ треба писати Латинську букву велику G, або малу g , именно –gанокъ, gузь, Gанжа Андиберъ.
2) Буква Ы въ нашій мові лишня, бо въ насъ не говорять такъ твердо, якъ Московські люде, ты, вы, мы, або столы, бабы, а мякше; тимъ и доволі зъ насъ букви И для всякого такого слова, якъ криниця, каплиця, и доволі букви І для всякого такого слова, якъ жінка, сіно. Буква Ы поставлена въ азбуці тілько на те, що вона есть у Церковних книгах, а затимъ и въ старосьвітському письмі.
3) Буква Е вимовляетця въ насъ твердо въ словах небо, тебе, а въ словах корінне, щасте м’якше; то слова сиі й пишуться для сёго оттакъ: коріннє, щастє.
4) Букви ѣ у насъ у мові не чутно, а на місто іі вимовляетця І. Тутъ вона въ азбуці оставлена ради Церковного язика.

Цікаво, що переважна більшість термінів і номенклатур, що їх використав П. Куліш у «Грама́тці», функціонує в сучасній українській літературній мові (наприклад, мова, склади, азбука, дума, віршъ, законъ, судъ, добутокъ, наука, прості числа, множиме, урокъ та ін.). Деякі з них зазнали фонетико-морфологічних змін (наприклад, табличка помножения — таблиця множення, поділъ — ділення, ділитель — дільник та ін.), окремі терміни не вживаються (наприклад, справа — у значенні математична дія, язикъ — у значенні мова та ін.).

Тарас Шевченко

Основи нової української літературної мови заклав І. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю Т. Шевченка[44].

І. Огієнко в своїй праці «Історія української літературної мови»[45] сказав про це таким чином :

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч і ще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.

XX ст

Початок XX ст.
  • 1903 р. — у Відні Британське Біблійне товариство надрукувало Біблію українською літературною мовою під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською». Переклад зробили П. Куліш та І. Пулюй. Деякі частини переклав І. Нечуй-Левицький (після смерти П. Куліша). Це перше повне видання Біблії українською мовою. Було кілька перевидань, останнє, і перше в Україні, 2000 р.[46][47]
  • 1904 р. — у Львові надруковано «Руську правопись зі словарцем», що її схвалила Філологічна секція НТШ. Чимало правил є чинними й сьогодні[48]. У Чернівцях надруковано практичний «Русько-німецький словарь» отця Омеляна Поповича (близько 25 тис. слів). Словник перевидавали для шкільного вжитку декілька разів[49].
  • 1905 р. — створено перші товариства «Просвіта» в Центральній та Східній Україні: 8 жовтня 1905 р. — Катеринослав (Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та Н. Дорошенко), 25 листопада 1905 р. — Одеса (І. Луценко, М. Комаров, І. Липа, С. Шелухін, А. Ніковський, М. Слабченко), травень 1906 р. — Київ (Б. Грінченко, Т. Коваленко, М. Лисенко, Ф. Красицький, Ф. Матушевський, Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський), на Кубані (Краснодар, Темрюк, Майкоп). Загалом було створено близько 40 «Просвіт». Утворювалися «Просвіти» і поза територією України: у Новочеркаську, в Баку, у Владивостоку. Діяльність всіх «Просвіт» на території Російської імперії припинено адміністративними методами 1910—1911 р.р.[50] Створено організацію народних вчителів Галичини й Буковини «Взаємна поміч українського вчительства».
  • 18 лютого 1905 р. — загальні збори Імператорської Академії Наук схвалили записку «Про відміну утисків малоруського друкованого слова» (рос. Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова)[51]. Її склали Ф. Корш (загальний погляд і розвиток українського письма) та О. Шахматов (філологічні аргументи). У березні її надруковано накладом 150 примірників. Українській переклад (В. Гнатюк) надруковано в «Літературно-науковому віснику» (т.30, 1905 р.) та окремим випуском. В Росії невідомий видавець опублікував її (з дозволу Академії) 1910 року.[52]
  • 17 жовтня 1905 р. — набули чинности «Тимчасові правила про друк» (рос. Временные правила о печати), що скасували закони 1876 та 1881 р.р. і попередню цензуру. Діяльність української преси та книговидання узаконено, як один з різновидів «друку інородницького» (рос. печати инородческой)[53].
  • 1906 р. — вийшов перший український словник чужомовних слів В. Доманицького «Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів» (близько 1500 гасел)[54].
  • 15 вересня 1906 р. — початок видання в Києві єдиної у підросійській Україні щоденної української газети «Рада». Видавав і фінансував її Євген Чикаленко. Проіснувала до 2 вересня 1914 р.[50]
  • 1907 р. — у Києві почато видання «Словаря української мови», що його «зібрала редакція журналу „Кіевская Старина“, упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко» (завершено 1909 р.). Словник містив понад 68 тис. слів з тлумаченнями. Крім літературних джерел, великою мірою використано чисто народний матеріал з етнографічних записів і збірок з усієї української території. Цей словник є видатною лексикографічною працею, що й дотепер не втратила цінности. До того ж його видання зіграло виняткову роль у впорядкуванні українського правопису. Правопис «Словаря» був прийнятий в усіх українських виданнях і в головних рисах зберігається досьогодні[55]. У Чернівцях почато видання «Латинсько-українського словника» Юліяна Кобилянського (завершено 1912 року)[54].
  • 29 березня 1908 р. — тридцять сім членів Державної Думи подали проект «Про мову викладання у початкових школах місцевостей з малоросійським населенням» (рос. О языке преподавания в начальных школах местностей с малорусским населением), де пропонували від 1908/09 навчального року ввести в початковій школі навчання рідною мовою. Проект не дістав підтримки.
  • 1910 р. — у Києві почав виходити часопис «Світло», перший в Центральній та Східній Україні педагогічний журнал українською мовою[50]. В Чернівцях видано «Словник чужих слів. 12 000 слів чужого походження в українській мові» Зенона Кузелі та Миколи Чайківського (перевидання — Київ-Лейпціг, 1918 р.). У додатку наведено «Чужі слова та звороти, що пишуться латинськими буквами» з українськими відповідниками[54].
  • 20 січня 1910 р. — міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати «інородницькі товаства, у тім числі українські та єврейські, незалежно від мети, що ними ставиться» (рос. инородческие товарищества, в том числе украинские и еврейские, независимо от преследуемых ими целей). Після цього практично всі «Просвіти», окрім відділів у Катеринославський губернії, закрито[54].
  • 1912 р. — у Чернівцях видано «Німецько-Український словник» Володимира Кміцикевича й Спілки (нім. Deutsch-Ukrainisches Woerterbuch) за редакцією Зенона Кузелі[54].
  • 1913 р. — у Києві відбулася таємна нарада представників термінологічних гуртків. Українське наукове товариство в Києві перебрало на себе координацію всієї української термінологічної справи. Всі матеріяли — кілька тисяч карток з записами сільськогосподарської, природничої, технічної термінології — гуртки передали до УНТ в Києві[54].
  • 1914 р. — у Вінніпезі видано «Кишеньковий англо-український і україно-англійський словарець» Максима Ясенівського.
  • 21 липня 1914 р. — у Російській імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України[56].
  • Серпень — вересень 1914 р. — успішний наступ російських військ у Галичині, Буковині та Лемківщині. Генерал-губернатором Галичини призначено графа Г. Бобринського. Він ясно і відверто висловив свою програму:

Східна Галичина та Лемківщина з давен — корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, отже влаштування їхнє має бути засноване на російських началах. Я вводитиму тут російську мову, закон і влаштування.
  • «Сьвяте письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською.» Відень, 1903 р. Переклад П. О. Куліша та І. П. Пулюя.
  • Перший україномовний часопис Східної України — газета «Слобожанщина», м. Харків. «Підпільне» число було надруковане у харківській типографії в червні 1904 р., офіційно «нульовий» і єдиний вихід відбувся 25 березня 1906 р.[58]
  • «Словарь української мови» Б. Грінченка — перший сучасний словник літературної української мови та діалектизмів, 1907 — 1909 р.р.
  • Газета «Рада» — єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині, від 15 вересня 1906 р. до 2 серпня 1914 р.

Визнання в Російській імперії
Федір Корш, російський філолог та славіст, один з авторів «Записки про відміну утисків друкованого малоруського слова» 1905 р.

Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX — на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М. Погодін і М. Максимович, О. Соболевський і А. Кримський, С. Булич, Т. Флоринський та К. Михальчук і В. Науменко.

На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польської. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М. Максимович, К. Михальчук, О. Огоновський, О. Потебня, І. Франко, А. Метлинський, В. Науменко, І. Срезневський та ін.), так і російські науковці (С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, О. Шахматов та ін.). Деякі російські вчені, зокрема О. Шахматов, П. Лавровський, Ф. Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови» (рос. «общерусского языка»), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф. Міклошич та В. Ягич.

Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «загальноросійської мови» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О. Шахматова, Ф. Корша, П. Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

Дискусія навколо української мови сприяла з'ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам'яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «загальноросійської мови» стався лише у XII—XIV ст. Українські мовознавці М. Максимович, О. Потебня, О. Огоновський, А. Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток принаймні з XI ст. Об'єктивно підходив до з'ясування генези української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «загальноросійській мові» проявляються вже в XI ст. Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув був М. Погодін, а підтримав О. Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М. Максимович, О. Котляревський, А. Кримський та ін., російський лінгвіст О. Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров'я здавна. Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М. Костомаров, П. Куліш, М.Колесов, І. Могильницький).

У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І. Франко, Б. Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є. Тимченко, В. Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С. Булича, Т. Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила російська «Імператорська Санкт-Петербурзька академія наук»[59].

18 лютого 1905 р. російською «Імператорською Санкт-Петербурзькою академією наук» було видано «Записку про відміну утисків друкованого малоруського слова» рос. «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова»[60]) — вона являла собою ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов'язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Поява «Записки» була викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Російської імперії до академії наук з метою мати «достатні фактичні відомості» (рос. достаточные фактические сведения) щодо ситуації з україномовним друком.

Для розгляду цього питання в січні 1905 р. було створено комісію під керівництвом академіка Ф. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в «Записці», стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 р. все одно заявила про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р.[61]

Уперше «Записка» опублікована окремим виданням у 1905 р. приватним видавництвом, перевидана у 1910 р.

Українська мова у Східній Галичині

Від 1340 до 1772 року Східна Галичина входила до складу Польщі. Цей період характеризується відсутністю українських шкіл, на відміну від Великого князівства Литовського українська не була мовою двору, науки, суду, права та дипломатії. За словами Й. Лозинського, українська мова «з високого становища була загнана під селянську стріху»[62].

Після приєднання Галичини до Австрії у 1783 р. з дозволу цісаря Йосипа ІІ було відкрито духовну семінарію з українською мовою викладання у Львові. У цьому ж році був відкритий Львівський університет, де викладання велося латиною та німецькою мовами. У 1787 р. було відкрито «Провізоричний науковий інститут в руській мові» («Руський інститут», лат. Studium Ruthenum) — філософсько-богословський заклад для українців для підготовки сільських священиків. Цей заклад проіснував до 1808 р. Після смерті Йосипа ІІ у 1790 р. українське відродження поступово почало згасати.

У 1829 році в газеті «Czasopismo naukowe księgozbioru imienia Ossolińskich» (укр. «Науковий журнал бібліотеки ім. Оссолінських») було надруковано статтю І. Могильницького «Rozprawa o języku ruskim» (укр. «Роздуми про руську мову») — скорочений переклад його праці «Вѣдомость о Рускомъ языцѣ». Ця стаття мала великий резонанс, оскільки її автор першим заявив про самостійність української мови та навів відповідні аргументи.

