Центри походження культурних рослин

Це́нтри (осере́дки) похо́дження культу́рних росли́н — географічні центри генетичного різноманіття культурних рослин. Можуть бути первинними (район споконвічного зростання диких форм і одомашнення) та вторинними (в результаті подальшого поширення культурних та напівкультурних рослин і подальшої селекції).

Центри походження культурних рослин

Питання про те, коли і де людина «винайшла» сільське господарство, викликає безліч суперечок, хоча дослідники зазвичай погоджуються, що сталося це 12-10 тис. років тому десь у межах великого регіону, який отримав у археологів назву «Родючий півмісяць» . На карті він виглядає дійсно як півмісяць, який охоплював пониззя Нілу, землі Леванту та Месопотамії. На цій території навесні випадає доволі багато (щодо навколишніх дуже посушливих регіонів) опадів, а ґрунти характеризуються високою родючістю. Родючий півмісяць пов'язує райони стародавнього Єгипту та Месопотамії, і тому його справедливо вважають колискою людської цивілізації.

Історія

Рослинництво виникло одночасно в Старому і Новому Світі за 7-8 тис.р.до н. е. Процес одомашнення спочатку відбувався незалежно в географічно відокремлених областях земної кулі на всіх п'яти континентах і, звичайно, на видах навколишньої флори. Флористичний склад одомашнюваних видів був ендемічним для великих географічних територій, іншими словами, використовувалася вітчизняна флора.

В історії людських цивілізацій настав період сухопутних (часто караванних) і морських контактів і матеріальних зв'язків між різними географічними цивілізаціями. Це супроводжувалося поширенням насіння і плодів ендемічних одомашнених рослин, так що часом було важко визначити батьківщину культурного виду. У процесі становлення та розширення ареалів вищих рослин визначилися ботаніко-географічні та генетичні центри походження культурних рослин. Одомашнення рослин в різних географічних умовах супроводжувалося такими природними закономірностями еволюції, як мутації різного типу, поліплоїдія і інтрогресія при природній гібридизації.

Вчення про центри походження культурних рослин

Вчення про центри походження культурних рослин сформувалося на основі ідей Ч. Дарвіна («Походження видів», гл. 12, 1859) про існування географічних центрів походження біологічних видів. У 1883 Альфонс Декандоль опублікував працю, в якій встановив географічні області початкового походження найголовніших культурних рослин. Однак ці області були приурочені до цілих континентів або до інших також досить великих територій. Протягом півстоліття після виходу книги Декандоля пізнання в області походження культурних рослин значно розширилися; вийшли монографії, присвячені культурним рослинам різних країн, а також окремим рослинам. Найбільш планомірно цю проблему розробляв в 1926—1939 Микола Вавилов. На підставі матеріалів про світові рослинні ресурси він виділяв 7 основних географічних центрів походження культурних рослин:

  1. Південноазійський тропічний центр (близько 33 % від загального числа видів культурних рослин).
  2. Східноазійський центр (20 % культурних рослин).
  3. Південно-західноазійський центр (4 % культурних рослин).
  4. Середземноморський центр (приблизно 11 % видів культурних рослин).
  5. Ефіопський центр (близько 4 % культурних рослин).
  6. Центральноамериканський центр (приблизно 10 %)
  7. Андський (Південноамериканський) центр (близько 8 %)
Центри походження культурних рослин:
1. Центральноамериканський, 2. Південноамериканський, 3. Середземноморський, 4. Передньоазійський, 5. Абісинський, 6. Середньоазійський, 7. Індостанський, 7A. Південно-Східноазійський, 8. Східноазійський.

Багато дослідників, в тому числі П. М. Жуковський, Є. М. Синська, А. І. Купцов, продовжуючи роботи Вавилова, внесли в ці уявлення свої корективи. Так, тропічну Індію й Індокитай з Індонезією розглядають як два самостійних центри, а Південно-Західноазійський центр поділений на Середньоазійський та Передньоазійський, основою Східноазійського центру вважають басейн Хуанхе, а не Янцзи, куди китайці як народ-хлібороб проникли пізніше.

