Історія Києва

Історія Києва

Стаття із серії:
Історія Києва
Рання історія Києва
Давньоруський Київ
Київ у золотоординські часи
Київ у литовсько-польську добу
Київ у 1654–1811
Київ у 1811–1917
Київ під час Української революції
Київ у 1920–1941
Київ у Другу світову війну
Київ у 1945–1991
Київ у добу Незалежності
Див. також
Категорія
Портал «Київ»
Засновники Києва
Київ давній — реконструкція

До офіційної дати заснування міста

Апостол Андрій Первозваний встановлює хрест на горах Київських
Прощання готів Ода і Хьяльмара на березі Дніпра

Гіпотези про заснування міста

Гіпотези про заснування міста ґрунтуються, як на письмових джерелах так і на археологічних дослідженнях. На території сучасного Києва було знайдено велику кількість знахідок різних історичних епох, зокрема значну кількість давньоримських монет. Це дало підстави вважати Київ великим торговим центром уже в I столітті нашої ери. Серед вчених найрозповсюдженішими були такі гіпотези:

Середньовіччя

V—VIII століття

Кий, Щек, Хорив і Либідь засновують місто Київ. 482 рік
Карта України після заснування міста Києва

IX століття

Утворення Київської Русі

X століття

XI століття

XII століття

XIII століття

Облога Києва монголо-татарами 1240 рік

XIV століття

Ранній новий час

XV століття

XVI століття

XVII століття

Богдан Хмельницький в'їжджає в Київ (1649)

XVIII століття

Київ на карті XVIII століття

Новий час

XIX століття

Київ у 1840-х роках.
Карта Києва 1902 р.

XX століття

Кінець ХІХ та початок ХХ ст. був періодом активного розвитку Києва. У пізньоімперський період у місті активно розвивалися водопостачання, каналізація, освітлення, тощо[31]. Окрім того в цей період Київ пережив два будівельних буми — в 1895—1899 і 1909—1914 рр., під час яких особливо активно будували прибуткові будинки[32].

Новітній час

Українська революція

Німецька мапа Києва 1918 року

1917

1918

1919

1920

  • 7 травня — союзні сили підрозділів армії УНР та польської армії звільняють Київ від більшовиків.
  • 12 червня — більшовики знову захоплюють Київ. В місті остаточно утверджується радянська влада. Роки тривалої війни призвели до занепаду міського господарства, розірвання економічними взаємин, а багато киян — промисловців і підприємців, діячів науки, культури, мистецтва — опинились в еміграції.

Радянський період

Відновлено роботу комунальних мереж, трамвайного сполучення. Відбудовано основні київські підприємства: «Арсенал» (тоді — Червонопрапорний завод), завод кол. Гретера і Криванека (з 1922 року — «Більшовик»), машинобудівний завод Млошевського (пізніше — завод Артема), Південноросійський машинобудівний завод (з 1924 р. — «Ленінська кузня»), цукеркова фабрика (пізніше — імені Карла Маркса). За проектом Є. Патона на руїнах Ланцюгового мосту було споруджено міст імені Євгенії Бош. На суцільно перейменованих на честь комуністичних діячів вулицях і площах Києва споруджувалися нові пам'ятники та обеліски, характерним представником яких став монумент Карла Маркса (скульптор Й. Чайков) на Радянському майдані.

1930-ті роки стали кульмінацією масових репресій, що проводилися радянською владою. Зокрема на території Києва проходили масові страти, що чинилися радянськими службами державної безпеки. В братських могилах в Биківні лежить приблизно 100 тисяч українців, майже половину з яких розстріляно в т. зв. Жовтневому палаці. Органи КДБ «списували» злочин на німців. Лише наприкінці 80-х років ХХ ст. стала відома правда про Биківню. Щорічно 21 травня в Биківнянському лісі біля Києва проводиться день пам'яті жертв комуністичних репресій.

В цей же час було споруджено ряд адміністративних будівель, серед яких будинок Верховної Ради та будинок РНК УРСР (тепер — будинок уряду). Споруджувалися також багатоповерхові будинки з центральним опаленням, гарячим водопостачанням, ліфтами.

Німецька окупація

Німецька окупація Києва під час Німецько-радянської війни тривала з 19 вересня 1941 по 6 листопада 1943.