І. Могильницький вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Окрім того, на території Східної Галичини функціонували кілька українських говорів, зокрема гуцульський, лемківський, бойківський, покутсько-буковинський та наддністрянський. Через те більшість мовознавців схилялися до формування літературної мови не на основі якогось з цих діалектів, а використовуючи багату літературну спадщину церковнослов'янською мовою.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосипа Левицького, написана німецькою мовою та видана у 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, російських та польських слів.

Подією великої культурологічної ваги став вихід у світ у 1837 р. літературного альманаху «Русалка Днѣстровая», створеного «Руською трійцею» — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Альманах був написаний простою народною українською мовою з використанням фонетичного принципу письма та «гражданського» шрифту, що сприймалося як виклик усталеній системі.

Приклад мови «Русалки Днѣстрової», 1837 р.
Обкладинка «Русалки Днѣстрової», 1837 р.
«Малоруско-нїмецкий словар в 2-х томах / Ruthenisch-Deutsches Wörterbuch in 2 Bänden» Є. Желехівського, 1886 р. Норми цього словника було визнано офіційними в Австро-Угорщині.

Одночасно з проукраїнським рухом у Галичині існував «москвофільський» напрямок. Починаючи з другої половини 50-х р.р. XIX ст. особливо виділялося «Погодінське коло», що його очолив історик Д. Зубрицький. «Москвофіли» зневажливо ставилися до української мови, називаючи її мовою черні, «простолюдина пасічника Грицька», «пастуха Панька» тощо. Іван Франко назвав діячів «москвофільського» напрямку «твердорусами» та засуджував їхню позицію.

На початку 60-х р.р. XIX ст., після смерті Т. Шевченка, в Галичині зароджується на противагу москвофільському рух «народовців», які обстоювали народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського «Кілька слів на часі!», яка була написана фонетичним правописом і народною мовою. Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на початку 60-х р.р. XIX ст. граматики української мови Михайла Осадци. У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найактивнішими були син М. Шашкевича Володимир, К. Климкович, Ф. Заревич, Д. Танячкевич, Михайло Осадца, Ю. Лаврівський, Іван Жуківський, С. Качала, А. Вахнянин, Михайло Глинський та інші. Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства «Просвіта».

О. Огоновським у 1880 р. було написано граматику української мови німецькою «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» (укр. «Дослідження різних аспектів руської мови»). У ній правильно характеризувалася українська мова, її фонетичні та граматичні особливості. У книзі він зіставляє українську мову з російською, розкриває основні риси української, показує її переваги над російською.

Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з москвофільськими виданнями («Слово» тощо) існували видання народовські («Вечерниці» — до 1863 р., «Мета», «Нива», «Русалка»). У 1886 р. вийшов «Малоруско-нїмецкий словар / Ruthenish-Deutches Wörterbuch» Є. Желехівського, виданий за фонетичним правописом, який отримав назву «желехівка».

Суттєво вплинув на формування літературної української мови в Галичині І. Франко.

90-ті р.р. XIX ст. позначено дискусією щодо загальноукраїнських норм літературної мови між письменниками Східної та Західної України. Східноукраїнські письменники назагал не сприймали галицького варіанту літературної мови. Ще у 1863 р. М. Костомаров у листі до О. Кониського писав:

«А що про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом одрізнилася од нас, але й мовою, нехай вона до нас прихиляється, а не ми до неї. Самі розумні русини так говорять».

Б. Грінченко у 1891 р. у «Правді» надрукував статтю під назвою «Галицькі вірші», в якій він звинувачував галицьких письменників у надмірному вживанні полонізмів. Його підтримав А. Кримський, М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І. Франко, якого підтримали Н. Кокорудз, І. Верхратський та ін. З іншого боку М. Грушевський був категорично проти ігнорування галицького варіанта літературної мови:

Ігнорувати цю культурну мову, вироблену такою тяжкою працею кількох поколінь, відкинути і спустити на дно і пробувати незалежно від тієї «галицької» мови створювати нову культурну мову з народних українських говорів наддністрянських чи лівобережних, як дехто хоче тепер,- це був би вчинок страшно шкідливий, помилковий, небезпечний для всього нашого національного поступу. І ті… що осуджують, цураються, паплюжать, дискредитрють цю культурну мову, роблять погану послугу українству…
Приклад української мови у Східній Галичині, др. пол. XIX ст.

Мовна політика 1917—1920 рр.
  • 7 березня 1917 р. — на засіданні Української Центральної Ради ухвалено, що «мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська»[65].
  • 28 березня 1917 р. — російський Тимчасовий уряд ухвалив дозволити викладання української мови в школах Київської навчальної округи. У початкових школах дозволено навчання українською мовою, а російська ставала обов'язковим предметом від другого класу. В учительських семінаріях заведено курси української мови, літератури, історії й географії. У вищій школі засновано кафедри української мови, літератури, історії та права.
  • 30 травня 1917 р. — доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України містила вимогу:

[...] 7. Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови, так і дісциплін навчання. 8. Відповідальні посади як гражданської, так і духовної адміністрації на Україні треба заміщати особами, що користуються довір’ям населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом.
  • літо 1917 р. — «Товариство Шкільної Освіти» видало невеличкими брошурками проекти термінології з географії, граматики, аритметики, геометрії, алгебри. До осені 1917 р. відкрито 53 українські середні школи, зокрема 3 українські гімназії в Києві.
  • осінь 1917 р. — створено термінологічні комісії при Міністерствах Юстиції, Судових Справ, Шляхів, Військовому, Департаменті Професійної Освіти Міністерства Народної Освіти, Головній Санітарній Управі Міністерства Справ Внутрішніх (пізніше — Міністерство Здоровля).
  • 18 вересня 1917 р. — Генеральний Секретаріят ухвалює постанову, де зазначено:

Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей. [...] Діловодство у Секретаріяті провадиться мовою українською.
  • 1918 р. — Термінольоґічна комісія природничої секції Українського наукового товариства видала «Словник української физичної термінольоґії» — окрему відбитку з I тому «Матеріялів до української природничої термінольоґії».
  • 9 лютого 1918 р. — опубліковано «Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері». У п. 3 проголошено:

Мовою в діловодстві має бути державна українська.
Закон Директорії УНР про державну мову, 3 (чи 18) січня 1919 р.