Встановлені також центри древнього землеробства в Західному Судані і на Новій Гвінеї. Плодові культури (у тому числі ягідні і горіхоплідні), маючи більш великі ареали поширення, виходять далеко за межі центрів походження, більш узгоджуючись з уявленнями Декандоля. Причина цього полягає в переважно лісовому походженні (а не передгірному як для овочевих і польових культур), а також в особливостях селекції. Виділено нові центри: Австралійський, Північноамериканський, Європейсько-Сибірський.

Деякі рослини введені в минулому у культуру з поза цих основних центрів, але число таких рослин невелике. Якщо раніше вважалося, що основні осередки давніх землеробських культур — широкі долини Тигру, Євфрату, Гангу, Нілу й інших великих річок, то Вавилов показав, що майже всі культурні рослини з'явилися в гірських районах тропіків, субтропіків і помірного поясу. Основні географічні центри початкового введення в культуру більшості оброблюваних рослин пов'язані не тільки з флористичним багатством, а й з найдавнішими цивілізаціями.

Встановлено, що умови, в яких відбувалася еволюція і селекція культури, накладають вимоги до умов її зростання. Перш за все це вологість, тривалість дня, температура та тривалість вегетації.

Китайський (Східноазійський) центр

Китайський центр охоплює гірські області центрального та західного Китаю з прилеглими до них низинними районами. Основа цього вогнища — області помірного поясу по річці Хуанхе. Характеризується порівняно високим температурним режимом, дуже великим ступенем зволоження, помірним вегетаційним періодом.

Також центр є первинним осередком формоутворення підродин яблуневі та мигдалеві та родів їх складових (не плутати з вогнищами походження культурних рослин / одомашнення / окультурення), в їх числі:

Індо-малайський (Південно-Східноазійський) центр

Індо-Малайський центр доповнює Індійський осередок походження культурних рослин, включаючи весь Малайський архіпелаг, Філіппіни та Індокитай. Дуже високі вологість і температура, цілорічна вегетація. Зазнав деякого впливу з боку Китайського та Індостанського центрів.

Індійський (Індостанський) центр

Індійський (Індостанський) центр охоплює півострів Індостан, виключаючи північно-західні штати Індії, а також Бірму та індійський штат Ассам. Характеризується досить високим зволоженням і високими температурами, а також тривалою вегетацією. Зазнав деякий вплив Індо-малайського центру (рис, цукровий очерет, цитрусові).

Середньоазійський центр

Середньоазійський центр включає північно-західну частину Індії (Пенджаб), північну частину Пакистану, Афганістан, Таджикистан, Узбекистан і Західний Тянь-Шань. Дуже низьке зволоження (часто ґрунтовими водами), досить високі температури з сильними добовими і сезонними коливаннями, помірна тривалість вегетації (сезон дощів). Даний центр випробував дуже сильний вплив з боку Китайського і Передньоазіайського. Так, майже для всіх плодових культур, що походять звідси, він є вторинним.

Передньоазійський центр
«Родючий півмісяць»

Передньоазійський центр зосереджений в Передній Азії, включаючи внутрішню Малу Азію, все Закавказзя, Іран і гірський Туркменістан. Дуже низьке зволоження, високі температури (на відміну від Середньоазійського і середземноморського центрів рідкісні негативні температури), тривалі посушливі періоди. Зазнав впливу Середземноморського і Середньоазійського центру. Практично неможливо визначити межі цих трьох центрів, оскільки вони дуже перекриваються.