Вже на світанку 22 червня 1941 року Київ бомбардувала німецька авіація, а 11 липня німецькі війська підступили до Києва. Київська оборонна операція тривала 78 днів. Форсувавши Дніпро в районі Кременчука, німецьким військам вдалося оточити Київ, а 19 вересня місто було взяте. При цьому у полон потрапило понад 665 тисяч червоних бійців і командирів, захоплено 884 одиниці бронетехніки, 3718 гармат тощо. Десятки тисяч цивільних мешканців міста, що при наступі Вермахту були більшовицької владою терміново мобілізовані в «народне ополчення», і непідготовленими, неорганізованими та погано озброєними, кинуті на оборону міста в районі Голосіївського лісу — були німецькими військами майже без бою швидко оточені та розбиті. Ті з ополченців, хто не встиг втекти з оточення додому, загинув або потрапив у полон.

24 вересня органами НКВС, в рамках сталінської стратегії «спаленої землі», була розпочата грандіозна диверсійна спецоперація знищення центру Києва через серію вибухів житлових та адміністративних будинків за допомогою заздалегідь закладених радіокерованних фугасних мін. Були також знищені важливі інженерні споруди, в тому числі водопровід, мости через Дніпро. Перша серія вибухів в центрі міста тривала п'ять днів, викликана ними пожежа Хрещатика та всього центру міста, тривала протягом 10 днів. Всього радянськими агентами протягом безпрецедентної в історії диверсійно-терористичної акції проти власного населення, в Києві було знищено 940 будівель, свого житла лишилося 50 тисяч киян. В повоєнний час радянська пропаганда систематично не визнавала свого злочину в Києві, всіляко приписуючи його «німцям»[35]. Визнання радянського авторства вибухів було заборонено, спроби сказати або визнати правду суворо каралися як «антирадянська пропаганда». На документальних фотографіях зруйнованого міста того часу радянською цензурою незмінно писалося: «таким місто залишилося після німецько-фашистської окупації».

29 вересня німецька окупаційна влада почала систематичні розстріли єврейського населення міста у Бабиному яру. Тільки протягом двох днів 29 та 30 вересня було вбито понад 33 тисячі мешканців міста. Всього в Бабиному Яру за час окупації нацистами було вбито понад 100 тисяч людей, головним чином жінок, дітей, старих та хворих — всіх тих, хто не потрапив на фронт і залишився в тилу. Протягом всього повоєнного радянського часу радянська влада всіляко приховувала характер відвертого та цілеспрямованого голокосту-геноциду акції нацистів у Києві.

20 жовтня Київ на два роки став адміністративним центром Київської генеральної, міської (нім. Kreisgebiet Kiew-Stadt) та сільської округ (нім. Kreisgebiet Kiew-Land). Також була утворена і діяла Київська міська управа як орган місцевого самоврядування та допоміжна структурна одиниця комендатури.

3 листопада диверсантами НКВС було підірвано Успенський собор Києво-Печерської Успенської лаври (заздалегідь закладеними радянськими радіокерованими фугасами). На території міста було створено Дарницький та Сирецький концтабори, де загинули відповідно 68 та 25 тисяч полонених. На примусові роботи до Німеччини з Києва було відправлено понад 100 тисяч молоді. До кінця 1943 року населення міста скоротилось до 180 тисяч.

6 листопада 1943 року Київ був відвойований радянськими військами. При цьому прагнення встигнути до «ювілейної» річниці жовтневого перевороту призвело до величезних людських втрат: здобуття Києва коштувало життя 417 тисячам бійців і командирів Червоної армії. На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар'єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто.

Загалом протягом воєнних років у Києві було зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн м², 1 742 комунальних будинків житловою площею понад 1 млн м², 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона м²; знищені всі мости через Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство.

Відбудова

Перші повоєнні роки позначені інтенсивною відбудовою зруйнованого міста. У січні 1944 р. до столиці УРСР повернулися керівні державні і партійні установи, протягом 1943—1945 рр. було відбудовано 552 тис. м² житла. Повністю було оновлено вулицю Хрещатик. 1948 року було завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ, у 1949 році — споруджено Дарницький залізничний міст та міст ім. Є. Патона, розпочалося будівництво метрополітену. Розвивався промисловий і науковий потенціал міста, саме в Києві 1950 року була створена перша в СРСР ЕОМ МЕСМ, а в 1951 р. розпочав віщання перший в Україні телевізійний центр.