Про державну мову в Українській Народній Республіці

І. Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті і всіх урядових та загальних громадських публічно правних установах.
ІІ. Приватним особам дозволяється звертатись до цих установ на їх мовах.
  • 17 січня 1919 р. — Міністр освіти проф. І. Огієнко запровадив до шкільного вжитку в усій Україні «Головніші правила українського правопису», що їх схвалила спеціальна комісія.
  • 15 лютого 1919 р. — ЗУНР ухвалено «Закон про українську мову в державних установах», водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державними властями[66].
  • 22 травня 1919 р. — вперше в історії на храмове свято в Військовому Микільському соборі в Києві всенічну та літургію правлено українською мовою. Композитор М. Леонтович написав музику на літургійний текст і сам диригував хором. Цей день вважають днем народження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Київський єпископ Назарій (Блінов) покарав священиків, що брали участь у цих відправах: їм заборонено правити службу Божу.
  • друга половина 1919 р. — під час окупації України Добровольчою армією генерал В. Май-Маєвський видав наказ № 22 з забороною давати українським школам будь-яку допомогу з державних і земських скарбниць. «Товариство Шкільної Освіти» перебрало керівництво всім шкільництвом, оборону його перед владою і матеріальне забезпечення (з добровільних внесків українських громад, насамперед української кооперації).

Східна Галичина (Польща)

Одразу після збройного розгрому Західноукраїнської Народної Республіки та остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. — через чотири роки по закінченні польсько-української війни — Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С. Грабський здійснив реформу освіти (лат. lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Якщо в 1922—1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929—1930 їх залишилося 749. У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8. На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська — на 230 тис. українців[67][68].

У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний «таємний» університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920—1925 р.р. тисячі студентів встигли хоча б частково отримати українську вищу освіту. У період свого розквіту «таємний» університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.

Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський говір в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Західному Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.

  • 1920 р. — в Західній Україні видано «Словник польсько-український і україно-польський» І. Свенціцького.
  • 1920 р. — засновано просвітнє товариство «Рідна Хата» на Холмщині та Підляшші.
  • 31 липня 1924 р. — за проектом С. Грабського (міністра освіти Польської республіки 1923—1926 р.р.) прийнято закон (лат. lex Grabski) про обмежене вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Українські школи ставали українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами робили на підставі референдумів батьків. Результат: у 1922/1923 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, у 1937/1939 їх залишилося 352.

Буковина та Буджак (Румунія)

1919 р. повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 — ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю було румунізовано місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет[69]. У 1924 р. було видано закон, згідно з яким всі румуни, які «загубили материнську мову» [тобто українці], мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва — до 1927 р. усе це було ліквідовано. Міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р.дозволяло лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців (це положення було скасовано у 1933 р.). 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

Закарпаття (Чехословаччина)

Мовна політика чеької влади щодо мовних прав українців суттєво відрізнялася від політики СРСР. Польщі та Румунії. Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії[70]. Історик О. Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.

СРСР

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 р. та відродженням української державності, була перервана окупацією України радянськими військами у 1919—1920 р.р. Встановлення радянської влади відновило панівне становище російської мови в Україні[71]. Російською мовою велося діловодство партійних і державних установ, нею друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція у 1919—1923 р.р. була переважно російською[72]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 р. декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 р. українізація[73] шкільно-виховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. на державний апарат, велася важко, при опорі з боку росіян або зрусифікованих представників інших національностей. Незабаром темп українізації був значно послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 р. вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930 р., у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) та визнати її неактуальною. 1932—1933 р.р. українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс[74]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 р.р. М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

ПНР

У 60-80-ті р.р. XX ст. у ПНР кількість українських шкіл зменшилася з 152 до 29. 1977 р. відповідним розпорядженням було змінено українські назви 110 населених пунктів: лише протест польських інтеллектуалів змусив уряд повернути історичні українські назви частині місцевостей.