Введення в культуру диких хлібних злаків і становлення землеробства відбувалося незалежно в різних районах західної частини Родючого півмісяця 10500-10000 років тому. Про те, як йшов розвиток сільського господарства в східних районах, відомостей майже не було. Недавні спільні дослідження німецьких та іранських археологів нарешті заповнили існуючий пробіл. Проведені ними в іранських горах Загрос розкопки дозволили отримати дуже детальну картину введення в культуру диких видів пшениці. Сталося це 9800 років тому, дещо пізніше, ніж у західних районах «півмісяця».[2]

Середземноморський центр

Середземноморський центр — Балкани, Греція, Італія і велика частина середземноморського узбережжя. Характеризується не дуже тривалим вегетаційним періодом (особливо північні його частини), достатнім зволоженням і помірними температурами. Зазнав впливу з боку Передньоазійського центру.

Ефіопський (Абісинський) центр

Абісинський центр — автономний світовий осередок культурних рослин в околицях ефіопського нагір'я: Ефіопія, південно-східний Судан, Еритрея. Іноді його розширюють на всю тропічну Африку на південь від Сахари, але це досить спірно з причини гірського клімату Ефіопії, який створив умови для первинного дуже давнього проникнення землеробства в навколишні тропічні регіони. Характеризується цілорічної вегетацією, дуже високими температурами і недостатнім зволоженням (у тому числі ґрунтовими водами).

Центральноамериканський центр

Центральноамериканський осередок — південна Мексика, Центральна Америка, почасти Антильські острови. Переважно помірне зволоження (збільшується з північного заходу на південний схід), досить високі температури, зі значними добовими і сезонними коливаннями, помірна тривалість вегетації (сезон дощів).

Південноамериканський (Перуано-Еквадор-Болівійський, або Андійський) центр

Південноамериканський (Перуано-Еквадор-Болівійський) центр охоплює гірські області і плоскогір'я Колумбії, Еквадору, Перу, Болівії. Досить високі температури, недостатнє зволоження. Зазнав деякий вплив Центральноамериканського центру (причому взаємно).

Додатково до основного Американського центру виділено ще два субцентри:

Чілоандський субцентр

Острів Чілое поблизу Чилі. Має низькі температури і підвищений зволоження.

Бразильсько-парагвайський субцентр

Розташований у верхів'ях річки Парана в південно-східній частині Бразильського нагір'я. Має достатні зволоження і температури, цілорічну вегетацію.

Іноді (особливо для плодових культур) виділяють також:

Австралійський центр

Включає Австралійський континент і Нову Зеландію. Недостатнє зволоження, високі температури, цілорічна вегетація. Утворився в Новітній час.

Північноамериканський центр

Включає переважно схід сучасних США. Висока вологість, помірні температури, достатня тривалість вегетації. Зазнав впливу Центральноамериканського осередку (а з часу відкриття Америки і євразійських).

  • Ціцанія водна
  • Слива канадська (чорна)
  • Слива американська
  • Аґрус американський
  • Журавлина крупноплода
  • Горіх каліфорнійський — Juglans californica
  • Горіх чорний
  • Суниці віргінські
  • Малина чорна
  • Буяхи
  • Ожина
  • Виноград — вторинний центр (гібриди європейського Vitis vinifera і місцевого Vitis labrusca)
  • Люпин
  • Рябчик камчатський
  • Ірга
  • Азиміна

Європейсько-Сибірський центр

Включає великі території помірного поясу Євразії. На більшій частині має порівняно добре зволоження, нетривалий період вегетації і невисокі температури. Визначною ознакою регіону можна назвати також тривалий період з мінусовими температурами і стійким сніговим покривом. Зазнав сильного впливу Середземноморського і Передньоазійського центрів.

Див. також

Примітки
  1. БСЭ
  2. Земледелие возникло независимо в разных районах Плодородного полумесяца

Література
  • Вавилов Н. И. Центры происхождения культурных растений. — Л.: Тип. им. Гутенберга, 1926.
  • Вавилов Н. И. Пять континентов / Под тропиками Азии. — М.: Мысль, 1987. — 348 с.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.