Київ залишався центром розвитку української національної культури. Проте вже 1946 року московська влада почала нову хвилю ідеологічних чисток, що знайшла відгук у Постановах ЦК КПУ «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», "Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про репертуар державних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» тощо.

Київ «хрущовський»

Смерть Сталіна (1953) і прихід до влади Хрущова позначився послабленням диктатури. На хвилі ракетно-ядерної гонки і хімізації народного господарства у місті стрімко розвивалися науково-дослідні інститути АН УРСР. У 1957 році було засновано Обчислювальний центр АН УРСР, у 1960 р. в Інституті фізики було запущено атомний реактор. Того ж року в Києві пущена до ладу перша ділянка метрополітену, а населення міста перевищило мільйон жителів.

Послаблення ідеологічного пресингу викликало посилену творчу активність багатьох представників творчої інтелігенції. У Києві дебютували письменники Іван Драч, Віталій Коротич, Ліна Костенко, композитори Валентин Сильвестров і Леонід Грабовський, на кіностудії ім. О. Довженка було створено легендарні кінострічки «За двома зайцями» (Віктор Іванов, 1961), «Тіні забутих предків» (Сергій Параджанов, 1964). Провідні київські художні колективи отримали можливість виступити за кордоном.

В той же час чергова атеїстична кампанія призвела до закриття ряду храмів, що відновили діяльність під час війни, знесення кількох культових споруд, було сплюндровано чимало історичних поховань, розгромлено Лук'янівське єврейське та караїмське кладовище площею понад 25 га. Нехлюйське ставлення до технологічних вимог призвело до масштабної Куренівської трагедії, тривалий час замовчуваної владою. За нез'ясованих до кінця обставин у 1964 р. було знищено пожежею унікальні матеріали з фондів Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

В 1960-ті роки різко прискорилися урбанізаційні процеси, завдяки чому з 1959 по 1979 рр. загальна кількість постійних жителів Києва зросла з 1,09 до 2,12 млн чоловік. В ці роки були зведені нові житлові масиви на лівому березі Дніпра Русанівка, Березняки, Воскресенка, Лівобережний, Північно-Броварський, Лісовий, Райдужний, пізніше Вигурівщина-Троєщина, Харківський, Осокорки та Позняки, споруджено також ряд багатоповерхових готелів — «Либідь» (17 поверхів, 1971 р.), «Славутич» (16 поверхів, 1972 р.), «Київ» (20 поверхів, 1973 р.), «Русь» (21 поверх, 1979 р.)., «Турист» (1980-ті, 26 поверхів).

Паралельно поширювалася мережа вищих навчальних закладів, створювалися нові культурні осередки (зокрема, Театр драми і комедії та Молодіжний театр), музеї, серед яких Музей народної архітектури та побуту УРСР, Музей історії Києва та Музею історії України у Другій світовій війні з 62-метровою статуєю Батьківщини-матері.

Київ «брежнєвський»

Поштова марка СРСР "1500-річчя заснування Києва", 1982 р.

Разом з тим з середини 1960-х поновилася ідеологічна диктатура, а Київ стає центром дисидентського руху. 1965 року відбулися перші масові арешти українських дисидентів (Б. і М. Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, А. Шевчук та ін.), наступні хвилі арештів прокотилися 1972 (В. Чорновіл, З. Антонюк, І. Дзюба, В. Стус) та на межі 1970—80-х років. Українська інтелігенція протестувала як проти репресій проти українців, так і проти вторгнення СРСР в Чехословаччину (1968), вимагали відновлення справедливості щодо кримськотатарського народу, боронили права віруючих. Безпрецедентними актом стало встановлення 1966 року Г. Москаленком та В. Куксою вночі на даху Київського інституту народного господарства українського національного прапора. В 1976 у Києві заснована Українська Гельсінська Група, що сприяла захисту прав ув'язнених згідно з Гельсінськими угодами.

Припинення репресій та повернення політв'язнів в Україну почалося лише за часів перебудови після 1986 року.

Сучасність

Мітинг Народного Руху України на честь підняття Національного Прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р.

У 1991 році Київ став столицею незалежної України, проте в місті досить важко впроваджувались позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва. В цей час було добудовано лінію метрополітену на Лук'янівку та Харківський масив, відкрито Співоче поле.
Ще у 1980-х, з розвитком комерційних відносин, з'явилися нові організовані бандитські угруповання — так званий рекет. Після цього у місті почали відбуватися перестрілки через розподіл сфер впливу[36]. Така форма організованої злочинності масово існувала до середини 1990-х.
З 1991 року в Києві розпочала діяльність релігійна організація «Біле братство». Широко використовуючи друковану продукцію та психологічний вплив, її керівництво залучало до своїх лав сотні прихильників і нагнітало напругу у суспільстві[37]. 10 листопада 1993 року представники секти захопили Софійський собор і намагалися здійснити самоспалення, але їм перешкодила міліція.