Після 1991 року
Листівка акції на підтримку української мови «Займіться ділом, а не язиком!» (стор. 1)[75] проти ухвалення законопроекту «Про мови в Україні» № 1015-3.
Листівка акції на підтримку української мови «Займіться ділом, а не язиком!» (стор. 2)[75] проти ухвалення законопроекту «Про мови в Україні» № 1015-3.
  • 7 жовтня 1991 р. — Президія Національної академії наук України заснувала на базі трьох відділів Інституту мовознавства ім. О. Потебні Інститут української мови. Перший директор — О. Тараненко, 1998—2008 р.р.— В. Німчук, від 2008 р.— П. Гриценко[76].
  • 11 вересня 1992 р. — у Київський університет ім. Т. Шевченка (КУ) відкрито перший у світі лінгвістичний музей. Засновник і збирач фонду — К. Тищенко.
  • 22-25 вересня 1992 р. — у Львові проведено «Першу міжнародну конференція Проблеми української науково-технічної термінології», що стала регулярною. У вересні 2002 року відбулася сьома конференція.
  • 1993 р. — ** Наукове товариство ім. Шевченка у Львові почало перевидавати гаслову «Енциклопедію українознавства» (ЕУ-2). Останній 11 том («Доповнення і виправлення») видано 2003 р.
    • У Києві вийшов друком перший англійсько-український термінологічний словник — «Англо-український математичний словник» Р. Воронки, М. Кратка, Є. Мейнаровича та В. Павленка (близько 10 000 термінів).
    • Видано четверте, виправлене і доповнене, видання «Українського правопису», головним досягненням якого є виправлення помічених помилок третього видання й оновлення ілюстративного матеріалу. Потребу єдиного українського правопису воно не задовольняє. Голова Орфографічної комісії АН України — В. Русанівський.
  • 1994 р. — ** Видано «Орфографічний словник української мови» (120 000 слів). Словник є спробою допасувати словника 1975 р. до вимог третього видання правопису.
  • 8 червня 1994 р. — Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив склад Національної правописної комісії.
  • 19 липня 1994 р. — інавгураційна промова президента Л. Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу». Це речення спричинило вибухову активізацію сил, що протидіяли запровадженню та виконанню закону «Про мову в Українській РСР», і різкий відкат у вживанні української мови в державних установах та освітніх закладах.
  • 1996 р. — у Києві видано двотомний «Англо-український словник» Миколи Балли (близько 120 000 слів).
  • 28 червня 1996 р. — Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Мовну політику держави визначає стаття 10, згідно з якою українська мова в Україні є державною.
  • осінь 1999 р. — надруковано проект найновішої редакції «Українського правопису», керівник авторського колективу — В. Німчук, наклад — 100 прим.
  • 2000 р. — ** У Києві видано «Енциклопедію української мови».
  • 2001 р. — у Києві видано «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусла (170 000 гасел).
  • січень — лютий 2001 р. — «Правописне божевілля», масований наступ ЗМІ (переважно російськомовних) проти проекту «Найновішої редакції українського правопису», що його мала розглядати «Національна правописна комісія» на засіданні, призначеному на 14 лютого. Обговорення припинено після того, як президент оголосив річний мораторій на прийняття нового правопису.
  • 24-27 червня 2001 р. — апостольський візит Папи Римського Івана Павла II в Україну. Протягом візиту в літургійних відправах, проповідях, благословеннях та виступах, трансльованих з Києва та Львова у понад 100 країн світу, першоієрарх Католицької церкви звертався до громадян України українською мовою.
  • 19 лютого 2002 р. — Кабінет міністрів України прийняв постанову № 198 «Про українську національну комісію з питань правопису», відповідно до якої зі складу комісії виведено багатьох відомих мовознавців, зокрема більшість авторів «Проекту найновішої редакції» та всіх закордонних членів комісії. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (немовознавців) та мовознавців, відомих своїм негативним ставленням до реформи правопису. Постанову не надруковано, інформація про неї є лише на сайті Кабінету міністрів.
  • 2003 р. — видано «Український правопис, проект», керівник авторського колективу — В. Русанівський. Наклад — 75 примірників.
  • 15 лютого 2010 р. — президент України В. Ющенко підписав указ № 161/2010, яким затвердив концепцію державної мовної політики. Своїм указом В. Ющенко доручив Кабінету Міністрів до 15 травня 2010 р. розробити і затвердити державну програму розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011—2015 роки[77]. Крім розробки програми розвитку української мови, доручено також удосконалити законодавство про мови, забезпечити розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти і науки. Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів та орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України. Згідно з концепцією, пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови, а також забезпечення її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Пріоритетним у реалізації державної мовної політики, зокрема, має бути забезпечення прав громадян на отримання інформації українською мовою, у тому числі через друковані ЗМІ, рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених українською мовою. Серед пріоритетів також розвиток українського сегменту інтернету та комп'ютерного забезпечення українською, поліпшення якості українського мовлення на вітчизняному теле-і радіоканалах, створення системи чинного контролю за дотриманням законодавства про мови та механізми його здійснення, розробка механізмів захисту української мови і мов нацменшин від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання[78].
  • 7 вересня 2010 р. — реєстрація головою фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Єфремовим, головою фракції Комуністичної партії України П. Симоненком та членом фракції Блоку Литвина С. Гриневецьким нового законопроекту № 1015-3 «Про мови в Україні», що має на меті підвищити статус російської мови, витіснивши українську з деяких сфер функціонування[79][80][81][82]. За результатами опитувань соціологічної групи «Рейтинг», у вересні 2010 р. 47 % громадян України виступають проти надання російській мові статусу державної, 45 % підтримують надання такого статусу[83].
  • Віце-прем'єр-міністр України з питань підготовки «Євро-2012» Б. Колесніков у ході 7-ї «Ялтинської щорічної зустрічі Україна та Світ — переосмислення перспектив» в Ялті[84] заявив, що для популяризації української мови в країні потрібні значні інвестиції, не менше декількох мільярдів доларів: «Потрібно розробити маркетингову програму, щоб зробити українську мову модною і популярною»[85].
  • 11 жовтня 2010 р. — розпорядженням Кабінету Міністрів № 1988 з держбюджету виділено 85,6 млн грн. на програму «Виробництво телерадіопрограм для державних потреб», а саме на створення україномовної версії каналу «Euronews»[86].
  • 18 жовтня 2010 р. — пікетування представниками громадських організацій Верховної Ради та обласних державних адміністрацій по всій Україні з вимогою не приймати законопроект № 1015-3 «Про мови в Україні» під гаслом «Займіться ділом, а не язиком!». Організаторами акції є громадянський рух «Відсіч», громадська кампанія «Новий Громадянин», рух добровольців «Простір свободи», серед учасників акції — письменники брати Віталій і Дмитро Капранови[87][88].
  • 21 жовтня 2010 р. — прокуратура Запорізької області внесла протест на рішення сесії обласної ради від 8 вересня 2010 року про присвоєння російській мові статусу регіональної. Обласній раді запропоновано самостійно скасувати своє рішення[89].

З останніми новинами, що стосуються української мови, можна ознайомитися на «Порталі української мови».

Українська мова в інтернеті
Запити українською мовою в інтернеті
Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р.

За даними пошукової системи «Yandex» восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33 %, найменша — в Криму — 3,7 %[90].

Статистичні дані «Yandex» станом на вересень 2014 свідчать, що між 2010 та 2013 роками частка українськомовних запитів у середньому зросла, причому в основному за рахунок центральних і західних регіонів: наприклад, у Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях пошук українською склав понад 40 % від усіх запитів. В усіх регіонах українська мова найчастіше вживається у пошукових запитах, пов'язаних з освітою, держпослугами та адміністративними питаннями.[91].

Українськомовна блогосфера

У 2010 р. кількість українських блогів досягнула 700 тис. (на 40 % більше, ніж у 2009 р. — 500 тис.), кількість активних блогів — 120 тис. (у 2009 р. — 75 тис.), кількість блогерів, які пишуть українською мовою — 8 % (у 2009 р. — 7 %).

Кількість твіттер-аккаунтів в Україні у 2010 р. досягнула 80 тис. (на початку 2010 р. — 35 тис.), українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29 % від загальної кількості, на початку 2010 р. українськомовних твіттер-користувачів було 27 %), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5 %, у 2009 р. — 7 %)[92].

Найвідвідуваніші сайти

68 % найвідвідуваніших вебсайтів в Україні у вересні 2010 р.[93] мають українськомовний інтерфейс — це, зокрема, ВК, Google, Яндекс, Одноклассники, Youtube, Ukr.net, Facebook, Wikipedia, I.ua, Gismeteo.ua, Ex.ua, Meta.ua, Livejournal та Meteoprog.ua. 32 % найвідвідуваніших сайтів України українськомовного інтерфейсу не мають — це, зокрема Rambler, Rutracker, Marketgid, Depositfiles, Letitbit, Bigmir)net та ICQ.com.

Інше

Українська мова наявна в інструменті «Microsoft», який використовується для перекладу при роботі з «Microsoft Office» і в пошуковику Bing — її додано в панель перекладу пошуковика «Bing», а також у прискорювачі в браузері «Internet Explorer» 8 та 9. А також вперше компанія «Microsoft» випустила операційну систему Windows 7 35 мовами в тому числі й українською (українськомовний інтерфейс). Операційна система Windows 8 також має українськомовний інтерфейс.

Український інтерфейс присутній і в програмах, таких як браузери, плеєри, утиліти і т. ін. Це дає змогу при бажанні мати «українськомовний комп'ютер». Також йдуть «посили» розробникам програм, адміністраторам сайтів і т. д. щодо підтримки українських версій. Такими зусиллями досягнуто підтримка української версії у Skype і т. д. За «Global Internet Statistics»[94][95] за вересень 2004 р. українська мова була 31 найпоширенішою мовою інтернету.

Приклади
Приклади сучасної української мови
Приклади письмової мови часів Русі
Приклади мікромов, кодифікованих на основі українських діалектів