Історія адміністративного поділу

Детальніші відомості з цієї теми ви можете знайти в статті Адміністративно-територіальний устрій Києва.

  • 1917 — 5 районів:
  1. Міський район
  2. Новостроєнський район
  3. Печерський район
  4. Подільській район
  5. Шулявський район
  • 1921 — 6 районів:
  1. Деміївській район
  2. Подільській район
  3. Слобідський район
  4. Солом'янський район
  5. Центральний район
  6. Шулявський район
  1. Богданівська управа
  2. Володимирська управа
  3. Дарницька управа
  4. Залізнична управа
  5. Куренівська управа
  6. Печерська управа
  7. Подільська управа
  8. Святошинська управа
  9. Софіївська управа
  10. Шевченківська управа
  11. Ярославська управа.
  1. Дарницький район
  2. Жовтневий район
  3. Залізничний район
  4. Кагановичський район
  5. Ленінський район
  6. Молотовський район
  7. Печерський район
  8. Подільський район
  9. Сталінський район
  1. Ватутінський
  2. Дарницький
  3. Дніпровський
  4. Жовтневий
  5. Залізничний
  6. Ленінградський
  7. Мінський
  8. Московський
  9. Печерський
  10. Подільський
  11. Радянський
  12. Старокиївський
  13. Харківський
  14. Шевченківський
  1. Голосіївський (колишній Московський)
  2. Дарницький (колишній Дарницький і Харківський)
  3. Деснянський (колишній Ватутінський)
  4. Дніпровський (колишній Дніпровський)
  5. Оболонський (колишній Мінський)
  6. Печерський (колишній Печерський)
  7. Подільський (колишній Подільський і Старокиївський)
  8. Святошинський (колишній Ленінградський)
  9. Солом'янський (колишній Жовтневий і Залізничний)
  10. Шевченківський (колишній Шевченківський і Радянський)