Див. також

Примітки
  1. Регушевський Є. С. Про деякі понятійні та термінологічні стереотипи в історії української літературної мови // Культура народов Причерноморья. — 2000. — № 13. — С. 139—141.
  2. Інтермедії Якуба Гаватовича // Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд., приміт. В. І. Крекотня. — Київ: «Наукова думка», 1987. — 608 с.
  3. Зразки мови інтермедій, драматичних творів // Москаленко А. А. Хрестоматія з історії української літературної мови. — Київ: Радянська школа, 1954. — С. 42.
  4. Возняк М. Значення інтермедій з драми Гаватовича // Початки української комедії (1619—1819). — Львів: Вид. «Всесвіт. б-ки», 1919 (обкл. 1920). — 251 с. — С. 33—34.
  5. Єрмоленко С. Я. Історія української літературної мови // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
  6. Ісаєвич Я. Д. Шеліга (Szeliga) Ян // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 626. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  7. Дзюба О. Гаватович Якуб // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 9—10. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  8. Інтерлюдії до драми Митрофана Довгалевського «Комическое дѣйствіе» // Українські інтермедії XVII—XVIII ст. Пам'ятки давньої української літератури. — Київ: Вид. АН Української РСР, 1960.
  9. Інтермедії до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ» // Українські інтермедії XVII—XVIII ст. Пам'ятки давньої української літератури. — Київ: Вид. АН Української РСР, 1960.
  10. Георгій Кониський. «Воскресєніє мертвих» // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишанича; ред. В. І. Крекотень. — К.: Наукова думка, 1983.
  11. Сатира на слобожан // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишанича; ред. В. І. Крекотень. — К.: Наукова думка, 1983.
  12. Вірша про Кирика // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишанича ; ред. В. І. Крекотень. — К.: Наукова думка, 1983.
  13. Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишанича; ред. В. І. Крекотень. — К.: Наукова думка, 1983.
  14. Твори Івана некрашевича // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишанича; ред. В. І. Крекотень. — К.: Наукова думка, 1983.
  15. Півторак, Г. П. Староукраїнська літературна мова // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 829. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  16. Іван Некрашевич // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / Академія Наук УРСР. — Київ: «Наукова думка», 1983. — 696 с.
  17. Богумил Олександр; Житецький Павло.  Начерк історії літературної української мови. До Ів. Котляревського // Україна. Науковий трьох місячник українознавства. 1914. — Книга 2. — С. 26.
  18. Чапленко В. К. Початки українського літературно-мовного процесу. Ранні твори як прояви процесу // Історія нової української літературної мови (XVII ст. —1933 р.). — Нью-Йорк, 1970. — С. 19—20.
  19. Пѣснь о свѣтѣ / Киевская старина. — Год восьмой. Том XXIV. № 3. Март. — 1889. — с. 742—744 (Документы, известия, заметки).
  20. Пѣснь о свѣтѣ / Франко І. Я. Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв. — Львів: З друк. Наук. Т-ва імені Шевченка, 1900. — 160 c. — С. 66–70.
  21. «Піснь о світі» (укр.).
  22. От нещаснои долѣ // Перетц В. Н. Новыя данныя для исторіи старинной украинской лирики. — СПб.: тип. Императорской Академіи наукъ. — 1907. — С. 20—21.(укр.)(рос. дореф.)
  23. От нещаснои долЂ головон[ь]ка в мене болит... // Українська поезія (кінець XVI — середина XVII ст.) / Упорядн. В. П. Колосова, В. І. Крекотень, М. М. Сулима. — Київ: Наукова думка. — (Пам'ятки давньої української літератури). — 1978, 1992.
  24. Вірші-травестії (різдвяні й великодні) // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишача ; ред. В. І. Крекотень. — К. : Наук. думка, 1983.
  25. Інтермедії до п'єс М. Довгалевського і Г. Кониського // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори / вступ. ст., упоряд. і прим. О. В. Мишача ; ред. В. І. Крекотень. — К. : Наук. думка, 1983.
  26. Регушевський Є. С. Про деякі понятійні та термінологічні стереотипи в історії української літературної мови / Є. С. Регушевський // Культура народов Причерноморья. — 2000. — № 13. — С. 139—141.. (укр.)
  27. Франко, Іван (1901). Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683—1686 рр.. Записки НТШ, т. 39. с. 1–5.
  28. Йосип Шумлянський. Дума з 1686 року // Українська суспільно-політична думка XVI—XVII ст. / Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. / голова ред. кол., наук. ред. Т. Гунчак. — К.: Дніпро, 2001. Т. 3. — Кн. 2. — Остання чверть XVII — початок XVIII ст. / Упор., резюме, приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 2001. — 576 с. ISBN 966-578-077-8
  29. Олександр Падальський, «Піснь о світі». (укр.)
  30. Олександр Падальський, «Піснь о світі»
  31. Богумил О., Житецький П. Начерк історії літературної української мови. izbornyk.org.ua. Процитовано 3 червня 2018.
  32. Возняк, Михайло (1924). Історія української літератури. Том 3. Віки XVI-XVIII. Частина II. Львів: Друкарня НТШ. с. 438.
  33. Вірші Антона Головатого // Возняк М. С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч.вид. — Вид. 2-ге, перероб. Кн. 2. — Львів: Світ, 1994. — С. 419—421.
  34. Антон ГОЛОВАТИЙ. Українська література XVIII ст.. litopys.org.ua. Процитовано 3 червня 2018.
  35. «Історична фонологія української мови». Ю. Шевельов. (укр.)
  36. Ал. Павловскій. «Грамматика Малороссійскаго нарѣчія», Санкт-Петербургъ, 1818
  37. Павловский А. П. Прибавленіе къ грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія. — СПб., 1822
  38. «Надобно бы знать язык малороссиян…». До 200-ліття першої граматики української мови. (укр.)
  39. Курабцева І. К. Науково-культурне значення «Букваря южнорусского» Т.Шевченка і «Граматки» П.Куліша (укр.)
  40. Повний текст «Граматки» на Вікісховищі
  41. «Граматка» на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (пряме посилання на pdf)
  42. «Навчитися по-своєму читати…/ До 150-річчя букваря П. Куліша». Валентина Статєєва, Василь Шаркань, Ужгород. (укр.)
  43. Куліш П. О. Граматка. – СПб: Типографія П. А. Кулиша, 1857. – С. 1.
  44. Регушевський Є. С. «Про деякі понятійні та термінологічні стереотипи в історії української літературної мови» // Культура народов Причерноморья. — 2000. — № 13. — С. 139—141. (укр.)
  45. Огієнко Іван, «Історія української літературної мови». К, 1995. С.132.
  46. Німчук В. «Християнство й українська мова». Українська мова, 2001, № 1, сс.11-30.
  47. Хронологічна таблиця. (укр.)
  48. Німчук В. Проблеми українського правопису в XX ст. У кн: «Український правопис (проєкт найновішої редакції)». Київ: Наукова думка, 1999, сс. 242—333.
  49. Грінченко Б. Д. Предисловіе. В кн: Словарь української мови. Зібрала редакція журналу "Кіевская старина. Упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко. В чотирьох томах. У Київі, 1907—1909. Передрук (фотомеханічним способом): Київ: Вид. АН УССР. — 1958 — 1959. Том 1 с. I-XXXIII.
  50. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. В 10 томах. Львів: НТШ, 1993—2000.