Див. також

Примітки

  1. (рос.)Борис Ерофалов, «Римский Киев, или Castrum Azagarium на Киево-Подоле» К.: А+С, 2017.
  2. (рос.)Чем был Киев до Киевской Руси? - Архитектор Борис Ерофалов на YouTube
  3. (рос.)Ибн–Хордадбех. Книга путей и стран // сайт Восточная литература. М., 1986.
  4. (рос.)Ибн–Хаукаль, Книга путей и стран // сайт Восточная литература.
  5. (рос.) Бахши Иман, Джагфар Тарыхи (Летописи Джагфара) Гази–Барадж Тарыхи (Летопись Гази–Бараджа), I — III том Архівовано 23 вересня 2018 у Wayback Machine..
  6. А. С. Бугай. (Про) Змійові вали // Інформаційно-методичний бюлетень Українського товариства охорони пам'яток історії та культури «Пам'ятники України», 1976, № 2 (28), с. 52-54. Архів оригіналу за 29 травня 2014. Процитовано 28 травня 2014.
  7. Змійові вали. Карта
  8. Когда строились Змиевы Валы? // Змиевы Валы Бугая А. С.
  9. Рождение Руси // Б. А. Рыбаков.
  10. Скільки років Змієвим валам? // І. Артеменко, член-кореспондент АН УРСР; М. Кучера, кандидат історичних наук
  11. Урочище Бусово поле // Интернет-проект «Интересный Киев»
  12. Івакін Г. Ю. Оповіді про стародавній Київ / за ред. С. О. Висоцького. К. : Рад. школа, 1982.
  13. День заснування м. Києва // Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва
  14. Толочко 2007:201.
  15. http://litopys.org.ua/hrushrus/iur10705.htm Хозарська зверхність, здогади про її вплив на політичну організацію Руси. Роля торговельних центрів. Варязьких дружин й їх значнне, розвій княжої власті // М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. I. — Розділ VII. — С. 5.
  16. Звістки про Русь IX в.: Житня Ґеорґія Амастридського й Стефана Сурозького, похід 860 р., похід на Табарістан, дипльоматичні зносини: руські посли 839 р. і церковна місія 860-х рр. найдавнїйші київські князї, непевности традиції, Аскольд, Дир, Олеги, Катальоґ найдавнїйших князїв // М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 6.
  17. Івакін 1996:43.
  18. Извлеченіе изъ древнихъ Русскихъ лѣтописей / Отделъ І. Извѣстія лѣтописные // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. — Кіевъ: Типографія Е. Я. Федорова, 1874. — С. 29
  19. Івакін 1996:45-6.
  20. Івакін 1996:46.
  21. Синор Д. (США. Блумингтон, Индиана) Монголы на Западе / Степи Європи в епоху середньовіччя Збірник наукових праць. — 2008, Том 6.
  22. Івакін 2007:205
  23. Kijów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 75. (пол.) — S. 75.
  24. Голубинский Е. Е. История русской церкви: Том 2. От нашествия монголов до митрополита Макария включительно / 1-я половина тома: период второй, Московский Университетская типография, 1900 стр. 484
  25. Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (в ІІІ розділах, редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський). — Кіевъ: Типографія Е. Я. Федорова, 1874. — Отделъ ІІ. — С. 18. (рос.)
  26. Отделъ ІІІ. Извѣстія грамотъ, документовъ // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський). — Кіевъ: Типографія Е. Я. Федорова, 1874. — С. 64—65.
  27. Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (в ІІІ розділах, редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський).— Кіевъ: типографія Е. Я. Федорова, 1874.— Отделъ ІІ.— С. 45. ст.(рос.)
  28. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.
  29. Извлеченіе изъ козацкихъ лѣтописей / Отделъ І. Извѣстія лѣтописные // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. — Кіевъ: Типографія Е. Я. Федорова, 1874.
  30. СТАРОКИЇВСЬКА ТА СТАРА ПЕЧЕРСЬКА ФОРТЕЦІ
  31. Живучи в модерному місті: Київ кінця XIX — кінця XX століть / Упор. К. Диса, О. Бетлій, О. Мартинюк. — К.: Дух і Літера , 2016. — с. 9.
  32. Широчин Семен. Жилищный вопрос в Киеве и социальное неравенство: история проблемы // Спільне. — 2017. — 9 июня. (рос.)
  33. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 338. ISBN 5-7773-0359-5.
  34. Савченко 2006. Глава первая. Первая война большевиков против Украинской Народной Республики (декабрь 1917 — февраль 1918)
  35. Див. наприклад енциклопедійне видання: «История Киева». — издательство «Киев», 1964. Том 2-й, стор. 436: «Свое пребывание в Киеве гитлеровцы отметили варварским разрушением предприятий, жилых домов, театров, клубов, библиотек, спортивных сооружений и др. Они взорвали и сожгли все дома на центральной магистрали города — Крещатике и прилегающих к нему улицах. От площади Калинина до Бессарабки на месте многоэтажных сооружений остались бесформенные груды железа и кирпича. Разрушение Киева гитлеровцы с провокационной целью приписали действиям большевиков-подпольщиков.»
  36. Сыщик: «В конце 80-х бизнес и бандиты договаривались. Стрельба началась позже» // Сегодня. — 2008. — 9 июля. (рос.)
  37. Сектовед.ру // Белое братство(рос.)
  38. Черновецький написав заяву про відставку. Українська Правда. 2 червня 2012. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 3 червня 2012.
  39. Закон України № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»
  40. Київрада на засіданні 16 липня розгляне заяву Черновецького про відставку, — Попов // РБК-Україна, 03.06.2012
  41. Попов підтвердив, що місце Черновецького займе Герега // Українська Правда, 03 червня 2012
  42. Обов’язкова постанова Киівського Губвиконкому від 17 березня 1925 року Ч. 309 «Про перейменування Подільського району м. Києва в Петровський район» / Протокол засідання Президіі Киівського Губерніяльного Виконавчого Комітету 6-го Склику Ч. 93 від 17 березня 1925 року // Державний архів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 574, арк. 359, 360зв, 362. (рос.) Архівовано з першоджерела 15 червня 2015.

Джерела

Література

  • Щербина В. И. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы от 1654 по 1775 г. — К.: Тип. Имп. Університета св. Владимира, 1892. — 2, 26 с. — Оттиск из "Чтений Ист. О-ва «Нестора Летописца» (кн. 6, 1892, с. 123—148).
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.