  51. Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова Див. також Документи Комітету Міністрів 1905 року де є тексти докладних записок до Голови Комітету Міністрів С. Ю. Вітте та записки Київського та Харківського університетів.
  52. Українська мова. Енциклопедія. Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О.О (співголови), Зяблюк М. П., та ін. Київ: Українська енциклопедія, 2000. (укр.)
  53. Тимошик М. Її величність — книга. Історія видавничої справи Київського університету 1834 — 1999. Київ: Наша культура і наука, 1999. (укр.)
  54. Українська мова. Енциклопедія. Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О.О (співголови), Зяблюк М. П., та ін. Київ: Українська енциклопедія, 2000.
  55. Німчук В. Проблеми українського правопису в XX ст. У кн: Український правопис (проєкт найновішої редакції). Київ: Наукова думка, 1999, сс. 242—333.
  56. Єфремов С. Мартиролог українського слова. Київ, 1991, № 5, сс. 121—127.
  57. Мазур О., Патер І. Львів у роки Першої світової війни. В кн. Львів. Історичні нариси. Львів: Інститут українознавства, 1996, сс. 304—324.
  58. Хроніка “червоних” замовчувань Архівовано 3 вересня 2008 у Wayback Machine.. (укр.)
  59. Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ — поч. XX ст. (укр.)
  60. «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова»
  61. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. (укр.)
  62. Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму.
  63. Проект «Растко». (укр.), (серб.)
  64. Galizisch-ruthenische Schulbücher in der Zeit von 1848 bis 1918. Sprachliche Konzeption und thematische Ausrichtung. (нім.)
  65. Хронологічна таблиця 1917—1919 р.р. (укр.)
  66. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). (укр.)
  67. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. — К.: Либідь, 1991. — 512 с. — С. 379.
  68. Скакальська І. Пограниччя культур: «Просвіта» як оберіг національної культури українців (на прикладі Кременецького повіту) / І. Скакальська // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — 2016. — № 3. — С. 83-87.
  69. «Мелодію гімну заглушив обурений свист» // Урядовий кур'єр. — 1999. — 28 серпня. (укр.)
  70. «Українцеві знайти роботу було найважче» // Голос України. — 1999. — 28 серпня. (укр.)
  71. Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму і запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, який склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, які вони мають і в наші дні.
    «Нації та російське питання в СРСР: історичний нарис»
    Роман Шпорлюк, «Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі)», Київ, 2000 р.
  72. Іван Огієнко. «Історія української літературної мови». Київ — 2001 р. (перше видання Вінніпег — 1949) XVI. Українська літературна мова під Совєтами: «…скажемо, за рік 1927 в СССР видано 36680 назв книжок, а в Україні — 2921, цебто 7 %, тоді як українців в СССР 20 %.»
  73. «Історія України». Орест Субтельний, Київ, Либідь, 1991 р. Ст. 337—340 (Част. 5. Україна у XX ст. Українізація) та Ст. 340—342 (Част. 5. Україна у XX ст. Національний комунізм)
  74. «Історія України», Орест Субтельний, Київ, Либідь, 1991 р. Ст. 367—368 (Част. 5. Україна у XX ст. Кінець Українізації)
  75. Листівка акції «Займіться ділом, а не язиком!»
  76. Хронологічна таблиця — 70-ті роки XX ст.–поч. ХХІ ст. (укр.)
  77. Ющенко зобов'язав усіх громадян володіти українською мовою. (укр.)
  78. У Дніпропетровській області 18 людей звільнили через українську мову. (укр.)
  79. Мовне питання: Мер Дніпропетровська виступив проти російської мови в статусі державної Архівовано 24 вересня 2010 у Wayback Machine.. (укр.)
  80. У Києві та інших містах України пройшли акції протесту проти прийняття «Закону про мови». (рос.)
  81. Фаріон різко розкритикувала законопроект про мови. (рос.)
  82. Опозиція розпочинає активну кампанію проти закону про мови і готова оголосити голодовку. (укр.)
  83. Опитування: 45 % українців підтримують надання російській мові статусу державної. (укр.)
  84. «Ялтинська щорічна зустріч Україна та Світ — переосмислення перспектив» Архівовано 30 вересня 2010 у Wayback Machine.. (укр.), (англ.)
  85. Колесніков: Для популяризації української мови потрібні інвестиції. (укр.)
  86. Кабмін виділив 85,6 млн гривень на запуск української версії Euronews. (рос.)
  87. Займіться ділом, а не язиком: під Радою відбувається акція на захист української мови. (укр.)
  88. Литвин назвав «чистою політикою» акції на захист української мови. (укр.)
  89. Прокуратура Запорізької області опротестувала присвоєння російській мові статусу регіональної. (укр.)
  90. Українська інтернет-статистика Архівовано 22 травня 2011 у Wayback Machine.. (укр.)
  91. «Яндекс» презентував дослідження про те, що і як шукають українці (інфографіка)
  92. Статистика української блогосфери 2010 та про що вона свідчить. (укр.)
  93. Топ-25 доменів, які відвідувалися українськими інтернет-користувачами за період 28 серпня — 29 вересня 2010 р. (укр.)
  94. З «Global Internet Statistics». (англ.)
  95. «Global Internet usage» на Вікіпедії. (англ.)
  96. Біблія у перекладі митрополита Іларіона (І. Огієнка)[недоступне посилання з липня 2019]. (укр.)
  97. Зі статті «Українська латинка» в англомовній вікіпедії. (англ.)
  98. Часопис «Ї», грудень 2009 р. (укр.)
  99. Чорноморські народні казки і анекдоти. Зібрав Митрофан Дикарів. (укр.)
  100. Співає Кубанський козачий хор. В. Г. Захарченко. (рос.), (укр.)
  101. «Соні перший табір. / Sonja's First Camp». Христина Сеньків / Christina Senkiw. Видавництво «Signet Publications», Етобікок (Онтаріо, Канада), 1993 р. ISBN 0-921792-02-6, стор. 30. (укр.), (англ.)
  102. «Соні перший табір. / Sonja's First Camp». Христина Сеньків / Christina Senkiw. Видавництво «Signet Publications», Етобікок (Онтаріо, Канада), 1993 р. ISBN 0-921792-02-6, стор. 29. (укр.), (англ.)
  103. «Соні перший табір. / Sonja's First Camp». Христина Сеньків / Christina Senkiw. Видавництво «Signet Publications», Етобікок (Онтаріо, Канада), 1993 р. ISBN 0-921792-02-6, стор. 28. (укр.), (англ.)
  104. «Соні перший табір. / Sonja's First Camp». Христина Сеньків / Christina Senkiw. Видавництво «Signet Publications», Етобікок (Онтаріо, Канада), 1993 р. ISBN 0-921792-02-6, стор. 8. (укр.), (англ.)
  105. Драгоманівка і двадцять гривень. (укр.)
  106. Історія українського правопису. (укр.)
  107. Наталка Полтавка, Іван Котляревський. (укр.)
  108. Слово о полку Ігоревім. (укр.)
  109. Ритмічний переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою. (укр.)
  110. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. (укр.)
  111. Незатребуваний творчій потенціал або білоруси Білосточчини як народ тримовний. (біл.)
  112. «Невинний». Ґрехем Ґрін. Переклад на «свою мову» (діалект української мови білорусів Білосточчини) Яна Максим'юка. (укр.)
  113. Академія русинської культури у Словаччині.
  114. Академія русинської культури у Словаччині. (словац.)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.